Функціонування поняття "дискурс" у сучасному мовознавстві

Репрезентація фактора адресата забезпечується цілим рядом лексичних, граматичних, символіко-графічних, композиційних та структурних засобів. Крім цього, фактор адресата може імплікуватися й виражатись у загальній спрямованості мовленнєвого впливу для досягнення певного перлокутивного ефекту - інтелектуального чи естетичного впливу.

Усі засоби вираження фактора адресата можна розділити на засоби відкритого і прихованого впливу [2] з точки зору офіційного дискурсу, ми ж додамо до цієї класифікації і характеристики аналіз неофіційного дискурсу, виходячи з поданих нею характеристик.

Отже, до факторів відкритого впливу ми відносимо:

а) чітку сегментацію наукового тексту;

б) символіко-графічне оформлення наукової інформації;

в) створення чіткого комплексу заголовків тексту.

До факторів прихованого впливу на адресата ми відносимо:

а) інформативність тексту;

б) його цілісність і зв'язність.

Що ж стосується неофіційного дискурсу, то визначення засобів впливу не є таким чітким, як у випадку офіційних повідомлень, але деякі особливості нам все ж вдалось визначити.

На нашу думку, до засобів відкритого впливу належать:

а) відсутність будь-якого символічного оформлення, так як художні тексти не базуються на гіпотезах, конкретно існуючих фактах чи тим більше, не включають у себе будь-які обрахування чи формули. Слово, саме по собі, набагато більше, ніж графік чи символ, воно вимагає суб'єктивного підходу, а, отже, і особистісної інтерпретації, а для такого виду мислення символи чи графіки не потрібні.

б) що ж до чіткого комплексу заголовків, то його у такій формі як він існує у науковому дискурсі, у художньому не знаходимо.

До факторів прихованого впливу на адресата ми відносимо:

а) інформативність, але таку, що несе цю інформацію не на рівні інтелекту й знань, а на рівні почуттів чи суб'єктивного сприймання навколишнього світу. Це інформативність на рівні психіки, а не реальних знань.

б) поєднання на перший погляд абсолютно несумісних елементів, відмова від логіки і будь-яких законів цілісності, хоча й не категорична і не одностайна; наявність абсолютно випадкових та несподіваних епізодів у багатьох випадках абсолютно не пов'язані з попереднім і наступним ходом подій.

Будь-який твір офіційного та неофіційного дискурсу є конгломератом різних типів викладу з їх надзвичайно мінливою у залежності від змісту переплетеністю, переходом одного типу в інший. Однак, як би не варіювалися за обсягом, сполучуваністю та чергуванням один з одним різні типи викладу в масиві тексту, це варіювання завжди є різним у функціональних стилях, що різко протистоять один одному (як це має місце у випадку офіційного та неофіційного дискурсів) і надає низку ознак, що дозволяють розмежовувати ці стилі. Ці (наведені вище) лінгвістичні ознаки, які відображають лише особливості відбору та використання різних типів мовлення у різних функціональних стилях умовно можна назвати характерними лінгвістичними ознаками, на відміну від специфічних лінгвістичних ознак, що належать до однакових типів мовлення (розповідь, опис, роздуми) [8, 11].

Отже, матеріали, що підлягали досліджуванню у цій роботі, дають право зробити висновок, що у кожній конкретній мові існує певний набір лексичних та граматичних одиниць, що є характерними для того чи іншого стилю. Аналізуючи офіційний дискурс, очевидним є те, що у цьому випадку прагнення до об'єктивного викладу матеріалу викликає більшу в порівнянні з літературно-художнім, неофіційним дискурсом потребу у використанні пасивних конструкцій, імперсональних форм тощо. Ці засоби надають науковому дискурсу конкретності та логічності. Специфіка ж художнього викладу відрізняється певним чином від вищезгаданої. Неофіційний дискурс несе інші навантаження і переслідує інші цілі у порівнянні із офіційним. У випадку офіційного дискурсу під навантаженням ми розуміємо навантаження інтелектуальне, яке включає рівень тезаурусу реципієнта. Що ж стосується неофіційного дискурсу, то його не можна назвати абсолютно безінтелектуальним, але інтелект відіграє тут другорядну роль. Отже, за більшістю параметрів будь-яка сукупність текстів художньої літератури (неофіційний дискурс) буде досить чітко і помітно відрізнятись від текстів офіційного дискурсу.

Отже, у цьому розділі подано загальні оцінки і визначено характерні ознаки офіційного та неофіційного дискурсу. Аналіз підходів щодо самого поняття «дискурс» дав нам змогу по можливості об'єктивно дати своє визначення останньому. Аналіз дискурсу з точки зору найбільш важливих його аспектів зробив можливим більш глибоко пізнати суть дискурсу.

РОЗДІЛ II. Адресованість в офіційному дискурсі

Суттєвою (конститутивною) ознакою комунікації взагалі є направленість на адресата, який є обов'язковим структурним компонентом комунікативного акту і є одним із основних факторів у текстоутворюючій діяльності адресата. На думку Воробйова «будь-яке висловлювання завжди має адресата (різного характеру, різних ступенів близькості, конкретності, усвідомленості тощо), адекватне розуміння якого автор мовленнєвого повідомлення шукає і передбачає» [4]. Ми користуємось терміном «адресат», підкреслюючи свідому направленість мовленнєвого висловлювання до особи (конкретної чи неконкретної), яка може бути схарактеризована, при чому комунікативний намір автора мовлення має узгоджуватись із цією характеристикою [2]. Адресованість значною мірою визначає формування задуму інформаційного утворення, розрахованого на конкретний вплив у будь-якому типі дискурсів, іманентною властивістю семантики яких є єдність адресанта і адресата.

Будь-який мовленнєвий жанр у будь-якій сфері спілкування має свою концепцію адресата. Усі ці види і концепції адресата визначаються наступними видами факторів: цільовою установкою комунікативного акта, умовами та ситуацією спілкування, соціальним статусом комунікантів, специфікою «культурного контексту» [1,12].

Знайомство з науковими текстами дає можливість виділити три типи адресата: спеціаліст у вузькій області дисциплінарного знання (тексти вузькоспеціалізованого характеру); спеціаліст широкого профілю; масовий читач (науково-популярні тексти). Рольові відносини, які задаються і водночас формуються у процесі наукової комунікації, визначаємо, перш за все , за типом адресата. Разом з цим аналіз рольових відносин ускладнюється рядом факультативних факторів, таких як специфіка каналу зв'язку (усний/письмовий тип мовлення) і предмета комунікації (традиційність - новизна наукової проблеми).

У межах наукової комунікації текстоутворююча діяльність автора спрямована, по-перше, на об'єктивне та несуперечливе відображення референтного простору повідомлення: деяку множину наукових фактів і закономірностей, а також суму чужих думок та авторську точку зору стосовно викладених положень. По-друге, діяльність адресанта направлена на переконання адресата в істинності авторської концепції обговорюваної проблеми. До завдань автора наукового дискурсу слід також віднести доведення положень, гіпотез, аргументацію, точний і систематизований виклад наукових питань з метою описання, визначення, і пояснення явищ природи та суспільного життя для передачі суми знань, повідомлення нових результатів дослідження. За допомогою сукупності засобів вираження, притаманних мові наукового викладу, описується те, що існує та доводиться істина. Для досягнення адекватного прагматичного ефекту суб'єкт мовлення обов'язково має орієнтуватись, з одного боку, на запас спеціальних фонових знань, а з іншого - на ту суму інформації, яка стає відомою адресату власне у процесі комунікації, що й створює контекст, на фоні якого розвивається наукове спілкування. В акті наукової комунікації адресант виступає як авторитет у відповідній галузі знань, і його прагматична установка полягає не лише в передачі наукової інформації, а й у переконанні чи, навпаки, в доведенні безпідставності того чи іншого наукового положення, особливо, коли мова йде про зміну дисциплінарного знання адресата.

Функція комуніканта передбачає, що адресат декодує повідомлення на тих умовах і з тою ж метою, які є інтенційно задані адресантом цього повідомлення і визначаються даним типом дискурсу. На нашу думку, читацька аудиторія у науковій комунікації є досить однорідною, бо інтенційно заданими реципієнтами наукових дискурсів є люди, які володіють науковими спеціалізованими знаннями, які об'єднують всіх отримувачів повідомлення у деяку спільність професійно параметризованих комунікантів, до якої входить і сам відправник повідомлення.

Усі наукові повідомлення є орієнтованими на адресата. Як сигнали адресованості тексту можуть виступати різнорівневі (від графеми до абзацного комплексу) елементи, які становлять рецептивні труднощі для передбачуваного адресата або окреслюють можливу програму сприйняття й інтерпретації тексту. Враховуючи спосіб текстової актуалізації, засоби, що вказують на характер передбачуваної аудиторії аналізованого тексту, можна поділити на експліцитні та імпліцитні (прямі та непрямі) [11].

Іншим поширеним засобом вираження адресованості є таблиці, які виконують роль пояснення, конкретизації чи узагальнення інформації загального тексту, графіки, функції, діаграми, формули та інші графічно-схематичні засоби.

Мовним відображенням різних етапів наукового пізнання є протиставно-порівняльні звороти.

Виклад фактів шляхом їх протиставлення і співставлення дозволяє підкреслити ті їх властивості, які адресант вважає суттєвим чи на які хоче звернути увагу адресата. Слід зазначити, що, якщо в автора виникає побоювання, що адресат має інші, ніж у нього уявлення про викладений ним матеріал, то у функції «коректорів» використовуються допустові сполучники (in spite of, despite, contrary to, conversely, invariably).

Необхідність аргументувати висловлювання і полегшувати адресату розуміння шляхом чіткого поділу дискурсу приводить до широкого використання паралельних конструкцій.

Матеріали підтверджують, що для наукових дискурсів характерним є розміщення основної думки на початку абзацу, потім від ствердження переходять до доказу, підкріплюючи їх прикладами та їх аналізом. На фоні поширених синтаксичних побудов короткі прості речення стають виділеними і фокусують увагу адресата, додатково акцентуючи важливі поняття, факти чи докази. Для логічного представлення інформації чи підведення підсумків, часто зміст схематично оформлюють у вигляді окремих пунктів, що, в свою чергу, полегшує адресату процес обробки отриманої інформації.

Згідно матеріалів цього дослідження, частотним для наукового дискурсу є вживання питальних речень, які завжди є орієнтованими на адресата, в іншому випадку вони втрачають будь-який зміст. Їх мета - створити проблемну ситуацію, закцентувавши увагу на конкретному моменті та втягнути адресата в науковий диспут. Наприклад: How did the continents break apart in the first place? [20]

Типовим є виклад інформації наукового дискурсу від третьої особи однини, тобто автор не розкриває себе, виступаючи таким чином у ролі об'єктивного спостерігача, який неупереджено описує події, а, отже дає можливість адресату сформувати власне ставлення до запропонованих фактів. Характерним є широке використання пасивних конструкцій (the acid was taken, oxygen was produced) та безособових речень (it is evident, it is frequently desirable, it is essential). Разом з тим, існує тенденція до побудови авторської мови у першій особі множини (we are coming to realize, we are beginning to see). «Ми» має подвійне значення. По-перше, автор підкреслює, що запропонований підхід, проведений експеримент, результати дослідження тощо створені співдружністю великого колективу учених, і, по-друге, лекторське «ми» втягує адресата у процес роздумів та доказів.

Наукова комунікація передбачає безпосередній вихід адресата за рамки конкретного повідомлення максимально широкої інформаційної бази, на основі якої реципієнт може судити про повноту, несуперечливий та переконливий характер висвітлюваної концепції. Мегатекстова структура наукового повідомлення сприяє такій комунікативній діяльності адресата. Про це свідчить обов'язковий для таких текстів апарат бібліографічних посилань, прийнятих у науковій комунікації правил коректного цитування джерел із вказанням їх точної адреси, що імплікує можливість звернення реципієнта до відповідних видань [20]. Традиційна система виносок, перехресних посилань, анотацій, таблиць і додатків максимально експлікує допоміжну комунікативну діяльність адресата. Дане повідомлення починає сприйматися не тільки саме по собі, але й як феномен, що стоїть поряд з онтологічно однорідними комунікативними феноменами, з якими він перебуває у різноманітних парадигматичних зв'язках. Сила переконливості наукових текстів полягає в логіці і послідовності викладу, несуперечливості фактів, що повідомляються, аргументованості авторських висновків і коректності залученої ззовні інформаційної бази.

Інформація, що вилучається реципієнтом із наукового повідомлення має двоїстий характер. Це, перш за все, інформація про референтний простір, що відбивається за допомогою дискурсу, але також й інформація про самий дискурс: про ті різновиди, в яких він існує.

Відправник повідомлення в науковій комунікації є досить відчуженим від своєї особистісної іпостасі. Функціонально-комунікативний статус, що приймається автором наукового тексту, придушує або значно обмежує прояви майже всіх особистісних характеристик, за виключенням інтелектуальних.

Фінальна стадія сприйняття заключного повідомлення, процес його верифікації базується на більш високому рівні читацької компетенції: на науковій функції, тобто сумі відповідних дисциплінарних знань про відповідний фрагмент об'єктивної реальності. Як бачимо, комунікативна роль реципієнта наукового повідомлення - це, перш за все, інтелектуальний потенціал особистості читача. Навіть його емоційні та естетичні реакції заломлюються крізь призму інтелектуальної оцінки: «естетика в науковій творчості - це естетика понять і абстракцій, це головна естетика, не адресована безпосередньо до почуттів» [14]. Етичний потенціал особистості в науковій комунікації частково використовується відправником повідомлення (наукова етика не дозволяє, наприклад, видавати бажане за істинне, нехтувати фактами, що суперечать запропонованій концепції і т. д.).

Вищенаведені особливості дозволяють нам стверджувати, що роль реципієнта наукового повідомлення базується на обмеженій частині особистісного потенціалу при домінуючій функції інтелекту, а також передбачає володіння читачем комунікативною нормою.

До офіційного дискурсу, окрім текстів наукового стилю, належать іще тексти офіційних документів. Тексти офіційних документів мають деякі спільні риси з науковими: це сухість, логічність, лаконічність, об'єктивність, яскраво виражена форма-кліше та неідіоматичність.

Як відомо, мова документів абсолютно неемоційна та об'єктивна. Саме такі ознаки реалізують наступну комунікативну мету: подати інформацію у найбільш стислій та конкретній формі.

Дослідження текстів юридичних документів переконує у тому, що хоча вони і є вкрай точними та стислими, вони не завжди можуть бути легко і однозначно інтерпретовані. Складність синтаксичної будови служить не лише для однозначної інтерпретації, але у деяких випадках призводить до труднощів у розумінні. Ці факти дають нам право стверджувати, що у порівнянні із текстами наукового дискурсу, мова офіційних документів ще більш стисла та формалізована. Адресант таким чином лише констатує факти. Якщо в наукових текстах ми можемо знайти різноманітні висновки, аналіз, визначити хід думок адресанта, то у даному випадку такого сказати ми не можемо. На нашу думку, тексти офіційних документів несуть комунікативне навантаження у найменшій мірі (у повідомленні лише констатуються факти). Завдання адресанта - повідомити, завдання ж адресата - взяти до уваги.

РОЗДІЛ III. Адресованість у неофіційному дискурсі

Доцільність будь-якого повідомлення визначається його комунікативною спрямованістю на реципієнта. На відміну від значущих одиниць мови - слова і речення, які є безосібними, нікому не адресованими, висловлювання має і автора, а відповідно і адресата. Цей адресат може бути безпосереднім учасником-співбесідником побутового діалогу, може бути диференційованим колективом спеціалістів якоїсь конкретної області культурного спілкування, може бути більш чи менш диференційованою публікою, народом, сучасниками, однодумцями, противниками, ворогами, підлеглим і начальником, нижчим, вищим, близьким, чужим тощо, він може бути і абсолютно невизначеним, неконкретизованим «іншим» (у монологічних висловлюваннях емоційного типу) - всі ці види і концепції адресата визначаються тією областю людської діяльності і побуту, до якої належить дане висловлювання кому адресоване висловлювання, як відправник уявляє і відчуває собі своїх адресатів, яка сила їх впливу на композицію, а особливо стиль висловлювання. Будь-який мовленнєвий жанр у будь-якій області мовленнєвого спілкування має свою, визначаючу його як жанр, типову концепцію адресата. Адресат висловлювання може, так би мовити, персонально збігатися з тим чи з тими, кому відповідає висловлювання. У побутовому діалозі чи в обміні листами - це персональний збіг: той, кому я відповідаю є і моїм адресатом, від якого я чекаю відповіді або, у будь-якому випадку, активного відповідного розуміння. Але у випадках такого персонального збіг одна особа виступає у різних ролях. Мовець, будуючи свої висловлювання, прагне його активно визначити і попередити подумки той вплив, який має висловлювання на читача.

Деяка спрямованність автора на «критичного та наївного» читача простежується в тексті, де багатошаровий концептуальний фон, вишукана система алюзій, вишукані описи поєднуються із прямолінійною сентиментальністю ряду епізодів, відвертою банальністю певних сюжетних ходів.

Художнє повідомлення апелює до емоцій та почуттів адресата. Воно багате на різноманітні експліцитні та імпліцитні маркери адресованості, беручи до уваги як критичного, так і наївного читача. На критичного читача розраховані такі прямі маркери, як:

Епіграф - не обов'язково старофранцузькою чи латинською мовами, але він повинен допомагати знайти не лише поверхневий, а більш глибокий смисл висловлювання, а, можливо й просто розбудити зацікавленість читача. Наприклад:… You will answer; The slaves are ours… Merchant of ours [19].

Терміни, що стосуються різноманітних сфер діяльності, а також музики, живопису тощо. Наприклад: banjo, blues; pianoforte, coloratura soprano, bar, to get encores; dress-circle; soloist; on tour; albumin; albugo; alienie; mocassin.

Номенклатурна лексика - назви газет, закладів, журналів, архітектурних та художніх стилів. Наприклад: The High Street; Hammersmith; Chalsea; Stainberg; Cabinet; Johannisberg; the Bartizon school of painters; the golden age; Grogen and Boyne's.

Щодо імпліцитних маркерів, то серед них можна виділити наступні: алюзії - літературні, музичні, історичні, національно-культурні; гра слів, що забезпечують цілісність тексту чи його фрагментів.

Традиційно автору тексту приписується домінуюча роль в діалозі з читачем за наступними основними причинами. По-перше, в художній комунікації існує односторонній зв'язок, що дозволяє автору нав'язувати читачеві свою волю у певних лінгвістичних, історичних і культурологічних межах. По-друге, процеси породження і сприйняття тексту - асиметричні. Це обмежує можливості будь-якого адресата у порівнянні з можливостями адресанта, що нормується у процесі інтерпретації [8]. По-третє, автор художнього тексту може лише гіпотетично моделювати адресата. І, нарешті, стверджується, що адресат - це лише об'єкт впливу автора, художнього твору і культурного контексту.

Художнє повідомлення - це явище, чітко відмежоване від текстів офіційного дискурсу. Основною, на нашу думку, характерною його рисою є експресивність, а отже і емоційність. Саме ці риси визначають головну відмінність між цими двома видами дискурсу. Художній дискурс дозволяє адресату інтерпретувати його згідно зі своїми власними уявленнями про зображуване. Автор, в свою чергу, використовує своєрідні маніпуляції відносно реципієнта, оскільки, створюючи свою квазіреальність у творі, він керується однією метою - вплинути на читача. Цей вплив має різну силу стосовно кожного окремого адресанта, але, в основному, найбільш очевидна реакція є передбаченою.

ВИСНОВКИ

У цій роботі, розкрито сутність дискурсу через призму його адресованості. Адресованість розглянута на прикладі текстів офіційного та неофіційного дискурсів. До офіційного дискурсу ми віднесли наукові тексти і тексти офіційних документів. Неофіційний дискурс був проаналізований на прикладах текстів художньої літератури.

Говорячи про дискурс, ми спочатку звернулися до переліку та аналізу підходів і трактувань останнього. Хоча різноманітність визначень такого поняття як дискурс вражає, ми, все ж таки, спробували дати характеристику кожному, і довести, що всі існуючі підходи пояснюють дискурс, як явище дуже широке та різнобічне, беручи за основне лише один якийсь його аспект. Але, потрібно зазначити, що жодне із визначень не заперечує іншого, а, отже, маємо змогу зробити висновок, що недоречно, визнавати лише один якийсь підхід і лишити поза увагою інші. Сутність полягає у тому, що дискурс, як поняття багатоаспектуальне та різнопланове, успішно інтегрує усі ці підходи, а отже, жоден із них, не може бути визнаним хибним.

Це дослідження здійснено шляхом аналізом особливостей дискурсу: його просторовості, регульованості, правилами послідовності, інтерпретації та породження. Окрім цього, у роботі, спробували знайти підхід до дискурсу, як до підсистеми тексту, і проаналізувати його ще й із цієї точки зору. Вдалося встановити, що дискурс разом із такими підсистемами тексту, як макрознак, та комунікант перебуває у тісному взаємозв'язку, хоча доводимо, що існування кожної з підсистем не обмежується наявністю інших, а, отже, не знаходимо прямої залежності комуніканта від макрознака, а дискурсу від комуніканта.

Для того, щоб процес дискурсивного аналізу набув більш систематизованого вигляду, дискурс був поділений нами на офіційний та неофіційний. Такий поділ є традиційним, і ми у дослідженні не намагались відійти від нього. Для того, щоб зрозуміти сутність офіційного та неофіційного дискурсів, виокремлюємо низку характерних ознак, які повною мірою дають змогу конкретизувати та диференціювати ці два види дискурсу. Взявши до уваги ці характеристики, визначаємо, що основною відмінністю є емоційність неофіційного та логічність офіційного дискурсу.

Розгляд офіційного дискурсу ми розпочали із аналізу наукових текстів. Характер адресованості наукового повідомлення залежить від типу адресату, який детермінується рівнем обізнаності у певній галузі наукового знання.

Інший вид дискурсу - неофіційний - включає у себе тексти художньої літератури. Художні тексти, розраховані на два типи адресатів: наївного та критичного або знаючого. Формування повідомлення відбувається з урахуванням як першого, так і другого типів. Адресат, у свою чергу, уже сам вибирає той рівень тексту, який він вважає доступним та відповідним до своїх потреб та можливостей. Адресат повинен для себе вияснити те, що є для нього головним: чи цінність тексту з точки зору фактів, подій, інформації, яка б розширила рівень його інтелекту або збагатила кругозір, чи для нього головним є емоційне навантаження.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Азнаурова Э.С. Прагматика текстов различных функциональных стилей.// Общественно-политический и научный текст как предмет обучения иностранным языкам.-М.: Наука, 1987.-200с.

Арутюнова Н.Д. Фактор адресата // Изв. АН СССР. Сер. Лит. и яз.- 1981.- Т. 40.- №4.- с. 356-357.

Белл Т. Роджер. Социолингвистика//Цели, методы и проблемы./Под ред. А.Д. Швейцера.- М.:Международные отн., 1980 .- 318 с.

Бенвенист Э. Общая лингвистика./Пер. с фр.-М.: Прогресс,1975.- 447с.

Волнина И.А. О специфике научного стиля./Язык и стиль научной л-ры.- М.: Наука, 1977.- 296 с.

Воробьева О.П. Лингвистич. аспекты адресованности худ. текста (одноязычная и межъязыковая коммуникация). Дисс. на пол. уч. ст. докт. фил. наук. М, 1997.- 382 с.

Воробьева О.П. Реализация фактора адресата в аспекте лингвокультурной традиции. М.: Филолог. Науки.- 1992.- №1.

Воробьева О.П. Текстовые категории и фактор адресата: - К.: Вища шк., 1993.- 200 с.

Дейк Т.А., ван. Язык. Познание. Коммуникация/Пер. с англ.: Сб. работ/сост. В.В. Петров под ред. В.И. Герасимова; Вступ. ст. Ю.Н. Караулова и В.В. Петрова.- М.: Прогресс, 1989.- 312 с.

Ишмуратов А.Т. Логико-когнитивный анализ онтологии дискурса/Рациональность и семиотика дискурса.Сб. трудов//АНУ Институт Ф-и.-К.: Наук. Думка, 1994.- 252с.

Ищенко Ю.А, Мышление как толерантный дискурс/Рациональность и семиотика дискурса. Сб. трудов/АНУ. Институт ф-и.- К.: Наук. думка, 1994.- 252 с.

Колегаева И. Текст как единица научной и художественной коммуникации. Одесса: редакционно-издательский отдел обласного управления по печати, 1991.- 122 с.

Кондаков И.В. К поэтике адресата (в контексте идей академика Г.В. Степанова ) //Res philological Сб..- М.: Наука, 1990.- с. 18-29.

Корунець І.В. Порівняльнальна типологія англійської та української мов./Підр. Посіб. Для ін-тів та фак-тів ін. мов.- К.: Либідь, 1995.-239 с.

Разинкина И.М. Функциональная стилистика.- М.: Высшая школа, 1989.- №4.

Саенко Л.Н. О структурно-семантических особенностях юридических документов.//Вестник Киевского университета. Романо-герм. Фил. Выпуск 24.- К.:Лыбидь, 1990.-с. 47-49.

Тураева З.Я. Лингвистика текста.- М.: Просвещение, 1986.- 127 с.

Atom for Pease (USSR Academy of Sciences).-М.: Наука, 1988.-с. 106-124.

Buch S. Pearl. Dragon Seed. The Novel of China Today.//The John Day Company.- New York, 1942, p.94.

Hemingway E. The fifth column.//The Modern Library.-New York, 1935.- p. 227.

Neubert A. Text and Translation.- Leipzig: VEB.-Verlag Enzyklopadie

Размещено на Allbest.ru