Східнослов’янська мова – літературна мова східних слов’ян

Размещено на http://www.allbest.ru/

"Східнослов'янська мова - літературна мова східних слов'ян"

давньоруський східнослов'янський повість

Як гул століть, як шум віків,

Як бурі подих - рідна мова.

Вишневих ніжність пелюстків,

Сурма походу світанкова,

Неволі стогін, волі спів,

Життя духовного основа

(М. Рильський)

Національна мова не з'являється відразу. Її становлення триває сотні, а то й тисячі років. Численні покоління формують її, розвивають, збагачують. Удосконалюють, наповнюють власним життєвим досвідом, пристосовують до свого менталітету, до приданого оточення, до мінливих умов життя. Мова - продукт тривалого історичного розвитку народу. Багато лінгвістів не визнають існування єдиної давньоруської живої розмовної мови, але всі фахівці сходяться на тому, що східні слов'яни XI--XIII ст. мали спільну писемно-літературну мову: або давньоруську, або старослов'янську (церковнослов'янську) чи обидві разом.

Питання виникнення й формування давньоруської писемно-літературної мови та визначення її основи є об'єктом роздумів і конкретних досліджень вже понад 150 років. Проблема ставилася й розв'язувалася в руслі провідних історико-культурних ідей кожного конкретного часу, на рівні розвитку східнослов'янської лінгвістики, розглядалася в плані як ретроспективному, так і перспективному. Проблема походження літературної мови якнайтісніше пов'язана з проблемою часу виникнення писемності у східних слов'ян, адже однією з головних ознак літературної мови є її функціонування у фіксованому вигляді. Важливим атрибутом літературної мови є також її наддіалектний характер. Виразні елементи наддіалектного характеру мають твори усної народної творчості, насамперед епосу, пісенного фольклору.

Як вважає більшість славістів, епіцентром поширення слов'янських мов була Україна. « Те, що слов'янська прабатьківщина була між Карпатами Придніпров'ям ( заходячи далеко на лівий берег Дніпра) і Пінськими болотами на території, де з найдавніших часів панує чисто слов'янська топоніміка, є в наш час загально визнаним, « - стверджує російський мовознавець В. Кипарський. Це дає певні підстави припускати, що українська мова, як автохтонна, найбільшою мірою успадкувала ту мову, яка лягла в основу всіх слов'янських мов. Слов'янська група мов складається з трьох підгруп: східнослов'янської, західнослов'янської, південнослов'янської. До східнослов'янської підгрупи належать мови: українська, російська й білоруська.

До східнослов'янської мовної групи входять три мови: російська, українська і білоруська. Генетично усі три нації, що розмовляють цими мовами ведуть своє походження від однієї руської народності, що утворилися іще у ІХ...ХІІ ст. на базі східнослов'янських племен, які були розселені до цього на значному просторі від Карпат і Причорномор'я до верхів Волги та Ладозького озера. Давньоруська народність у ХІІ ст. розпадається і дає початок трьом новим народностям: російській, українській і білоруській.

Як спільну мову всіх східних слов'ян, на основі якої утворилися українська, російська та білоруська мови, її визнали О. Востоков, І. Срезневський, О. Потебня, О. Соболевський, О. Шахматов, Л. Васильєв, М. Дурново, Б. Ляпунов, Г. Ільїнський, Л. Булаховськи], А. Селіщев, С. Обнорський, М. Грунський, В. Виноградов, Р. Аванесов, П. Кузнецов, В. Борковський, Ф. Філін, М. Жовтобрюх, В. Колесов, В. Марков, В. Німчук та ін.

Із праслов'янської етномовної спільності східні слов'яни виділилися приблизно у VI ст. н. е. До східнослов'янських територіальних об'єднань (у VII--IX ст. це були союзи племен) належали словени, кривичі, в'ятичі, радимичі, дреговичі, поляни, волиняни, древляни, сіверяни, угличі (уличі), тиверці, дуліби, білі хорвати. Вони користувалися близькоспорідненими східнослов'янськими діалектами, що виділилися з праслов'янської мови. Сукупність цих діалектів і дістала у науковій літературі назву «давньоруська мова» (давньоукраїнська мова).

Давньоруська мова мала розгалужені стилі (юридично-діловий, літописний, світсько-художній) і виконувала всі державні та світські культурні функції. Це мова «Руської Правди», «Повісті временних літ», «Слова о полку Ігоревім», «Повчання Володимира Мономаха», «Моління Даниїла Заточника» та ін. У різних регіонах Русі вона поступово збагачувалася місцевими лексичними та стилістичними особливостями і згодом стала основою формування української, білоруської і частково російської писемно-літернатурних мов давнього періоду. Крім того, спільносхіднослов'янська мова -- це певна абстракція, набір характерних лінґвальних рис, якими східнослов'янські діалекти VII--XII ст. вирізнялися серед інших слов'янських. Оскільки давній східнослов'янський мовний ареал був діалектно досить виразно здиференційований, монолітної, структурно одноманітної давньоукраїнської мови не було. Мовні особливості східнослов'янських діалектів реконструюються на основі свідчень писемних пам'яток, написаних кирилицею (відомі з серед. XI ст., окр. написи -- з поч. X ст.), та сучасних східнослов'янських говірок із залученням матеріалу інших слов'янських мов.

Високорозвиненими були лексична, словотворча і граматична системи, які успадкували багато рис праслов'янської мови і разом з тим виробили чимало інновацій. Граматична будова давньоруської мови була флективною. У системі іменника розрізнялися три роди, три числа і сім відмінків. Типи відмінювання іменників (їх було шість) визначалися характером давньої (праіндоєвропейської) основи. Прикметники мали іменну й займенникову форми (якісні -- добръ, добрыи; відносні -- камАнь, камАный; вищий ступінь порівняння -- добр?и, добр?ишии) (А -- юс малий, ? -- ять). Найвищий ступінь утворювався описово. Дієслова розрізнялися за двома основами: теперішнього часу й інфінітива. Від основи теп. ч. утворювалися нак. сп., акт. і пас. дієприкметники теп. ч.; від основи інфінітива -- супін, аорист, імперфект, активні й пасивні дієприкметники минулого часу, дієприкметник минулого часу на -л-. Форми минулого часу були прості (аорист, імперфект) і складені (перфект, плюсквамперфект). За час функціонування давньоукраїнської мови відбулися занепад давньої системи відмінювання іменників, формування числівника як окремої частини мови, втрата супіна, виникнення єдиної форми минулого часу на основі перфекта, нових форм умовного та наказового способів, дієприслівників та ін. На основі старослов'янської мови і діалектів відбувалися контакти давньоукраїнської мови з багатьма мовами: грецькою, тюркськими, фінно-угорськими тощо. Давньоруська літературна мова поєднувала в різних типах писемності особливості народнорозмовної та старослов'янської мов. Старослов'янська (церковнослов'янська) мова української редакції, тобто позначена впливом східнослов'янських діалектів, закріпилася як мова церкви, церковної літератури та богослужіння. Народнорозмовна мова відбита у приватному листуванні, ділових пам'ятках («Руська Правда», грамоти), літописах, літ. творах («Слово о полку Ігоревім»).

У давньоруській мові розрізнялися говори північно-західних територій із цоканням (нерозрізненням [ц] і [ч]) (дивіться Давньоновгородський діалект), проривним ґ, формою родового відмінку однини жіночого роду на -? (у жен?) та на південних і південно-східних -- з розрізненням [ц] і [ч] , фрикативним [г] (або [h], [г]), формою родового відмінку однини жіночого роду на -ы (у жены) та ін. Діалектальні відмінності були і в лексиці. Наступний розвиток діалектальних рис був пов'язаний із посиленням феодальної роздрібненості (кінець XI -- 2-а половина XII ст.). За наслідками процесу занепаду редукованих в XI--XIII ст. південь і південний захід (території майбутніх української та білоруської мов) виявилися протиставленими півночі й північному сходові (територія майбутньої російської мови).

Учені розрізняють живу усну мову східних слов'ян, відображену й збережену у безмежних народнопоетичних скарбах різних жанрів, починаючи з легенд, переказів, обрядової поезії, пісень, билин, прислів'їв, приказок і подібне, тобто ту мову якою ми спілкуємось між собою й нині, а також літературну мову письмових пам'яток, яка бере свій початок із багатої літератури доби Київської Русі. Ця держава переважно об'єднувала племена чи союзи племен, які вже говорили слов'янською мовою. До того ж ця держава в межах сучасної України проіснувала порівняно недовго: щойно Володимир Великий на прикінці Х ст. зібрав до купи усі так звані руські землі, як уже в першій половині ХІІ ст., незабаром після смерті Володимира Мономаха, вона розпалася на ряд князівств, а в 1240 році була розгромлена татаро-монголами. Після цього аж до нашого часу не було держави, яка б поширювала й утверджувала українську мову на всій території України. Україна близько 700 років була розчленована між різними державами. Закарпатська Русь від ХІ ст. до середини нашого століття входила до складу Угорщини. Галичину і частину Волині у другій половині ХІV загарбала Польща і втримувалася тут з деякими перервами аж до 1939 року. На решті українських земель аж до 1569 запанувала тоді ж Литва, відтіснивши з них татаро-монголів. Потім ці землі перейшли під владу Польщі, а відтак - Росії.

І все-таки на початку ХХ ст., як констатує М. Грушевський у своїй «Історії України Руси„ українською мовою розмовляло понад 40млн. людей на площі близько 85 0тис. кв. км. До речі, тоді ж французькою, що мала статус світової, розмовляло не на багато більше людей : 40 млн. у метрополії і 4 млн. у колоніях. Отже, на території від Закарпаття до Дону і від Прип'яті до Причорномор'я східнослов'янська мова могла поширитися ще до виникнення Київської Русі. Київська ж держава закріпила зміцнила її становище.

На землях, завойованих київськими князями, до прийняття християнства утверджувалась ще українська або як її тоді називали, руська, мова з усіма її граматичними і лексичними особливостями. 1983 рік Володимир Великий ходив на литовське плем'я ятвягів(сучасна Берестейщина) і підкорив їх. Нащадки ятвягів і досі говорять українською мовою, і їхній діалект ближчий до наддніпрянської говірки, ніж, скажімо чернігівський. Ще раніше русичами були завойовані інші литовські племена на північ від Прип'яті, з яких згодом сформувалася білоруська народність. Тож білоруська мова в галузі граматики і лексики надзвичайно близька до української. Свою назву білоруси отримали від здавна населеної ними території (західні області Русі), яка іще з кінця ХІV - початку ХV ст. усе частіше згадується у письмових пам'ятках під назвою "Біла Русь". Про походження цієї назви немає єдиної думки. Більшість спеціалістів зіставляють його з назвою "Чорна Русь", яким позначилась частина західної давньоруської території, що була захоплена литовськими князями раніше інших земель. У такому разі іще в ХІІІ столітті Білою Руссю стали, мабуть називати вільну ще територію, і ця назва могла осмислюватися як "Вільна Русь". Білоруси у народність склалися в основному до ХVІ ст... Проте процес їхньої національної консолідації йшов значно повільніше, ніж у росіян і українців, і завершився лише за радянських часів, після об'єднання західних білоруських земель. Всередині білоруської нації немає яскраво окреслених етнографічних груп. Але із загальної маси декілька виокремлюються білоруси-поліщуки (мешканці Полісся) і пінчуки (мешканці колишньої Пінської області). Етнічні кордони білорусів в основному співпадають з кордонами їхньої республіки. Але значна частина білорусів проживає і в інших колишніх республіках СРСР. Як вже відзначалося раніше, історичним попередником білоруської мови (як і російської і української) була давньоруська мова. Процеси етнічної консолідації призвели в ХІV - ХVІ століттях до виникнення білоруської народності з її самостійною мовою. До кінця ХVІІ століття білоруська мова вживалася у школах, на ньому велась служба у церквах, писали літописи, хроніки, житія святих, белетристичні твори. Але пізнішими політичними подіями подальший розвиток білоруської мови штучно було загальмований. В 1697 р. варшавський сейм (Білорусь опинилася до цього часу під владою Речі Посполитої) під тиском шляхти і католицького духівництва заборонив білоруську мову в офіційній переписці і книгодрукарстві. І після об'єднання Білорусі із Росією (в 1795 р.) мова білорусів не отримала вільного розвитку. Шовіністично налаштований царський уряд жорстоко придушував національну культуру білорусів.

Завоювання ж угро-фінських племен, де тепер Росія, відбулося головним чином після прийняття християнства. Звідси в російській мові - не тільки книжній, а й розмовній, побутовій - така велика кількість старослов'янізмів фонетичних, морфологічних і лексичних. Російська народність остаточно сформувалась в ХІV...ХV ст. на просторах міжріччя Оки і Волги (Володимиро-Суздальська земля), навколо якого утворилась централізована Велике князівство московське. Велику роль в утворенні держави відіграла Москва, через своє географічне місцеположення. Економічний підйом, об'єднавчі процеси - усе це сприяло згуртуванню руських земель у єдину державу. Торкаючись питання інтеграції руських князівств навколо Москви, Ф. Енгельс відзначав, що "підкорення удільних князів йшло рука об руку з визволенням від татарського ярма..." (підкреслено мною). У московській феодальній державі, що складалося як багатонаціональна, взяла перевагу російська мова, яка широко розповсюджувалася на південь та у південно-східному напрямку Східноєвропейської рівнини. Новий період в російській історії починається приблизно з ХVІІ ст. і характеризується об'єднанням у одну державу окремих земель і розрізнених князівств, злиттям невеликих окремих ринків в один всеросійський ринок. На базі створення певної території з розвитком капіталістичних відносин утворюється московська (російська) нація. Однією з характерних рис росіян є їхнє широке розселення (колонізація), яке особливо бурхливо йшло у другій половині ХІХ ст. і було пов'язане головним чином з розвитком капіталістичних взаємин у сільському господарстві. У Сибіру і інших азіатських областях стали селитися російські селяни і ремісники. Міграція росіян на такі величезні простори і їхня взаємодія з різними місцевими народами призвели до утворення ряду етнографічних груп, що досі зберігають деякі особливості в культурі і побуті. До таких груп належать перш за все помори (руське старожитнє поселення на узбережжі Білого і Баренцового морів), козаки (донські, кубанські, терські, оренбурзькі, уральські, сибірські, забайкальські і ін...), кержаки (старообрядське руське населення лісної смуги Середнього Уралу), а також різні групи старожитнього населення Сибіру (камчадали, марківці, русько-устінці і ін...). Три східнослов'янські мови є дуже близькими одна до одної і за фонетикою, і за лексикою, і за граматичною побудовою. Білоруська мова займає проміжне положення поміж українською і російською. Одними своїми рисами вона ближче до російської мови, іншими - до української. Взаємна близькість сучасних східнослов'янських мов пояснюється спільністю їх походження (східнослов'янська мова) та історією їх розвитку.

Східнослов'янська (давньоруська) мова мала зародки літературної форми ще до прийняття Руссю християнства і кирилівського письма (Х ст.) (Див. Филин Ф.П. Образование языка древних славян. М. - Л., 1962). Існували два літературних різновиди: офіційно-діловий і поетичний. За межами літературної мови того періоду розвивалася розмовно-побутова мова. Після прийняття християнства (988 р.) на Русі широке розповсюдження отримала писемність на старослов'янській мові. В ХІ...ХІІІ століттях число книг, написаних на старослов'янській, досягло декількох тисяч. Це була міжнародна мова усіх слов'ян. На ній створювалися оригінальні твори: житія святих, ходіння по святих місцях, проповіді та ін... Старослов'янська мова на протязі декількох століть була різновидом літературної мови східних слов'ян. Після прийняття християнства продовжувала розвиватися і інша форма літературної мови. Це споконвічно східнослов'янська форма мови була закріплена писемністю і втілена також у художніх текстах (наприклад, у всесвітньовідомому "Слове о полку Игореве", ХІІ ст.). Таким чином, у Х...ХІ століттях і пізніше у Древній Русі було дві літературних мови: східнослов'янська і старослов'янська (за походженням південнослов'янська). Ці близькі мови взаємодіяли і збагачували одна одну. За їхніми межами залишалась розмовна мова, яка впливала на обидві мови і зазнавала їхній вплив. (Див.: Языки народов СССР, т.І, с.57 и сл.). Відтак на усій території Древньої Русі майже до ХІІІ століття існувала одна східнослов'янська (давньоруська) мова, котра складалася із різних діалектів. Проте у ХІІІ столітті значно посилились процеси економічного і політичного уособлення територіально-феодальних утворень. Це не могло не сприяти, з одного боку, інтеграції окремих структурно близьких говорів, а з іншого - збільшенню диференціюючих ознак і поглибленню діалектних відмінностей у давньоруській мові. Цей процес призвів до утворення трьох самостійних мов: російської української і білоруської. Сучасна російська мова існує у двох основних формах: літературна і діалектна мови. Літературна мова відрізняється своєю єдністю на усій території розповсюдження російської мови. У протилежність цьому діалектна мова має свої відмінні особливості у різних районах. Літературна мова поступово розчинає у собі діалектну мову і у свою чергу збагачується нею. Російська літературна мова має історію, нерозривно пов'язану з розвитком східнослов'янської мови.

Оформлення російської літературної мови розпочалося у ХІІІ...ХІV століттях. (Див. Филин. Ф.П. Об образовании восточнославянских национальных литературных языков. - Вопросы языкознания, 1960, N3, с 42). Велику роль у розвитку літературної мови відіграла художня література, в особливості твори О.С. Пушкіна. Це ще раз свідчить про те, що основою східнослов'янської мови є українська мова. Українська мова відноситься до старописьмених мов. Вона успадкувала давньоруську писемність і в ранній період своєї історії (ХІV... ХV сторіччя) продовжувала і розвивала традиції літературної мови Київської Русі. Українська писемність як і російська базується на кирилиці. У результаті складних процесів мовного розвитку до кінця ХVІ - початку ХVІІ століття в Україні склалися два різновиди літературної мови. Один з них (так званий слов'яно-руський) уявляв собою систему книжної мови, яка склалася на основі взаємодії церковнослов'янської і давньоруської літературних мов. Ця мова вживалася головним чином в релігійній літературі. Другою мовою була власно книжна українська, яка виступала під назвами: проста мова, руська мова, руський діалект. Утворилася вона на основі давньоруської літературної мови у результаті сильного впливу на останній живої української мови. Проста мова вживалася у різного роду ділових документах, а також полемічних творах. Поява в Україні книгодрукарства (кінець ХV - початок ХVІІ століть) у значній мірі сприяв розвитку української літературної мови. У цей же час на ньому існувало вже багато творів різних жанрів: полемічні, художні, літописні, наукові, юридичні і ін...

Літературна, або писемна, мова з її староруським церковнослов'янськими різновидами набрала свого поширення з прийняттям християнства, появою шкіл, освіти, книжок, бібліотек. Нею пишуть державні документи, літописи, проповіді, твори. З часом церковнослов'янська мова видозмінюється - нагромаджує в собі дедалі більше місцевих рис і все-таки в своїй основі вона залишається церковнослов'янською, далекою від народної. Цією мовою написано й «Повість врем'яних літ» і «Слово о законі і благодаті», і «Руську правду„ , і „Слово о полку Ігоревім», і багато інших творів давньоукраїнської літератури. Останній в Україні нею писав Г. Сковорода.

Важливим найдавнішим свідченням про мову Київської Русі є графіті (видряпані написи) на стінах Київської Софії, виявлені С. Висоцьким у 60-70 роках нашого століття. Досі їх прочитано 400. походять вони переважно з ХІ-ХIV ст. (собор збудований в 1037 році за часів Ярослава Мудрого). Ці написи, як правило, дуже лаконічні і являють собою переважно молитовні звертання до Бога з різних приводів. Зрозуміло, що й лексика використана в них обмежена невеликим колом понять. Написані вони церковнослов'янською мовою: вживається тільки займенник азъ, у прикметниках скрізь виступає закінчення -аго (злаго, грЂшнаго) вживаються форми помози ( наказовий спосіб) храбрый тощо. Але важливо те, що їх писали різні люди, які не завжди досконало володіли церковнослов'янською мовою й тому мимоволі використовували простонародні слова і форми слів. Насамперед впадає в очі те, що майже всі чоловічі імена в давальному відмінку мають закінчення -ові, -еві (Ставърови, Петрови, Дъмитрови (ХІ ст.), Дмитрови, Фролови, Федорови, Василеві, Павлови (ХІІ ст.) і т. д. Цікаво відзначити, що автори аби уникнути одноманітності, поряд вживали й форми на - у, або в записі з ХІІІ ст. помози… Павлу, Семенови, Кузови. У звертаннях послідовно вживається кличний відмінок: святый Фоко, свята Софиє і святый Онуфриє, небоже. Вживаються імена на - о: Марко (ХІ ст.), Дмитро (ХІІ ст.). двічі наводиться ім'я Володимир, в ХІ та ХІІ ст., і обидва рази з повноголоссям - оло - . У ХІІІ ст.. зафіксовано форму імені в давальному відмінку Или (рабу своєму Или) - автор, безперечно вимовляв тут подовжений м'який приголосний : Іллі. Звертає на себе увагу форма орудного відмінка имямъ (ХІІ ст..) замість церковнослов'янської форми имєнЂмъ

У київських пам'ятках фіксуються й деякі слова, що частіше виступають у текстах із півночі Русі; берьковськъ "міра ваги (10 пудів)", ларь "скринька, ларець (заст.)". Згадані іменники -- північногерманського походження. Можливо, їх у Києві запозичено прямо від варягів або вони через новгородське посередництво потрапили в старокиївський говір, а з нього ці та інші терміни, запозичені з північних германських мов, поширились по всій Русі: гридь "охоронець князя, дружинник", тивунъ, тиоунъ "господарський управитель, нижчий суддя".

Немає достовірних фактів із пам'яток, які б свідчили про єдиний орфоепічний узус у писємно-літературних мовах Київської Русі, і все ж особливості літургійної орфоепії російської синодальної церкви до XVIII ст. (деякі характерні її риси збереглися до XX ст.), зокрема літургійна вимова російських старообрядців, де вживається фрикативний звук типу h, спостерігається тверда вимова приголосних перед е <- е (м'яка перед е <-Ђ) ⁷, очевидно, мають свої корені в орфоепії часів Київської Русі. Отже, вони свідчать про єдину норму вимови (читання) богослужебних текстів, певного впливу якої, мабуть, не уникло живе й літературне мовлення принаймні книжників і панівних верств. Характерно, що пам'ятки з півночі нинішньої Росії, які датуються початком XIV ст., засвідчують без початкового г слова оспода, осподарыня, осподарь, осподинъ, оспожа та інші ⁸, що є певною вказівкою на поширеність у вимові фрикативного г у попередній період. Безсторонній дослідник Бодуен де Куртене твердив, що вимова г як фрикативного звука поширилась із стольного Києва ⁹. Орієнтація на літературну мову перешкоджала проникненню в писемність вузьколокальних діалектних рис.

Вироблений у X -- початку XII ст. літературний узус зберігався й після того, як у живому мовленні різних територій Русі періоду феодальної роздрібненості з'явилися нові локальні диференційні явища. Особливо стійкою була норма в самому Києві, де вона сформувалася й де діяли висококваліфіковані книжники, тому в пам'ятках, що виникли тут, специфічні, говіркові, риси -- явище рідкісне ¹⁰.

Найдавнішими безсумнівно датованими і недвозначно тлумаченими давньоруськими писемними пам'ятками, відомими сьогодні, є написи (легенди) на золотих і срібних монетах великого князя київського Володимира Святославича, карбованих наприкінці X (після 988 р.) й самому початку XI ст. (не пізніше 1015 р.), та на срібних монетах його синів Ярослава (карбовані в Новгороді до 1019 р.) і Святополка (карбовані в Києві між 1015--1019 рр.). Ці коротенькі тексти мають виняткове значення як документи про писемнолітературну мову Київської Русі у X -- на початку XI ст.

На деяких золотниках читається (у написах є й помилки) ьламиръ на столь (лицевий бік) -- ...съ христосъ (зворотний), Владимир а се є злто (лиц.), а на срібниках -- Владимир на столЂ (лиц.), а се го сребро, або се єго сребро (звор.). Святополкові срібні монети мають написи стоплъккъ (!) на стол, або на cmoлЂ (лиц.) -- а се єго серебро, або сребро (звор.), Ярославові -- Ярославле серебро або съребро (звор.) ¹¹. Для історії літературної мови ці мінімальні тексти важливі тим, що тут відбивається взаємодія живої давньоруської мови (столъ, а не ст.-сл. прЂстолъ; сребро, серебро і лише в поодиноких випадках ст.-сл. форма съребро) і старослов'янської (неповноголосна форма владимиръ, написання стоплъкъ, а не стопълкъ) вже в перші роки після офіційного введення християнства. І ця взаємодія виявляється протягом наступного часу.

Толстой И. И. Древнейшие русские монеты великого княжества Киевского: Нумизмат, опыт. -- Санкт-Петербург, 1882, с. 3, 4, 31, 41, 47, 48, 61, 62. У текстах, бачимо, чимало помилок. Представники (нефахівці) всіх народів, звичайно, читають свої старожитні тексти на сучасний лад. У цитованих давніх руських (українських) пам'ятках радимо вимовляти, зокрема, букву ы як сучасну и; літеру и -- як и між приголосними та в кінці слова, як і -- після голосних та й; букву Ђ -- як і всередині та в кінці слова, як ї на початку слова та після голосної; тверді приголосні перед е та и (крім випадків, коли вони виступають після м'яких прикметникових основ).

Багатий і переконливий матеріал про український характер мови Київської Русі дають Новгородські берестяні грамоти ХІ-ХV ст.., яких виявлено й опубліковано близько 700. це переважно приватне й ділове листування, що стосується різних господарських справ, інші короткі записи й замітки. Вони писані церковнослов'янською мовою, але крізь неї, ще більшою мірою, ніж у графіті Київської Софії, пробиваються суто українські елементи. Від початку ХІІ ст.. спостерігається написання „и» замість «ятя„ : тобі, собі, помитка, сино, диялось, роздилилъ, сидити.

Першим найвидатнішим історичним твором Русі, що дійшов до нас, вважається «Повість врем'яних літ», яку написав мудрий чернець Києво-Печерського монастиря Нестор у 1113 році.

В цьому творі читач знаходив відповіді на всі питання історії, що його цікавили. Тут ми бачимо першу спробу серед вітчизняних дослідників описати історію східних слов`ян, визначити місце Русі в загально історичному процесі, пов`язати свою історію зі світовою.

До твору ввійшли всі попередні зводи та різні доповнення, зроблені як самим Нестором, так і його наступниками та редакторами. Оригінал твору, якщо вудити за його граматичним ладом, лексикою був написаний церковнослов`янською мовою. В найкращому творі староукраїнського письменства «Слово о полку Ігоревім», гордість всієї української літератури, зустрічається зовсім не церковнослов`янські вислови, а більше схожі на українські.

Характерною рисою староукраїнської літературної мови є те, що графічна, літерна система її письма не відповідала звуковій. Літери староукраїнського письма не завжди точно передавали їхню живу вимову. Навіть у XVII-XVIII ст.. ще довільно вживали деякі літери, виносні букви, надрядкові знаки, граматичні форми. Писарі дбали переважно про зміст твору, про семантичне навантаження слів, рідну говірку, звучання слів у мовлені людей певної місцевості. Зокрема, це стосується кінцевих літер ъ і ь, їх написання в кінці складів і слів або тих випадків, коли кінцеві приголосні - виносні й твердий та м`який знак відсутні (синъ, ходитъ, козакъ),закритих складів з «о» та «е» (волъ, шестъ, женка). У першому випадку кінцевий твердий знак не вимовлявся або вимовлявся м`яко (ходить, носить), а в другому читали як выл, сніп, жінка. Довільно вживались також літери «и» та «ы»: син - сын, оний - оный. Літера «щ» часто передавалась «шч»: шчо, шчербак. Не розрізняли в давньому письмі і літери «е» та «є». особливо заплутана передача вимови давньої літери «Ђ», яку майже всі історики, філософи, частина філологів транскрибують у сучасних текстах через російське «е» - лес, дед, место, і т. д. Київські вчені ще в 1873 році перестали вживати «ъ» в кінці слова. Тим часом літера «Ђ„ є блискучим філологічним компромісом між освіченими, сіверянами та іншими племенами з одного боку, і полянами, уличами та інших племен Київської Русі - з другого.

Прикладом літописної мови XI ст. може бути уривок із "Повісті минулих літ", де оповідається про хрещення киян:

Володимеръ ... пріде Києву. яко приде повелЂ кумиры испроврещи. совы осЂчи. а другия огневи предати. Перуна же повелЂ привязати коневи къ хв[о]сту. и влещи с горы по Боричеву на Ручай, ві. Мужа прістави тети жезльємь... влекому же єму по Ручаю къ (Д)нЂпру, плакахуся єго невЂрнии людьє єще бо не бяху прияли стаго крщнья. и привлекше вринуша и въ ДнЂпръ. и пристави Володимеръ рекъ. аще кде пристанеть вы. то о(т) берега, дондеже порогы проидеть. то тогда охабитеся єго. они же повелЂна я створиша. яко пустиша. и пройде сквозЂ порогы. изверже и вЂтръ на рЂ[нь], и о(т)толЂ прослу Перуняна РЂнь ... наутри я же изиде Володимеръ с попы ... на ДънЂпръ. и снидеся бещисла людии. влЂзоша в воду и стаяху овы до шиє. а друзии до персии, младии же [по перси] о(т) берега, друзии же млади держаще. свершении же бродяху. попове же стояще млтвы творяху... ²¹

Уривок із Київського літопису дає уявлення про мовлення киян у XII ст. і літературну мову того часу:

"В то же веремя Изяславъ посла Києвоу къ брату своємоу Володимироу. того бо бяшеть оставилъ Изяславъ в КиєвЂ и къ митрополиту Климови. и къ Лазореви тысячкомоу. и ре(ч) имъ. созовите Кияаны. на дворъ къ стЂи Софьи, ать мои посолъ молвить рЂчь мою к ни(м) и скажеть льсть Черниговськи(х) кнзии Кияно(м) же всимъ съшедши(м)ся о(т) мала и до велика, к стЂи Софьи на дворъ. въставшем же имъ на вЂчи и ре(ч) имъ Изяславль посолъ цЂловалъ вы. кнзь свои язъ бяхъ вамъ. явилъ се доумалъ єсмъ со бра(т)мъ своимъ Ростиславо(м) и съ Володимиромъ съ изяславомъ двдвичема. пойти на стрья своєго на Гюргя. и васъ єсмь [с] собою вабилъ. и вы мнЂ єсте рекли не можемъ на Володимире племя роукы възняти на Гюргя но оже на Олговичи хотя и с дЂтми иде(м) с тобою, се вы являю. се Володи(ме)ръ Двдвичь. и Изяславъ. и Всеволодичь Стославъ. ємоу же азъ много добра створихъ цЂловали ко мнЂ кр(с)тъ ны(н)[Ђ] же цЂловали потаи мене. хр(с)тъ къ Стославу Олговичю. а къ Гюргеви ся послали а надо мною лесть оучини(ли) хотЂли мя бо ти любо оубити про Игоря но Бъ мя застоупилъ ... ны(н)[Ђ] же бра(т)е Кияне чего єсте хотЂли чимъ ми ся єсте обЂчали. пойдите по мнЂ к Чернигову, на Олгови(ч) доспЂвайте о(т) мала и до велика, кто имЂєть конь, кто ли не имЂєть коня, а в лодьи. ти бо соуть не мене одиного хотЂли оубити. но и ва(с) искоренити" ²².

Близько до літописного повіствування стоїть збережене у складі Лаврентіївського літопису "Поученьє" великого київського князя Володимира Мономаха, який добре володів пером. Мова його повчання дітям, оповідь про його ратні справи насичена типовими південними або південно- західними словами. Наприклад, у ньому єдиний раз у всій збереженій писемності XI--XIII ст. засвідчене слово ирьє "вирій": и сему ся повидуємы (треба: подивуємы) како птица н[е]б[е](с)ныя. изъ ирыя иду(т) (пор. сучасні сей -- цей, подивуватися, (в)ирій).

Обидві літературні мови Русі X-- XIII ст. -- давньоруська писемно-літературна і старослов'янська (церковно-слов'янська) східнослов'янської редакції -- були могутніми знаряддями духовної культури й об'єднуючим чинником у державі.

Органічним продовженням південного (русько-українського) варіанту давньоруської літературної мови була українська писемно-літературна мова наступних століть. Своє продовження знайшов і південний варіант старослов'янської мови східнослов'янської редакції.

Українські державні й культурні діячі давніх часів, як і наші письменники ХІХ-ХХ ст.. завжди відтворювали живу вимову рідного краю, спирались на неї. Українська мова кілька віків зазнавала переслідувань, різних обмежень, не мала відповідної літератури, наукових досліджень, граматик, словників, розвивалась на рукописній основі. Досить згадати імена Івана Вишенського, Самійла Величка, Григорія Сковороди, а пізніше Івана Котляревського, Григорія Квітки-Основяненка, Тараса Шевченка, Степана Руданського, Івана Нечуя-Левицького, Лесі Українки, Івана Франка, Ольги Кобилянської, Василя Стефаника, навіть Олександра Довженка, Василя Симоненка і багатьох інших. Автографи Лариси Косач підписані псевдонімом із таким різнобоєм : Леся Українка (1892), Леся Украинка (1896), і Леся Українка (1901). У ХІХ ст.. у східній Україні не було жодної школи з українською мовою викладання. Тому і не могло бути єдиного загально обов'язкового українського правопису. А звідси притаманна для української літературної мови зазначеної доби наявність багатьох випадків паралельних написань, паралельних норм, довільність у доборі лексики і так далі.

Українці почали формуватися у націю в результаті несприятливих історичних подій (оборонні війни з татарами і турками, феодально-кріпосницькі і національно-релігійні утиски шляхетської Польщі та ін...). Усі ці події призвели до розрізнення споконвічно українських земель. Боротьба за повну консолідацію усієї України завершилась порівняно нещодавно (у 1939 р.) об'єднанням її східних та західних земель населених українцями. Проте багаторічна розрізненість призвела до утворення серед західних українців ряду етнографічних груп: лемків, верховинців (бойків), гуцулів і ін... Але вони зберегли й досі у своєму побуті, культурі і навіть у мові багато своєрідних рис. Процес утворення української нації тривав майже до відміни кріпосного права у Росії у 1861 р. У той же період починається значне пожвавлення національного руху, який посилювався через колоніальну політику московського царату. Було навіть заборонено вживання назви "Україна", замість якого насаджувалося "Малоросія". Однією з характерних рис українського національного руху, що підтримувався передовими людьми Росії - великими демократами (Герценом, Чернишевським і ін...), була боротьба за безперешкодний розвиток української мови. В.І. Ленін з цього приводу писав у 1916 р. (далі мовою оригіналу): "Для украинцев и белорусов, например, только человек, в мечтах живущий на Марсе, мог бы отрицать, что здесь нет еще завершения национального движения, что пробуждение масс к обладанию родным языком и его литературой - (а это необходимое условие и спутник полного развития капитализма, полного проникновения обмена до последней крестьянской семьи) здесь еще совершается" (Див. Ленин В.И. Полн. собр. соч., т. 30, с. 89). Але за царату українській мові, як і усій культурі не було створені відповідні умови для розвитку. За радянських часів українська мова пережила декілька зльотів і падінь, але це тема для окремої розмови. Основна маса українців проживає в Україні. Решта розселені у інших країнах: Росії, Казахстані, Молдові, Киргизстані, Білорусі, Узбекистані, Грузії, Латвії. Крім цього, українці, що зберегли свою національну мову, проживають у Польщі, Чехії, Словакії, Румунії, Угорщині, Словенії, Хорватії, Сербії (автономний край Воєводіна), а також у США, Канаді, Аргентині і Бразилії.

Нові сприятливі умови для розвитку української літературної мови були створені у середині ХVІІ століття, коли український народ, під проводом Богдана Хмельницького, звільнився від гніту польської шляхти. Зараз українська літературна мова вживається у всіх сферах життя нашої держави. Нова українська літературна мова, якою користуємося сьогодні, увібрала в себе писемні традиції давньої української літературної мови, скарби усної народної творчості українців і багатоманіття живого мовлення на терені етнічної України.

З часів І. Котляревського Г. Квітки-Основ'яненка, Тараса Шевченка нова українська літературна мова мала підґрунтям народно розмовну основу. Основоположником їх став Тарас Шевченко. Він синтезував усе найкраще з книжних традицій давньої мови, запозичень, з усної творчості та живого мовлення українців Наддніпрянщини, виробив фонетичні, морфологічні синтаксичні норми, закріпив їх. Оскільки творчість Т.Шевченка була близькою для народу, виражала його болі, страждання, надії на краще життя визвольні прагнення вона швидко поширилась серед українців, а отже поширила зібрані та сформовані ним норми літературної української мови. Після Т Шевченка українською мовою майстерно користувалися, постійно збагачували її , пристрасно відстоювали право на життя такі талановиті письменники і діячі української культури ХІХ початку ХХ століття як Є. Гребінка, Л. Глібов, Марко Вовчок, Павло Куліш О. Кониський. Панас Мирний, Павло Чубинський , Павло Грабовський, Іван Нечуй-Левицький, М. Старицький, Іван Франко Леся Українка і т.д.

ХІХ - ХХ століття тяжкі сторінки гласних і негласних заборон української мови репресій утисків зневажання. Але український народ зберіг свою мову. В цьому йому допомагала українська інтелігенція - репресована, знищувана, розстрілювана, ганьблена, але нескорена.

У розвиток сучасної української літературної мови, збагачення її виражальних засобів шляхом поповнення лексики та фразеології, витворення індивідуально-авторських тропів пошуків перлин народної мови внесли свою вагому частку такі українські письменники як Павло Тичина, М. Рильський , В. Сосюра , І Кочерга, О Гончар,А Малишко, Г. Тютюнник, Л.Костенко та низка інших.

Період історії України з 1917 року й донині не був однозначним для розвитку української мови. Обєднання українських земель в одній республіці розширило територіальні межі і сприяло у4тверджннню єдиної української літературної мови. Проголошена після жовтня 1917 року політика розвитку національних мов і культур не була послідовною, у перші роки вона нібито спри яла розширенню суспільних функцій національних мов, побудові народної освіти рідною мовою, розвитку національних культур. Проте поступово втрачалися демократичні завоюванню поширювалась русифікація в національних республіках звужувалися функції національних мов країни. Українська мова як близько споріднена з російською зазнавала особливого витіснення зі сфер суспільно політичного життя, що ставало небезпечним для її повноцінного функціонування.

Гарантією успішного розвитку української літературної мови, повнокровного її життя може бути справжня державність українського народу. Українська мова пройшла довгий шлях розвитку й нині постає перед нами в усій красі лексичного багатства, граматичної стрункості та стилістичного розмаїття. Лінгвісти світу захоплюються мелодійністю нашої мови що належить до першої трійки наймилозвучніших мов земної кулі. В 1934 році на конкурсі мов у Парижі вона була визнана поряд з французькою і перською, як найкраща, наймилозвучніша й найбагатша мова світу.

Література

1.Шахматов О., Кримський А. Нариси з історії української мови та хрестоматія з пам'ятників письменської староукраїнщини XI--XVIII вв. К., 1924;

2.Филин Ф. П. Образование языка вост. славян. М., 1962; Происхождение рус., укр. и белорус. языков. Ленинград, 1972; ІУМ. Морфологія. К., 1978;

3.Жовтобрюх М. А., Русанівський В. М., Скляренко В. Г. Історія української мови. Фонетика. К., 1979;

4.Лучук В.І. упорядник Слово про рідну мову. 1990 . К., 1980;

5.Мацько Л.І. , Сидоренко О.М. Українська мова К., 1996;

6.Брайчевський М. Походження слов'янської писемності К., 1998;

7.Закович М.М., Зязюн І.А. Українська та зарубіжна культура К., 2002.

Размещено на Allbest.ru