Розвиток української мови

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти й науки України

Коледж Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського

Реферат

На тему: “Розвиток української мови”

Виконав студент:

Факультету ”ОВ”

Кучинський А.А.

Сімферополь 2012

Зміст

Вступ

Встановлення часу виникнення української мови

Алфавіт Кирила і Мефодія. Глаголиця

Становище України і її мови в складі Литовської держави

Т. Г. Шевченко як основоположник нової української літератури і мови

Висновок

Вступ

Розглядати мову як історичну категорію означає розглядати мову як динамічну систему, що постійно змінюється в часі.

Дуже важливо розрізняти питання походження мови і питання формування і розвитку реально існувавших чи існуючих мов, оскільки методи дослідження цих двох питань суттєво відрізняються. Існувало дві точки зору на походження мови: 1) мова походить від людини; 2) мова - не від людини. У мовознавстві існувало багато теорій походження мови. Проте це питання перебуває у світі гіпотез та припущень, і навряд чи вдасться коли-небудь дати на нього точну відповідь. Інша справа з питанням формування та розвитку певної мови. Тут наука значною мірою послуговується конкретними текстовими матеріалами, хоча й не завжди це можливо. У мовознавстві існує два діаметрално протилежні підходи до розвитку мови: гіпотеза моногенезу - існувала єдина прамова, яка поділилася на декілька, що в свою чергу теж поділилися і т. д., і гіпотеза єдиної мови майбутнього - існувала величезна кількість мов, які поступово поєднуються, і в майбутньому це призведе до появи єдиної мови. Проте дуже важко прийняти лише одну з цих гіпотез. У мові постійно спостерігається як процес диференціації - виокремлення з мови нових діалектів, так і процес інтеграції - злиття різних діалектів і мов. Перший призводить до виникнення відмінних рис у структурі мов та діалектів, а другий сприяє появі у структурі різних мов чи діалектів спільних рис. Як вже зазначалося, мова - це динамічна система, але для виконання своєї головної функції (функції спілкування) вона повинна прагнути до незмінності.

Отже, в мові одночасно діють два протилежні процеси - статика і динаміка. Існування цих двох протидіючих процесів породило два різні підходи у вивченні мови - синхронію і діахронію. Синхронія вивчає мову у певний відрізок часу, протягом якого, як передбачається, у ній не відбувається ніяких змін. Діахронія ж досліджує мову протягом усього її історичного розвитку. Довгий час ці два аспекти перебували у протидії.Ф. де Соссюр навіть пророкував розділення з часом лінгвістики на синхронічну й діахронічну. Але цього не сталося. Сучасне мовознавство схиляється до думки, що статика й динаміка характерні для мови на будь-якому етапі її існування. Саме їхня боротьба зумовлює постійний розвиток мови.

Мова постійно розвивається завдяки тому, що вона не є завершеною, закритою системою. Проте не всі зміни, які відбуваються у мові можна віднести до її розвитку. Проілюструвати це можна появою в мові “нових” слів, які незабаром стають архаїзмами. Лише зміни, які сприяють покращенню функціонування мови, зміцненню її системи можна віднести до розвитку мови. У різних підсистемах ці зміни відбиваються по-різному. У звуковій підсистемі такою зміною є збільшення кількості фонем на початковому етапі формування мови. У словниковій підсистемі - це відмирання старих слів і поява нових на позначення нових реалій життя. У граматиці - це виникнення лексико - граматичних і суто граматичних категорій. У синтаксисі - перехід від одночленного речення до двочленного, з подальшим ускладненням останнього. Розвиток мови є загальною закономірністю, але на різних етапах, за різних умов він може набувати різних форм. Функціонуючи мова нагромаджує кількісні зміни, які поступово перетворюються у якісні зміни структури і норми.

Рождественський вважає розвиток мови одним з трьох процесів, притаманних її динаміці, і визначає її як різновид динамічних процесів, коли відбувається збільшення кількості одиниць мови і якісне ускладнення їх взаємозв'язків. Іще він виділяє еволюцію мови і вдосконалення мови. Еволюція мови - це ряд процесів, в результаті яких одиниці мови змінюють свою фонетичну (графічну) і змістову якість, але при цьому не відбувається збільшення кількості одиниць і якісного ускладнення їх взаємозв'язків. Вдосконалення мови - це динамічні процеси, які, втілюючись у зміні і розвитку мови, виникають внаслідок свідомого впливу людини на мову. Розвиток мови відбувається не стихійно, а за певними законами. Ці закони поділяються на зовнішні і внутрішні. “Мова як цілісна система являє собою яскравий приклад різноманітних внутрішньо-системних зв'язків, а також її зв'язків і відношень з іншими системами і явищами навколишньої дійсності” [Семчинськиі, ст. 374]. Розвиток мови тісно пов'язаний з історією суспільства, тою суспільною ситуацією, в якій вона функціонує, і ми соціальними функціями, які мова виконує. Зовнішні закони історичного розвитку змінюють перш за все зовнішню структуру мови, наприклад взаємовідношення літературно - писемної і народно - діалектної мов. Внутрішні закони - це історичні зміни внутрішньої структури мови, це внутрішні зміни одиниць і категорій мови. У мові постійно відбувається взаємодія цих законів. Зовнішні висовують певні вимоги, відповідаючи на які, мова змінює ті чи інші елементи своєї структури, але так як дозволяють внутрішні мовні можливості. Кожне нове явище в мові виростає з уже існуючого, або на його основі. Кожне нове явище (новий звук, нова морфема…) історично обумовлене самою мовою, створюється з її “матеріала” і за її “правилами”.

На розвиток мови також впливають позамовні чинники, до яких можна віднести наприклад НТП. Мовні закони можуть бути загальними і специфічними. Загальні закони функціонування притаманні всім мовам світу, а специфічні - окремій мові або групі споріднених мов. Окрім того кожна мовна підсистема може мати свої власні закони. До загальних мовних законів відносять закон нерівномірності темпів розвитку окремих структурних частин мови, закон абстрагування елементів мовної структури, закон диференціації та відокремлення мовної структури та інколи закон аналогії. Проте аналогія може діяти не лише як конструктивна, але й як деструктивна сила. Всі ці закони діють разом і нерідко в протилежних напрямах: один зменшує кількість структурних елементів мови, другий - збільшує. Важливу роль у розвитку мов відіграє і їх взаємодія. Одним із перших це підкреслив Г. Шухардт.

Цей процес набуває особливого значення завдяки тому, що у ньому активна роль відводиться народам - носіям мов. Розрізняють мовні субстрат, суперстрат, адстрат та інстрат. Субстрат - залишки переможеної мови у структурі мови-переможниці, суперстрат - залишки переможаної мови, носії якої нашарувалися на носіїв мови-переможниці, адстрат - співіснування взаємодіючих мов та їх носіїв у суміжних територіях, перстрат - взаємодія иов у культурній, науковій і технічній сферах (давньогрецька - перстрат для всіх європейських літературних мов).

Сучасна українська літературна мова склалася протягом багатьох століть. Вона виникла як окрема самостійна мова з властивими їй оригінальними й глибоко самостійними рисами тільки на певному ступені розвитку слов'янських народів.

В епоху родового ладу всі слов'яни говорили однією мовою, що поділялася на племінні діалекти. Цю мову стародавніх слов'ян називають загальнослов'янською.

В певних історичних умовах стародавні слов'яни поступово поділились на групи племен, а з відокремленням цих груп почала дробитися їхня колись єдина мова. Східна частина слов'ян, староруська народність, утворила першу східнослов'янську державу -- Київську Русь і стала творцем і носієм староруської мови. Сучасних східнослов'янських народів -- росіян, українців, білорусів з їх окремими мовами тоді ще не було. Ці часи є лише початком зародження і оформлення російської, української і білоруської східнослов'янських народностей, а також і формування у своїх основних рисах братніх східнослов'янських мов. З того часу минуло понад тисячу років. З територіальних діалектів мови східних слов'ян, в силу певних соціально-історичних умов, розвинулись споріднені мови -- російська, українська і білоруська. Отже, українська мова утворилася з того ж самого спільного кореня, що й російська і білоруська мови.

Встановлення часу виникнення української мови

український мова русифікація глаголиця

Цікавим і невирішеним питанням є встановлення часу виникнення української мови. В українських підручниках, довідкових та інших виданнях можна прочитати майже офіційну тезу, що в чотирнадцятому столітті, після падіння Київської Русі, сформувалися три східнослов'янські народності, а отже відповідно і три мови. А до чотирнадцятого століття ці народи нібито користувалися староруською мовою. Але, розглядаючи фольклор, ми говоримо, що багатюща обрядова поезія (щедрівки, веснянки, купальські пісні) виникла ще в дохрихристиянські "язичеські" часи, ще до виникнення Київської Русі. Прочитайте зразки обрядової поезії, і ви переконаєтесь, що вона створена чистісінькою українською мовою. А коли так, то й мова наших пращурів-язичників за тих давніх часів була українська, звичайно, чимось відмінна від сучасної.

Тому, визнаючи слушність і справедливість класичного твердження про Київську Русь як колиску трьох братніх народів - російського, українського та білоруського, слід мати на увазі той незаперечний факт, що жодне з цих трьох немовлят "ніколи не качалося по всій колисці, а кожне мало в ній чітко відведене історією своє місце", а отже, мало свою мову, відмінну від двох інших певними діалектними особливостями. Вирішальним чинником згуртування українських Отож, українська мова не творилася ні в XIV, ні в XV, ні в XVI, ні у XVII століттях, бо вона і її діалекти вже були створені протягом багатьох попередніх століть. Вона тільки де в чому змінювалась, розвивалась і вдосконалювалась.

Настійною потребою в умовах великої держави стало виникнення писемної мови. Живій українській мові не судилося відразу стати писемною. З прийняттям візантійського християнства Україна одержала й готову книжну мову, старогрецьку мову церковних книг. Однак в устах українського духовенства ця мова набрала окремого, українського, забарвлення. Згадаймо найдавнішу збережену пам'ятку української писемності "Слово о полку Ігоревім", Видно, що автор добре знав і книжний, і народний варіанти мови, бо крізь канву старослов'янської виразно проступають елементи живої народної мови.

З другого боку, мова церкви й духовенства впливала також на маси українського народу, які звикали до церковнослов'янських слів і висловів, свідомо й несвідомо вносили в живу мову елементи церковнослов'янської фонетики, морфології і синтаксису.

Алфавіт Кирила і Мефодія. Глаголиця

На Русі писемність існувала задовго до виникнення християнства: був трипільсько -пелагський, перший у світі буквено-звуковий алфавіт - за IV-III тис. до н.е., а трипільці -- попередники стародавніх еллінів. Алфавітів, за дослідженнями М.Суслопарова та О.Знойка, було сім, найдавніші з них -- етрусків і пелазгів. Пелазгічне або етруське письмо -- фонетичне. А від пелазгів абетку запозичили давні греки, що підтверджують античні письменники, зокрема Таціт.. Мало того: "алфавіт етрусків в Італії, і алфавіт карійців у Малій Азії, і нарешті -- найдавніший грецький алфавіт -- усі вони у своїй основі -- алфавіт пелазгів, тобто того народу, який жив на території нинішньої України." Ще задовго до читання грецьких книг українці мали свою абетку з 38-ми літер, В "Панонських житіях" записано, що в Корсуні (Херсонес) св. Кирило зустрів не тільки чоловіка, що розмовляв "руською бесідою", а й мав книги, писані "руськими" літерами. А в "Крехівській палеї” чітко зазначено: "Грамота руська Богом дана русину в Корсуні, від неї вивчився філософ Костянтин (СВ.КИРИЛО)". Українській алфавіт побудований на основі кирилиці. А оскільки це так, то питання про її виникнення цікавило і продовжує цікавити все нові покоління українців.

Узагальнюючі різні припущення щодо походження двох слов'янських азбук, ми обстоюємо позицію тих учених, які стверджують, що все-таки кирилицю, в основі яких лежать грецькі „устроєні” букви, створив Костянтин-Кирило Філософ, систематизувавши грецьке письмо для точнішої передачі фонетики слов'янської мови. У кінці IX - на початку X ст. його учні в Болгарії, очевидно, поповнили азбуку свого вчителя кількома літерами (ю, є, „юси”,...). Одночасно з працею моравських вигнанців деякі учні Мефодія, які залишилися в Моравії чи повернулися туди, щоб уберегти слов'янські тексти від переслідувань німецького католицького духовенства, цілком імовірно, могли переробити графічно схожу з візантійським уставом кирилицю (першокирилицю - без доданих пізніше деяких літер) на глаголицю. Для цього вони могли використати вже існуючі різновиди дохристиянського слов'янського письма, так звані „черти”, „різи” та інше.

Отже, графічні накреслення протоглаголиці і справді могли існувати в слов'ян раніше, що й дало підстави деяким дослідникам вважати глаголицю „старшою”. Хоча питання „старшого брата” щодо цих двох азбук не має принципового значення. На нашу думку, важливу роль у їх побутуванні відіграли особливості створення та умови використання цих двох графічних систем, побудованих за єдиним принципом, і священних текстів, написаних (перекладених) на їх основі. Після смерті солунських братів глаголиця з Моравії проникла до східних і південних слов'ян, які мали в той час зносини з Римом, хоча, звичайно, вона не могла витіснити більш просту, чітку, зручну кирилицю. Саме локально-специфічними історичними причинами виникнення глаголичної азбуки пояснюється і наявність у глаголичних рукописах моралізмів та латинізмів, штучний характер її ускладненої графіки (своєрідний тайнопис, шифр), що важко засвоюється і відтворюється. Важливим свідченням вторинності глаголиці (не в плані „старшості”, а саме „якісної”, творчо-змістової вторинності) є її функціональне використання: на землях, де справа Кирила і Мефодія у введенні слов'янської мови як святої зазнала багатолітніх переслідувань, про що свідчать заборони слов'янських духовних книг і слов'янських богослужінь папи Стефана V (886 р.) та Йоанна X (близько 915 р.), що діяли на землях південно-західних слов'ян, які прийняли католицтво, але намагалися зберегти слов'янські переклади богослужінь та інших християнських книг.

Так глаголиця засвідчувала певну лояльність південно-західних слов'ян до Римського престолу і водночас давала можливість слов'янам-католикам використовувати Кирило-Мефодіївську спадщину, зберегти повноцінний духовний зв'язок зі своїм національним та загальнослов'янським корінням. Відсутність у глаголиці якихось зв'язків із Візантією та грецьким письмом зумовила поступове примирення з глаголицею Римсько-католицької церкви саме в часи її найрізкішого протистояння з церквою Східною. Зачинателі слов'янської духовної писемності Кирило та Мефодій визначали права всіх народів світу мати Святе Письмо рідною мовою і не обмежували ніколи будь-якими мовними „догматами” конкретних слов'янських народів на основі їх природних мов, - окрім вимог і потреб доцільності смислу, художньої гармонії, високої відповідальності, євангельському, Христовому духу всіх творів, які обслуговують релігійні потреби слов'ян-християн. Отже, солунські брати могли вже в період своєї діяльності в Моравії поруч із кирилицею розробляти з учнями глаголицю і використовувати її в тих землях, де слов'яни перебували під особливим тиском німецьких католицьких єпископів, які не могли допустити жодних ознак візантійського впливу на підлеглих їм територіям. Можливо, для обох слов'янських абеток були використані елементи „руських письмен”, з якими Кирило познайомився в Херсонесі.

Становище України і її мови в складі Литовської держави і Речі Посполитої.

Трагічної історії України присвячені початкові слова відомої пісні:

Ой біда, біда чайці-небозі,

що вивела дітки при битій дорозі.

Ледве витримала Україна рух мадярів IХ ст., як вже в X ст. посунула печеніги, в кінці ХІ ст. почали послаблювати нашу державу своїми набігами половці, а в ХIII ст., залили українську землю кров'ю монголо-татарські орди. Ще не прийшла до себе Україна після татарського лихоліття, а вже в кінці ХV ст., почала нищити її кримська орда. Заслугою України перед історією є те, що вона захистила спокійний розвиток культури Західної Європи, бо об груди її синів розбивалися широкі хвилі кочових племен.

Цієї заслуги Європа не оцінила, а найближчі сусіди відразу кинулися на ослаблену безупинними боями Україну, щоб насититися її природними багатствами. Так вчинила Суздальщина з Київською державою, так зробили поляки і мадяри з Галицько-Волинським князівством. Таким чином, український народ жив власним державним життям недовго: вже в ХІV ст. він увійшов до складу чужих держав -- Польщі й Литви…

У XIV ст. після загарбання Литвою українських і білоруських земель утворилось Велике Литовське князівство. Однак культурна вищість українців білорусів, що входили до складу Литовської державі, їх чисельна перевага робили з неї властиво Українсько-Білоруську державу з такою ж культурою і урядовою мовою. Українською ("руською") мовою було написано зведення державних законів -- "Литовський статут". Нею ж велося листування, судочинство, літературна творчість. 0сь що записано в "Літовському Статуті" про мову: ''А писар земський маєть по-руську літерами і словы руськими вси листы, выписи и позовы писати, а не иным языком и словы".

У 1569 р. в Любліні був підписаний акт про унію: Польща та Литва стали об'єднаною державою -- Річчю Посполитою. Після укладення унії більша, частина українських земель відійшла до Польщі (Підлящщя, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина). Галичина і Холмщина були під владою Польщі ще з княжих часів. Становище української мови погіршується. Польська шляхта намагається силою прилучити український народ до польської мови. Люблінська унія стала для української шляхти, що до того була носієм української державної думки, містком для переходу в ряди ворогів, що політичне й економічно гнобили український народ. "Для панства, великого, для лакомства нещасного" українська шляхта відреклася свого народу та спольщилася.

Незважаючи на соціальний та національний гніт з боку Речі Посполитої, у XVI-XVII ст. розвивається освіта, шириться наука, збагачується культура. У стінах Києво-Могилянської академії та братських шкіл українське слово пізнає еллінську і римську філософію і поетику, науку; воно стає демократичним і непоборним, як республіка Запорізька Січ, і прекрасним, як козацьке бароко. На Запорізькій Січі, яка була військовим центром України, всі документи, військові правила, команди, листування в ті часи велися українською мовою, і це підтримувало її громадянський статус.

Мандрівник та історик сирієць П.Аленпський, що зустрічався з Богданом Хмельницьким, стверджує: "Не лише козаки, але більшість їх дружин і дочок уміли читати".

В такій ситуації, природно, не вистачає книг. Тому масово виникають друкарні. У другій половині XVII ст. останніх налічувалось в Україні 24. Зазначимо, що у Московському царстві тоді було 2 друкарні. Книги проникають у Московську державу, поширюючи на Московію вплив української культури.

З цього приводу академік М.Грушевський писав: "Українській нарід, як порівняти його до московського приміром, - був тоді далеко розумнійший, освіченійший, проворнійший. З України потім ціле столітє надходили на Московщину люде, що там заводили школи, бібліотеки, вчили, писали і друкували. Довгий час усі вищі духовні в Московщині були з українців, бо своїх учених там не було. Довгі часи Московщина жила українською наукою, поки своєї нарешті не розвела, працею та заходами тих же українських учених".

1721 рік. Указ про заборону використати знаряддя письма - чорнило і пера без дозволу начальства.

1766 рік. Указ Св. Синода про заборону друкувати книги в Києво-Печерській лаврі без попередньої московської цензури.

1769 рік. Указ Синода про вилучення в населення українських букварів та старих українських церковних книг і заміна їх московськими.

1775 рік. Закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях, зруйнування Запорізької Січі.

1783 рік. Запровадження загальноросійської системи управління.

Повна русифікація за допомогою репресивних заходів Києво-Могилянської академії.

Український мовознавець та історик М.Костомаров писав: "З того часу Україна мовчала, її народність приречена була на забуття. Ім'я хохол, яке москалі давали козакам за оселедці, стало синонімом дурня. Поетична мова України стали предметом зневаги і глуму. Часто самі малоросіяни червоніли, коли їх вимова виявляла південне походження. Українська історія була або закинена, або представлена спотворено".

Так розпочинається мартиролог української мови: вона стає мовою закріпаченого плебсу її слово живе у пісні і думі, у фольклорі взагалі. Україна на довгі роки перетвориться в країну безпросвітної неграмотності. Роздертий. Розшматований народ конатиме в двох тюрмах народів, під скіпітром вінценосних імперій - у цих тюрмах конатиме і його мова.

Т. Г. Шевченко як основоположник нової української літератури і мови

Тарас Шевченко!... Це ім'я дорогоцінною перлиною виблискує у золотій скарбниці світової культури. У славній плеяді безсмертних класиків літератури геніальний співець українського народу по праву стоїть в одному ряду з такими титанами думки і слова, як Гомер і Шекспір, Пушкін і Толстой, Гете і Байрон, Шіллер і Гейне, Бальзак і Гюго, Міцкевич і Бернс, Руставелі і Нізамі, чия мистецька спадщина стала надбанням усього передового людства

Початок XIX ст. повернув українському народові його мову як знаряддя творення культури. Але повернення це було далеко не повним. В "Енеїді" І. Котляревського, в повістях Г. Квітки-Основ'яненка, в піснях і баладах харківських поетів-романтиків український народ пізнавав самого себе, свій побут, свої звичаї, свої більші чи менші клопоти соціальні. І все ж це була література про народ, а не для народу. Дальший її розвиток і утвердження були можливі тільки за тієї умови, коли вона відобразить кардинальні суспільні проблеми своєї доби. Найбільшою бідою тодішнього суспільства була кріпаччина. Кріпосництво трималося на самодержавстві, яке глушило будь-які прояви демократії, на неосвіченості простих людей, на колоніальному гнобленні народів, що населяли окраїни царської Росії. Отже, знесення кріпацтва передбачало розвиток демократії в країні, поширення освіти, припинення колоніальної політики стосовно поневолених народів. Виразником дум українського народу, співцем соціальної і національної свободи став Т. Шевченко. Він піднявся на височінь національного поета тому, що сказав своєму народові саме те, що потребувало загальнонаціонального усвідомлення.

Шевченко є основоположником нової української літератури і родоначальником її революційно-демократичного напряму. Саме в його творчості повно розвинулися ті начала, які стали провідними для передових українських письменників другої половини ХІХ - початку ХХ століть. Тенденції народності й реалізму були вже властиві в значній мірі і творчості попередників Шевченка. Шевченко перший в українській літературі виступив як істинно народний поет, твори якого з усією повнотою відбили почуття й думки трудящих мас, їх віковічні визвольні прагнення.

Попередники великого поета в українській літературі в своїх творах критикували окремі явища тогочасного життя, як-от: знущання поміщиків з селян, хабарництво чиновників. Шевченко ж виступив як грізний суддя і обличитель усього самодержавно-кріпосницького ладу, як непримиренний ворог поміщиків і царизму. У його творах змальований новий позитивний герой - борець проти самодержавно-поміщицького ладу, борець за щасті народу.

Творчість великого народного поета внесла в нашу літературу незнане багатство тем і жанрів, прилучила її до кращих досягнень світової літератури. Шляхом Шевченка пішли найвидатніші передові українські письменники наступного часу - Марко Вовчок, Панас Мирний, Іван Франко, Павло Грабовський, Леся Українка та ін. Шевченко відіграв важливу історичну роль у розвитку української літературної мови. Він установив ту структуру української літературної мови, яка збереглась у всьому істотному як основа сучасної мови, тобто розвинув і утвердив певний склад словника і граматичний лад української мови.

Народнорозмовна основа поезії Т. Шевченка незаперечна. У ній органічно злилися пісенний фольклор і усна оповідь, доповнені всім тим, що збереглося від давніх мов, уживаних в Україні-Русі.

Попередники Шевченка в українській літературі, починаючи з Котляревського. Використовували в своїх творах живу народну українську мову, а також скарби усної народної творчості, але це використання було ще обмеженим, відповідно до не досить широких тем і літературного стилю цих письменників. Крім того, вони ще не позбулися діалектних, вузькомісцевих елементів. Норми української літературної мови, створені на народній основі, дала поезія Шевченка. Основні мовні джерела великий народний поет черпав із скарбів фольклору і живої розмовної мови. Він відібрав від загальнонародної мови все найбільш істотне і яскраве і розкрив у своїй творчості багатство, гнучкість, красу і милозвучність українського слова.

Царизм репресіями прагнув зупинити лавину народної шани й любові до великого сина України, а вийшло навпаки. З 1918 року вшанування пам'яті великого Кобзаря 9 березня стало в нашій країні щорічним і всенародним. Відкрито пам'ятники поетові в Києві, Каневі, Харкові та в інших містах України, могилу великого Тараса оголошено заповідником, ім'я Шевченка присвоєно Київському університетові, театру опери та балету; масовими тиражами видаються його твори, відкрито Державний музей Т. Г. Шевченка, його ім'я присвоєно навчальним закладам і науковим уста­новам, вулицям, бульварам, площам, пароплавам.

Починаючи з 1962 року, щорічно присуджуються Державні премії України імені Т. Г. Шевченка в галузі літератури і мистецтва. За цей час почесного звання шевченківського лауреата удостоєні П. Тичина, О. Гончар, П. Загребельний, В. Сосюра, М. Бажан, Г. Тютюнник, Ю. Збанацький, П. Майборода, С. Людкевич, О. Кульчицька, А. Малишко, В. Касіян, І. Драч, Л. Новиченко, Д. Павличко, М. Вінграновський, В. Стус, Б. Антоненко-Давидович, М. Жулинський, Р. Лубківський та інші митці. За рішенням ЮНЕСКО, ювілеї Т. Г. Шевченка відзначалися в усіх державах світу, в багатьох із них вийшли переклади "Кобзаря".

Кожний, хто глибоко вивчає творчість Т.Г.Шевченка, неминуче переконується, що має вона світове значення. Ось кілька висловлювань з цього приводу: "Завдяки Шевченкові скарби української душі повною річкою влилися в загальний потік людської культури" (Луначарський); "Тарас Шевченко не має собі рівних у світовій літературі" (Курелла, Німеччина); "Його геній розрісся, як дерево, простягнувши крону над віками" (Камілар, Румунія); "Поки б'ються серця людей, звучатиме і го­лос Шевченка" (Хікмет, Туреччина); "Він був найбільш народним поетом з усіх великих поетів світу. Поезія Шевченка була явищем єдиним і неповторним. Немає для неї відповідника в світовій літературі" (Якубець, Польща).

Інколи справедливо зауважують, що революційно-демократичних письменників у XIX ст. було не так уже й мало, проте жоден з них не піднявся до таких вершин шани і любові народу, як Шевченко. У своїх творах він випромінював на скривджених всю силу великої любові, цілий океан ніжності, а трагедію сироти чи вдови підносив до рівня світової трагедії.

"Кобзар" знаменував собою демократизацію світової літератури, бо з його сторінок чи не вперше заговорили цілі соціальні материки, які залишалися невідомими для елітарної культури і це було одкровенням. Не дивно, що твори Кобзаря перекладені всіма слов'янськими мовами, а також грузинською, вірменською, казахською, узбецькою, німецькою, англійською французькою, датською, новогрецькою, іспанською, хінді, японською, в'єтнамською, корейською, румунською, італійською, угорською, малайською, бенгальською та багатьма іншими мовами.

Про все більшу світову славу великого Кобзаря свід­чать пам'ятники, встановлені в різних країнах світу: у Палермо (Канада), Бухаресті, Вашингтоні, Нью-Йорку, Парижі тощо.

Творчість Шевченка постає чи не найвидатнішим всеєвропейським і світовим явищем, бо досі, як слушно зауважив Вадим Скуратівський, "вікове горе мас, по суті, не мало своїх літературних уст, не розверзалося ними, не прорізалося своїм художнім голосом". Були окремі літературні спроби, але настільки несміливі й наслідувальні стосовно панівної культури, що ставали панською іграшкою, а не грандіозним мистецьким явищем і національно-соціальним викликом, яким була творчість великого Кобзаря. Саме Шевченко вперше в історії порушив тисячолітню німоту соціальних низів. Тому “Кобзар” і має планетарне значення, саме українським словом вперше заговорили невідомі досі для елітарної культури світи, речником яких став українець, він своєю творчістю демократизував європейську та світову літературу.

Висновок

Нормальному розвиткові української літературної мови довгий час перешкоджали утиски й заборони російського царизму. Негативно позначилося на її розвиткові також роз'єднання українських земель між різними державами. Аж до Великої Жовтневої соціалістичної революції, наприклад, українська мова не мала навіть єдиного правопису. Між орфографією, вживаною в східній і західній частині України, існували значні розбіжності. Та, незважаючи на всі перешкоди, українська мова жила в устах народу, в піснях і думах, оповіданнях і казках, передавалась від покоління до покоління.

Список використаної літератури

1) Дослідження з мовознавства в Укр. РСР за сорок років. К., 1957

2) Москаленко А. А. Нарис історії укр. лексикографії. К., 1961

Размещено на Allbest.ru