Погляди лінгвістів ХІХ ст. на походження української мови

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Питання про походження української мови залишається актуальним протягом тривалого часу. Цю тему порушують у свої працях дослідники, як П. Житецький, О. Потебня, О. Соболевський, О. Шахматов, А. Кримський, Л. Булаховський, Ф. Філін, І. Срезневський та ін., серед поглядів яких продовжує зберігати актуальність визначення місця української мови як мови східної підгрупи слов'янської групи індоєвропейської сім'ї. Мета пропонованої розвідки полягає в студіюванні питання походження української мови в роботах мовознавців кінця ХІХ - початку ХХ ст. Досягнення поставленої мети видається можливим за умов розв'язання таких завдань: по-перше, проаналізувати погляди тодішніх мовознавців на питання походження української мови; по-друге, визначити внесок учених у дослідження проблеми генезису української мови.

“Українська мова, як і всяка інша, становить, звичайно, продукт тривалого розвитку, і питання про її походження вимагає врахування і пізніших явищ, які треба відшарувати, щоб уявити собі те, чим була вона на початку свого існування стаючи відмінною від споріднених з нею мов, і того, що початку цієї відмінності потрібно шукати в сивій давнині, віддаленій від нас довгим рядом століть.” [2, 162]

“Гіпотези про найдавніші, дописемні періоди існування української мови особливо активізуються у зв'язку з тим, що на території сучасної України визначають прабатьківщину індоєвропейців, виявляють шляхи їхнього розселення. Застосовувані нові методи в археології дають змогу пізнати на нашій землеробські цивілізації, що налічують не одне тисячоліття. На жаль, ці методи нічого не можуть сказати про те, якою мовою спілкувалися представники тих цивілізацій, як вони передавали свої знання, досвід наступним поколінням.” [2, 4]

Проте людська думка сягає далеко. Вибудовуються паралелі між українською і давньоіндійською мовами, українською і готською. Тривалий час співіснують схожі, близькі та полярні концепції, різноманітні періодизації, які віддаляють або наближують витоки української мови до того чи іншого історичного періоду. Сформувалися й новаторські погляди, оригінальні підходи до розв'язання цієї проблеми. Все ж досі не напрацьовано загальноприйнятої концепції та універсальної періодизації української мови.

Погляди лінгвістів ХІХ ст. на походження української мови

Питання походження східнослов'янських народів і відповідно їхніх мов (української, російської, білоруської) має уже майже двохсотлітню традицію. Над проблемою походження української мови вчені почали замислюватися задовго до здобуття Україною незалежності, ще в ХІХ столітті. Першим ґрунтовним дослідженням з історичної фонетики української мови, де порушено питання про час її формування, була праця П. Г. Житецького «Очерк звуковой истории малорусского наречия», надрукована 1876 р. у київських «Университетских известиях». Учений дійшов висновку, що основні риси українського вокалізму (тобто системи голосних звуків) сформувались уже в ХІІ-ХІІІ ст.

Видатний український філолог, професор О. О. Потебня вважав, що східнослов'янська мовна територія в глибоку давнину становила певну спільність -- руську мову, що згодом поділилася на два наріччя, одне з яких утворило основу української мови. Цей процес був поступовий і досить тривалий. Учений і не прагнув установити точний час виникнення української мови, а лише зазначив: «Можна тепер напевне сказати, що поділ руської мови відбувся у часі раніше ніж час ХІ ст.», бо «вже на початку руської писемності мова наша є лише сукупністю наріч». Отже, згідно з поглядами О. О. Потебні, українська мова існувала вже за часів Київської Русі [4, 9].

У ХІХ ст. спалахнуло кілька дискусій між російськими й українськими науковцями щодо виникнення української мови.

Російський історик, журналіст за фахом, академік М. П. Погодін вважав, що в стародавньому Києві й на Київщині за часів заснування руської державності і до татаро-монгольської навали жили росіяни та їхні предки. Українці, за його гіпотезою, прийшли сюди з Прикарпаття, вони формувалися, і заселили спустошену татаро-монголами Київщину щонайшвидше наприкінці ХV століття. Цю «теорію» М. П. Погодін виклав у праці «Записка о древнем язике русском» (1856). На цю «теорію» відгукнувся видатний український учений-правознавець, історик, фольклорист і мовознавець М. О. Максимович статтею «Филологические письма», опублікованою 1856 р. у московському журналі «Русская беседа», після чого між обома вченими розпочалася коректна дискусія на сторінках цього журналу. Максимович аргументовано спростував твердження Погодіна про прихід українців із-під Карпат на нібито російську Наддніпрянщину, довів автохтонність українського населення на цих землях і зазначив, що українська мова формувалася на Південній Русі в Х-ХІ століттях.

1883 р. дискусія про автохтонність українців та української мови в Києві і на всій Наддніпрянщині спалахнула між російським академіком О. І. Соболевським та українським філологом П. Г. Житецьким. Соболевський виступив на засіданні Історичного товариства Нестора-літописця 20 листопада 1883 р. із доповіддю «Как говорили в Киеве в ХІV и XV веках». Дослідник дійшов антинаукового висновку про належність київського говору не до української, а до російської мови, що нібито підтверджувало погодін-ську гіпотезу. Неслушність такого твердження Житецький аргументовано довів на цьому ж засіданні товариства, а на наступному виголосив доповідь «По поводу вопроса о том, как говорили в Киеве в ХІV и XV веках», де переконливо доводив, що у старокиївських писемних пам'ятках спостерігається чимало мовних рис, характерних для галицької писемності, що в Давньому Києві і в Галичині «панував звуковий тип одного й того ж наріччя». П. Г. Житецького підтримали В. Б. Антонович, М. П. Дашкевич та інші вчені [4, 13-14].

Погляди науковців ХХ ст. на походження української мови

Донедавна, коли українці вивчали історію інших народів, але були ізольовані від власних національних надбань, тобто під час зросійщення, єдино правильною вважалася позиція, за якою початок формування української мови, як і російської та білоруської, припадає на XIII-XIV ст., період падіння середньовічної держави Київська Русь. «Материнською колискою» української, російської та білоруської мов проголошувалася давньоруська, або спільносхіднослов'янська мова (період її розвитку -- VIII-XIII ст.).

Публіцистична метафора про походження трьох східнослов'янських народностей і їхніх мов зі спільної колиски -- Київської Русі -- стримувала вивчення української мови порівняно з іншими мовами індоєвропейської мовної родини.

У дусі радянської науки свого часу чітко періодизував історію української мови Ф. Медведєв за такими етапами:

1) давньоруська мова -- приблизно від початку VII -- до ХIV ст.;

2) мова російської, української, білоруської народностей від ХIV до XVII ст.;

3) російська, українська і білоруська національні мови від XVIІI ст. до нашого часу [3, 10].

Неможливо оминути увагою той факт, що у часовому просторі існує незліченна кількість гіпотез щодо теми, яка нас цікавить.

Московський доктор філологічних наук Дерюгін вважав, що всі культурні надбання аж до XV ст. є спільними для всіх православних слов'ян, і аж до XV ст. усі вони розмовляли однією мовою.

Згідно з концепцією М.А. Жовтобрюха, специфічні звукові риси української мови інтенсивно складалися вже в давньоруський період, хоч української мови як самостійної системи тоді ще не було.

У процесі дослідження походження української мови важливе значення має вивчення періодизацій різноманітних учених-славістів.

Почнемо з праць О. Шахматова, який виділяв:

1) спільноруський, або праруський період, що існував від виділення східних слов'ян із праслов'янської мови до кінця VIII -- початку ІХ ст.;

2) давньоруський, що тривав упродовж ХІ-ХІІ (чи навіть у перші десятиліття ХІІІ ст.), коли витворилися основні особливості східнослов'янських мов [5, 8].

На думку А. Кримського, С. Кульбакіна та П. Бузука, між праслов'янською та українською мовою існувала спільносхіднослов'янська мовна єдність, але вже в ХІ ст. українська мова мала виразні особливості.

Позиція Агатангела Кримського була близькою до шахматовських міркувань. Він виділив такі періоди:

1) праруська єдність -- до ІХ ст.;

2) південноруська мова -- Х-XIV століття. Порівняємо назви підрозділів неопублікованої праці А. Кримського (близько 1939-1940 рр.): «Перша стадія східнослов'янських мов -- єдиний праруський період з IV-го та й аж до ІХ сторіччя», «Друга стадія, ІХ-ХІ вв., в лінгвістичній теорії східного слов'янства», «Остаточна формація південно-руської мови од ХІІ до ХІV в.» [2, 19-35].

Леонід Булаховський не давав чіткої періодизації, але на основі його праць можна сказати, що він визнавав:

1) період східнослов'янської єдності, яка сформувалася переважно в ІХ-Х ст.;

2) процес розпаду колишньої східнослов'янської єдності і виділення з неї говірок -- попередників української мови «за станом нинішніх даних, не може бути схарактеризований переконливо, повно і точно». Певний час, імовірно ще навіть у ХІІІ ст., попередники українських та білоруських говірок становили відносну щільність [1, 162-179].

Видатний український історик зі світовим іменем М. Грушевський писав про українців як про давній народ («анти», «скіфи», «роси», «руси»). Згадки про цей народ засвідчують давні іноземні джерела, і ці звістки про «антів» належать до ІІІ-ІV століть. Остання згадка про антів датується 602 роком, «і уже у VІІ-VІІІ ст. ця назва не згадується». Далі вже ми маємо писемні пам'ятки, що стосуються давньоукраїнського (давньоруського) періоду [1, 4 розділ, с. 2].

Погляди Івана Огієнка

У слов'янській прабатьківщині українці жили приблизно на тих самих землях, на яких пізніше застала їх історія, тобто українці є автохтонами на своїх землях, як це доводив М. Грушевський. Чеський археолог Нідерле твердить, що українці та білоруси найбільш автохтонні на свої землях. Іван Огієнко вважає, що говорити про єдність давніх східних племен північних і південних не маємо жодних наукових підстав, -- такої єдності ніколи не було, й ніколи не було якоїсь однієї спільної руської мови на Сході слов'янства. Україна, що тоді звалася Русь, під своєю державою об'єднала в ІХ-Х ст. увесь слов'янський Схід, тобто народи український, російський та білоруський, але це було об'єднання лише державне, політичне і в жодному разі не етнічне й не мовне [2, 149].

О. Горбач запропонував свою періодизацію з двома етапами:

А. Етапи виникнення української мови серед інших слов'янських:

1) праіндоєвропейська доба (2000 р. до н. е.?);

2) балтослов'янська доба (1500-1300 рр. до н. е.?);

3) праслов'янська доба (1300 р. до н. е. -- 500/800 рр. н. е.):

а) старший період порівняно небагатьох змін (до 200/300 рр. н. е.);

б) молодший період більших змін (200/300 -- 800 рр. н. е.) [палаталізацій, вокалізму];

в) протосхіднослов'янська доба (500/800 -- 900/1000 рр. н. е.) [деназалізація носових голосних, повноголосся].

Б. Виникнення української мови в її двох діалектах -- південно-західний і північно-східний -- з їхніми системами (ХІ/ХІІ-ХV ст.) [після занепаду ъта ь: дифтонгізація -- на північно-східному ареалі, звуження -- на південно-західному -- о, е в нових закритих складах; вплив наголосу на вимову голосних; зміни в системі приголосних] [2, 212-226].

Г.П. Півторак вважає, що процес становлення східнослов'янських мов не був синхронним. Найраніше він розпочався з української мови через те, що майже вся територія України була прабатьківщиною слов'ян. Увібравши в себе значну частину праслов'янської мовної спадщини, протоукраїнські діалекти впродовж VІ-ІХ ст. розвивалися, виявляючи чимало специфічних, або українсько-білоруських діалектних рис і менше російських особливостей. Цей процес тривав і в епоху Київської Русі. Рубежем, від якого є вагомі підстави вважати українську мову самостійною, згідно з теорією Г. Півторака, є ХІ-ХІІ ст., коли остаточно оформлюється своєрідність фонетичної системи української мови [4, 135-149].

В. Німчук пропонує періодизацію історії української мови як лінгвальної системи (системи систем):

1) праслов'янська мова з протосхіднослов'янськими діалектами в її складі;

2) давньоруськоукраїнська мова (ХІ-ХІІІ ст.);

3) середньоукраїнська мова, або середньоукраїноруська мова (ХІV/ХV -- кінець ХVІІ ст.):

а) рання середньоукраїнська мова (ХІV/ХV -- перша половина ХVІ ст.);

б) пізня середньоукраїнська мова (друга половина ХVІ -- кінець ХVІІ ст.);

4) новоукраїнська мова (від кінця ХVІІ ст.) [2, 258-269].

Гіпотези виникнення української мови О. Шахматова

український мова східнослов'янський огієнко

О.О. Шахматов (1864- 1920). Російський філолог, академік Петербурзької АН (1894). Видатний дослідник російської мови та її говірок, проблем слов'янського етногенезу, питань прабатьківщини та прамови.

За Шахматовим, малоруська мова походить із «спільноруської прамови», з якої походять й інші руські мови: північно-великоруська, південно-великоруська та білоруська. Але, зважаючи на історичне минуле народу -- носія малоруської мови, її слід вважати чимось окремим від інших руських мов, бо немає жодних вказівок на спільні з ними мовні та фонетичні явища. Причини такого відособлення малоруської мови слід шукати в дещо специфічному процесі розселення слов'ян.

Шахматов був переконаний, що у слов'янських народів існувала не одна, як вважалося раніше, а дві прабатьківщини. Першою прабатьківщиною академік вважав не загальноприйняту версію про басейн Вісли й Дніпра, а басейн Західної Двіни. Сусідство слов'ян із готами з південного заходу спричинило наявність готських елементів у слов'янських, балтійських, фінських мовах.

Надвіслянщина стала другою прабатьківщиною слов'ян після їхнього великого переселення туди разом із частиною балтійців -- прусами.

Академік наводить цікаве підтвердження існування двох прабатьківщин слов'ян. Прикладом є назва однієї відомої деревної породи. Букове дерево, як відомо, не заходить на схід од лінії, що йде від Кролевця -- Кенігсберга через Польщу на Одесу, тобто очевидно, що на першій прабатьківщині слов'ян його не було. Ось тому в слов'янських мовах немає свого споконвічно слов'янського слова на позначення бука. Але в другій прабатьківщині, споконвічно германській території слов'яни познайомилися з буком. Тому дерево, що в ній рясніло, було названо германським словом, запозиченим, до речі, у тубільців. (слов'янське слово «бук» походить із германського bokas і з індоєвропейського bhagos; пор. лат. fagus; польське і чеське buk, сербсько-хорватське Буковина тощо). Звідси робимо висновок, що букове дерево питоме для слов'янської прабатьківщини, а за другу прабатьківщину визнаємо Надвіслянщину.

Розпалося слов'янство уже на другій прабатьківщині.

Слов'янство, що залишилось у Надвіслянщині, не втратило мовного зв'язку з тими слов'янами, які залишились на заході -- за Одрою і Лабою. Вони утворили західну підгрупу слов'янських мов. Серед них -- лехітська гілка (польська, кашубська, полабська мови), лужицька та чесько-словацька мовні гілки.

Решта слов'ян, яка осіла у Наддніпрянщині, зберегла свою єдність. Це підтверджується тим фактом, що перед розпадом центральної вітки на східну і південну відбулося декілька таких явищ, яких не зазнала західна гілка слов'янських мов. Наприклад, перехід k, g (h) у c, dz (z). Порівняємо укр. звізда; великор. звезда; давньослов. звъзда; сербське звиjeзда; але: польське gwiazda; чеське hvezda [5, 8-16].

Теорія авторитетного академіка Шахматова перетворилася на своєрідний міф, що багато років не вимагав наукових підтверджень. Але дослідження Олексія Олександровича створили міцне підґрунтя для формування сучасних поглядів на походження української мови.

Висновок

Останніми роками в Україні з'являються публікації, автори яких, коренів української мови дошукують в індоєвропейській прамові. Поновлюються в обігу дослідження учених минулого століття (Е.Классен, А.Чертков, М.Красуський та ін.), за якими українська - одна з найстаріших державних етносів. Поглиблюється вивчення спорідненості української мови з санскритом - літературною мовою індійських аріїв, котрі декілька тисяч років проживали в північному Причорномор'ї.

Дослідниками доведено, що найдавніший шар "Рігведи" (близько 4500-2500 р.р. до н. е.) - книги давньоіндійських священних гімнів, пов'язаний з територією на північ від Чорного моря.

Гіпотези такого типу заохочують до пошуків історичних витоків народу, до відновлення історичної пам'яті, стимулюють наукові дослідження, не кажучи вже про поз бавлення народу від комплексу меншовартості і зміцнення національної гідності. Цілком природно, що вони викликають гнів і обурення тих, хто відмовляє українській мові та її носієві не лише в праві на власну історію, але й у праві на існування.

З огляду на це тут краще перебільшення чи навіть помилка, ніж українофобський штамп типу "не було, нема і бути не може". Тим більше, що, як казав один славний філософ: “є речі в які неможливо повірити, але нема речей, яких не могло б бути”.

Використана література

1. Грушевський. М. Історія України-Руси: В 11 т. -- К.: Наук. думка, 1991-1998. - Т. 1. - 648 с.

2. Історія української мови: Хрестоматія / Упорядники С. Я. Єрмоленко, А.К. Мойсієнко. Автор передмови С. Я. Єрмоленко. - К.: Либідь, 1996. - 288 с.

3. Медведєв Ф.П. Історична граматика української мови : Короткий нарис / Ф.П. Медвелєв. - Х., 1955. - Ч. 1. - 215 с.

4. Півторак Г. Українці: Звідки ми і наша мова. К.: Наукова думка, 1993. - 200 с.

5. Шахматов А. А. Очерк древнейшего периода истории русского языка; Шахматов О. О., Кримський А. Нариси з історії української мови та хрестоматія з пам'ятників письменської староукраїнщини ХІ-XVIII вв. // Короткий нарис історії української мови. -- К., 1922. - 184 с.

Размещено на Allbest.ru