Риторика і мистецтво презентації

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ТЕМА: РИТОРИКА І МИСТЕЦТВО ПРЕЗЕНТАЦІЇ

ПЛАН

1) Поняття про ораторську (риторичну) компетентність.

2) Публічний виступ як важливий засіб комунікації.

3) Основні роди, види та жанри красномовства.Види публічного мовлення.

4) Мистецтво аргументації

5) Комунікативні вимоги до мовної поведінки під час публічного виступу. Культура сприймання публічного виступу.

6) Презентація як різновид публічного мовлення. Типи презентацій. Мовленнєві, стилістичні і комунікативні принципи презентації.

1. Поняття про ораторську (риторичну) компетентність

Демосфен, відчувши в собі ораторські здібності, вирішивши вийти на політичну арену.

Але тут йому не поталанило. Хоч від природи юнак і володів красномовством, та мав надто слабенький як для оратора голос і нечітку дикцію. До всього ж він ще й гаркавив, на трибуні тримався невпевнено, часом губився і знічувався. І Демосфен, не гаючи часу, зайнявся працею над самим собою. Щоб стати оратором, вирішив він, треба заново себе створити.

Усе зваживши й обміркувавши, Демосфен почав удосконалювати свою вимову, а постійними декламаціями тренував голос, одночасно працюючи і над стилем. Ходив на навчання до одного видатного оратора, той допомагав юнакові ставити голос. Розповідають, що Демосфен щодня йшов до моря і там, на березі, годинами декламував вірші, намагаючись звуками свого голосу заглушити шум прибережних хвиль. Уперта й постійна праця невдовзі почала давати наслідки: Демосфен уже вільніше й природніше тримався на трибуні, слабенький від природи голос набирав сили, гаркавість зникла, дикція вирівнялась. Почав Демосфен із судових промов і так непомітно й несподівано втягнувся в бурхливе політичне життя Афін, до чого мав великий потяг ще з юнацьких літ. Володіючи несхибною впертістю, маючи від природи дар красномовця, Демосфен таки викував себе заново. До нього оратори натискували на риторичну декламацію, спрямовуючи основну увагу на вживання фігур та плавну ритміку мови. Демосфен від цього відмовився, а натомість створив свій власний стиль промов -- гнучкий, блискучий, що поєднував красномовство адвоката з красномовством політичного діяча. Несподівані переходи від звичайних прозаїчний фраз до риторичних зворотів, особливо під час патетичних вигуків і звертань, створювали сильне враження на слухачів. Минуло небагато часу, і всі почали визнавати Демосфена найблискучішим і найзмістовнішим оратором.

Знання основ ораторського мистецтва необхідне кожному. Завжди шанували майстрів слова, вони мали вплив у суспільстві, досягали своєї мети легше, ніж люди тяжковусті.

Виступаючи перед іншими, людина тим само виражає й утверджує себе, водночас впливаючи на слухачів.

Питання мистецтва мови хвилювали людей ще з давнини. Сам термін «ораторське мистецтво» античного походження. Його синоніми - «риторика» і «красномовство». В древніх творах розповідається про божественне виникненні риторики: за легендою Юпітер закликав до себе Меркурія і наказав «дати людям риторику». Відповідно до цього міфу риторика поклала початок людської цивілізації. За 2500 років існування риторики суть її трактувалася по-різному. Стародавні греки розглядали риторику як «мистецтво переконання».

У Древній Греції ораторське мистецтво нерозривно пов'язували з політикою. Невипадково Аристотель писав: «Слово - найсильніша зброя людини».

За часів римської цивілізації під риторикою стали розуміти «мистецтво добре говорити». Мистецтво тут означало вдосконалення мови і з боку її впливу на слухача, і з точки зору естетичної характеристики.

У II ст. до н. е.. в Римі з'явилися перші школи риторики. Відомі оратори Стародавнього Риму, як і Стародавньої Греції, були політичними діячами (Марк Катон Старший, Марк Туллій Цицерон). Цицерону належить відомий вислів: «Є два мистецтва, які можуть піднести людину на саму вищу сходинку пошани: одне - це мистецтво гарного полководця, інше - мистецтво гарного оратора».

В епоху Середньовіччя та у початковий період Відродження риторика стала трактуватися як «мистецтво прикрашати мову». Таким чином, переконання (думка) відокремилось від виразу (мови).

Українська національна риторична школа увібрала в себе кращі здобутки риторичних шкіл Давньої Греції, Давнього Риму, Візантії (Аристотель, Платон, Демосфен, Цицерон, Квінтіліан, Іоанн Златоуст та ін.), традиції слов'янських шкіл періоду Київської Русі (Іларіон, Володимир Мономах, Кирило Туровський та ін.), а також праці відомих теоретиків та практиків XVIII-XIXст. (К.П.Зеленецький, М.В.Ломоносов, О.Ф.Мерзляков, М.М.Сперанський та ін.)

Біля джерел національної школи красномовства стояли могутні постаті основоположників ораторської прози Єпіфанія Славинецького, Симеона Полоцького, Стефана Яворського, Гавриїла Бужинського, Феофана Прокоповіча, Петра Могили, Григорія Сковороди та інших видатних особистостей-мислителів, які правдивим словом (світським і гомілетичним) слугували рідному народові.

Поняття «ораторське мистецтво», або «красномовство», має два значення: 1) вид громадсько-політичної та професійної діяльності, мета якої - інформувати та переконувати аудиторію засобами живого слова; 2) високий ступінь майстерності публічного виступу, мистецьке володіння словом.

Отже, ритомрика -- це наука про способи переконання та впливу на аудиторію з урахуванням її особливостей. Ця наука вивчає методику творення тексту, визначає його структуру, найпридатнішу для зрозумілого й аргументованого викладення думки.

Риторична компетентність - це сума особистісних якостей, що лежать в основі здатності орієнтуватися в різних мовних ситуаціях, передбачити наслідки власної комунікативної поведінки і брати на себе відповідальність за її результати.

Встановлено, що при першому сприйнятті оратора увагу слухачів розподіляється таким чином:

60% - хто оратор, що він із себе представляє;

30% - як оратор говорить;

10% - що оратор говорить.

2) Публічний виступ як важливий засіб комунікації

Публічний виспуп - це монолог, з яким звертаються до великої аудиторії і який має офіційний або діловий характер, орієнтований на переконання. Цей вид тексту може виступати в різних жанрових різновидах (доповідь, лекція, бесіда) та орієнтуватися на різну кількість слухачів.

Монолог людини при зустрічі з двома друзями не буде публічним виступом, а ось монолог прес-секретаря на прес-конференції для журналістів або його промова на телебаченні - це публічний виступ.

Способи монологічного виступу:

· Читання тексту

· Відтворення його по пам'яті

· Вільна імпровізація

Усна мова не може повністю замінюватися письмовою мовою. Усна і письмова мова різно сприймається.

З іншого боку, як правило, не приносить успіху спроба відтворити по пам'яті текст промови. Зазначають, що неефективність такого способу пов'язана з тим, що в промовця стає помітною певна скованість, викликана тим, що процес пригадування гальмує мовну діяльність. На аудиторію переконливо діє тільки безпосередня діяльність мислення, яка залучає слухачів до творчого процесу. Х.Кюн радить: “Той, хто хоче встановити зі слухачами міцний контакт, повинен кожного разу перевіряти свої думки, навіть якщо вони були заздалегідь зафіксовані. Промова повинна мати вигляд не пасивного пригадування уже готових думок, а активного формування ідей, що обговорюються, а це, зрозуміло, можливо лише у випадку імпровізації”.

Імпровізація також передбачає наявність тексту, проте оратор до нього не прикований, він йому тільки допомагає не втрачати думки і послідовно її викладати. Коли використовується цей спосіб виступу, то природними є прислів'я, гумор, іронія. Але це дуже небезпечні засоби, їх треба ретельно дозувати. Що стосується цитат і чисел, то треба мати на увазі: перші (особливо довгі цитати) швидко втомлюють слухачів, а другі - створюють лише видимість вирішення проблеми.

Виступаючи публічно, треба пам'ятати, що слухачі - живі люди, яким властива фізична втома, відсутність чи втрата інтересу до предмета виступу та промовця. Аналізуючи цю проблему, науковці дійшли висновку, що рівень уваги аудиторії змінюється протягом 40 хвилин. Спочатку він високий, потім у перші 10 хвилин знижується повільно, потім швидше, доки не досягне найнижчого рівня (приблизно через 30 хв.). Потім знову різко піднімається і в останні 5 хвилин він знову високий.

На основі цього можна зробити кілька висновків:

· Коротший відрізок часу - 25-30 хвилин - має відповідно більший відсоток уваги.

· Те, що аудиторії варто запам'ятати, треба говорити на початку або наприкінці виступу.

Після перших 10 хвилин і до початку зростання уваги треба застосовувати засоби активізації уваги.

Структура публічного виступу:

· Вступ

· Основна частина

· Висновок

Вступ потрібний для встановлення зв'язку між темою, слухачами і тим, хто виступає. Від того, як починається виступ, багато залежить: вдалий початок створює атмосферу чекання, інтересу. Для цього використовують різні засоби: ретроспективний огляд теми, роз'яснення понять, обґрунтування актуальності теми, використання прислів'їв, анекдотів, цитат тощо.

Вступ - своєрідний заспів, зачин до теми обраної лекції, її актуальності в часі, місці й аудиторії проведення, мусить бути лаконічним, певною мірою інтригуючим. Згуртувавши й зацікавивши слухачів, лекторові слід докласти зусиль, щоб утримати їхню увагу.

Початок виступу є визначальним і повинен чітко й переконливо відбивати причину виступу. Першочергове завдання доповідача на цьому етапі - привернути й утримати увагу аудиторії. Для того, аби не дозволити думкам слухачів розпорошитися, вже після перших речень виступу необхідно висловлюватися чітко, логічно та змістовно, уникаючи зайвого. Відповідно речення мають бути короткими і стосуватися сутності питання, варто інтонаційно виділяти найважливіші місця висловлювання і виражати своє ставлення до предмета мовлення.

Вступ має три рівні: структурний - повідомлення теми та мети виступу; змістовий - актуальність та специфіка теми, значення її для цієї аудиторії, стислий виклад історії питання; психологічний - створення атмосфери доброзичливості та зацікавлення.

Залежно від категорії аудиторії використовують: штучний - для критично налаштованої аудиторії; природний - для позитивно налаштованої аудиторії; мішаний види вступу.

Види штучною вступу: притча, легенда, казка, афоризм, аналогія, співпереживання, апеляція до інтересу аудиторії, гумор, проблемне питання, покликання на авторитети, наочний матеріал, раптовий початок.

Види природного вступу: пояснення мети, теми, причини, презентація однодумців, історичний огляд.

Змішаний - поєднання названих вище видів вступу.

Варто уникати у вступі таких висловлювань: Перепрошую, що займаю Ваш час..., Основне було сказане попередніми доповідачем..., Ось тут, як Ви чули, багато говорили і ..., Дякую вельмишановному голові, який люб'язно дав мені можливість... тощо.

Практичні поради доповідачеві:

· подякуйте тому, хто вас представив аудиторії;

· чітко назвіть тему виступу та проблему, яку розкриватимете;

· стисло поясніть, у який спосіб ви аналізуватимете проблему, на що* І насамперед, звернете увагу. .

В основній частині повинно бути викладено, послідовно й логічно розкрито стрижневе питання промови з увиразненням усіх причинно-наслідкових зв'язків кожної смислово-самостійної частини. Як свідчать психологи, кількість частин не повинна перевищувати семи, щоб не розпорошувати увагу й не стомлювати слухачів. Не варто перенасичувати промову фактами, "засипати" слухачів цифрами, датами, невпорядкованим ілюстративним матеріалом (цитатами).

В основній частині викладається суть проблеми, наводяться докази, пояснення, міркування відповідно до попередньо визначеної структури виступу. Слід пояснити кожен аспект проблеми, добираючи переконливі цифри, факти, цитати (проте кількість подібних прикладів не має бути надто великою - нагромадження ілюстративного матеріалу не повинно поглинати змісту доповіді). Варто подбати про зв'язки між частинами, поєднавши їх в єдину струнку систему викладу; усі питання мають висвітлюватися збалансовано (при цьому не обов'язково кожному з них приділяти однакову кількість часу). Статичний опис мусить плавно перейти у динамічну, рухливу оповідь, аби за допомоги системи логічних аргументів розкрити сутність питання, поступово нарощуючи аргументацію так, щоб кожна наступна думка підсилювала попередню, а найсильніші аргументи виголошувати в кінці - це забезпечить стійкий інтерес слухачів, дасть змогу підтримувати уваги аудиторії. Постійно й уважно потрібно стежити за відповідністю між словом і тим, що воно позначає.

Надзвичайно важливо продумати, в яких місцях виступу потрібні своєрідні «ліричні» відступи, адже суцільний текст погано сприймається, при цьому не слід забувати, що вони мають обов'язково бути лаконічними й ілюструвати виступ.

Висновки мусять логічно випливати з усього змісту лекції: узагальнювати основне й займати близько 5% часу й обсягу всього виступу. Доречним буде у висновку й підсумковий та настановчий елемент щодо виконання певних дій. У ньому варто повторити основну думку, заради якої виголошувався виступ, підсумувати сказане, узагальнити думки, висловлені в основній частині. Висновки мають певним чином узгоджуватися зі вступом і не випадати з загального стилю викладу.

Зазвичай під час виступу у слухачів виникають запитання, тому, закінчивши виступ, варто з'ясувати в аудиторії, чи є запитання. Якщо запитання ставлять усно, слід вислухати його до кінця, подякувати і чітко відповісти на нього. Письмові запитання зачитують вголос, після чого відповідають.

Пропонують використовувати такі варіанти висновку:

· викладати основну думку виступу у вигляді тез;

· робити підсумкові висновки зі своїх висловлювань;

· висловлювати своє ставлення до змісту промови;

· вказувати на невирішені проблеми;

· апелювати до слухачів (заклик до дій, побажання, застереження);

· навести “дотепне” висловлювання;

· посилаючись на регламент, подякувати за увагу і можливість висловити свої думки.

У цій завершальній частині можуть передувати такі фрази:

"Підсумовуючи викладене вище...", "Отже, із усього, про що йшлося сьогодні, можна зробити такий висновок...", "І нарешті..." та под.

Найважливіші вимоги до публічного виступу

Певні вимоги є спільними як для писемного, так і для усного мовлення. Зокрема, на першому місці за важливістю, безумовно, стоїть зміст письмового тексту чи промови з певної теми, який може забезпечити лише знаюча людина. Цицерон з цього приводу зауважує: Найважливіші показники змісту -- його багатство, глибина, новизна. Тому кожній людині, щоб забезпечити широкий кругозір і водночас фахову кваліфікацію, необхідно, з одного боку, знати трохи про все, а з іншого, про дещо -- все. По-друге, належним чином дібраний зміст необхідно логічно розташувати. Логіка викладу змісту залежить передусім від провідного типу ловлення. Так, якщо це розповідь, то її будова складається з таких елементів: вступ, зав'язка, розвиток дії, кульмінація і розв'язка. Опис потребує спочатку передачі загального вигляду предмета, основного враження про нього, а потімдається характеристика окремих його частин, після чого може наводитися узагальнюючий описовий висновок. Роздум будується двояко: від загального до конкретного (дедукція) або від конкретного до загального (індукція). Якщо обирається дедуктивний виклад, то композиція роздуму така: спочатку формулюється теза, яка потім обґрунтовується доказами (аргументами), після чого наводиться висновок. При індуктивному викладі розв'язання певної проблеми спочатку дається аналіз низки фактів, явищ, предметів, на основі чого робиться узагальнюючий висновок.

По-третє, виклад змісту набирає стрункості, чіткості, прозорості, коли підпорядковується основній думці, а також коли тема розкривається повно і немає зайвих елементів, які її не стосуються.

По-четверте, багатство, глибину й стрункість викладу змісту промовець зможе забезпечити лише тоді, коли добере відповідне мовне оформлення, яке має бути правильним, виразним, доцільним, точним, багатим, свіжим, довершеним.

Загалом цих вимог було б достатньо, якби певна тема розкривалася лише на письмі, але їх замало для усного виступу, для якого велике значення мають такі чинники, як урахування особливостей, аудиторії за різними її характеристиками (вік, стать, професія, рівень обізнаності з темою виступу та ін.), особистість мовця (зовнішність, одяг, поведінка, характер, ставлення до життя), його жести, поза, міміка, а також дикція, тон, гучність мовлення, вміння зацікавити й утримувати увагу слухачів тощо. Досконалий за змістом, будовою і мовним оформленням текст можна виголосити невиразно, мляво, непереконливої тим самим великою мірою ослабити його потенційні можливості впливу на слухачів. І навпаки: слабкіший за змістом текст може справити значно сильніший вплив на аудиторію, якщо промовець виголосить його майстерно.

Погані манери та шкідливі звички під час публічного виступу

· Мурмотіння: краще бути занадто голосним, ніж занадто тихим.

· Запинання - надмірні паузи, заповнені численними “е-е”. Майже завжди це ознака недостатніх репетицій.

· Нечітка мова та зниження голосу.

· Вислови - паразити (“суть у тому”, “і все таке інше”).

· Слабкий візуальний контакт -- не потрібно дивитися вбік від аудиторії, понад нею.

· Погані манери - почухування вуха, постукування по стегнах.

Підготовка до публічного виступу

Загалом існують чотири варіанти підготовки до виступу та його проведення:

1) написати весь текст виступу, а потім прочитати його слухачам;

2) написати текст виступу, кілька разів прочитати його, а потім виголосити по пам'яті, коли-не-коли заглядаючи в рукопис;

3) підготувати лише коротенькі записи;

4) виступати без будь-яких нотаток.

«Рекомендуємо насамперед другий і третій варіанти. До першого й четвертого вдавайтеся лише зрідка» (Іржі Томан).

Передусім необхідно точно визначити тему виступу і дізнатися про склад, кількість, вік, фах слухачів, рівень їх обізнаності з темою ступу.

Щоб виступ справив приємне враження, задумайтеся, що нового знаються з вашого виступу слухачі, чи зацікавляться хоча б ним. Щоб це сталося, аудиторія має повірити, що доповідач допоможе розв'язати виниклу проблему.

Починаючи підготовку до виступу, з'ясуйте мету, якої Ви хочете досягти: поінформувати, переконати, розважити чи спонукати слухачів до чогось.

Після цього найголовніше дібрати матеріал, що стосується обранної теми, осмислити його, вилучити зайве, впорядкувати, логічно його розташувати, виділивши композиційні частини, відшліфувати стиль, запам'ятати текст виступу і на завершення спочатку мовчки, а потім і вголос проговорити, узгоджуючи з виділеним на виступ часом.

Закінчивши запис промови, корисно продовжити її вдосконалення, проглядаючи від початку до кінця і навпаки: від висновків до вступу. У ході таких переглядів міркуємо, Як поліпшити композицію виступу, як зробити виразнішими, чіткішими, дохідливішими окремі фрази.

Наступний етап підготовки -- запам'ятовування промови. У першу чергу намагаємося зафіксувати в пам'яті план виступу, мету і основну думку, її зв'язок із частковішими думками, аргументамиЗавершуємо підготовку виголошенням промови у внутрішньому мовленні, а потім і вголос. Така ретельна підготовка забезпечить успіх публічного виступу.

Якщо планується короткий виступ, то підготовка спрощується, складаючись з таких основних етапів: збір матеріалу, ключові слова, що відображають основну частину виступу, вступ і висновки, перегляд цілого і виступ.

У тому разі, якщо, готуючись до виступу, доповідач вирішить записати доповідь на папері, йому слід врахувати, що розмовна мова значною мірою різниться від писемної, вона менш формалізована, вільніша, сприймається легше. При цьому не можна нехтувати дотриманням загальноприйнятих літературних норм у користуванні орфоепічними, морфологічними та стилістичними засобами мови, адже важливою умовою успіху є бездоганна грамотність. Мовлення має бути не тільки правильним, а й лексично багатим, синтаксично різноманітним.

Безперечно, успіхові будь-якого публічного виступу сприяє виразне мовлення. До технічних чинників виразного мовлення належать дихання, голос, дикція (вимова), інтонація (тон), темп, жести, міміка. Лише досконале володіння кожним складником техніки виразного мовлення може гарантувати високу якість мовлення.

Жести у поєднанні зі словами стають надзвичайно промовистими: вони підсилюють емоційне звучання сказаного. Щоб оволодіти бодай азами жестикулювання, потрібне тривале тренування, розуміння значення кожного жесту. Наведемо загальні рекомендації щодо використання жестів: не жестикулюйте руками упродовж усього виступу, кількість жестів, їх інтенсивність повинна відповідати своєму призначенню тощо.

Голос, тон, виклад, уся сукупність виразових засобів і прийомів повинні свідчити про істинність думки й почуття промовця.

Фахівці з основ красномовства рекомендують обов'язково проводити репетицію перед виступом.

Ораторові-початківцю варто:

Записати текст дослівно і вивчити його.

Вибрати приміщення, у якому ніхто не заважав би, і стоячи, неначе звертаючись до слухачів, спробувати виголосити виступ.

Ще раз раз повторити його, керуючись лише ключовими словами і висловами, виокремлюючи головні тези.

Коли виступ засвоєний у цілому, відпрацьовують частини, які найбільше викликають сумнів, проводячи репетиції цих частин перед дзеркалом. Варто звернути увагу: чи вільно передаєте думки? чи рівно тримаєтесь? чи вільні і легкі ваші рухи? Прислухайтесь до голосу (чи послуговуєтеся паузами, чи виділяєте посиленням голосу головні слова, чи вдається уникати одноманітності).

Фахівці з ділової риторики пропонують ораторові дотримуватися таких порад під час публічного виголошення виступу.

1. Якщо ви прагнете привернути увагу аудиторії:

активізуйте увагу слухачів, зацікавте їх, переконайте, що ваш виступ буде свіжим, яскравим, образним;

слухачі повинні заохочено слухати вас; дайте їм зрозуміти, що факти, які ви збираєтеся розкрити, зрозумілі й цікаві;

не зловживайте під час виступу запитальними формами, оскільки це може ввести в оману слухачів;

не плутайте основну думку з доказами та ілюстраціями, виокремлюйте її інтонаційно;

* якщо у вас виник сумнів, зробіть паузу, поясніть детально основну думку і лише потім продовжуйте далі.

2. Якщо ви бажаєте завоювати довіру слухачів:

слова вимовляйте чітко, переконливо;

у мовленні й поведінці все повинно бути злагодженим: слова, постава, жести;

зацікавте аудиторію описами, порівняннями, зіставленнями, протиставленнями;

аудиторія завжди охоче сприймає цікаву інформацію; структу-руйте матеріал на прості і зрозумілі елементи, щоб слухачам було легше їх запам'ятати;

демонструйте різні підходи до вирішення проблеми.

Щоб набути досвіду справжнього оратора, варто після кожного публічного виступу аналізувати його.

3. Основні роди, види та жанри красномовства

Розрізняються 5 основних родів красномовства (політичне, академічне, судове, церковне, суспільно-побутове), проте відомі й інші класифікації (деякі виділяють 10).

Роди красномовства	Види красномовства
Соціально-політичне красномовство	Політична промова, звітна доповідь, агітаційна промова, політогляд, парламентська промова, мітингова промова, дипломатична промова
Академічне красномовство	Лекція, курс лекцій, наукова доповідь, огляд, реферат, дискусія, наукове повідомлення
Судове красномовство	Звинувачувальна судова промова, прокурорська промова, промова обвинувача, захисна (адвокатська) промова, самозахисна промова, промови свідків
Соціально-побутове красномовство	Ювілейна промова, застільна промова (тост), поминальна промова, усна побутова оповідь, похвала, анекдот
Військове красномовство	Промова-наказ, інструктивна промова, промова-заклик, виступ на військово-політичну тему
Гомілетика (церковно-богословське красномовство)	Церковна проповідь, духовна бесіда, промова на соборі тощо
Рекламне красномовство	Рекламні слогани, тексти телевізійних рекламних роликів, письмові рекламні тексти
Комп'ютерне красномовство	Розмова в чаті on-line, електронна пошта, спілкування на сайтах

Жанри красномовства - це різновиди усних публічних виступів. Залежно від змісту, призначення, форми чи способу виголошення, а також обставин публічний виступ поділяється на такі жанри, як доповідь, промова, лекція, виступ.

Доповідь ділова містить виклад певних питань із висновками та пропозиціями. Інформація, що міститься в доповіді, розрахована на підготовлену аудиторію, готову до сприйняття, обговорення та розв'язання запропонованих проблем. Максимальний результат буде досягнуто, якщо учасники зібрання будуть завчасно ознайомлені з текстом доповіді. Тоді можна очікувати активного обговорення, аргументованої критики, посутніх доповнень і плідно виваженого рішення.

Доповідь звітна містить об'єктивно висвітлені факти та реалії за певний період життя й діяльності керівника, депутата, організації чи її підрозділу тощо. У процесі підготовки до звітної доповіді доповідач мусить чітко окреслити мету, характер і завдання, до кожного положення дібрати аргументовані факти, вивірені цифри, переконливі приклади, влучні й доречні цитати. Варто також укласти загальний план й усі положення та частини пов'язати в одну струнку систему викладу.

Після обговорення, доповнень і коректив доповідь схвалюють зібранням і приймають остаточне рішення, як програму майбутніх дій на подальший період.

Давньоримська ораторська схема: що, для чого, у який спосіб - може і нині бути визначальною для промовця. Отже, враховуючи вид промови, оратор повинен змінювати й характер виступу, і засоби, якими оперуватиме під час її виголошування.

Із промовою виступають на мітингах, масових зібраннях на честь певної події, ювілею тощо.

Мітингова промова зазвичай виголошується на злободенну тему й стосується суспільно значущої проблеми, яка хвилює широкий загал. Цей короткий, емоційний виступ розрахований на безпосереднє сприймання слухачів. Завдання оратора - виявити нові, нестандартні аспекти теми, спонукавши присутніх по-новому сприйняти навіть уже відомі факти й реалії.

Успішність мітингової промови безперечно залежить від індивідуального стилю оратора, його вміння доречно використовувати весь арсенал вербальних і невербальних засобів спілкування та майстерності імпровізувати залежно від реакції аудиторії. Палка, заклична, актуальна, майстерно виголошена мітингова промова, як свідчить історія, - дієвий чинник впливу на свідомість слухачів.

Агітаційній промові притаманні практично всі складові промови мітингової. Торкаючись актуальних суспільно-політичних проблем, активно впливаючи на свідомість, промовець спонукає слухача до певної діяльності, до нагальної необхідності зайняти певну громадянську позицію, змінити погляди чи сформувати нові. В агітаційній промові, як правило, роз'яснюють чи з'ясовують певні питання, пропагують певні думки, переконання, ідеї, теорії тощо, активно агітуючи за їхню реалізацію чи втілення в життя.

Ділова промова характеризується лаконізмом, критичністю спрямування, полемічністю та аргументованістю викладених у ній фактів. На відміну від мітингової та агітаційної ділова промова орієнтована на логічно виважене, а не на емоційно схвильоване сприйняття слухача. Частіше цей виступ не має самостійного значення, він зрозумілий і сприймається лише в контексті проблеми, що обговорюється на конкретному зібранні.

Ювілейна промова присвячується певній даті, пов'язаній із вшануванням окремої людини, групи осіб, урочистостям на честь події з життя та діяльності організації, установи, закладу тощо. Якщо це підсумок діяльності - до ювілейної промови можна включати в хронологічному порядку найважливіші етапи діяльності та досягнення ювіляра, побажання подальшого плідного розвитку та всіляких гараздів.

Доречна пафосність не повинна переходити в заштамповану, нудну одноманітність. Слушними в ювілейній промові будуть експромти й імпровізації, тактовні жарти та дотепне акцентування уваги слухачів на своєрідних рисах ювіляра, спогади про цікаві й маловідомі широкому загалу факти з його життя та діяльності. Форма та зміст ювілейної промови, попри невимушеність і дотепність її викладу, повинні бути морально та етично виважені промовцем, щоб не образити ні ювіляра, ні його близьких, ні слухачів.

Лекція є однією з форм пропаганди, передачі, роз'яснення суто наукових, науково-навчальних, науково-популярних та ін. Знань шляхом усного викладу навчального матеріалу, наукової теми, що має систематичний характер.

Навчально-програмові лекції становлять систематичний виклад певної наукової дисципліни. Обов'язковою складовою частиною цих лекцій має бути огляд і коментар наукової літератури, акцентування уваги на ще не розв'язаних питаннях і проблемах.

Настановча - вступна лекція має на меті ввести слухача в коло питань певної дисципліни, познайомити з її предметом, зацікавити слухачів подальшим вивченням запропонованого матеріалу.

Оглядові лекції, як правило, читають після вивчення всього курсу. Вони мають на меті систематизувати знання слухачів із певного предмета, наштовхнути на подальше самостійне опрацювання якоїсь проблеми, активізувати думку.

Лекції зі спеціального курсу зазвичай присвячені певній вузькій галузі науки, дослідження. Вони дають широкі можливості ввести слухачів у науку, збудити їх думку. Такі лекції значно легше побудувати як проблемні в порівнянні з навчально-програмовими.

4. Мистецтво аргументації

Аргументація у широкому вжитку означає майстерний добір переконливих доказів. В основі аргументації лежить складна логічна операція, що є комбінацією суджень як елементів доведення. Слово "аргументація" походить від латинських слів "argumentum", "arguo", що означають "пояснення", "прояснюю". Аргументація представляє собою специфічну форму комунікативної діяльності, що нерозривно та органічно пов'язана з процесом переконування. У структурі аргументації розрізняють тезу і докази.

Теза - це судження, істинність якого потребує доведення. Переконати когось у своїй правоті означає створити у нього впевненість в істинності тези. При висуненні тези слід керуватися такими важливими правилами: теза має бути чіткою, точно сформульованою; не повинна містити в собі логічної суперечності, а також бути протягом усього доведення.

Аргументи (докази) - це ті істинні судження, якими послуговуються під час доведення тези. Докази мають відповідати таким логічним вимогам, як істинність, підтвердження висунутої тези, очевидна істинність поза висунутою тезою. Необхідно заздалегідь підготувати достатню кількість аргументів, які повинні бути вивіреними. Важливе значення має послідовність наведення аргументів. На дієвість аргументів під час переконування впливають такі чинники:

· характер джерела інформації, тобто того, хто переконує;

· характер самої справи, тобто переконливість того, про що говориться;

· характер аудиторії (тобто її соціальний склад і погляди), яку переконують;

· характер і важливість погляду, який має бути змінений;

· характер слухачів.

За формою докази поділяються на прямі та непрямі. Прямим називають такий доказ, в якому безпосередньо (прямо) обґрунтовують істинність тези. Непрямим називається такий доказ, в якому істинність обґрунтовується шляхом доведення помилковості протилежного твердження.

Демонстрацією (формою доведення) називається засіб логічного зв'язку між тезою та аргументом, який веде до встановлення бажаної істини.

Спростування - це логічна операція, спрямована на зруйнування доведення шляхом встановлення хибності або необґрунтованості висунутої тези. Тезою спростування називають судження, за допомоги якого заперечується теза. Існують три засоби спростування: критика аргументів, спростування тези (пряме і непряме), виявлення неспроможності демонстрації.

Критика аргументів, які висунуті опонентом в обґрунтуванні його тези, реалізовується доведенням їхньої хибності або неспроможності. Але хибність аргументів ще не означає хибності самої тези.

Спростування тези досягається відкиданням фактів, встановленням хибності (або суперечності) наслідків, що випливають з тези, спростуванням тези через доведення антитези.

Виявлення неспроможності демонстрації полягає в тому, що встановлюються помилки у формі самого доведення.

Порушення правил умовиводу: по-перше, це помилки в дедуктивних висновках по-друге, це помилки в індуктивних висновках через підміну реальних відношень; по-третє, паралогізми, софізми і парадокси.

Паралогізм - це ненавмисна логічна помилка в міркуванні, яка виникає внаслідок порушення законів і правил логіки та зазвичай призводить до хибних висновків. Софізм - навмисно хибно зроблений умовивід, який має видимість істинного. Парадокс - це міркування, в якому доводиться як істинність, так і хибність певного судження.

Обговорення теоретичних і практичних проблем іноді переростає у дискусію - (лат. discussio - розгляд, дослідження) широке публічне обговорення якого-небудь спірного питання, висловлення різних думок з приводу певного питання. Логічною основою дискусії є правильно побудований процес доведення тези та її спростування. Суб'єктами дискусії є пропонент, опонент та аудиторія.

Пропонент (від лат. propponens - той, хто щось стверджує, доводить) - учасник дискусії, доповідач, що висунув і відстоює певну тезу, ідею або концепцію.

Опонент (від лат. орропеs - той, що протиставляє, заперечує) - особа (учасник дискусії, співдоповідач або рецензент), яка заперечує або спростовує думки пропонента, чи оцінює її.

Аудиторія - це третій, колективний суб'єкт дискусії, оскільки як пропонент, так і опонент не тільки намагаються переконати один одного, а й схилити всіх присутніх на свою сторону.

Диспут (лат. disputar - міркувати) - усна публічна суперечка, що виявляється в обговоренні наукового чи суспільно важливого питання із залученням широкого кола фахівців і зацікавлених осіб. У ході диспуту заслуховують доповіді на відповідну тему та виступи опонентів.

Дебати (фр. debat - суперечка) - суперечка, що виявляється у формі обміну думками з приводу тих чи інших теоретичних положень, подій тощо.

Техніка і тактика аргументації

Мовленнєва тактика - конкретні мовленнєві дії під час спілкування, спрямовані на реалізацію стратегії і досягнення комунікативної мети.

Основні тактики аргументаційної стратегії:

Тактика контрастивного аналізу ґрунтується на прийомі зіставлення. Зіставлення фактів, подій, результатів, прогнозів сприймається адресатом як переконливий аргумент.

Тактику вказівки на перспективу спрямовано на те, щоб висловити стратегічну мету, позиції і наміри мовця. Вказівка на перспективу містить пропоноване рішення і передбачуваний результат.

Тактика обґрунтованих оцінок, за допомоги якої промовець прагне об'єктивно оцінити предмет і мотивувати оцінку. Відомо, що суб'єктивна думка не переконлива, тоді як аргументована оцінка набуває статусу логічного доказу.

Основні положення тактики аргументування:

1. Застосування аргументів. Фаза аргументації має три рівні: рівень головних аргументів, якими ви оперуєте в процесі самої аргументації; рівень допоміжних аргументів, якими ви підкріплюєте головні аргументи і які рідко використовуються більше одного разу, і застосовуються тільки у фазі аргументації; рівень фактів, за допомогою яких доводяться всі допоміжні, а через них і головні положення (факти мають статус «боєприпасів» - ними можна «вистрілити» лише один раз). Головні аргументи ви викладаєте при будь-якому зручному випадку, але по можливості кожен раз в новому місці або в новому світлі.

2. Вибір техніки аргументування. В залежності від особливостей партнерів вибираються різні методи аргументування. Так, для інженера кілька цифр будуть означати більше, ніж сотня слів.

3. Двостороння аргументація. Може застосовуватися, коли ви вказуєте як на переваги, так і на слабкі сторони пропонованого рішення. У будь-якому випадку слід вказувати на недоліки, про які партнер міг би довідатися з інших джерел інформації. Одностороння аргументація може застосовуватися в тих випадках, коли партнер менш освічений, або у нього вже склалася своя думка, або він відкрито висловлює позитивне ставлення до вашої точки зору. З психології відомо, що вирішальний вплив на формування позиції партнера надає початкова інформація, тобто під час аргументації спочатку перераховуються переваги, а потім недоліки. Зворотна черговість, тобто спочатку перераховуються недоліки, а потім переваги, незручна тим, що партнер може перервати вас до того, як ви дійдете до переваг, і тоді його дійсно важко буде переконати.

Техніка аргументування охоплює методичні аспекти, тобто як будувати аргументацію, натомість тактика аргументування припускає мистецтво застосування конкретних прийомів. У відповідності з цим техніка - це вміння приводити логічні аргументи, а тактика - вміння вибирати з них найбільш відповідні для даного конкретного випадку.

Отже, ми розглянули методи аргументування, засновані на логічних доказах, а тепер розглянемо спекулятивні методи аргументування, які краще назвати «вивертами» і застосовувати, звичайно, в серйозній дискусії не слід, але знати треба, щоб убезпечити себе від нечесного опонента.

1. Техніка перебільшення. Полягає в узагальненні будь-якого роду і перебільшенні, а також у складанні передчасних висновків.

2. Техніка анекдоту. Одне дотепне або жартівливе зауваження, сказане вчасно, може повністю зруйнувати навіть ретельно побудовану аргументацію.

3. Техніка використання авторитету. Полягає в цитуванні відомих авторитетів, яке найчастіше все ж не можна прийняти як доказ точки зору, бо мова може йти про зовсім інше.

4. Техніка дискредитації партнера.

5. Техніка ізоляції. Ґрунтується на «висмикуванні» окремих фраз з виступу, їх ізоляції і подаванні в скороченому вигляді, щоб вони мали значення, цілком протилежне первісному. Абсолютно некоректно також опустити те, що передує констатації або слідує відразу за нею.

6. Техніка зміни напрямку. Полягає в тому, що партнер не атакує ваші аргументи, а переходить до іншого питання, який по суті не має відношення до предмету дискусії. Практично він намагається обійти «гаряче місце» і викликати у вас інтерес до інших проблем.

7. Техніка введення в оману. Ґрунтується на повідомленні партнером плутаної інформації. Він свідомо швидко все перемішує і намагається всіх збити з пантелику і таким чином відійти від обговорення небажаної для нього теми.

8. Техніка відстрочки. Її метою є створення перешкод для ведення дискусії або її затягування. Партнер ставить вже відпрацьовані питання, вимагає роз'яснень в подробицях, щоб виграти час.

Мовні засоби переконування

Переконування - певний спосіб впливу, який передбачає аргументоване і логічно витримане доведення істинності того чи іншого положення, думки, оцінки. Воно має бути послідовним, логічним, максимально доказовим, відповідати рівню вікового розвитку особистості. Переконуючи інших, особистість повинна сама глибоко вірити у те, про що повідомляє. Переконувати словом -- це велике мистецтво, яке потребує знань психології людей, законів етики й логіки.

Переконування складається з гіпотези (того, що треба довести), доказів чи аргументів (того, за допомогою чого доводиться гіпотеза) і демонстрації (способу доведення).

Гіпотеза -- наукове припущення, яке висувають для пояснення явищ дійсності. Вона має бути чітко сформульованою, позбавленою логічної суперечності, не змінюватися в процесі доведення. Гіпотезами можуть бути теоретичні положення, правила моральної поведінки, життєві факти, явища, події, які вимагають морального оцінювання. Переконати когось -- означає викликати в нього впевненість в істинності гіпотези.

Вплинути на переконання особистості або групи можна тільки двома методами: навіюванням і переконуванням.

Ефективним засобом навіювання є сугестія (від лат. suggestio -- навіювання). Сугестивний метод -- психологічний вплив на особу або групу осіб, розрахований на беззаперечне сприйняття незалежно від їх думок і волі. Засобами сугестивного впливу є слова, жести, міміка. Від інших способів впливу він відрізняється зниженою аргументацією. Сугестатор (той, хто впливає) відповідно до своїх намірів, використовуючи прийоми навіювання, «вводить» у психіку сугеренда (той, на кого впливають) установки, спрямовані на зміну психічної діяльності. Навіювання застосовують при зниженому рівні усвідомлення і критичності, регулюючи і стимулюючи психічну і фізичну активність.

Є чотири види переконувальних впливів: інформування, роз'яснення, доказ, спростування.

Інформування. Розповідь - це живий і образний виклад суті справи. Вибудується двома шляхами: індуктивним (від загальних положень до подробиць) і дедуктивним (від окремих фактів до узагальнень).

Роз'яснення. Види: інструктивно; розповідаючи; міркуючи. До роз'яснення, яке інструктує, вдаються тоді, коли від слухача вимагається запам'ятати, що і як потрібно робити. Апелює не до мислення, a до пам'яті. Вдале для тих, хто звик до строгих алгоритмічних правил і вказівок, але творчі натури відчувають до нього спротив. Роз'яснення, яке розповідає, схоже на розповідь, націлене на виклад фактів у вигляді живого оповідання. Роз'яснення, яке розмірковує, будується таким чином, щоб, поставити запитання й самому на нього відповісти. Проблемне роз'яснення: на відміну від розмірковування, відповідь дає слухач. Перед співрозмовником ставляться запитання «за» і «прoти», які змушують його самостійно мислити. Використовується на противагу спонуканню слухача до відповіді, коли весь хід міркувань породжує бажання відповісти й провокує перехід слухача до захисту.

Основні правила мистецтва переконувати:

Перше правило (правило Гомера): Черговість аргументів, які наводяться, впливає на їхню переконливість. Найбільш переконливим є такий порядок аргументів: сильні - середні - один найсильніший.

Друге правило (правило Сократа): Для отримання позитивного результату з важливого для вас питання поставте його на третє місце, а перед ним поставте співрозмовнику два короткі, прості для нього запитання, на які він без труднощів дасть позитивну відповідь.

Правило третє (правило Паскаля). Не заганяйте співрозмовника в кут. Дайте йому можливість зберегти свою гідність, адже аніщо так не роззброює, як умови почесної капітуляції.

Аргументація як основний етап переконування. Основним етапом і змістом переконування є аргументація. Аргументація складає найбільш важливу, фундаментальну компоненту переконування, оскільки вона спирається на раціональні основи переконування, на розум, а не емоції, які важко контролювати і тим більше аналізувати.

Аргументація може здійснюватися різними способами. По-перше, положення можуть бути обґрунтовані шляхом безпосереднього звернення до дійсності (експеримент, спостереження тощо). Така аргументація називається емпіричною. Саме такий спосіб обґрунтування дуже часто застосовується у природничих науках. По-друге, обґрунтування може здійснюватися за допомогою вже відомих положень (аргументів) шляхом побудови певних міркувань (доказів). У цьому випадку людина також певним чином звертається до дійсності, але вже не безпосередньо, а опосередковано. Така аргументація називається теоретичною. Саме такий спосіб обґрунтування переважно притаманний гуманітарним наукам.

Різниця між емпіричною та теоретичною аргументацією є відносною. Досить часто в реальних процесах комунікації зустрічаються аргументації, в яких поєднується і звернення до досвіду, певних емпіричних даних, і теоретичні міркування.

Отже, соціально-психологічний механізм переконування передбачає, з одного боку, цілеспрямований, усвідомлюваний характер впливу, застосування аргументів і фактів, дотримання логіки доведення і обґрунтування, апелювання до істинності і значущості, а з другого - свідоме, уважно-критичне ставлення реципієнта до змісту інформації, що йому пропонується, і до способу її подання. Механізм переконування ґрунтується, з одного боку, на доказовості (переконливості), тобто на аргументах, що підтверджують істинність і значущість для реципієнта того, що йому пропонують, а з іншого - на самостійному, свідомому, критичному ставленні того, кого переконують, до того, що йому пропонується прийняти.

5) Комунікативні вимоги до мовної поведінки під час публічного виступу. Культура сприймання публічного виступу. Уміння ставити запитання, уміння слухати

ораторський публічний виступ аргументація

Виражальні засоби риторики

Передумовою успіху публічного виступу є і мовна майстерність оратора. Його мовлення повинно відповідати усім вимогам мовної культури, відзначатися усіма позитивними комунікативними якостями -- правильністю, точністю, логічністю, доказовістю, доцільністю, виразністю, різноманітністю вжитих мовних засобів. Зважаючи на усну форму викладу, окремі з них для оратора особливо важливі.

Правильність визначається дотриманням норм літературної мови, порушення яких сприймаються як вимовні, лексичні, фразеологічні, граматичні помилки і, отже, засвідчують невисокий культурний рівень оратора. Найчастіше трапляються помилки у наголошуванні слів, вживанні замість літературного слова діалектизму або слова іншої, в основному російської, мови (елементи т. зв. суржику), наявність слів-"паразитів", жаргонізмів і вульгаризмів.

Точність виявляється у чітких формулюваннях, у вживанні слів у повній відповідності з їхнім значенням.

Логічність вимагає таких мовних конструкцій, які відповідають змістові думки, не допускають двозначного тлумачення.

Доказовість залежить від конкретизації висловлених думок, чіткості сформульованих висновків.

Доцільність досягається тоді, коли промовець враховує рівень підготовленості слухачів, добирає такі мовні засоби, що не спричиняють ніяких труднощів для сприймання змісту.

Виразність є наслідком добору слів і виразів, які найбільш яскраво передають висловлювані думки. Це здебільшого емоційно-експресивні засоби, наприклад, стилістично забарвлені слова, поєднання антонімів в одній фразі, риторичні звертання і питальні речення, попарно з'єднані сполучником однорідні члени речення, лаконічні безсполучникові речення, в т. ч. у складі фразеологізмів, засоби суб'єктивної оцінки як вияв особистого ставлення оратора до висловлюваного. У більшості видів публічних виступів, за винятком суто ділових, важлива й образність: абстрактні поняття, закони, висновки, цифровий матеріал в усному висловлюванні сприймається важко. Яскраві порівняння, образи художньої літератури, крилаті вислови сприяють усуненню цієї перешкоди. І навпаки, слід всіляко уникати зайвих слів, штампів, канцеляризмів, які утруднюють сприймання, викликають негативну емоційну реакцію.

В усних висловлюваннях повинні гармонійно поєднуватися елементи розмовної і книжної мови. Цим забезпечується змістовність виступу, його простота і доступність. Ораторові слід мати на увазі, що не завжди те, що добре у писемному мовленні, є прийнятним в усному. Скажімо, багатокомпонентні складні речення сприяють повному вираженню різноманітних зв'язків між фактами і явищами дійсності, але в усному висловлюванні вони недоцільні, бо погано сприймаються на слух. Замість них варто вживати окремі речення простішої будови.

З метою увиразнення публічного висловлювання в ньому можуть знайти застосування усі ті засоби, що вживаються в художніх текстах. Це, зокрема, тропи: порівняння, епітети, метафори, уособлення, гіпербола (перебільшення), літота (применшення), іронія, а також стилістичні фігури -- повтор окремих слів чи речень, анафора (однаковий початок кількох фрагментів), епіфора (однаковий кінець), синтаксичний паралелізм (однакова будова двох чи кількох речень), градація (кілька однотипних за семантикою або синтаксичною роллю слів, словосполучень чи частин складного речення, які ніби підсилюють одне одного і сприяють більшій емоційності вислову).

Усний виступ виграє і від доречного використання таких синтаксичних структур, побудованих на основі ритмомелодики фрази, як період чи парцеляція.

Суттєву роль відіграє й інтонація -- збільшення чи зменшення сили голосу, підвищення чи пониження його, більші чи менші паузи з метою виділення якоїсь частини висловлювання, зміна темпу залежно від важливості певного елементу змісту.

Поведінка оратора під час виступу

Перед публічним виступом, щоб почуватися більш упевнено, ораторові необхідно "настроїтись": уявити обстановку, склад слухачів, переглянути ще раз текст або конспект виступу, зібратися з думками. Перед аудиторію треба виходити з переконанням у важливості того, про що піде мова.

Для оратора важливо встановити і в подальшому підтримувати контакт з аудиторією. Перш за все слід подбати про належний зовнішній вигляд. Адже зустрічають "по одягу", тому недопустима як будь-яка неохайність, так і зловживання прикрасами, надмірна яскравість кольорів, оскільки це може відвертати увагу від змісту виступу. Поведінка оратора мусить бути простою і невимушеною, настрій -- бадьорий, ставлення до слухачів -- доброзичливе. Не повинно відчуватися зверхності оратора, повчального тону. Повідомляючи факти, виявляючи своє ставлення до них, досвідчений оратор поступово втягує слухачів у сферу своїх думок і почуттів, переконує, робить своїми однодумцями,

Перевага усного мовлення над писемним полягає у тому, що воно, крім словесних, користується ще й т. зв. позамовними засобами -- інтонацією, мімікою, жестами. Треба, щоб усі вони були природними, відповідали змістові виступу. Ні в якому разі не слід зловживати жестикуляцією. Це відвертає увагу слухачів.

Це ж стосується й місця оратора під час виступу. Навіть вільно викладаючи намічений зміст, не користуючись письмовими заготовками, оратор не повинен переходити з місця на місце, примушуючи слухачів не стільки слухати, скільки стежити за ним.

Необхідною рисою лектора чи доповідача є вміння розподіляти увагу. Він повинен не тільки тримати в пам'яті зміст уже сказаного, будувати нові фрази так, щоб вони забезпечували перехід до наступних питань, але й спостерігати за реакцією аудиторії, щоб у разі зниження зацікавленості (перешіптування в залі, поглядання окремих слухачів на годинник тощо) оперативно вжити заходів -- навести цікаву аналогію, використати жарт чи просто змінити темп мовлення або силу голосу.

Здебільшого у слухачів виникають певні запитання, що стосуються змісту висловленого. Можливі запитання оратор передбачив ще під час підготовки до виступу. Але якщо виникнуть непередбачені, відповідати на них треба престо і ясно. І що найголовніше -- щиро, не уникаючи важких проблем чи неприємних деталей.

Тільки за дотримання сукупності вимог можна зберегти найголовніше для оратора -- довір'я слухачів.

Культура сприймання публічного виступу. Види запитань

Важливим компонентом техніки професійного спілкування є вміння слухати. Кожному з нас приємніше спілкуватися не з тією людиною, яка вміє говорити, а з тим, хто вміє нас слухати. Дослідження показують, що не більше 10% людей вміють вислухати співрозмовника. Слухання - не просто мовчання, а активна діяльність, своєрідна робота, якій передує бажання почути, інтерес до співрозмовника. Розпізнання істинного змісту повідомлення або поведінки означає перший крок до правильного вибору засобів впливу на співрозмовника.