Джон Стюарт Мілл про денотативну функцію мови

Размещено на http://www.allbest.ru/

Джон Стюарт Мілл про денотативну функцію мови

Панич 0.0.

Денотативна функція мови детально аналізується в філософії Джона Стюарта Мілла, в контексті філософії його британських попередників (Гоббс, Локк, Барклі, Х'юм) та наступників (Расселл). «Якими є особливості тлумачення денотативної функції мови у Мілла на тлі успадкованої ним традиції модерного британського емпіризму?» - такою є постановка проблеми даної статті в загальному вигляді. Вирішення цієї проблеми дозволить краще уявити собі розвиток британської філософії мови від часів класичного емпіризму до двадцятого століття включно - таким є зв'язок вказаної проблематики з актуальним науковим завданням у вітчизняній історії філософії взагалі та історії епістемології зокрема. Розв'язання даної проблеми у вітчизняних дослідженнях та публікаціях започатковано не було, оскільки вітчизняними авторами особливості Міллової філософії мови жодного разу не піддавалися спеціальному аналізу. Щодо зарубіжних досліджень, то нечисленні англомовні досліди філософії Мілла також не розглядають його філософію мови в широкому британському істори- ко-філософському контексті - як це зроблено у даній розвідці. Відтак, мета даної статті - системно висвітлити Міллом денотативної (а також конотативної) функції мови і визначити внесок Мілла у розвиток цього аспекту англомовної філософії мови.

Аналіз епістемологічних засад Міллової логіки призводить до висновку, що Мілл, паралельно із Джорджем Булем та Августом де Морганом, відчутно сприяв переходу від класичної «логіки понять» до панівної у двадцятому столітті, і надто у англомовному науковому середовищі, «логіки тверджень» (prepositional logic). Аби побачити цей зв'язок у випадку Мілла, достатньо згадати хрестоматійну статтю Расселла «On Denoting» (1905), де на самому початку, неначе у розвиток щойно цитованих міркувань Мілла, замість «поняття людини» одразу вводиться «клас людейяк клас об'єктів, що мають предикат людськості» («the class of men as the class of objects having the predicate human») [ l,c. 105]. З іншого боку, термін «concept» у цьому Расселловому тексті не зустрічається жодного разу, що цілком відповідає остаточним висновкам з цього приводу в Мілловій «Логіці»:

«Підбиваючи підсумки: якщо доктрина, що ми мислимо поняттями, означає, що поняття - це окрема річ, що постає розуму разом із індивідуальними об'єктами, які (...) ми мислимо у цьому понятті, це неправда; адже в нас завжди присутня конкретна ідея чи образ, частина атрибутів яких охоплюється поняттям, і не може мислитися інакше ніж власне частина. З іншого боку, якщо ця доктрина означає, що поняття, хоча й є лише представленою розуму частиною, є тією частиною, яка є дієвою в акті думки [is operative in the act of thought], це також неправда: адже у значній більшості випадків дієвим є щось значно менше, ніж ціле поняття, себто лише частина того, на що ми звикли звертати окрему увагу. Відтак, у жодному з цих смислів ми не мислимо поняттями; правдою тут є лише те, що, коли ми відносимо будь-який об'єкт чи набір об'єктів до [логічного] класу, в розумі присутні принаймні деякі з атрибутів, що входять в поняття, оскільки через їхню асоціацію з іменем класу вони випливають у свідомості й стають предметом особливої уваги» [2,с.321].

Наша згадка про «On Denoting» Расселла є не випадковою ще й тому, що Мілл у своїй «Логіці» також приділяє окрему увагу феномену денотації, чітко усвідомлюючи, що адекватне розуміння останньої є невід'ємною складовою обраного ним способу сполучення «ідей чи образів» конкретних об'єктів з «іменами [логічних] класів». Щоправда, Мілл не робить денотацію, як пізніше Расселл, предметом спеціального розгляду; але Міллова критика Гоббса з приводу аналізу останнім будови та смислу тверджень показує, що логічна ясність була тут для Мілла не лише бажаною, а й цілком досяжною:

«Значенням кожного твердження, каже він [Гоббс], є belief мовця, що предикат є ім'ям тієї самої речі, ім'ям якої є суб'єкт; і якщо це справді так, твердження є істинним». Втім, «те, що він подає як значення твердження», є лише «частиною значення усіх тверджень і цілим значенням деяких з них». Гоббсового опису, на думку Мілла, цілком достатньо тільки для «того обмеженого й незначного класу, в якому і предикат і суб'єкт є власними іменами. Адже, як вже було зазначено, власні імена, строго кажучи, не мають жодного значення: вони є просто позначками індивідуальних об'єктів; тож, коли власне ім'я предикується іншому власному імені, усе значення зводиться до того, що обидва імені є позначками того самого об'єкту. Але саме це Гоббс і подає як загальну теорію предикації. Його доктрина повністю пояснює такі предикації як: «Гайд був Кларендоном», Радше за все, Мілл мав на увазі сучасника Гоббса, видатного англійського історика Едварда Гайда, першого графа Кларендона (1609-1674), хоча англійській історії були відомі й інші Гайди Кларендони (наприклад, Едвард Гайд, третій граф Кларендон /1661-1723/, який був на початку вісімнадцятого століття губернатором Нью-Йорка та Нью-Джерсі й здобув там сумну славу збоченця та розпусника). або «Туллій є Цицероном». Вона вичерпує значення таких тверджень. Ane вона є прикро неадекватною стосовно інших. Tе, що Гоббс взагалі міг дійти подібної думки, пояснюється лише тим, що він, як і інші номіналісти, майже чи зовсім не приділяв уваги конотації слів, шукаючи їхнього значення виключно в тому, що вони денотують: як ніби усі імена були позначками індивідуальних речей (якими насправді є лише власні імена), і як ніби між власним та загальним іменем не було жодної різниці, крім того, що одне денотує лише щось одне, а друге - велику кількість [подібного]» [3,с.91].

Варто підкреслити, що ціною питання тут насправді є не що інше як об'єктивність пізнання людиною навколишнього світу (або, висловлюючись більш феноменалістично, «того, що люди зазвичай вважають навколишнім світом»). Адже «Гоббсова теорія предикації, відповідно до відомого зауваження Ляйбніца, робить істину та хибу цілком довільними, без жодного стандарту крім волі людини - що також визнавав і сам Гоббс» [3,с.95-96]. Тим більше важливо для Мілла зазначити, що деінде Гоббс все ж таки виклав основи цілком правильного вчення, «в якому непрямо міститься й істинна теорія предикації. Він чітко каже, що загальні імена надаються речам зважаючи на їхні атрибути, і що абстрактні імена є іменами цих атрибутів» [3,с.96]. Це і є жаданий Міллом шлях до об'єктивності: якщо денотацією слова є «конкретна група речей, яку воно призначене позначати», а конотацією - «передбачені цим словом атрибути» [4,с.705], то саме точність конотації, що має відбивати вже знайомі нам «сталі можливості відчуттів», постає єдиною гарантією того, що денотація вживаних нами слів не буде цілком довільною. На цьому шляху, власне, Мілл і доходить необхідності далекосяжної за наслідками логічної реформи, коли місце обсягу та змісту поняття повністю заступають денотація та конотація імені: <<Біле денотує крейду та інші білі субстанції, і конотує спільних для них особливий колір. Птах денотує орлів, горобців, ворон, гусей тощо, і конотує життя, наявність крил, та інші властивості, якими ми керуємося, застосовуючи це ім'я» [2,с.318].

Інколи, втім, поквапна конотація грає з денотацією злий жарт, коли люди, виходячи з «поверхової подібності, надають кожному новому об'єкту ім'я того знайомого об'єкту, ідею якого цей викликає найшвидше, чи який, після побіжного огляду, він, здається, найбільше нагадує (...). У такий спосіб імена плазують від одного предмету до іншого, доки інколи не зникають усі сліди спільного значення, тож слово починає денотувати чимало речей не лише незалежно від будь-якого спільного атрибуту, але й таких, що взагалі не мають жодного спільного атрибуту (...). Якою мірою цей надто вільний спосіб класифікації й деномінації об'єктів зробив словник моральної філософії та філософії свідомості непридатним для точного мислення, добре відомо кожному, хто замислювався над сучасним станом цих галузей знання. Втім, оскільки введення нової технічної мови як засобу розміркувань над предметами повсякденного обговорення є надзвичайно важким для здійснення, і не було б вільним від незручностей навіть у разі його здійснення, проблемою для філософа - причому однією з найскладніших, які він тільки має розв'язати - є те, як, дотримуючись наявної фразеології, найкраще зарадити її недосконалості» [3,с.38-39].

Важливість теми, піднятої в цьому міркуванні Мілла, насправді важко переоцінити, причому з огляду не стільки на минуле, скільки на майбутній, після Мілла, розвиток британської філософії. Адже попереду в неї була ще довга історія рефлексні на тему доречності «нової технічної мови», яка б за однозначністю денотацій незрівнянно перевершувала природну й наближалася, у цьому вимірі, до ідеально точної мови математики. Як ми зараз побачимо, позиція Мілла в цьому плані є надзвичайно виваженою і у багатьох відношеннях сприймається як завбачливе застереження, до якого далеко не завжди дослухалися його наступники.

Як вважає Мілл, основа математичної мови - «ім'я числа» - теж має не лише денотацію, але й конотацію (адже ці імена, безперечно, не відносяться до класу власних). Конотацією «імені числа» виявляється «певна властивість, що належить скупченню речей, які ми називаємо цим ім'ям; цією властивістю є характерний спосіб, у який це скупчення утворене з його частин й може бути розділеним на ці частини» [3,с.611]. Найкраще, з точки зору Мілла, пояснити цю тезу конкретним прикладом. «Отже, коли ми говоримо, що кубом 12 є 1728, ми насправді стверджуємо наступне: якщо, маючи достатню кількість гальки чи будь-яких інших об'єктів, ми складемо їх разом у специфічні групки чи скупчення, що звуться дюжинами, і також складемо ці дюжини разом у подібні скупчення, і, нарешті, зберемо дванадцять таких більших скупчень, то сформоване так підсумкове скупчення буде таким, яке ми називаємо 1728; а саме, таким, що може бути зроблено (взявши найбільш знайомий з усіх можливих способів) шляхом з'єднання групки, що називається тисячею гальок, групки, що називається сімсот гальок, групки, що називається двадцять гальок, і групки, що називається вісім гальок» [3,с.611-612].

При всій позірній наївності такого опису, він не лише послідовно відбиває феноменалістичні вподобання Мілла у галузі філософії математики, але й надає підстави для вельми тверезої оцінки можливостей математичної мови як чинника наукового прогресу та ідеалу наукового опису тих чи інших конкретних об'єктів:

«Ці захоплюючі властивості символічної мови математики настільки вразили багатьох мислителів, що призвели їх до розгляду подібної символічної мови як ідеального типу філософської мови загалом; призвели до думки, що імена загалом, або (як їх ніжно називають) знаки, придатні для мислення тією мірою, якою вони можуть бути наближені до компактності, суцільної безпредметності [unmeaningness] й здатності використовуватися як лічильники, без жодної згадки про те, що вони репрезентують - на манер алгебраїчних а та Ь, або х та у. Це уявлення призвело до оптимістичних поглядів на пришвидшення наукового прогресу тими засобами, які, я вважаю, не можуть привести до цієї мети (...).

По-перше, набір знаків, за допомогою яких ми розмірковуємо без усвідомлення їхнього предметного значення [their meaning], здебільшого може бути корисним лише у наших дедуктивних операціях. У наших прямих індукціях ми не можемо ані на мить відволіктися від конкретного ментального образу того чи іншого феномена, оскільки вся ця операція залежить від сприйняття тих деталей, у яких ці феномени збігаються чи розходяться. Але, більше того, це міркування лічильниками доречне лише у дуже обмеженій частині навіть і наших дедуктивних процесів» [4,с.708-709] - а саме, стосується без обмежень лише алгебри, але не визначає повністю хід міркування навіть вже й у геометрії.

Наступне зауваження Мілла видається адресованим принаймні на сімдесят років наперед, Рахуючи від першого видання «Системи логіки» 1843 р. і не лише Расселлу та Вайтхеду як авторам «Принципів математики» [5], але й Віттгенштайну як автору «Логіко- філософського трактату», а ще більше - багатьом пізнішим послідовникам останнього:

«Алгебраїчні нотації, розглянуті як філософська мова, досконало придатні до предметів, до яких вони зазвичай і застосовуються: а саме, до тих, дослід яких вже звів їх до встановлення стосунків між числами. Але ці властивості, гідні подиву у межах свого власного призначення, настільки далекі від ідеальної моделі філософської мови загалом, що мова кожної окремої галузі науки саме у міру наближення до них стає дедалі менш придатною виконувати свої власні функції. Стосовно усіх інших предметів міркування [крім чисел], замість вигадувати способи не відволікатися на розмисли щодо конкретного значення [meaning] вживаних нами знаків, ми мали б прагнути винайдення способів унеможливити наше бодай миттєве відволікання від цього конкретного значення» [4,с.710].

Як бачимо, Мілл, з гідною подиву стійкістю, утримується на самісінькій грані емпіричного досвіду, однаково рішуче відкидаючи і зазіхання на вихід у позадосвідний світ «справжніх об'єктів», і також спокусу обмежитися суто внутрішніми для свідомості критеріями й способами встановлення істини. В термінах сучасної англомовної філософії, ми, напевне, могли б сказати, що Мілл, як феноменаліст, не належить до таборів ані «інтерналістів», ані «екстерналістів» - попри те, що їхнє протистояння зазвичай подається філософами сьогодення як таке, що повністю вичерпує, у цьому вимірі, спектр можливих пізнавальних позицій. Наприклад: «Екстерналізм (...)- це заперечення традиційного картезіанського погляду, згідно з яким зміст наших думок полягає в тому, чим вони є незалежно від навколишнього світу» [6, 1]. Приклад Мілла яскраво показує, що, попри логіку цього визначення, існує принаймні більше ніж один спосіб заперечувати згадану в ньому істотно інтерналістську настанову - яку, до речі, зовсім не безпроблемно приписувати саме картезіанству. Ця послідовна прив'язка до досвіду допомагає Міллу і у розв'язанні проблеми того, «як, дотримуючись наявної фразеології, найкраще зарадити її недосконалості». За влучною метафорою Мілла, значення слів природної мови поступово «зношується» так само, як зношується напис на монетах в процесі їхнього обігу; «і єдиний спосіб його оновлення полягає в тому, аби карбувати його наново, перебуваючи у звичному спостереженні самих явищ, і не покладаючись на нашу обізнаність у словах, які їх виражають. (...) Коротко кажучи, в усіх нематематичних галузях так само необхідно розглядати речі конкретно, як «вбрані в обставини» [clothed in circumstances], як в алгебрі необхідно старанно тримати поза увагою усі індивідуальні властивості» [4,с.711].

Як справедливо вказує Мілл, різні мови здатні підтримувати цей зв'язок мови із досвідом у свідомості мовця не однаковою мірою; найкраще ж це вдається тим, в яких зберігаються прозорі й зрозумілі для мовців джерела словотвору. У цьому відношенні, зауважує Мілл (цього разу відчутно передбачаючи Гайдеґґера!), «безмірну перевагу мають ті мови, які формують свої складені й похідні слова з власних коренів, як німецька, а не з коренів іноземної чи мертвої мови, як це настільки часто трапляється з англійською, французькою та італійською; найкращими ж є ті, що формують їх відповідно до сталих аналогій, відповідно до стосунків між ідеями, які треба висловити. Серед модерних європейських мов це більш-менш роблять усі, і надто німецька; але й вона є нижчою за греку, в якій стосунки між значенням похідного слова та його непохідного джерела загалом чітко позначені способом словотвору» [4,с.710-711].

Послідовний феноменалізм витримується Міллом і у питанні того, якими є сутність та призначення визначення - що також, для Мілла, є складовою не стільки власне логіки, скільки філософії мови. Адже те, що зазвичай вважається «визначеннями речей», насправді «є визначеннями імен, із мовчазним припущенням існування речей, що відповідають цим визначенням!) [3,с. 142]. Наголошуючи на цьому, Мілл, як він вважає, протистоїть античній за походженням доктрині, яка розділяла «визначення імен» і «визначення речей», і яку у подальшому визнавали усі, «крім номіналістів; але, позаяк дух модерної метафізики, до нещодавнього періоду, був загалом номіналістським [sic! - О.П.], ідея визначень речей до певної міри перебувала у тимчасовій бездіяльності, хоча й продовжувала вносити плутанину в логіку, радше не сама по собі, але своїми наслідками» [3,с. 142]. Щоправда, між «визначеннями імен» і «тим, що хибно називається визначеннями речей», дійсно є певна різниця; але вона полягає у тому, що «останнє, разом зі значенням імені, приховано стверджує фактичний стан справ [a matter of fact]», хоча останнє є вже «не визначенням, а постулатом. Визначення ж є суто тотожним твердженням, яке дає інформацію виключно про застосування мови, і з якого неможливо вивести жодних висновків стосовно фактичного стану справ» [3,с. 144]. Оскільки ж «наші міркування засновуються на фактичних станах справ, постульованих у визначеннях, а не на самих цих визначеннях» [3,с. 150], безпосередня пізнавальна вага самих по собі визначень є практично нульовою.

Найбільш цікавим у цьому ланцюжку міркувань Мілла є те, що він, наскільки може, утримується тут від вживання терміну «річ», віддаючи перевагу більш нейтральному вислову «matter of fact» (який ми тут перекладаємо словосполученням «фактичний стан справ»), І то не дивно, бо, якби якийсь в'їдливий читач захотів «дотиснути» це питання до його справжнього феноменалістичного підґрунтя, Міллу довелося б щиро зізнатися, що для нього «речі» - це лише зручне «загальне ім'я» для комплексів «повторюваних відчуттів», «регулярна можливість» яких сприймається нами як «закон одноманітності природи». Втім, міркувати зовсім без згадки про «речі» Міллу було б також небезпечно, бо тоді він (висловлюючись вже згаданою нами сучасною термінологією), хоча й відкинув би «екстерналістську» крайність, але опинився б небезпечно близько до крайності «інтерналістської». Саме тому «речі» знов виринають у його коментарях до визначення в той момент, коли Мілл, вже затвердившись у тезі «усі визначення є лише визначеннями імен», застерігає читачів, що «звідси не випливає, що визначення є довільними. Te, як визначити ім'я, може бути не лише вельми складним і заплутаним дослідом, але й може включати міркування, які йдуть глибоко у природу речей [sic!], що вони денотуються цим ім'ям. Такими, приміром, є досліди, що складають тему найбільш важливих діалогів Платона, як-от «Що таке риторика?» є темою «Горгія», або «Що таке правосуддя?» є темою «Республіки». Мається на увазі твір Платона «Політея» (ПоХітєіа), назва якого в англомовній перекладацькій традиції неточно передається як «Republic», а в російськомовній традицій, також неточно, як «Держава» (що в обох випадках насправді більше характеризує місцеві політичні традиції, ніж власне текст Платона). Складність полягає в тому, що смисл вжитого Платоном грецького слова не передається адекватно жодним сучасним терміном; описово його можна було б представити у першому наближенні як ««державний устрій» + «державні справи» + «громадянство/громадянськість» Таким же є глузливо поставлене Пілатом питання «Що таке істина?» і засадниче питання для умоглядних моралістів усіх часів «Що таке доброчесність?» [3,с. 150].

«Було б помилкою представляти ці складні й шляхетні досліди як такі, що не зазіхають на більше ніж затвердження загальноприйнятого значення імені», - резонно застерігає Мілл у наступному абзаці. - «Вони є дослідами не стільки того, яким є, скільки того, яким має бути значення імені; що, як і інші практичні питання термінології, потребує для свого розв'язання, аби ми занурилися, іноді дуже глибоко, у властивості не лише імен, а й поіменованих речей» [3,с. 150]. Саме тому, - переможно завершує Мілл, - «деякі з найбільш глибоких та цінних розвідок, які надає нам філософія, були представлені й подавали себе під виглядом дослідів щодо визначення імені» [3,с. 154].

Te, з якими обмеженнями нам насправді слід розуміти це занурення «у властивості поіменованих речей», добре показує інше зауваження Мілла, зроблене ним в контексті обговорення сутності й призначення класифікації тих-то «поіменованих речей» на роди, види, різновиди тощо. Одиничні речі (Individuals), каже Мілл, взагалі-то «не мають сутностей [have no essences]» - попри думку «реалістично» налаштованих схоластів, які «вважали сутністю одиничної речі усе, що було сутністю виду [species], до якого вони зазвичай відносили цю окрему річ; себто, класу, до якого вона найбільш звично відсилала, і до якого, відтак, вони вважали її належною за її природою» [3,с.114]. Можна погодитися, що з феноменалістичної точки зору така позиція виглядає єдино послідовною: адже, як тільки ми припустимо, що одинична річ (що б там не розумілося під останньою) має власну «сутність», ми негайно відновимо у філософських правах або Кантові «речі в собі», або Платонові «ейдоси» (залежно від того, чи ми будемо мислити цю індивідуальну сутність розташованою у самій речі, або ж десь в ідеальному світі за її межами). Ane з цього випливає, що «властивостям поіменованих речей» відтак потрібно дати інше позитивне тлумачення, яке б ставило на достатньо твердий ґрунт усі їхні можливі досліди.

Оскільки основою такого тлумачення за визначенням не можуть бути як завгодно зрозумілі «одиничні речі», залишається звернутися до їхніх угруповань, але взятих саме так, як, на переконання Мілла, це слід робити скрізь за межами математики: себто, з урахуванням усіх наявних для спостереження конкретних властивостей. У такий спосіб, на підставі досвідних даних, можна шляхом різноманітних предикацій поступово формувати загальні імена [логічних] класів, які формуються нами у п'яти можливих вимірах: рід (genus; гр. yevo<;), вид (species; гр. єі5о<;), відмінність (differentia; гр. ошфора), власне (proprium; гр. Шоу), акцидентальне (accidens; гр. сг)(ґРєРг|к6<;) [3,с. 119]. Всі вони позначають різного роду узагальнення щодо спільності й розбіжностей між окремими речами (читай: сталими комплексами чуттєвих вражень), так що - і це, власне, є головною тезою Мілла стосовно класифікації - не узагальнення випливають з класів, а, навпаки, класи - з узагальнень:

«Коли я кажу, що сніг білий, я можу й мушу думати про сніг як про клас, оскільки я висловлюю це твердження як вірне стосовно всякого снігу [NB: Мілл тут свідомо відволікається від питання, на підставі яких ознак він сформував для себе такий логічний клас як «сніг»]; але я безумовно не думаю про білі об'єкти як клас; я не думаю про жоден інший білий об'єкт, крім снігу, і також про відчуття білого, яке він надає мені [«the sensation of white which it gives me» - варто звернути увагу на суцільну метафоричність, як для Мілла, самого цього вислову, за буквою якого «сніг» виступає активним агентом, здатним «надавати відчуття» суб'єкту]. Коли я виношу судження, або погоджуюсь із твердженням, що сніг білий, і деякі інші речі також білі, я, справді, поступово починаю думати про білі об'єкти як про клас, що включає сніг і ці інші речі. Але це концепція, що йде за подібними судженнями, а не передує їм...» [3,с.94].

Мілл дотепно підмічає, що протилежний погляд на будову класифікації передбачав би спроможність людства «взяти до уваги усі одиничні об'єкти у всесвіті, розділити їх на групи чи переліки, й дати об'єктам кожного переліку окреме ім'я», так що у кожній проблемній ситуації віднесення об'єкту до певного класу потрібно було б лише «переглянути записи раніше вже прийнятого рішення» [3,с.94]. Певна річ, багато опонентів Мілла замість «людства» послались би у приблизно такому самому міркуванні на Бога, котрий визначив класи речей в самий момент їхнього створення; але цей християнський (чи навіть платонічний, якщо згадати «Тимея») крок, звісно ж, є неприпустимим для Мілла за визначенням. Він, як і Локк, свідомо залишає людину сам-на-сам із навколишнім світом, виносячи питання про Бога майже скрізь «за дужки» своєї епістемології, і при цьому є ще жорсткішим за Локка у визначенні меж досяжності людської пізнавальної спроможності, виводячи за її межі навіть і визнання самого факту існування навколишніх «речей» з начебто об'єктивно притаманними їм «первинними якостями». Втім окремі обмовки Мілла все ж таки показують, що повністю без згадок про об'єктивну впорядкованість зовнішнього світу не може обійтися навіть і він. Саме тут стає добре помітним, наскільки глибоко Мілл засвоїв уроки не лише Локка і Барклі, але й їхнього звичного наступника Х'юма. Адже ним обом, Міллу і Х'юму, притаманне усвідомлення, що і Бог, з одного боку, і «матеріальні речі», з іншого, є рівно не виправданими, а лише гаданими екстраполяціями на зовнішній світ нашого чуттєвого досвіду; і водночас, коли їм доводиться посилатися на безумовну впорядкованість зовнішнього світу, якою лише й можна пояснити очевидну для нас впорядкованість цього самого чуттєвого досвіду, на допомогу обом приходить всюдисуща й нейтральна «природа»: Про ставлення Х'юма до природи, і, у цьому зв'язку, також до проблеми впорядкованості зовнішнього світу, див. [7, 234-248].«Коли певна видима відмінність [difference] між речами (хоча, можливо, сама по собі й малозначуща) відповідає невідомо якій кількості інших відмінностей, охоплюючи собою не лише їхні відомі властивості, але й властивості ще невідомі, не просто можливо, а й необхідно [it is not optional but imperative] визнавати цю відмінність підґрунтям проведеного [класифікацією] розрізнення [distinction]; коли ж, навпаки, відмінності є лише обмеженими й визначеними, як, приміром, такі, що позначаються словами «білий», «чорний» або «червоний», ними можна знехтувати, якщо мета створення класифікації не вимагає уваги саме до цих конкретних властивостей. Втім, відмінності в обох випадках створені природою [are made by nature], тоді як взяти ці відмінності за основу класифікації та іменування є, також в обох випадках, дією людини; але у першому разі, якщо цими відмінностями зневажати, призначення мови та класифікації буде спотворено, а в другому разі необхідність зважати на відмінності залежить від того, чи важать для нас ті конкретні якості, у яких випало міститися цій відмінності» [3,с. 123].

Таким чином, «природа» постачає нашому досвідові лише набір відмінностей, причому, судячи з останньої обмовки Мілла, ці відмінності вже впорядковані таким чином, що деякі з них об'єктивно є більш істотними за інші. Ane Мілл, у важкій боротьбі за жадану ним феноменалістичну рівновагу, негайно додає до цього, що усі розрізнення між речами, проведені людьми у п'яти вищезазначених вимірах (рід, вид, відмінність, власне, акцидентальне), робляться нами без жодного об'єктивного підґрунтя, а виключно на свій власний страх та ризик. Найбільше це очевидно у випадках роду та виду, адже одне й те саме може вважатися родом для одного й видом для іншого, «як його часто називають, вищого роду» [3,с. 120]; але й «розрізнення відмінного, власного та акцидентального [distinction (...) between Differentia, Proprium, and Accidens] ґрунтується не у природі речей, а у конотації імен»: приміром, «розрізнення - це те, що мусить буди доданим до конотації роду, аби завершити конотацію виду» [3,с. 127].

Цікаво, що на практиці Мілл, на додачу до цих п'ятьох вимірів класифікації, вводить ще й шостий, який він називає «kinds», і який українською ми умовно передаватимемо словом «тип» (зважаючи на те, що у Мілла вже є інші відповідники і для «класу» /class/, і для «роду» /genus/, і для «виду» /species/). «Типи - це класи, між якими існує непрохідний бар'єр» [4,с.720]; при цьому ці типи є «природними групами», члени яких мають між собою багато спільних атрибутів та властивостей, знання яких для нас ніколи не буде повним [4,с.718-719]. Здавалося б, ось стрілка наших феноменалістичних терезів відчутно схилилася убік екстерналізму; але ні: критерій виділення типів, як виявляється, є для Мілла радше інтерналіст- ським, бо подається Міллом як (неодноразово підтверджена попереднім досвідом) відмінність наших досвідних очікувань:

«Коли розрізнення двох класів речей не є розрізненням типу, ми очікуємо знайти їхні властивості подібними, хіба що є певна причина для їхньої відмінності. І навпаки, коли розрізнення стосується типу, ми очікуємо знайти їхні властивості відмінними, хіба що є певна причина, аби вони були однаковими» [4,с.719].

Отже, у строгому філософському сенсі, йдеться не про класифікацію чи опис реальних тварин чи коней (яким би високо ймовірним не було підказане досвідом припущення про їхнє незалежне існування як «матеріальних об'єктів»), а про те, наскільки сталими є одні «можливості відчуттів» порівняно з іншими, з якими ці перші поєднуються або регулярно, або, навпаки, лише випадково. Це варто мати на увазі, читаючи численні пасажі Мілла, які на позір можуть легко видатися суто «екс- терналістськими», як-от:

«Слід пам'ятати, що типом ми називаємо один з тих класів, які відрізняються від усіх інших не однією чи небагатьма визначеними властивостями, але їхньою невідомо великою кількістю; тоді сполучення властивостей, на якому ґрунтується клас, є лише покажчиком невизна- чено великої кількості інших відмінних атрибутів. Клас коней - це тип, оскільки речі, що сходяться між собою у наявності ознак, за якими ми розпізнаємо коня, сходяться й у великій кількості інших властивостей, які ми знаємо, й, поза сумнівом, у ще багатьох, які нам невідомі. Tварина - це також тип, оскільки жодне визначення, яке можна надати імені «тварина», не може ані вичерпати усіх властивостей, спільних для всіх тварин, ані надати засновки, з яких можна вивести всю решту цих властивостей. Але сполучення властивостей, яке не свідчить про існування будь-яких інших незалежних властивостей, не створює типу. Відтак, білий кінь - це не тип; адже коні, що сходяться у білому кольорі, не сходяться в будь-чому іншому, крім якостей, що є спільними для всіх коней, і також у тому, що може бути причинами чи наслідками цього конкретного кольору» [4,с.704].

Цілком прагматичним - а отже, знов-таки, радше інтерналістським - є й запропонований Міллом загальний критерій успішності класифікації, яка має групувати об'єкти у такий спосіб, аби щодо них можна було сформулювати «більшу кількість загальних тверджень», і так, щоби твердження, які стосуються сформованої нами групи, були «більш важливими», ніж стосовно будь-яких груп, які можна сформувати з того самого набору об'єктів [4,с.714]. Зрештою, всі класифікації, навіть взаємно несумісні одна з одною, є добрими для Мілла, доки вони вправно служать тим чи іншим прагматичним цілям; але, коли ми вивчаємо об'єкти не задля певної практичної мети, а задля «розширення нашого знання про ціле їхніх властивостей та стосунків, ми мусимо розглядати як найбільш важливі ті атрибути, які найбільше долучаються, самі або через свої наслідки, до того, аби зробити ці речі подібними одна до одної й відмінними від будь-яких інших речей; які надають найбільш помітну індивідуальність тому класу, котрий з них складається; які займають, сказати б, найбільше місце у існуванні цих речей, і найбільше привернули б увагу спостерігача, який знав би усі властивості цих речей, але не був особливо зацікавленим у жодній. Класи, сформовані за цим принципом, можуть бути більш рішуче, ніж будь-які інші, названі природними групами»[4,с.716].

Ця несподівана згадка про умовного всевідаючого спостерігача, позбавленого всякого прагматичного інтересу, зайвий раз показує, що в логіці культурної свідомості Просвітництва, яку Мілл успадковує щонайменше настільки, наскільки він успадковує філософські традиції Х'юма, «святе місце не буває порожнім» - хоча б у тому сенсі, що ми, рішуче усунувши зі своїх міркувань божественний розподіл речей на роди й види, змушені врешті решт повертатися до цієї самої, тепер вже суто умовної, «божественної точки зору», коли нам треба наголосити на тому, що одні відмінності між речами, як не крути, є все ж таки «більш природними» за інші. Таким чином, у загальній номіналістичній позиції Мілла все ж таки мимоволі проступають і певні моменти теоретично відкинутої ним «реалістичної» світоглядної настанови.

Внаслідок проведеного аналізу можна зробити висновок, що Мілл у своїй філософії мови послідовно дотримується феноменалістичних позицій, відкидаючи і зазіхання свідомості на вихід у позадосвідний світ «справжніх об'єктів», і також спокусу обмежитися суто внутрішніми для свідомості критеріями й способами встановлення істини. Відповідно, денотація для Мілла визначається як зв'язок слів з об'єктами досвіду, які жодним чином не слід плутати зі «справжніми» позадосвідними об'єктами («речами-в-собі» Локка/Канта). В тому ж ключі Міллом осмислюється й призначення визначення: останнє, попри «реалістичну» ілюзію свідомості, визначає насправді не «речі», а «імена», яким, як припускається нами виходячи з досвіду, відповідають певні існуючі «речі». Але, попри всі намагання Мілла, йому все ж таки не вдається дотриматися у своїй філософії мови послідовного філософського номіналізму.

Список використаних джерел

філософія мова емпіризм науковий

1. Russell В. On Denoting / Bertrand Russell // Essays in Analysis. - New York: George Braziller, 1973. - P.103-119.

2. Mill J.S. An Examination of Sir William Hamilton's Philosophy and of The Principal Philosophical Questions Discussed in His Writings / J.S.Mill // Collected works of John Stuart Mill. - Vol. IX. - Toronto: University of Toronto Press, Routledge & Kegan Paul, 1979. - CVIII. - 625 p.

3. Collected works of John Stuart Mill. - Vol. VII (A System of Logic Ratiocinative and Inductive Being a Connected View of the Principles of Evidence and the Methods of Scientific Investigation. - Books I-III.). - Toronto: University of Toronto Press, Routledge & Kegan Paul, 1974. - CXVII. - 638 p.

4. CollectedworksofJohn Stuart Mill. - Vol. VIII (A System of Logic Ratiocinative and Inductive Being a Connected View of the Principles of Evidence and the Methods of Scientific Investigation. - Books IV-VI and Appendices). - University of Toronto Press, Routledge & Kegan Paul, 1974. - P. 639-1251.

5. Whitehead A.N. Russell, Bertrand. Principia mathematica / A.N. Whitehead, B.Russell. - Vol. I. - Cambridge University Press, 1910. - 666 p.

6. Externalism and Self-Knowledge / Ed. by Peter Ludlow & Norab Martin. - Stanford: Leland StanfordJunior University, 1998. - 382 p.

7. Панич 0.0. Розвідки з історії скептицизму в британо-американській епістемології: Частіша перша: британська модерна філософія (Тоббс, JIokk, Барклі, Х'юм, Рід) / О.О.Панич - Донецьк: Донецький національний університет, 2007. - 524 с.

Размещено на Allbest.ru