Фонетичні і словозмінні особливості рукописних апокрифічних збірників XVII-XVIII ст. у контексті становлення української літературної мови
Історія виникнення апокрифічної літератури в Україні та її вплив на розвиток української словесності. Фонетичні особливості української мови. Динаміка формування морфологічної системи української мови за взаємодією книжних та народнорозмовних елементів.
| Рубрика | Иностранные языки и языкознание |
| Вид | автореферат |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 29.09.2013 |
| Размер файла | 48,6 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА
Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук
ФОНЕТИЧНІ І СЛОВОЗМІННІ ОСОБЛИВОСТІ РУКОПИСНИХ АПОКРИФІЧНИХ ЗБІРНИКІВ ХVІІ - ХVІІІ ст. У КОНТЕКСТІ СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ
Бичкова Тетяна Сергіївна
УДК 811.161.2'36-112
Спеціальність 10.02.01 - українська мова
Чернівці - 2005
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана на кафедрі історії та культури української мови Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, Міністерство освіти і науки України.
Науковий керівник - кандидат філологічних наук, професор Бабич Надія Денисівна, професор кафедри історії та культури української мови Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича.
Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор Бучко Дмитро Григорович, завідувач кафедри української мови і загального мовознавства Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка;
кандидат філологічних наук, доцент Стрельчук Галина Петрівна, доцент кафедри історії української мови Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Провідна установа - Рівненський державний гуманітарний університет, Міністерство освіти і науки України, м.Рівне.
Захист відбудеться 07.10.2005 р. о _14_ годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 76.051.07 для захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича за адресою: 58012, м.Чернівці, вул. Коцюбинського, 2, корп. V, Червона зала.
З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича (58000, м.Чернівці, вул. Лесі Українки, 23).
Автореферат розіслано 06.09. 2005 року.
Учений секретар cпеціалізованої вченої ради кандидат філологічних наук,доцент О.В.Кульбабська
Загальна характеристика роботи
Вивчення історії української мови було і залишається актуальним завданням мовознавства, особливо зважаючи на те, що в останні два десятиліття вчені переглядають наукові погляди на походження й шляхи розвитку української мови. Одним з основних джерел, на яке спираються історики мови, аналізуючи історичні мовні процеси, є пам'ятки письма минулих століть з різних територій України. Їх досліджували і продовжують аналізувати в працях як загальнотеоретичного, так і власне історико-мовознавчого характеру.
Важливою джерельною базою для вивчення історії становлення української мовної системи і народнорозмовної, і літературної мови є староукраїнські рукописні пам'ятки, зокрема XVII - XVIII ст.
Саме другу половину XVII - XVIII ст. більшість дослідників характеризує як найскладніший і поки що найменше вивчений період історії української мови.
Різноаспектне дослідження української мови XVII - XVIII ст. почали здійснювати мовознавці кінця ХІХ - початку ХХ ст., зокрема П.Житецький (“Нарис літературної історії малоруського наріччя в XVII ст.”, 1889; “Енеїда” Котляревського і найдавніший список її у зв'язку з оглядом малоруської літератури XVIII ст.”, 1900), І.Франко (“Етимологія і фонетика в южноруській літературі”, 1894), І.Свєнціцький (“Нариси з історії української мови”, 1920), А.Кримський (“Хрестоматія з пам'ятників письменської староукраїнщини ХІ - XVIII вв.”, 1922; “Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася”, 1922), І.Огієнко (“Нариси з історії української мови. Система українського правопису”, 1927) та ін.
У ХХ - ХХІ ст. проблеми функціонування і розвитку української мови XVII - XVIII ст. вивчали І.Білодід (“Історія української літературної мови другої половини XVI, XVII, XVIII ст.”, 1957), П.Плющ (“Нариси з історії української літературної мови”, 1958; “Історія української літературної мови”, 1971), В.Передрієнко (“Формування української літературної мови XVIII ст. на народній основі”, 1979), О.Горбач (опублікував та описав стародруки XV - XVIII ст.), В.Німчук (один з авторів багатотомного видання “Історії української мови”; “Староукраїнська лексикографія у її зв'язках з російською та білоруською”, 1980; “Мовознавство на Україні в XIV - XVII ст.”, 1985), В.Русанівський (“Історія української літературної мови”, 2001) та інші.
Більшість досліджень ґрунтувалася на пам'ятках, створених на Лівобережній Україні. Використання ж фактичного матеріалу із західноукраїнських пам'яток було спорадичним. Західна Україна є особливим реґіоном через історичне функціонування тут багатьох мов - української, румунської, німецької, польської, угорської з першоосновою функціональної самодостатності мови руської ще з часів Галицько-Волинського князівства. Церковнослов'янська мова мала тут особливо міцні традиції у першу чергу через те, що більшість в освічених верствах суспільства становили священики. У цьому зв'язку писемне свідчення кожного періоду української мовної практики на цій території становить науковий інтерес.
У західноукраїнській писемній спадщині XVII - XVIII ст. значну частку складають рукописні збірники апокрифічних творів (апокрифи - релігійні твори, не включені церквою до канонічного тексту Біблії), які були надзвичайно популярними серед народу протягом багатьох віків. Отож цілком закономірно, що ці твори зазнавали численних літературних і народних обробок. До того ж апокрифи стали джерелом таких творів, як “Акафісти” та “Четьї-Мінеї”. Відображення цих творів є також в Учительних Євангеліях, проповідях тощо.
Апокрифічні твори цікавили учених передусім з літературознавчого погляду, а також, - зважаючи на вагомий вплив цих пам'яток на усну народну творчість, - ще й як об'єкти фольклористичних досліджень (праці Ф.Буслаєва, І.Срезневського, Г.Булашева, І.Франка, В.Гнатюка, Ю.Яворського, Я.Гординського, М.Грицая та ін.).
Ґрунтовного мовознавчого дослідження цих пам'яток здійснено не було, хоча в них яскраво відображено процес формування української літературної мови XVII - XVIII ст.
Актуальність теми продиктована відсутністю в мовознавстві праць, присвячених системному аналізові західноукраїнських апокрифічних текстів XVII - XVIII ст. Не досліджені їх фонетична та граматична системи, недостатньо з'ясовано взаємодію у текстах книжних і народнорозмовних елементів.
Джерела роботи. Джерельною базою дослідження є апокрифічні рукописні збірники XVII - XVIII ст., видані І.Франком, а також оригінали окремих рукописів, які зберігаються у відділі рукописів Інституту української літератури ім.Т.Шевченка НАН України. Загалом до дослідження залучено 30 рукописних збірників.
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Напрям дисертації відповідає науковій проблемі кафедри історії та культури української мови Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича “Теорія і практика українського мовлення в історичному та сучасному освітленні” (номер державної реєстрації 0102U006598). Тема дисертації затверджена фаховою координаційною радою “Українська мова” Інституту української мови НАН України 6 липня 2004 р., протокол № 21.
Мета роботи - лінгвістичний аналіз рукописних апокрифічних збірників XVII - XVIII ст. у контексті української мови цього періоду та відповідно до історичних процесів становлення норм літературної мови.
Реалізація поставленої мети передбачає розв'язання таких завдань:
1. Схарактеризувати мовну ситуацію на Буковині, Галичині, Закарпатті у XVII - XVIII ст.
2. Висвітлити
3. Проаналізувати праці мовознавців на предмет встановлення обсягу з'ясованих у них проблем мови окремих рукописних апокрифічних збірників, а також інших релігійних творів.
4. Охарактеризувати фонетичні особливості української мови, виявлені в досліджуваних текстах, у контексті розвитку фонетичної системи української літературної мови.
5. Проаналізувати за морфологічними формами словозмінних частин мови динаміку формування морфологічної системи української мови за взаємодією книжних та народнорозмовних елементів у мові пам'яток.
6. Виявити вузькодіалектні явища, властиві народнорозмовній мові на тих територіях, де виникли досліджувані тексти, та їх історичну долю.
Об'єктом дослідження є рукописні апокрифічні збірники XVII - XVIII ст., створені на території Буковини, Галичини, Закарпаття.
Предмет дослідження - мова (фонетика і словозміна) західноукраїнських рукописних апокрифічних збірників XVII - XVIII ст.
Методи дослідження. Для розв'язання поставлених завдань застосовуються описовий метод з елементами порівняльно-історичного, метод зіставлення, подеколи - статистичний метод.
Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає в тому, що в ньому проведено повний фонетичний і словозмінний лінгвістичний аналіз малодосліджених текстів рукописних апокрифічних збірників - специфічного жанру конфесійного стилю української мови, якому належить важлива роль у процесах зближення книжної і народнорозмовної мови в передісторії нової літературної мови.
Теоретичне значення роботи. Результати проведеного дослідження поглиблюють деякі теоретичні висновки історичної фонетики, історичної морфології, а також дають додаткові відомості про формування української літературної мови у XVII - XVIII ст. Вивчення рукописних апокрифічних збірників XVII - XVIII ст. з погляду їх фонетичних та морфологічних особливостей - це не лише системний опис маловідомих пам'яток історії мови, аналіз співвідношення традиційних і новаторських рис, а й спроба уточнити наукові положення про час і тенденції формування фонетичних та морфологічних норм сучасної української літературної мови.
Практичне значення одержаних результатів. Основні положення і висновки дисертації можуть бути використані у практиці вищих навчальних закладів при викладанні курсів історичної граматики української мови, історії української літературної мови, історичної діалектології, для створення спецкурсів з проблем цих дисциплін, а також для подальших наукових студій подібного характеру.
Особистий внесок здобувача. Усі результати дисертантка одержала самостійно. Праць, написаних у співавторстві, немає.
Апробація результатів дисертації. Результати дослідження обговорені на засіданнях кафедри історії та культури української мови, а також на спільному засіданні кафедри історії та культури української мови і кафедри сучасної української мови Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича. З тематики дисертації виголошено доповіді на міжнародних і всеукраїнських конференціях і семінарах: “Історія і сучасні проблеми функціональних стилів української літературної мови” (Чернівці, 2001), “Актуальні проблеми української діалектології” (Львів, 2004), “Християнство і література: Проблема взаємодії у загальнокультурному контексті” (Херсон, 2004), “Українська мова в часі і просторі” (Львів, 2004).
Публікації. Теоретичні положення та результати дослідження висвітлені у 6 публікаціях, вміщених у виданнях, визнаних ВАК України.
Структура роботи. Дисертаційне дослідження складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку джерел і їх умовних скорочень та списку використаної літератури (203 позиції). Загальний обсяг дисертації становить 206 сторінок, з них 184 сторінки основного тексту.
Основний зміст роботи
український мова апокрифічний література
У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначена мета роботи та основні напрями її дослідження, показана наукова новизна та практичне значення отриманих результатів. Наведено відомості про публікації дисертанта та апробацію роботи.
У першому розділі “Західноукраїнські апокрифічні рукописні збірники XVII - XVIII ст. в загальноукраїнських і регіональних історичних процесах становлення української літературної мови” схарактеризовано стан української мови на західноукраїнських землях в XVII - XVIII ст., висвітлено історію виникнення й обсяг апокрифічної літератури в Україні, проаналізовано мовознавчі дослідження цих пам'яток.
Літературно-писемною мовою в Галичині та Закарпатті у XVII -XVIII ст. була церковнослов'янська мова, “проста мова”, а також жива народна мова.
Більшість пам'яток Закарпаття цієї доби належить до церковно-релігійної літератури, мова їх переважно була близька до живої народної мови (житія святих, церковні проповіді, Учительні євангелія, притчі, повчання тощо). З пам'яток документального письменства Закарпаття, писаних мовою, близькою до місцевої народної мови (з домішками мадяризмів і полонізмів), першорядне значення має “Урбар”, виданий австрійським урядом в 1771-1774 рр.
У Галичині, як і в Закарпатті, у другій половині XVII і протягом XVIII ст. не з'явилося видатних творів літератури і нових літературних жанрів. Це була література переважно церковно-релігійна, іноді писана місцевою народною мовою (як, наприклад, рукописний переклад псалтиря лемківською говіркою Івана Прислопського 1736 р. та рукописний збірник апокрифічних легенд Теодора Поповича, 1751 р.), або “простою мовою” (як, наприклад, друкований збірник проповідей “Науки парохіалнія” 1794 р.), частіше ж церковнослов'янською мовою з деякими впливами народної мови (“Богогласник”).
На Буковині у середині XVII ст. українська мова розвивалася в складних умовах. Вона почала витіснятися з державного вжитку мовою молдавською. Писана продукція українською мовою значно зменшилася, сфера її вживання звузилася.
Українські писемні пам'ятки на Буковині XVIII століття представлені Іспаським рукописом, рукописом Іллі Яремецького-Білахевича та документами із с. Розтоки.
Отже, писемна спадщина XVII - XVIIІ ст. з території Буковини, Галичини, Закарпаття представлена порівняно незначною кількістю пам'яток. Тим більше зростає потреба дослідити апокрифічні рукописні збірники XVII - XVIII ст., створені на цих землях. Це дасть змогу уточнити й отримати додаткові відомості про формування української літературної мови XVII - XVIII ст.
Історія апокрифічної літератури в Україні досить давня. Вона розпочалася із прийняттям християнства Київською Руссю, коли та увійшла в тісні дружні стосунки насамперед із Візантією.
Апокрифічні сказання - це релігійні легенди, що виникли в давнину на ґрунті релігійного вірування під впливом священних біблійних книг. Первісною основою апокрифічних сказань є давні іудейські легенди, які перейшли до християнських книг, зазнавши змін і набувши християнського колориту.
Найдавніший список заборонених церквою (“ложних”) книг міститься в Ізборнику Святослава 1073 р.; другий список датовано ХІІ - ХІІІ ст.
Апокрифічні твори мали значний вплив на народну свідомість, формуючи релігійні вірування й космогонічні уявлення.
Хоч апокрифи й були створені духовенством, проте з розвитком освіченості були сприйняті народом і збереглися в народних переказах і легендах, у яких відображено не лише християнські, а й язичницькі вірування.
Творчий характер більшості текстів і варіантів апокрифічних оповідань пояснюється насамперед їх великою популярністю серед народу. Переходячи з уст в уста, вони обростали різноманітними подробицями, взятими переважно зі сфери взаємин простих людей. Насичення реалістичними деталями сприяло зближенню апокрифів з фольклором; а з часом окремі легендарні оповідання самі почали сприйматися як народнопоетичні за ознаками змісту, форми і мовних засобів.
Щодо значення апокрифів для української літератури, то разом з іншими найдавнішими пам'ятками писемності апокрифи мають значну пізнавальну цінність для осмислення загальної історії української літератури. Уже в письменстві Київської Русі існували апокрифічні оповідання, органічно вплетені в канву тих чи інших історичних творів. Активно увійшли апокрифи в літературу XVII-XVIII ст., ставши тим ґрунтом, на якому побудовано багато драматичних та авторських поетичних творів.
На початку XVII ст. українські письменники свідомо опрацьовували тексти апокрифічних оповідань. У середині XVII ст. вони використовували апокрифи як ілюстративний матеріал.
Апокрифічні твори тематично поділяють на три великі групи: 1) старозавітні, 2) новозавітні, 3) есхатологічні.
Найґрунтовніше історико-літературне дослідження апокрифічних творів здійснив І.Франко. Він розшукав, зібрав та опублікував значну кількість рукописних маловідомих або й зовсім не відомих пам'яток, увів їх до наукового обігу.
Робота І.Франка з упорядкування й аналізу західноукраїнських апокрифічних текстів XVII - XVIII ст. відображена в його листах до М.Драгоманова та А.Кримського.
Багатий матеріал допоміг ученому ґрунтовно висвітлити питання про походження апокрифів, їх поширення, значення, мовні особливості та ін. Публікації цих творів дослідник здійснив із дотриманням текстологічних особливостей оригіналу.
І.Франкові належить огляд найважливіших праць з дослідження апокрифів, починаючи з XVI ст., як у Західній Європі, так і у слов'ян. Сам дослідник розглядав апокрифічні збірники як частину великої карпаторуської літератури, вважаючи Карпатську Русь невідомою для вчених територією. Складання списку апокрифів учений розпочав із буковинського рукописного збірника священика Іллі Яремецького-Білахевича.
І.Франко зробив не лише літературознавче дослідження апокрифічних творів, але й започаткував лінгвістичну оцінку цих пам'яток, хоча спеціальних праць, присвячених мовним особливостям аналізованих рукописних збірників, у вченого немає. Проте важливими з цього погляду є коментарі І.Франка до текстів окремих апокрифічних творів у п'ятитомному їх виданні, а також принагідні зауваги в літературознавчих статтях. Зокрема, дослідник вказував на помітний народнорозмовний вплив на мову апокрифів.
Отже, І.Франко зробив вагомий внесок не лише в літературознавчі дослідження західноукраїнських рукописних апокрифічних збірників XVII - XVIII ст., а й визначив загальномовні особливості більшості цих пам'яток. Це мало б започаткувати низку ґрунтовних лінгвістичних досліджень апокрифічних збірників. Проте у наступні десятиліття мова цих важливих пам'яток писемності не привернула належної уваги мовознавців, хоча науковці активно досліджували інші пам'ятки (переважно різноманітні євангелія).
Монографічних праць про мову апокрифічних рукописних збірників XVII - XVIII ст. поки що немає, але є низка ґрунтовних статей. Так, наприклад, М.Станівський у публікації “Спостереження над мовою буковинсько-молдавських пам'яток XIV - XVIII ст.” (1958) започаткував характеристику мови двох буковинських апокрифічних збірників - Іспаського рукопису й рукопису Іллі Яремецького-Білахевича (обидва датовані серединою XVIII ст.). Дослідник прагнув з'ясувати, впливу якої традиції зазнала мова збірників. Найбільшу увагу М.Станівський звернув на фонетичні та морфологічні особливості буковинських збірників XVIII ст.
Детальніше мову Іспаського рукопису розглянув С.Перепелиця (“Мова апокрифічного збірника XVIII століття з буковинського села Іспас” (2001)), дослідивши лексичну, фонетичну, морфологічну, синтаксичну систему пам'ятки і визначивши їх церковнослов'янсько-книжні та загальноукраїнські риси.
У своїх працях і М.Станівський, і С.Перепелиця описували з-поміж живомовних насамперед ті риси, які стали нормою літературної мови. Найменше ж було звернуто увагу на діалектну основу збірників. Проте цей аспект дослідження є досить важливим (особливо якщо аналізувати окремі рукописи), оскільки, зважаючи на те, що більшість апокрифічних рукописних збірників є компіляціями, деякі вчені роблять висновок про неоригінальність мови, якою написані пам'ятки.
З досліджень мови інших апокрифічних творів можна відзначити статтю Д.Гринчишина “Українська рукописна пам'ятка XVI ст. “Страждання Христові” (мовні особливості пам'ятки)” (2000), присвячену легендарно-апокрифічному оповіданню, яке ще І.Франко 1895 року зарахував до пам'яток українсько-руської мови і літератури. Д.Гринчишин уперше здійснив ґрунтовний аналіз мови пам'ятки.
Про апокрифи з території Закарпаття згадав Ф.Тіхий у праці “Розвиток сучасної літературної мови на Підкарпатській Русі” (1938).
С.Бевзенко схарактеризував мову апокрифічного збірника “Ключ”, зазначивши, що оповідання збірника писані українською книжною мовою XVII ст. Порівняння мовних явищ досліджуваного тексту з сучасними закарпатськими говорами дало мовознавцеві підстави твердити, що пам'ятка писана на території сучасної Закарпатської області.
Отже, аналіз наукових студій про мову апокрифічних рукописних збірників показав, що досліджувалися, як правило, поодинокі пам'ятки, а це не дозволяло зробити остаточний висновок про їх значення в історії української літературної мови. Ґрунтовне ж системне вивчення групи апокрифічних рукописів західноукраїнського реґіону дасть змогу об'єктивно висвітлити роль цих пам'яток у процесах становлення літературної мови на народній основі.
У другому розділі “Динаміка становлення фонетичної системи української мови (за рукописними апокрифічними збірниками ХVІІ - ХVІІІ ст.)” з'ясовані особливості фонетичної системи західноукраїнських рукописних апокрифічних збірників ХVІІ - ХVІІІ ст., схарактеризовано основні риси вокалізму та консонантизму. При цьому лише частково можемо говорити про фонологічну систему української мови XVII - XVIII ст., оскільки безпосередні вияви фонем переважно приховані кириличною графікою й церковнослов'янсько-книжною правописною традицією.
З-поміж загальноукраїнських фонетичних рис найхарактернішими у системі вокалізму є:
1. Повноголосся: голос, хворост, ворогам, але: брашно, злата, клад#зь.
2. Наявність префікса роз-: розuмhлъ, розгнhвалс#, розогнало.
3. Фонема /и/ - переднього (близького до передньо-середнього) ряду високо-середнього підняття, що з'явилася внаслідок злиття етимологічних звуків [і] та [ы] (про наявність цього процесу в пам'ятках свідчить сплутування літер ы - і: плинула, ^ стида і птыц, сыли.
4. Перехід [е] в [о] після шиплячих: жона, нhчого, хоч поряд з цим: человhчестhи, пчела.
5. Перехід етимологічних [о], [е] в [і], [у] в нових закритих складах: сhмъ, шhсть, на тим мисту; утюкъ, покuй, але: свой, плодъ.
6. Втрата початкового [і]: маемо, маю, грали, граючи.
7. Артикуляція h як українського [і] на місці етимологічного [м] - його змішування з и (ї) свідчить про живомовні процеси, що відбувалися в XVII - XVIII ст.: спhвала, заквhтнuлъ; висти, гриховъ.
У системі консонантизму засвідчено:
1. Ствердіння шиплячих: чого, жовч, нg налgжыт.
2. Зміна приголосного [л] на [ў], що відбулася у двох фонетичних позиціях: а) у граматичному суфіксі -лъ колишніх дієприкметників минулого часу, а згодом - дієслів минулого часу чоловічого роду (забув, вызволивъ, видhвъ, але: послалъ, погладилъ, плакалъ); б) у давніх сполуках типу *tъlt із *tъlt, *tьlt (вовками, товстые, човнок, жовчъ).
3. Асимілятивно-дисимілятивні явища: хто, вишший; зготовано.
4. Спрощення в групах приголосних. В аналізованих пам'ятках представлено, хоча й нерегулярно, шість основних звукосполучень, у яких найчастіше відбувається спрощення: [стн] > [сн] (чgсно, жалосную, радоснїи), [стл] > [сл] (слати, злосливаго), [зкн] > [зн] (бр#знg), [рдц] > [рц] (в сgрци), [стц] > [сц] (мhсцh), [здн] > [зн] (оу бgзну, празникъ). Не зафіксовано спрощення у групі [лнц] > [нц]. Так, слово сонце у пам'ятках майже послідовно замінюється польським відповідником: слонц@, под слонцgмъ (пол. sіoсce).
6. Чергування приголосних: вимовити - мовлю, ловити - ловлю; оучитель (< наоука), тужи (< тоуга).
Доволі широко засвідчені окремі риси, характерні для південно-західних говорів української мови:
1. Рефлексація звука [а] - [і], [е]: лиший еh, проклину, прgсти.
2. Вживання [а] замість [е] або [о]: пgчару, дакто, даколи.
3. Явище “укання”: посадив еh оуднu, ^к@доу.
4. Вживання [о] замість [у]: снgсли погача, на соботu.
5. Рефлекси звукосполучень [lъ], [rъ] - [ли], [ло], [ри], [ре], [ир]: "блико, "блока;дрыжыт, крgвним, кирница.
6. Діалектна депалаталізація приголосних: вдовицою, старца, згорит.
7. Усічення слова - афереза і синкопа: Аким, с#том, хтhли, висхнgт, захорhла.
8. Оглушення дзвінких приголосних перед глухими звуками: солоткого, т#шко.
9. Взаємозаміна шиплячих і свистячих приголосних: Кашпgръ (<Каcпgръ), нg uгашаючи (< нg uгаcаючи); сgр'стю (< шgр'стю).
У третьому розділі “Словозмінні тенденції в рукописних апокрифічних збірниках XVII - XVIII ст.” проаналізовані особливості словозміни різних частин мови у текстах досліджуваних пам'яток.
Морфологічна структура української мови у XVII - XVIII ст. вже була в основному сформована й набула тих визначальних рис, які пізніше перейшли в нову українську літературну мову і стали її нормою. Церковнослов'янсько-книжні риси в пам'ятках залишалися як данина книжній правописній традиції.
У підрозділі 3.1. “Словозміна іменників” здійснено аналіз функціонування іменників чоловічого, жіночого й середнього родів у мові західноукраїнських рукописних апокрифічних збірників XVII - XVIII ст. Пам'ятки засвідчують майже всі відмінкові форми, що згодом стали нормою сучасної української літературної мови, подеколи з певними фонетичними чи графічними відмінностями. Це, зокрема, такі закінчення: -у в родовому відмінку однини іменників чоловічого роду на позначення абстрактних понять (початку, закону); закінчення -у (-ю), -ови (-еви) давального відмінка однини іменників ч. і с. р. (uчитgл@, маистр@; дит"тку, слонц@; вигнанцgви, мужgви); закінчення -ом (-ем) орудного відмінка однини іменників ч. р. (вgртgпом, жалgм); широке використання кличного відмінка (Пgтрg, Іродg, кролю, учитgлю; жgно, Анно, главо); флексія -и родового відмінка іменників ж. р. (кривди, до ниви, из голови); закінчення -ою орудного відмінка іменників ж. р. (зgмлею, волgю); флексія -о (-е) називного та знахідного відмінків однини іменників с. р. (бgрвgно, лице); -а (-я) родового однини іменників с. р. (колhна, слtнц", до мhсц").
Діалектні словозмінні особливості виявляються: у вживанні закінчення -ови (-еви) в давальному однини іменників ч. р. для категорії неістот (wгнgви, днgви, мирови); у дії аналогії м'якого різновиду до твердого, зокрема в орудному відмінку однини іменників ч. р. (uжом, товаришомъ); у вживанні флексії -ове (-еве) в називному відмінку множини іменників ч. р. (гостgвg, вhтровg); у вживанні флексії -ов (жgновъ), -ом (из моимъ... ґаздом, силомъ дати) в іменниках ж. р. орудного відмінка однини; у вживанні закінчення -е в іменниках с. р. (казане, скрgготанg, корhне). Цим досліджувані збірники відрізняються від інших пам'яток попереднього періоду і вказують на руйнування орфографічних традицій.
З-поміж основних церковнослов'янсько-книжних морфологічних рис відзначаємо: флексію -а в родовому відмінку однини іменників ч. р. на позначення абстрактних понять (суда, разума, часа); закінчення -е родового однини (до суднаго днg), -ом (-ем) давального множини (королgм оуказала); -ех місцевого відмінка множини (въ прgдhлgх) іменників ч. р.; флексію -# у родовому відмінку однини іменників ж. р. (всg# зgмл#); закінчення -їю в орудному відмінку однини іменників ж. р. колишніх *-i, *-ы-основ (жалостїю, кровїю); архаїчні форми іменників с. р. колишніх основ на приголосний (нgбgсg, словgсg).
Отже, у системі словозміни іменників досліджуваних рукописних збірників досить яскраво виявилася взаємодія загальноукраїнських і церковнослов'янських елементів. Відчутною є перевага саме загальноукраїнських рис, що як спільні для всієї української мовної території стали нормою української літературної мови, і діалектних форм, що вказують на південно-західне походження пам'яток. Збереження давніх українських і церковнослов'янських форм свідчить про те, що система словозміни іменників західноукраїнських апокрифічних збірників XVII - XVIII ст. є перехідним етапом від системи словозміни староукраїнської доби до системи словозміни нової української літературної мови.
У системі прикметникової словозміни (підрозділ 3.2) західноукраїнські рукописні апокрифічні збірники засвідчили: закінчення -ого родового відмінка прикметників чоловічого і середнього родів (wгн" нgвгасимого, с правого плgча); флексію -ым (-им) давального множини (зgмным, ко всhм оубогымъ); закінчення -ою орудного відмінка однини прикметників жіночого роду (варgною смолою, лютою смtртїю); стягнені форми прикметників (ширша... оутроба, вgликu славu).
Вживання нестягнених форм в окремих випадках можна розглядати як одну з діалектних рис південно-західних говорів (агн# нgзлобливоg, мhсто бgзъводноg, дорогоцhнное), адже зокрема в карпатських говорах прикметники середнього роду в називному - знахідному відмінках однини виступають у членній нестягненій формі. Діалектні особливості виявилися й у впливі твердої групи прикметників на м'яку групу (з давных віков) тощо.
Церковнослов'янсько-книжні словозмінні особливості виявляються у вживанні: флексії -ы# (-ї#) для форм множини (сос@ди црковны#, чюдны# книгы); закінчення -аго (-#го) для родового відмінка однини прикметників чоловічого й середнього родів (шл"хgцкаго, до... мgншаго); флексії -ей для давального - місцевого відмінків однини прикметників жіночого роду (на рhцh вавилонстgй, в странh варварстgй).
Аналіз прикметникової словозміни дозволяє зробити висновок, що в західноукраїнських апокрифічних збірниках XVII - XVIII ст. домінували членні форми прикметників. Нечленні прикметники виконували здебільшого функцію іменної частини складеного присудка (был'... барзо богат, вgлик' мои Бtгъ) і лише зрідка - означення, перебуваючи в постпозиції до іменника (созда... полат@ м@ж@ богат@, сотвори... пиръ вgликъ). Частіше це були присвійні прикметники (дочкu Матdановu, кuбокъ цtрgвъ, ^ плgмgнg Рuвимова, во дом Авраамовъ). Членні форми прикметників (як живомовні, так і церковнослов'янсько-книжні) були поширені в українських пам'ятках XVII - XVIII ст. з різних територій.
Системі словозміни займенників (підрозділ 3.3) властиві такі загальноукраїнські словозмінні явища: форми родового - знахідного відмінків особових й особово-вказівних займенників першої і другої особи однини мgнg, тgбg; родовий відмінок особово-вказівного займенника жіночого роду до нgи; давальний відмінок другої особи однини тобh; орудний відмінок однини тобою, нgю, ним; форма давального відмінка зворотного займенника собh.
Діалектними рисами вважаємо: широке вживання енклітичних форм особових й особово-вказівних займенників (м#, т#, го, ю, ми, ти); використання авторами збірників редуплікованих форм вказівних займенників (тот, тота, тотg, сgсh, сgсю); вживання флексії орудного відмінка -ев у присвійному займеннику своя - своев; давню форму означального займенника жадныи, частку да- в неозначеному займеннику дакто.
З-поміж церковнослов'янсько-книжних морфологічних рис відзначаємо: традиційне написання займенника онъ; відсутність переходу его > його, него > нього; наявність форм g# (нg#); залишки двоїни; нестягнені форми моgго, твоgго; форми знахідного відмінка присвійних займенників мо#, тво#; вживання форм особового й зворотного займенників тgбh, сgбh тощо.
У досліджуваних рукописних збірниках XVII - XVIIІ ст. представлені всі семантичні розряди займенників. Словозміна цієї частини мови відзначається перевагою форм, успадкованих з попередніх століть і, незважаючи на данину книжній традиції, унормованих українською літературною мовою або відомих у південно-західних говорах.
Морфологічна система числівника (підрозділ 3.4) в рукописних апокрифічних збірниках загалом представлена загальноукраїнськими утвореннями. Проте кількісно обмежене вживання числівників у досліджуваних текстах дає змогу скласти лише часткове враження про їх словозміну. Числівники два, три, чотири засвідчені новими відмінковими флексіями: двох, трох, чотирох. Проте ці уодноманітнені форми вживаються паралельно з давніми: двhма, триgх, чgтирgхъ. В аналізованих пам'ятках зафіксовано діалектні форми числівників один і чотири: едgн, чтири, штири. Числівники п'ять - десять вжиті переважно у формі називного - знахідного відмінків, що не дозволяє скласти повного уявлення про їхню парадигму. Можемо зауважувати лише про графічне оформлення цих числівників в окремих рукописних збірниках. Так, наприклад, варіативністю написання відзначається числівник сім. Паралельно вживаються форми, у яких відбувається перехід [е] > [і] (графічно h) у закритому складі, й форми, у яких зберігається і голосний [е], і кореневий приголосний [д], порівн.: сhмъ... мgчов, сhм' голов, а також: по сgмь лhты, сgдмъ мgчовъ і под. Числівник вісім зафіксований у формі місцевого відмінка без протетичного губного [в]: по осми днgх, осgми лhтgх.
Складні кількісні числівники відзначаються варіативністю у другій складовій частині: -дgс#тъ і -дц#т (дванадgс#тъ, п#тьнадgс#тъ і дванадц"том, тринац"ти, килконац"т). Помічено подвійне позначення числа 40 (сорок дhвокъ і чgтиридgс#тоднgвноg поmgнїg).
Паралельні форми - народнорозмовні й книжні - мають порядкові числівники: пgрший, другий - пgрвыи, вторыи. Усі зафіксовані складні порядкові числівники утворені додаванням до кількісного числівника компонента -дgс#тый: п#тнадgс#тим, дgв#тнадgс#томu.
Система дієслівної словозміни (підрозділ 3.5) характеризується вживанням: форми інфінітива на -ти (питати, просити); закінченням -мо для дієслів І особи множини теперішнього часу (можgмо, идgмо, ридаемо); безфлексійними формами теперішнього часу (хоmg, выдае); дієсловами минулого часу на -въ (питавъ ворожбитовъ, мав' жgнu); вживанням давноминулого часу (давъ быв знак, прышла была... жgна); флексією -hмо, -мо для дієслів І особи множини і часткою нехай у наказовому способі (кропhмо, оумhймо; нgхай нhхто нg розuмhgтъ). Ці риси згодом закріпилися як норма сучасної української літературної мови.
З-поміж діалектних словозмінних особливостей дієслів відзначаємо: специфічне вираження давніх форм інфінітива з основами на задньоязикові приголосні (раи стgрgчи); нефіксованість позиції частки ся у зворотних дієсловах (которие с" оу нgго оучили, хто с# тою водою uмиgтъ) або відсутність цієї частки взагалі (сонъ приснивъ, тылко... прислухай, нhґды нg родив); широке вживання особових енклітиків у формах минулого часу (алg то емъ тgпgр нg готов, нg просилам т#, жадного смо нg видhли); форми з флексіями -м, -ме для вираження теперішнього часу (слuшамъ... твои рgчи, просимg т#); дієслова ІІ дієвідміни 2 ос. одн. без флективного -т (совистъ м# мuчи) тощо.
Церковнослов'янсько-книжні риси дієслів виявляються у вживанні: давніх простих форм минулого часу - аориста (принgсоша дрgво, посла м#) й імперфекта (на Захарїю роптах@, оу рuкахъ... дgржахu); дієслівних форм на -мъ (нg знаем, вас питаeм); давніх форм майбутнього часу (Гсди, потомъ что хоmgтъ быти?); частки да в наказовому способі (вс"ко диханиg да хвалит Гtсда, да вивчимъ грамотh) та ін.
Проведений аналіз дієслівної словозміни показав, що пам'яткам західноукраїнської апокрифічної літератури XVII - XVIII ст. властиві переважно ті загальноукраїнські дієслівні форми, які пізніше закріпилися і стали нормативними в дієслівній парадигмі української літературної мови. Діалектні і книжні особливості виступають, як правило, паралельно із загальноукраїнськими формами, але явно переважають останні.
Висновки
У писемній спадщині XVII - XVIII ст. з території Буковини, Галичини, Закарпаття важливе місце займають рукописні апокрифічні збірники, укладені переважно священиками.
Апокрифічні твори протягом століть мали значний вплив на народну свідомість, формуючи релігійні вірування й уявлення про походження світу. Насичення реалістичними деталями сприяло зближенню апокрифів з фольклором. В українській народнопоетичній творчості з'явилося чимало переказів, створених на зразках апокрифічних текстів. Такі перекази, а також народні легенди, казки, вірування тощо досить часто сприймаються як витвір народної фантазії.
Дослідження апокрифічних збірників показало, що автори текстів (священики - переважно вихідці з народу) аналізованих пам'яток намагалися надати їм живомовних рис, зрозумілих для простого народу. З огляду на це рукописні збірники дають досить повне уявлення про стан української мови на Буковині, Галичині, Закарпатті у XVII - XVIII ст., зокрема про фонетичну й морфологічну структури тогочасної мови.
Здійснений аналіз апокрифічних рукописних збірників XVII - XVIII ст. засвідчив, що їх фонетична система загалом була уже сформованою. Її основу склали типові риси живого народного мовлення. Визначальними були, як правило, риси, вироблені в процесі історичного розвитку мови і вже закріплені в літературній мові попередніх періодів. Важливо, що більшість цих рис були властиві всій українській мовній території.
Водночас доволі широко засвідчуються явища, які стали нормою української літературної мови пізніше, а також окремі риси, характерні для південно-західних говорів української мови.
Проте специфіка орфографії досліджуваних рукописних пам'яток, зокрема сильна церковнослов'янська правописна традиція, утруднює висновки щодо фонетичних ознак української розмовної мови, які в аналізованих текстах переважають над особливостями церковнослов'янської мови.
Отже, апокрифічні збірники відбивають основну тенденцію розвитку фонетичної системи літературної мови XVII - XVIII ст., яка полягає у зближенні книжної та народнорозмовної основ.
В аналізованих текстах відображений розвиток нових явищ у системі словозміни різних частин мови та процеси уніфікації морфологічних форм. Ці зміни пов'язані із загальноукраїнськими процесами становлення морфологічної системи в умовах синтезу форм староукраїнської і нової української літературної мови в напрямку їх зближення. Почали домінувати живомовні елементи, що стали нормою сучасної української літературної мови. У цих тенденціях знайшли відображення не лише загальноукраїнські граматичні явища, а й особливості південно-західних говорів. Аналіз системи словозміни частин мови показав, що в пам'ятках живі народнорозмовні форми співіснували з архаїчними, які значною мірою підтримувалися книжною традицією, проте, на нашу думку, були цілком закономірними - таке використання паралельних форм свідчить про неусталеність морфологічної системи. Таким чином, можна констатувати активний поступ морфологічної системи західноукраїнських рукописних пам'яток XVII - XVIII ст. у галузі словозміни до морфологічних стандартів сучасної української літературної мови.
Більшість зафіксованих нами в західноукраїнських апокрифічних рукописних збірниках явищ промовисто засвідчує загальноукраїнські тенденції у фонетиці й морфології мови пам'яток, хоч результати цих змін виступають у пам'ятках непослідовно, однією з причин чого був традиційний правопис.
Проведене дослідження дозволяє зробити певні узагальнення щодо мови XVII - XVIII ст. на західноукраїнських землях. Фонетична й морфологічна системи цього періоду виступають уже сформованими. Визначальними були, як правило, риси загальноукраїнські, історично перспективні, що доводить сучасна українська літературна мова. Характер діалектних ознак та їх співвідношення із загальноукраїнськими явищами переконує, що вони найчастіше виступали паралельно з аналогічними рисами тогочасної літературної мови. Засвідчені діалектні риси в сукупності становлять характерні ознаки південно-західних говорів української мови, а виявлення їх у творах, як правило, релігійного змісту свідчить про потужний вплив живомовної практики на книжну українську мову.
Отже, більшість західноукраїнських апокрифічних рукописних збірників XVII - XVIII ст. написана книжною мовою з широким залученням живомовних елементів. У зв'язку з цим проаналізовані пам'ятки - важливий чинник неухильного й закономірного розвитку й становлення української літературної мови на народній основі, а їх мовні особливості є відображенням загальних тенденцій цього процесу. Рукописні апокрифічні збірники відбивають одну з основних тенденцій розвитку літературної мови XVII - XVIII ст., яка полягає у зближенні книжної і народнорозмовної основ.
Список опублікованих праць за темою дисертації
Бичкова Т.С. Іспаський рукопис як джерело вивчення історії фонетичної будови української мови // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наук. праць. - Вип. 107: Слов'янська філологія. - Чернівці: Рута, 2001. - С.94-99.
Бичкова Т.С. Український живомовний вплив у мові конфесійного письменства початку XVIII ст. (на матеріалі Іспаського рукопису) // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наук. праць. - Вип. 117-118: Слов'янська філологія. - Чернівці: Рута, 2001. - С.233-240.
Бичкова Т.С. Діалектні фонетичні особливості мови буковинських рукописних збірників XVIII ст. // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наук. праць. - Вип. 170-171: Слов'янська філологія. - Чернівці: Рута, 2003. - С.77-81.
Бичкова Т.С. Граматична організація південно-західних апокрифічних текстів XVII - XVIII ст. (традиція і народнорозмовні впливи у системі іменника) // Південний архів. Філологічні науки: Зб. наук. праць. - Вип. XXIV. - Херсон: Вид-во ХДУ, 2004. - С.205-210.
Бичкова Т.С. Неперервність пошуків джерел становлення української літературної мови (за рукописними пам'ятками південно-західного реґіону) // Вісник Львівського університету. Серія філологічна. - Вип.34. - Частина ІІ. - Львів: Вид-во ЛНУ, 2004. - С.67-73.
Бичкова Т.С. Південно-західні діалектні риси в апокрифах у контексті становлення української літературної мови // Діалектологічні студії. 5: Фонетика, морфологія, словотвір. - Львів: Інститут українознавства ім.І.Крип'якевича НАНУ, 2005. - С.39-48.
Анотація
Бичкова Т.С. Фонетичні і словозмінні особливості рукописних апокрифічних збірників XVII - XVIII ст. у контексті становлення української літературної мови. - Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук зі спеціальності 10.02.01 - українська мова. - Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича. - Чернівці, 2005.
У дисертації досліджені мовні особливості західноукраїнських рукописних апокрифічних збірників XVII - XVIII ст. З'ясована роль цих пам'яток в історичних процесах становлення української літературної мови.
У роботі схарактеризовані питомо українські риси вокалізму та консонантизму, засвідчені в апокрифічних збірниках, проаналізовані словозмінні тенденції. Внаслідок проведеного дослідження з'ясовано, що західноукраїнські рукописні апокрифічні збірники XVII - XVIII ст. повною мірою засвідчують характерні особливості української мови. Виявлено діалектні риси, які знайшли відображення в текстах досліджених пам'яток і які властиві сучасним південно-західним говорам. З'ясовано їх співвідношення із загальномовними явищами.
Ключові слова: рукописні апокрифічні збірники, фонетика, вокалізм, консонантизм, словозміна, південно-західні говори, церковнослов'янсько-книжні особливості.
АННОТАЦИЯ
Бычкова Т.С. Фонетические и словоизменительные особенности рукописных апокрифических сборников XVII - XVIII вв. в контексте становления украинского литературного языка. - Рукопись.
Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.02.01 - украинский язык. - Черновицкий национальный университет имени Юрия Федьковича. - Черновцы, 2005.
В диссертации исследованы языковые особенности западноукраинских рукописных апокрифических сборников XVII - XVIII вв. Определена роль этих памятников в исторических процессах становления украинского литературного языка.
Выяснено, что апокрифические произведения имели значительное влияние на народное сознание, формируя религиозные верования и представления о происхождении мира. Насыщение реалистическими деталями способствовало сближению апокрифов с фольклором. В украинском народнопоэтическом творчестве появилось много рассказов, созданных по образцам апокрифических текстов. Такие рассказы, а также народные легенды, сказки, верования и т.д. достаточно часто воспринимаются как произведения народной фантазии. Известно влияние апокрифов на мировую литературу вообще и на украинскую в частности. Они имеют значительную познавательную ценность для осмысления общей истории украинской литературы.
Исследование апокрифических сборников показало, что авторы текстов анализированных памятников старались придать им народноразговорные черты, понятные для простого народа. В связи с этим рукописные сборники дают достаточно полное представление о состоянии украинского языка на Буковине, Галичине и Закарпатье в XVII - XVIII вв., в частности о фонетической и морфологической структуре языка того времени.
Проведенный анализ апокрифических рукописных сборников XVII - XVIII вв. показал, что их фонетическая система в общем была уже сформирована. Её основу составляли типичные черты живого народного языка. Доминирующими были, как правило, черты, выработанные в процессе исторического развития языка и уже закрепленные в литературном языке предыдущих периодов. Важно, что большинство этих черт было свойственно всей украинской языковой территории.
В то же время достаточно широко фиксируются факты, которые позже стали нормой украинского литературного языка, а также отдельные черты, характерные для юго-западных говоров украинского языка. Однако специфика орфографии исследуемых рукописных памятников, в частности жесткая церковнославянская правописная традиция, осложняет выводы относительно фонетических черт украинского разговорного языка, которые в анализированных текстах превалируют над особенностями церковнославянского языка.
В анализируемых текстах отражено развитие новых явлений в системе словоизменения разных частей речи и процессы унификации морфологических форм. Эти изменения связаны с общеукраинскими процессами становления морфологической системы в условиях синтеза форм староукраинского и нового украинского литературного языка в направлении к их сближению. Начали доминировать элементы народного языка, которые впоследствии стали нормой современного литературного языка. В этих тенденциях отобразились не только общеукраинские явления, но и особенности юго-западных говоров. Анализ системы словоизменения частей речи доказывает, что в памятниках народноязыковые формы сосуществовали с архаичными, которые в значительной степени поддерживались книжной традицией. Такое использование параллельных форм свидетельствует о неустойчивости морфологической системы. Таким образом, можно констатировать активное движение словоизменительной системы западноукраинских рукописных памятников XVII - XVIII вв. к морфологическим стандартам современного украинского литературного языка.
В работе сделаны выводы о том, что фонетическая и морфологическая системы украинского языка в XVII - XVIII вв. были в основном уже сформированы. Доминирующими были черты общеукраинские, исторически перспективные, о чем свидетельствует современный украинский язык. Большинство западноукраинских апокрифических рукописных сборников XVII - XVIII вв. написано книжным языком с широким привлечением народноразговорных элементов. В связи с этим проанализированные памятники являются важным доказательством закономерного развития и становления украинского литературного языка на народной основе, сближения книжной и народноразговорной основ.
Ключевые слова: рукописные апокрифические сборники, фонетика, вокализм, консонантизм, словоизменение, юго-западные говоры, церковнославянско-книжные особенности.
SUMMARY
Bychkova T.S. Phonetic and inflection peculiarities of hand-written apocryphal collections of XVII - XVIII centuries in the Ukrainian literary language making. - Manuscript.
The thesis for a candidate's degree of philological sciences on speciality 10.02.01 - Ukrainian language. - Yuriy Fed'kovych Chernivtsi National University. - Chernivtsi, 2005.
The thesis presents the research of linguistic peculiarities of west Ukrainian hand-written apocryphal collections of XVII - XVIII centuries. The role of manuscripts in the historical processes of the Ukrainian literary language formation has been also found out.
The importance of this work lies in the analysis of completely Ukrainian features of vocalism and consonants, certified in apocryphal collections. The inflection tendencies have also been investigated. The results of the investigation give possibility to establish the following: west Ukrainian hand-written apocryphal collections of XVII - XVIII centuries show the characteristic features of Ukrainian language. The dialect features that are reflected in the texts of collections under investigation and which are typical of modern south-western dialect have been studied.
Key words: hand-written apocryphal collections, phonetics, vocalism, consonants, inflection, south-western dialect, church-slavonic and bookish peculiarities.
Размещено на Allbest.ru
Подобные документы
Виникнення і первісний розвиток української мови. Наукові праці україномовців про виникнення української мови. Дослідження розвитку писемної української мови: діяльність Кирила і Мефодія. Спільність української мови з іншими слов'янськими мовами.
реферат [29,5 K], добавлен 26.11.2007Розвиток української літературної мови давньої і середньої доби. Доба відродження української літературної мови. Розвиток урядової мови в напряму зближення з живою мовою із впливом мови центральноєвропейських канцелярій: латинської, німецької, польської.
реферат [21,1 K], добавлен 14.10.2011Характерні риси сучасної української літературної мови та особливості її використання. Історія становлення української графіки й орфографії, видання "Українського правопису" 1945 р. Походження іноземних слів, що використовуються в літературній мові.
реферат [24,7 K], добавлен 04.07.2009Ознайомлення із основними етапами історичного розвитку української літературної мови. Визначення лексичного складу мови у "Щоденнику" Євгена Чикаленка. Вивчення особливостей правопису, введеного автором. Погляди Чикаленка на розвиток літературної мови.
реферат [65,0 K], добавлен 19.04.2012Місце фонетики та орфоепії в національно-мовному просторі особистості. Звук мовлення і фонема. Рух і положення мовних органів при вимові певних звуків. Правила фонетичного та орфографічного складоподілу. Основні фонетичні одиниці української мови.
контрольная работа [84,2 K], добавлен 21.11.2010Розвиток, історія та основні джерела публіцистичного стилю української літературної мови: сфера використання, основне призначення та мовні засоби. Дослідження специфічних жанрів та підстилів публіцистичного стилю. Вивчення суспільно-політичної лексики.
контрольная работа [24,2 K], добавлен 24.09.2011Роль і значення для розвитку мови місця її народження, дальшого поширення, положення країни на карті світу. Належність української мови до широко розгалуженої мовної сім'ї слов'янських мов. Переконлива відмінність української мови у її фонетиці.
реферат [24,8 K], добавлен 01.03.2009Давня та сучасна українська лексикографія. Поняття словника. Орфографічний словник української мови. Тлумачний словник української мови. Словник синонімів української мови. Винекнення лексикографії з практичних потреб пояснення незрозумілих слів.
реферат [33,0 K], добавлен 25.01.2009Основні етапи виникнення та становлення української мови, її роль і місце серед інших мов світу, особливості та відмінні риси. Проблеми мови та її значення в закріплення української державності в радянські часи та на сучасному етапі, шляхи її укріплення.
книга [235,7 K], добавлен 07.03.2010Засіб формування, оформлення та існування думки. Формування української мови. Норми української літературної мови. Стилі сучасної української мови. Ділова українська мова. Найважливіший засіб спілкування людей.
реферат [13,9 K], добавлен 17.07.2007
