Риторичне мистецтво античності як "продукт демонстративного споживання"

Размещено на http://www.allbest.ru/

12

Риторичне мистецтво античності як «продукт демонстративного споживання»

Пантелеева A.

Одним із проявів культури сьогодення є характеристика соціуму як споживача насамперед матеріальних благ. Всі артефакти нашого життя мають ту або іншу ціну, що визначається мірою споживчої вартості. Консюмеризм (споживання) виступає визначальним фактором функціонування суспільства в умовах превалювання матеріального над духовним і визначається взаємодією попиту (поведінка споживачів, їх готовність за гроші купувати блага) і пропозиції (поведінка постачальників, що прагнуть за будь-яку ціну дістати прибуток).

Парадигма власництва, парадигма досягнення вершини комфорту це результати проповідування філософії споживання насамперед країнами західної Європи. Філософія споживання визначає інваріант світогляду людей, що заробляють не для того щоб фізично виживати, а для того, щоб жити соціально. «Грошовий» інваріант світогляду як попередник «споживчому» бере свій початок далеко в античності, де закладаються основи економічних відносин: усе, що має попит, може пропонуватися для споживання за гроші. Прагнення споживати блага стає внутрішнім стимулом нових соціальних груп античного суспільства споживачів. Перед нами одна з форм прояву загально соціологічного феномена консюмеризм.

Розгляд проблем, пов'язаних з консюмеризмом, привертає увагу науковців. Йдеться не лише про ті сфери науки, де цей феномен є звичайним предметом вивчення (маркетинг, менеджмент, статистика та інші), але й гуманітарні науки приділяють йому значну увагу. Досліджуються проблеми соціуму, орієнтованого на споживання матеріальних благ, міжособистісних відносин індивідуумів у контексті споживчої реальності. Чимало уваги приділяється і проблемі змін в масовій свідомості розуміння «духовного» та визнанню першості «матеріального» (Т.Веблен, Д.Ванн, Т.Нейлор, В.Ільїн, А.Логунов, Ю.Цицерман, О.Плахотник, О.Язвинькая та інші). Незважаючи на численні роботи, проблема генезису феноме-на консюмеризма залишається поза межами дослідницьких інтересів. Мало дослідженим є питання «споживчого» відношення до духовних сфер високої культури, приміром, літератури, музики, театру. Мова як засіб масової маніпуляції одержала достатню інтерпретацію в багатьох наукових працях, але декламаційний дискурс у формі риторики не був належно оціненим з погляду його утилітарного застосування на різних історичних етапах. Тому мета нашої статті розглянути риторичне мистецтво з погляду розуміння його як продукту «споживання» в античні часи, продемонструвати, що красномовство як заданість давньогрецької, а в наслідку і греко-римської цивілізацій стало предметом ідеологічних маніпуляцій, а його «цінність» перетворилася на «вартість».

Наприкінці XI століття Торстейн Веблен відзначав, що там, де в суспільстві панує клас або стан, у якого багато вільного часу, ця соціальна група виявляє тенденцію практикувати так зване демонстративне споживання[1,с.87]. Соціальна група вільних громадян має дозвілля і можливості для фізичного і ментального тренування, бере участь у публічному перфомансі, шляхом змагань визначає кращих і демонструє таким чином свою перевагу. Дозвіллєва діяльність античного грека була елементом демонстративного споживання. Агоністичний дух, що панував серед грецької аристократії та відбивався на найважливіших сферах життєдіяльності, визначав в кінцевому рахунку рівень демонстративного духовного споживання.

Що ж було продуктом духовного споживання, продуктом з високим споживчим попитом? Як не дивно жива промова. Як відзначає Морилло, людей, що використовували живе мовлення і жили за рахунок його, в Афінах було більш, ніж де-небудь у світі, і «мова це знаряддя, про яке Езоп говорив, що в неї полягає все, що є гіршого і кращого у світі, придбала там у короткий час головний вплив»[6,с.6].

Ще в умовах патріархального ладу мова відігравала значну роль. Великі перспективи відкрилися ораторському мистецтву в часи республіканського ладу в Греції. Дане явище мало місце в демократичних громадах, особливо в Афінах, із принципом рівності права голосу для усіх вільних громадян, з промовою як складовою політичного життя. Живе слово було своєрідним важелем, що приводив у рух державний механізм.

Афіняни взагалі виявляли велику любов до красномовства незалежно від способів його прояву. Краси вони шукали й в ораторському слові, а тому на успіх міг розраховувати не тільки той, хто переконливо і правдиво говорив, але головним чином той, хто говорив красиво та придавав своєї мові художню обробку. Стійкість і поширення цього досвіду були обумовлені ситуацією, яку можна назвати критичною й утилітарною одночасно. Мистецтво переконливо говорити, згодом назване «софістикою», визначалося лише насущними потребами. Доля того, хто промовляв, цілком залежала від успіху в переконанні слухачів (суддів) у своїй правоті (наприклад, процес про майно, життя тощо). Такої «кровної» зацікавленості в силі звучного слова не знали навіть античні поети. Оратори переконали, що «без допомоги красномовства ніхто в нашій державі не може ні досягти помітного і видатного положення, ні удержати його за собою», відзначає Тацит[8,с.56]. Демократію проголошує Демосфен «конституцією просторікування» [politeia en Iogois].

В Афінах більшу вагу мало слово, ніж мораль. Витонченими прийомами відволікалася увага слухача від практичних задач промови. He цінність речень, а мистецтво, красива форма, спритність аргументації, почуття, вирішували справи. Софістика і риторика давали в руки кожному могутнє знаряддя для успіху в суспільному житті. Між цими двома предметами проводилася чітка межа: треба було вибирати між філософом і оратором. «Першому не потрібна була риторика, другому не було чого робити з філософією, що містила в собі мораль», відзначає Морилло[6,с.64].

За такої психологічної установки в Греції з'явився новий прошарок суспільства оратори, шукачі популярності. Переконливість промови залежала від її логосу сили ораторських доводів, етосу доречності мови, її відповідності загальноприйнятим звичаям і поглядам, філокалії красоти промови, пафосу емоцій, що збуджувалися у публіці словесним мистецтвом оратора. У цих умовах у V-I століттях до н.е. склалася професія софістів «знавців, майстрів», платних вчителів філософії й ораторського мистецтва, що навчали молодих людей техніці аргументації і прийомам впливу словом.

«Платоспроможний попит» визначав діяльність творчих людей протягом всієї античності. Квінтиліан відзначає, що «людям сама природа дарувала здатність слова; що потім користь змусила прирощувати і поширювати дарунок цей, а нарешті розум і вправи вдосконалили»[4,с. 183]. Мистецтво красномовства як класичний зразок словесної творчості Греції архаїчної епохи й епохи ранньої класики різниця з красномовством техне наступних часів. Відмінність «перших» і «других» ораторів в способі підбору правильних наборів штампів. Якщо в першому випадку штампи визначалися системою цінностей аудиторії, то в другому вони відбивали найбільш популярні у слухачів ідеї і постулати. Конкуренція визначалася «суперництвом» в штампах красномовства, що ретельніше були обрані та впріювали від поліса до поліса. Риторика «других» ораторів являє собою складання не тільки публічних, але й приватних промов.

Якщо спочатку «атональний дух», позбавлений будь-якого елементу конкуренції на основі матеріальних вигод, визначав розвиток науки, філософії, мистецтва, то пізніше, у класичну епоху ми виявляємо виразну зацікавленість у перемозі з наступною винагородою. У такий спосіб прагнення до перемоги в агоні як прояв внутрішніх творчих імпульсів і натхнення поєднувалися з додатковим зовнішнім мотивуванням. «Ситуація конкуренції виникала насамперед там, де створилися можливості професіоналізації і перетворення літературної творчості в джерело існування і збагачення», відзначає Зайцев[2,с.184].

У такий спосіб у Греції склалися умови, коли художня, філософська і наукова творчість стала престижним заняттям. При цьому інтелектуальна діяльність, що приносила престиж, була і засобом заробітку. Хоча велика частина «діячів» культури була заможними людьми з належною освітою і фінансовими можливостями. Так Геродоту приписують одержання 10 талантів за читання його «Історії» в Афінах, елеату Зенону приписується одержання плати за навчання філософії. Як відомо, софісти існували на доходи, одержувані за їх мистецтво. Протагор першим став брати за уроки риторики плату в сто мін і, відповідно, спеціально навчати еристичним вивертам: «При думку він не піклувався, сперечався про слова, і повсюдне нинішнє плем'я сперечальників бере свій початок від нього»[5,с.349].

«Якби ти знав, скільки грошей заробляв я, ти б здивувався», викликує Гіппій Сократу. Цицерон відзначає: «Як тільки зрозуміли, яка сила закладена в ретельно складеній і нарочито обробленій промові, то відразу ж з'явилася юрба вчителів красномовства. Горгій Леонийський, Фрасімах Халкедонський, Протагор Абдерський, Продик Кеосський і Гіппій Елідійський мали тоді велику пошану; і багато хто з інших визнавалися тоді без усякого сорому, що вони вчать (з їх власних слів), яким чином за допомогою красномовства зробити менш праву справу більш правою» [ 10,с.260]. У Тацита ми читаємо, що «стародавні прагнули добре говорити, спонукувані до цього не менш честолюбством, чим сполученими з красномовством вигодами»[8,с.75].

Інтенсивний темп життя демократичного поліса призводив до того, що «знаменням часу» в античному суспільстві ставала діяльність, що спиралася на практичні навички «техне». Одним з його численних видів у V ст. було словесне мистецтво. Письменницькою працею за наймом було складання ораторських промов, а публічний виступ у Народних зборах, у суді перед великою аудиторією було невід'ємною складовою функціонування апарата державної влади в демократичних полісах. У греків був відсутнім інститут адвокатів і підсудні захищали себе самі. Звичайно вони вдавалися до допомоги логографа, професійного укладача судових промов. «Знищивши самоправність родового періоду, відзначає І.Тройський, антична держава взяла на себе роль арбітра в спірних питаннях, але ініціатива обвинувачення належала навіть у кримінальних справах приватним особам; самі учасники судів повинні були збирати весь необхідний для них матеріал і викладати його у своїх промовах»[9,с. 178]. При цьому порядок афінського судочинства вимагав, щоб сторони особисто виступали з захистом своїх претензій. Звідси потреба в логографах, до яких можна було б звернутися по допомогу при складанні промови. Tой за визначену плату писав її, а позивач або відповідач вивчав її і вимовляв від свого імені. Праця досвідченого логографа приносила гарний доход. В Афінах вони продавали свої промови кому завгодно, що було для них тим легше, що вони не завжди виступали в процесах особисто.

В античному суді не було попереднього слідству, тому кожен оратор мав можливість реконструювати події сам в інтересах свого підзахисного. «Ораторам дозволено переінакшувати історію як завгодно, аби вони могли сказати що-небудь більш вітіювате», визначає Цицерон[ 10,с.262]. Ісократ, усвідомлюючи величезні потенційні можливості красномовства, підкреслює, що «те саме можна викласти різними способами: велике представити незначним, а мале возвеличити, старе представити новим, а про недавні події розповісти так, що вони предстануть стародавніми»[Цит. за 3,с. 101].

При неповноті і деякій заплутаності аттичних законів було неможливо жадати від геліастів ґрунтовного знайомства з законодавством. Таким чином, поважали закон, мистецьки обходячи його; присипляли підозру суддів, ховаючи в секрет втручання ритора. Ane обходити закон було тим сутужніше, що особистий фактор, суб'єктивний підхід кожного окремого судді мали велику вагу. «Пристосовуватися» до смаку суддів було нелегкою задачею, тому що зрозуміти їх настрій міг тільки той оратор, хто «пізнав людську природу, і могутність чеснот, і перекрученість пороків, і зміст всього іншого, що не зараховується ні до чеснот, ні до пороків», відзначає Тацит[8,с.94].

Торжество красномовства, успіх оратора це «вмінні привести суддю в захват з емоціями від гніву до сліз»[4,с.409]. Тому оратор має брати до уваги настрій суддів, що можуть бути похмурими, боязкими, налаштованими вороже, бути упередженими, заздрити. Він повинний почувати, що в них у глибині душі, і прагнути розміряти стрімкість своєї промови з тим, до чого більш прихильна їх природа. Оратор усвідомлював, що при всій повазі до закону емоції суддів залишалися обивательськими: «якщо гарна людина, то і провину вибачити можна». Тому головним завданням оратора було створення закінченого образу «гарної» або «дурної» людини, не настільки правдивого, скільки правдоподібного і, виходячи з нього, мотивувати всі обговорювані вчинки підсудного. «Таким чином, вказує Морилло, форма прояву, залишаючись демократичною за іменем, була в дійсності монархічної в руках кращого з громадян»[6,с.14].

Потреба суспільства в особах, що вміють говорити перед юрбою, була очевидною. У класичній Греції ця потреба задовольнялася двома шляхами: складанням промов для клієнтів з подальшою їхньою презентацією і навчанням ораторській майстерності. В обох випадках ораторський виступ перетворювався в роботу, що мала норми і правила. Тому, щоб навчати або писати на замовлення, необхідно було визначити умови забезпечення успіху оратора, і вивчити мовні засоби, що робили промову переконливої. Дослідження загальних принципів ораторської майстерності було необхідною передумовою для навчання красномовству. Тому вже в середині п'ятого століття з'являються письмові керівництво-техне з інструкціями подібними зводу правил у будь-якому іншому ремеслі. «Там де шлях до влади, вплив і статус так залежать від публічного самопредставлення у формальних контекстах просторікування, існує величезна винагорода як за здатність говорити, так й за здатність викладати говоріння гарно»[11,с.45]. Близько 390р. Ісократ відкриває риторською школу, що стала першим навчальним закладом в Елладі, де красномовство regina atrium, цариця мистецтв стало вінцем, загальним результатом освіти в Афінській школі.

Нова освіта запропонувала новий доступ до влади. А софісти ламали стереотипи античного суспільства і почали навчати кожного, хто міг заплатити, «усіх, хто тільки побажає приносити їм дарунки, немов царям»[7,с.266з]. Демократія дала можливість відрізнитися, принаймні, у теорії будь-якому громадянинові. «Платоспроможний попит» з боку афінського суспільства обумовлював відкриття численних шкіл. Споживчий маховик був запущений: поряд зі знаменитими ораторами існували вчителі красномовства другого порядку, що брали за уроки значно дешевше і, тим самим, могли задовольнити потреби більшого числа бажаючий, не тільки відомих, але і простих громадян. Красномовство стало продуктом масового споживання саме з визнанням за прозою істинної художньої форми промови. Щоб писати і представляти промови традиційною віршованою формою, потрібно було мати природний талант, почуття Космічної гармонії, що за грецьким уявленням завжди була набудована на дорійську тональність. В таких умовах «школа» повинна була шукати «таланти». Але оскільки мета кожного бізнесу це, насамперед, одержання прибутку, а риторичні школи як різновид комерційних організацій були саме такими, то «мода» на нову художню форму промови була покликана полегшити навчання ораторів, гарантуючи, таким чином, постійний потік тих, кого навчають, не завжди талановитих, але прагнучих до висот влади учнів.

В умовах особистої незалежності від держави або «заступників» оратори (софісти, ритори) з'являються як найпрестижніший прошарок античного суспільства. їх суспільне становище, обумовлене насамперед їх природними здібностями і придбаними навичками, дозволяє розглядати їх як «інтелігенцію» античності.

Помилковою є думка, що всі афінські громадяни мали реальні шанси стати оратором загальнодержавного масштабу. Людям, зайнятим сільським господарством, ремеслом або торгівлею, було важко протистояти тим, хто майстерно володів мовою. За цими людьми стояло більш фундаментальна, що цілком важливе платна освіта, вони мали більш вільного часу для вдосконалювання якостей, необхідних ораторові і політикові. Значимим є також то, що ці люди володіли «розробленим» професійними риторами іміджем, що був важливим для кожного суспільного діяча; і саме головне, вони мали досить засобів для підтримки цього іміджу.

Виділення ораторів-політиків в окремий прошарок античного суспільства вносить свої корективи в демократичні постулати. «Професіонали» контролюють Народні збори, володіють юрбою, визначають суспільну думку. Гіперболізація значення політичного красномовства в житті поліса, що ініціювалося найчастіше самими ж «майстрами» красномовства, формує усвідомлення того, що за допомогою слова можна вершити долі як окремих людей, так і цілих держав.

Люди, що мають першорядне значення для «демократичного» міста, поділялися на дві нерівні групи: звичайні громадяни (іошпш) і політичні лідери з їх прихильниками (жЛітєгюіівУОі). Часто ця опозиція була представлена як юрба оратор (іошлш ріутсор). Будь-яка самосвідомість грецької еліти відбувається таким чином, шляхом протиставлення через опозицію іоісотаї рт|тсор. Оратори консолідуються як група політичних професіоналів, політичних радників, що відрізнялися від іншої маси співгромадян. Причому в оцінці риторів звичайні громадяни з'являються як неосвічена маса, перевага над якою очевидно. «Юрба є і залишається завжди грубої, неосвіченої», громадяни «не знаходили слів для вираження претензій до системи, що піддавала призначення чиновників випадкам щастя», відзначає Морилло[6,с.16]. В промовах ораторів завзято повторюється образ аудиторії як інертної, відсталої, ворожої маси. Ісократ відзначає, що на багатолюдних зборах звертатися до співгромадян з промовою все рівно що ні до кого не звертатися. Демосфен ремствує на те, що найчастіше приходиться просити тих, що зібралися, тільки про одне: вислухати оратора.

Оратори були не просто блискучими «дедалами» промов і прекрасними, універсальними, особливо софісти, вчителями, вони були тими, хто був еталоном правильного смаку, манер, хто не боявся ховати свою заклопотаність власним іміджем і грішми. Оратори виступали як люди, що демонструють ідеал і мрії багатьох грецьких громадян. Вони являли собою «обгортку» продукту під брендом «красномовство». їх виступи затьмарювали театральний перфоманс, вони викликали жвавий інтерес, вони були популярні і затребувані. Оратори мали надзвичайний авторитет, їх члени родини і майно звільнялися від податків. Деякі були настільки шановані і визнані як діячі міжнародного масштабу, що їм ставили пам'ятники і дарували громадянство відразу багатьох полісів.

Варто вказати на ще один немаловажний факт, пов'язаний зі специфікою риторичної практики як одного з виду «оплачуваної» ідеології підкуп виступаючих. Ісократ і Демосфен доводили, що суспільному благу ораторові протиставляють власну користь. Ораторське слово вимовляється не заради державних справ, а заради вигоди, що вони сподіваються одержати в результаті своїх промов. На думку Ісократа, саме у фінансовій зацікавленості криється причина волаючої безпринципності ораторів. Демосфен підкреслює, що коли виповнюються поради багатьох ораторів, доходи держави падають, а майно демагогів збільшується. У цьому зв'язку Ісаєва відзначає: «Якщо повірити усім взаємним обвинуваченням у хабарництві, якими переповнені джерела такого роду, то створюється враження, що в Афінах не було ні одного чесного оратора»[3,с. 103].

Створення узагальненого образа поганого оратора мав свої цілі: усунути конкурента. Створення такого штампа здійснювалося зусиллями суспільних імідж-мейкеров в особі авторитетних ораторів і їх прихильників. Цей штамп відігравав важливу роль у суперництві, тому що в основі лежала тактика ізоляції супротивників, яким ставилися в провину мету і задуми, а також поводження, що йшли врозріз із загальноприйнятим «попитом» на традиційну систему цінностей.

Зробимо висновки. Консюмеризм як загально соціологічний феномен є проявом культури соціуму-споживача насамперед матеріальних благ. Споживчий інваріант світогляду бере свій початок далеко в античності, де закладаються основи економічних відносин: усе, що має попит, може пропонуватися для споживання за гроші. Продуктом духовного споживання в античні часи виступає жива промова, що визначила обстановку, коли художня, філософська і наукова творчість стає престижним заняттям, а інтелектуальна діяльність, що приносила престиж, відповідно засобом заробітку.

Розгляд проблем споживчого відношення до художньої культури, зокрема літературної прози (філософія, історіографія, граматика) може стати пріоритетним дослідженням за даною темою.

софізм ораторська мова античність

Список використаних джерел

1. Исаева, В. И. Античная Греция в зеркале риторики. Исократ / В.И.Исаева. М.: Наука: Изд. фирма «Вост. лит.», 1994. 255с.

2. Квинтилиан, Марк Фабий Марка Фабия Квинтилиана Двенадцать книг риторических наставлений / Марк Фабий Квинтилиан; [пер. с лат. А.Никольского]. Спб: Санкт-Петербург, 1834. Ч. 1 483с.

3. Лаэртский, Диоген О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов / Диоген Лаэртский; [перевод М.Л.Гаспарова]. М.: Мысль, 1986. -570с.

4. Морилло, А. Поль Судебные ораторы в древнем мире / А.Морилло [пер. с фр.] / СПб: Я.Канторович, ценз. 1896. 127с.

5. Платон. Федр / Платон// Диалоги. Книга вторая; [пер. с древн.греч.]. М.: Эксмо, 2008. 1360с.

6. Тацит, Корнелий Разговор об ораторах / Корнелий Тацит; [пер. и исслед. Григория Павлуцкого]. Киев: Унив. тип. (И.И.Завадзкого), 1885. 153с.

7. Тройский, И.М. История античной литературы: учебник для студентов филологических специальностей университетов / И.М.Тройский. М.: URSS, 2008. 463с.

8. Ю.Цицерон, Марк Туллий Брут или о знаменитых ораторах / Марк Туллий Цицерон// Три трактата об ораторском искусстве; [пер. с латин. Ф.А.Петровского и др]. М.: Науч.-изд. центр «Ладомир», 1994. С.255-328.

9. I Greece & Rome: New surveys in the classics The Invention of Prose Oxford University Press, 2002. 130p.

Размещено на Allbest.ru