Симукляр і знак у тлумаченні Ж. Бодрійяра

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Симукляр і знак у тлумаченні Ж. Бодрійяра

Зінченко H.O.

Однією з найрозробленіших проблем філософії постмодерну можна вважати проблему мови. Як зауважував Дж. Д. Аткінс, «мова ніколи не була, не може бути і нарешті перестає вважатися нейтральним прихистком сенсу» [ 1 ,с.536]. Саме тому одним з основних предметів постмодерного дослідження стає відношення між позначуваним та позначуючим, при цьому акцент робиться не на значенні, а на позначуванні, що розуміється як рух у сфері позначуючого.

Класична філософія наполягала на дихотомії об'єкту та об'єктивного сенсу тексту, тоді як постмодерна філософія відкидає жорстку визначеність значень, не прив'язує значення до конкретного денотату, наслідком чого стає програмна відкритість значення, яке може мати безліч інтерпретацій. Лише від людини, що належить до певної культурної традиції та соціальної страти залежить прийняття певних значень, тому слово стає варіативним і може позначати все, що завгодно.

Класична філософія взагалі і філософія мови зокрема наполягали на фундаментальному відділенні позначуваного від позначую чого, опозиція між якими оголошувалася непорушною, тоді як постмодерна філософія прагне дискредитувати феномен значення як гарантованого поза текстовим позначуваним. Наприклад, Ф. Джеймісон стверджує, що значення породжується рухом від позначуючого до позначуваного, тому вони обидва перетворюються на «дві сторони одного і того ж продукування». «...То, что мы в общем виде называем означаемым - значение или понятийное содержание высказывания, - должно рассматриваться, скорее, как видимость значения, объективный мираж... порожденный и сформированный соотношение означающих между собой» [1,с,641].

Відповідно трансформується традиційне розуміння сенсу, який тепер тлумачиться як суто процесуальний феномен, оскільки семантичне буття тексту, яке потрактовується як простір, де прокреслені лінії зсувів сенсу, - це ніщо інше як становлення (Р. Варт). Якщо, наприклад, М. Гайдеггер стверджував: «...О смысле можно каждый раз говорить только тогда, когда мы имеем дело с обдумыванием, соображением, конструированием, определением. Смысл находится в тесной связи с тем, что мы в самом общем смысле слова называем мышлением, причем под мышлением понимаем непредставление в широком смысле этого слова, а мышление, которое может быть правильным или неправильным, истинным или ложным. Каждому суждению имманентно присущ определенный смысл. Форма, в которой смысл выступает в действительности - это значимость, то есть форма процесса суждения» [2,с. 163]. То зовсім іншої думки дотримується Ж. Дельоз, для якого сенс - це те, що постійно утворюється, виробляється, ніколи первинно не задається. «... Смысл - выражаемое в предложении - это бестелесная, сложная и нередуцируемая ни к чему иному сущность на поверхности вещей; чистое событие, присущее предложению и обитающее в нём» [3,с. 34]. «Смысл - это и выражаемое, то есть выраженное предложением, и атрибут положения вешрй. Он развёрнут одной стороной к вещам, а другой - к предложениям. Ho он не сливается ни с предложением, ни с положением вещей или качеством, которое данное предложение обозначает. Он является именно границей между предложениями и вещами» [3,с.38].

Процедура означування стає непередбачуваною, але ця непередбачу- ваність не вважається недоліком, це - структурна умова оповіді, тому що висловлювання не може бути детерміноване лише одним сенсом, одним голосом, висловлювання переповнене множиною кодів та голосів, ні один з яких не може домінувати над іншими. Наслідком такого стану речей Р. Барт оголошує тоіумф індетермінацій, зверхдетермінацій, загальний обсяг яких і являє собою позначування.

Tаким чином сфера семіотики оголошується самодостатньою реальністю, тому сенс не гарантується і не визначається зовнішнім позатекстовим референтом, а перетворюється на релятивно-плюралістичне утворення.

Головними авторами у цій сфері можна назвати Р. Барта, Ю. Крістєву, Ж. Дельоза, Ж. Дерріда, проте і Ж. Бодрійяр не залишився осторонь цього магістрального напрямку дослідження. Як зауважує Н. Маньковська: ««Модный», «легкий» Бодрийяр с его концепцией симулякра, обращенной непосредственно к новейшему искусству, навел мосты между эстетической и художественной ипостасями постмодернизма» [4].

Вітчизняна філософська думка не представлена поки що фундаментальними дослідженнями творчості французького мислителя, проте окремі моменти його творчого спадку аналізуються у працях С. Куцепал, В. Лук'янця, В. Ляха, В. Окорокова, О. Соболь, О. Хоми, В. Ярошовця та ін.

До творчості Ж. Бодрійяра звертаються вчені, коли аналізують процес переходу від класичної до некласичної форми філософії (П. Гайденко, Г. Заїченко, А. Зотов, А. Єрмоленко, В. Кузнецов, В. Лекторський, М. Мамардашвілі, Н. Мотрошилова, Е. Соловйов, В. Пронякін та ін.; Р. Слотердайк, Е. Трельч, Ю. Габермас, У. Еко, М. Гайдеггер та ін.).

Мета статті - розкриття концептуальних відмінностей у розумінні знаку та заміна його симулякром у постмодерній філософії на прикладі симуляційної теорії Ж. Бодрійяра.

Сьогодення репрезентується Ж. Бодрійяром як ера симуляції, яка «відкривається через ліквідацію усіх референцій - гірше того: через штучне воскресіння їх у системах знаків, матеріалі ще більш в'язкому, ніж смисл, коли той пропонує себе всіляким системам еквівалентності, всіляким бінарним опозиціям, всілякій комбінаторній алгебрі. Вже не йдеться ні ітоо імітацію, ні про повторення, ані навіть про пародію. Мова йде про субституцію, заміну реального знаками реального, тобто про операцію з попередження будь-якого реального процесу за допомогою його оперативної копії, метастабільного сигнального механізму, програмованого і бездоганного, що презентує всі знаки реального й поминає всі його несподівані повороти» [5,с,7].

бодрійяр знак симулякр позначуваний

Саме тому особливості симулякра найбільше проявляються у співвіднесенні з копією та знаком. Остання дихотомія аналізується мислителем у багатьох працях, проте свій початок бере у роботі «Критика політичної економії знаку», де автор пропонує свою власну теорії політичної економії і оригінальну логіку, засадничою реалією якої оголошується знак, але останній подається «по-бодрійяровські», здійснюється революція політичної економії, узагальненої шляхом теоретичного та практичного застосування політичної економії знаку.

Ж. Бодрійяр переконаний, що між товаром, який був предметом аналізу політичної економії Маркса та знаком, який аналізується французьким мислителем, є певна спорідненість. Так само, як товар одночасно є і міновою, і споживчою вартістю, знак - це одночасно і позначуване, і позначуюче, тому його аналіз має здійснюватися на двох рівнях.

Знак розглядається автором на кордоні економічної влади та культурного поля, яскравим прикладом чого Ж. Бодрійяру уявляється аукціон, «тигель, в котором происходит взаимообмен стоимостей, в котором экономическая стоимость, стоимость/знак и символическая стоимость проникают друг в друга согласно правилам некоторой игры» [6,с. 144]. Теоретично відношення між економічною вартістю, символічною вартістю та вартістю/знаком оформлюються у концепції Ж. Бодрійяра, яку він називає політична економія знаку. Головні задачі нової філософеми - розкриття процесу народження форми/знаку на кшталт Марксової форми/ товару та демонстрація механізму конвертації мінової вартості (гроші) на мінову вартість знаку (престиж, положення у суспільстві, влада тощо).

Аукціон надає змогу витрати грошей, обміну їх на чистий знак (картина, скульптура, інший витвір мистецтва), на думку Ж. Бодрійяра, саме витрата (трата) розкриває смисл грошей, декларує багатство, більш того, декларує руйнування багатства (саме цей аспект грошей був не помічений К. Марксом та іншими представниками політекономічної теорії). «Именно эта стоимость, работающая по ту сторону меновой стоимости и основывающаяся на ее разрушении, вкладывает в купленный, приобретенный, присвоенный предмет свою различительную знаковую стоимость» [6,с, 145].

Подібна думка зустрічається і у Ж. Батая, коли він аналізує так звані «суверенні моменти» - сп'яніння, ерос, сміх, жертву, у вимірі яких непомірна трата, що немає ні сенсу, ні користі, ні зиску надає мотив для бунту проти облаштованого та експлуатуючого існування задля досягнення неідентифіковуваного буття.

Вище наведене надає Ж. Бодрійяру змогу виокремити дві логіки - економічну логіку еквівалентності (представлену Марксом і подальшими марксистськими розробками) і логіку відмінності та виклику, де будь- який акт покупки оголошується трансекономічним актом виробництва розрізняючої вартості/знаку, адептом якої постає сам Ж. Бодрійяр. Саме в цій логіці ми маємо справу «с процессом разрешения знаков, разрешения самого уравнения, с которым они связаны и которое никогда не разрешается в коммуникативном дискурсе: это целостное, непрозрачное, всегда затемненное уравнение оказывается основанием общественной тайны - так же, как и товар, представляющий другое средство связи, которое тоже покоится на абстрактном уравнении всех стоимостей» [6,с,209].

У рамках логіки відмінності та виклику споживання вже не розглядається лише як задоволення певних потреб, це спокуслива гра, пристрасть, засіб «конверсії економічної мінової вартості у мінову вартість/знак». «Одновременно все поле политической экономии, сложенное лишь из экономической меновой стоимости и потребительной стоимости, распадается, требуя тотального пересмотра, направленного на создание обобщенной политической экономии, которая будут включать в себя производство меновой стоимости/знака на том же основании и в том же самом плане, что и производство материальных благ и экономической меновой стоимости» [6,с. 147].

Вартости/знаки народжуються завдяки особливому типові суспільної праці, де відбувається перетворення вартості та економічної додаткової вартості у вартість/знак, де економічне владарювання стає трампліном для політичного перетворення влади за допомогою знаків. Владарювання утворюється із економічної влади у процесі переробки економічної вартості та контролю над процесом означування, завдяки чому розкривається прихована споживча вартість, видозмінюються економічна вартість та економічні координати, «осуществляется коллективное воспроизводство магии кода, направляющееся от экономической стоимости к ее границам, воспроизводство магии избирательного и избирающего сообщества, спаяного одним и тем же правилом игры и одними и теми же знаковими системами» [6,с. 157].

Зв'язок між знаком і товаром (найпростішими і найтаємничішими речами у світі) вчений вбачає в тому, що перший намагається репрезентувати себе у смисловому значенні, а другий прагне проявитися у «природній очевидності власної вартості».

Традиційно знак визначається як матеріальний, чуттєво сприймаємий предмет (річ, явище, подія), що слугує у пізнання для позначення або представлення іншого предмету (речі, явища, події) і використовується для придбання, зберігання та трансляції певної інформації. «Знак - інтерсуб'єктивний посередник, структур-медіатор у соціальних взаємодіях та комунікації» (А. Грицанов).

Ч.У. Moppic виділяє три типи знаків: 1) знаки-індекси - одиничні знаки, що позначають лише єдиний об'єкт; 2) знаки-характеристики (іконічні знаки та символи), позначають множину речей і можуть по-різному поєднуватися зі знаками, які експлікують або обмежують сферу їхнього використання; 3) знаки-універсалії - позначають усе, мають зв'язки з усіма знаками, тобто мають універсальну імплікативність.

Найважливіша властивість знаку - слугувати для позначення іншого предмета або явища, тому у його структурі традиційно виділяють предметне значення, денотат - те, що ним позначається; смислове значення - образ об'єкта, який позначається; експресивне значення - емоції та почуття, які виражаються за його допомогою.

Також варто зазначити, що знак має двосторонню структуру, яка проявляється у нерозривній єдності позначуючого (того, що сприймається) і позначуваного (того, що мається на увазі), таке розуміння структури знаку властиве давньогрецьким стоїкам, Ф. де Соссюру, Ч. Пірсу та ін., які переконані, що для розуміння природи знаку необхідна наявність так званих «знакових ситуацій» (особливих соціальних ситуацій), де використовуються знаки і які безпосередньо пов'язані зі становленням та співставленням мови та мислення. «Ми пропонуємо зберегти слово знак для позначення цілого і замінити терміни поняття та акустичний образ відповідно термінами позначуване (signifi) та позначуюче (signifiant); останні два мають ту перевагу, що підкреслюють протиставлення, яке існує як між ними самим, так і між цілим та частинами цього цілого» [7,с.70].

Характеризуючи позначуване та позначуюче, можна навести наступні дефініції: позначуване - термін, що використовується у семіотиці для визначення змістовної сторони знаку, а позначуюче - сторона знаку, яка сприймається чуттєво і відноситься до плану вираження. Особлива роль відводилась позначуючому у концепції Ф. де Соссюра, який називав його також «акустичний образ» і наголошував, що акустичний образ не є матеріальним звучанням, це психічний відбиток звучання, що передує фізіологічному та фізичному процесам в акті говоріння. Tому позначуюче складається зі звуку (матеріальна частина) та образу звучання (ідеальна частина). Позначуване і позначуюче, на думку Ф. де Соссюра, знаходяться у конвенційному, нерозривному зв'язку. Саме теза Ф. де Соссюра про нерозривний зв'язок між позначуваним та позначуючим стала предметом критики постмодерної філософії, особливо це проявилося у творчості Ж. Дерріда, який у своїй праці «Про граматологію» доводив, що позначуюче не є вторинним і залежним від позначуваного, оскільки мовний знак не існує до письма. А останнє не може вважатися лише репрезентацією мови. Первинним, як вважає Ж. Дерріда, постає саме письмо, бо письмо - це першопочаток будь-якої мовної діяльності, тоді як акустичний образ не обов'язково має копіювати зовнішню реальність. «Приходится признать, что «производность» письма как реальный и полновесный факт возможна лишь при одном условии, а именно, что «первичного», «естественного» и прочего языка никогда не существовало, что он никогда не был чем-то цельным, свободным от письма, напротив - что он всегда уже был письмом. Или прото-письмом... Письмо смогло укрепиться лишь поскольку прото-письмо скрывалось, а речь стремилась изгнать своего другого, своего двойника, всячески преуменьшая различие между ним и собой» [8,с. 181].

Як відомо, однією з основних властивостей знаку, яку визначив ще Ф. де Соссюр, є його довільність, невмотивованість. Женевський лінгвіст «прописує» знак поміж означуючим та означуваним, тоді як Е. Бенвеніст вважає, що довільність знаку знаходиться між самим знаком та річчю, на яку той вказує. «Произвольность заключается в том, что какой-то один знак. А не какой-то другой прилагается к данному, а не другому элементу реального мира. В этом и только в этом случае допустимо говорить о случайности, и то, скорее, пожалуй не для того, чтобы решить проблему, а для того, чтобы наметить ее и временно обойти... Сфера произвольного, таким образом, выносится за пределы языкового знака» [9,с,93].

Ж. Бодрійяр дискутує і з Ф. де Соссюром, і з Е. Бенвеністом. Стосовно останнього він переконаний, що його дії - намагання врятувати внутрішню організацію знака, але це можливо лише при визнанні реального існування референта, відділеного від знака. Франзуцький філософ переконаний, що розрізняти потрібно не знак та реального референта, а позначуюче як форму та єдність позначуваного та референта, які у якості змісту (думки чи реальності), входять до структури знака. «Референт... находится вне знака не в большей степени, чем означаемое: он управляется знаком, он с самого начала вычленяется в зависимости от знака, у него нет никакой реальности - кроме той, что вписывается между строк знаков» [6,с,211]. Відношення позначуваного до референта вдало відіграє роль тіні позначуючого, своєрідного ефекту реальності, завдяки якому «гра позначуючого самоздійснюється і збиває нас з пантелику». Мислитель вбачає аналогію між системою потреб та споживчої вартості в політичній економії, які включені в останню як її власне завершення, та референтом, для якого «субстанція реальності» повністю включена в логіку знака. Система мінової вартості, так само як і комбінаторика позначуючого, самі створюють для себе преференціальне обґрунтування, забезпечують себе певним алібі, здійснюючи це «під знаком потреби та мотивації». «Референт, «реальный» предмет - это феноменальный объект, содержание восприятия и психологического опыта, застрявшего на полпути между феноменологией и бергсоновской субстанцией, противопоставленной форме» [6,с.213].

На думку Ж. Бодрійяра, довільність полягає у фундаментальному встановленні чіткої кореляції між певним дискретним позначуючим і таким же дискретним позначуваним. Тобто довільність - це дискретність, яка оголошується принципом раціональності знаку і обґрунтовує урівніюче відношення знаку (це=тому) і не позначає нічого іншого. Знак функціонує як універсальний агент, який від усього абстрагується, діє на всі потенції сенсу, які не відносяться до еквівалентності деякого позначуючого до деякого позначуваного.

Ж. Бодрійяр переконаний, що «знак - это дискриминант: он структурирует самого себя путем исключения. Кристаллизируясь в такой структуре исключения, указывая на свое фиксированное поле. Приказывая всему остальному и оказываясь означающим и означаемым в системе взаимного контроля, знак выдает себя за полную, позитивную, рациональную и обмениваемую ценность или стоимость. Все потенции смысла оказались заперты в его структуре» [6,с.207].

Ж. Бодрійяр досить критично ставить до намагань учених, які представляють групу Tel Quel, визволити позначуюче. Особливо дістається Ж. Дерріда, діяльність якого оголошується продовженням семіотичної революції, яка призводить до укріплення влади знакового коду, якому вже не перешкоджає ніяке позначуване. Одне з найулюбленіших понять Ж. Дерріда - «письмо», оголошується узагальненням логіки коду, нескін- ченою грою позначуючого, що виробляє та легітимує свої власні закони. Ж. Бодрійяр закликає відмовитися від коду взагалі, вказує на можливість здійснення мовлення без мови, оскільки символічний обмін вільний від системи позначування, оскільки останнє у системі символічного обміну має здійснюватися «вперше», без системи позначування, у безпосередньому зв'язку між тими, хто говорить.

Ж. Бодрійяр стверджує, що довільність знака не може бути стійкою за самою своєю суттю, оскільки знак не може приховувати свою «роботу по знищуючому абстрагуванню». Te, що заперечується знаком, вартість/ знак намагається вигнати, і, одночасно, включити в свою власну дію, тому реальність та референт перетворюються на симулякр символічного, завдяки чому знак намагається ввести нас в оману, видати себе за принцип реальності сенсу.

Критикуючи знак, Ж. Бодрійяр намагається знайти і указати межі знаку і знакової вартості, вказати місце знаходження та дії знака у сучасній симулятивній реальності, знайти те, що має залишатися за межами знаку.

Мислитель досліджує знакову вартість у сфері символічного обміну керуючись власного логікою, балансуючи між зняттям та трансгресією, доводячи, що теорія і практика постійно взаємо обмінюються, завдяки чому між ними встановлюється віртуальна знакова відмінність. Ж. Бодрійяр знаходить те, що залишається за межами знака і знакового обміну і постулюється ним як символічний обмін, який репрезентується вченим як «злам» знаків, речей, світу, природи, тобто «злам» буття, яке втрачає свою форму.

Як бачимо, концепція Ж. Бодрійяра стосовно знаку та відношення між позначуваним та позначуючим вибудовується відповідно до базових настанов постмодерної філософії стосовно відмови від ідеї референції та орієнтації на процесуальність набуття сенсу певним текстом, оскільки сенс не є первинно заданим. Це збігається з тезою М. Фуко про те, що постмодерна філософія, на відміну від класики, заснованій на презумпції логоцентризму, засновується на програмній презумпції, згідно з якою дискурс розуміється як насилля, яке ми здійснюємо над речами [ 1,с,536].

Ж. Бодрійяр досліджує функціонування знаків-симулякрів у багатьох сферах життєдіяльності соціуму - у масс-медіа, моді, споживанні, яке вважається способом комунікації, техніці тощо. Функціонування симулякра досліджується у різних площинах - у природі домінує реальність, тому місця для симулякра немає, у другій природі, створеній технікою, природний світ замінюється його штучною подобою, а коли людина замінює речі їх ілюзорними подобами, симулякри сприймаються як речі третьої природи, знаки-фрустрації, «сублімація змісту у форму», своєрідне «алібі», що свідчить про нестачу реальності, перетворення її на модель, підміну її імітацією, фантазмом, ілюзією.

Список використаних джерел

1. Постмодернизм. Энциклопедия. - Минск: Интерпресс сервис; Кн. дом, - 1040 с.

2. Хайдеггер М. Разговор на проселочной дороге / М. Хайдеггер. - М.: Высшая школа, 1991. - 192 с.

3. Делёз Ж. Логика смысла / Ж. Делёз. - М.: Издательский Центр «Академия», - 296 с.

4. Маньковская И.Б. Эстетика постмодернизма / И. Маньковская. - СПб.: Алетейя, 2000. - 347 с.

5. Бодрійяр Ж. Симулякри і симуляція / Ж.Бодрійяр. - К.: Основи, 2004. - 230 с.

6. Бодрийяр Ж. К критике политической экономии знака / Ж. Бодрийяр. - М.: Академический Проект, 2007. - 335 с.

7. Соссюр Ф. де. Курс общей лингвистики / Ред. Ш. Балли и А. Сеше / Ф. де Соссюр. - Екатеринбург: Изд-во Урал, ун-та, 1999. - 426 с.

8. Деррида Ж. О грамматологии / Пер. И. Автономовой / Ж. Деррида. - М.: Ad Marginem, 2000. - 511 с.

9. Бенвенист Э. Общая лингвистика / Э. Бенвенист. - М.: Прогресс, 1974. - 448 с.

Размещено на Allbest.ru