Українська термінологія

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Українська термінологія вже упродовж двох століть привертає до себе увагу багатьох учених, фахівців, ентузіастів національного відродження. Адже українська мова стоїть як рівноправна серед інших мов, і є цілком придатною для творення наукового стилю. Інша справа, що через історичні обставини та політичні спекуляції вона не завжди мала право вільно і беззастережно виконувати свої прямі функції, обслуговуючи різні сфери людського життя.

Особливістю нашого часу, який межує не лише зі століттями, а й тисячоліттями, є те, що нарешті після багатьох років поневірянь та утисків українська мова знову зайняла своє достойне місце в усіх сферах життєдіяльності, і зокрема у науковій галузі. Поступово на державну мову перейшла освіта і переходить наука.

Національна термінологія як складова частина наукової мови знаходиться на гребені свого третього національного відродження. На запити середньої і вищої освіти упродовж 1990-х років з'явилася низка термінологічних словників, які в тій чи іншій мірі заповнювали прогалину спеціальних назв і понять. Звичайно, не усі лексикографічні праці відповідали духові і завданням часу, але кожна з них по краплиночці додавала снаги нашій науковій мові, пробуджувала її від десятилітньої сонливості, заставила запрацювати на рівні найпрестижніших європейських мов, а може, й краща.

Отже, метою даної роботи є дослідження створення і розвитку української термінології та національних культурних традицій.

Написання даної роботи передбачає вивчення питань:

- розвиток української термінології;

- термін та його ознаки, термінологія як система;

- сучасна українська термінологія;

- національні культурні традиції.

1. Формування і розвиток української термінології

Жодне суспільство не може існувати без мови: всі народи і кожна окрема людина живуть у мовній сфері. Рівень розвитку наукової мови впливає на інтелектуальний поступ суспільства, свідчить про стан мовного самовиявлення народу.

Формування наукової мови в Україні відбувалося за несприятливих умов, тому галузеві терміносистеми не розвивалися природно. Умови бездержавності України унеможливлювали становлення науково-технічної, природничої, гуманітарної та мистецької терміносистем.

Зацікавлення науковою мовою в Україні зростало в часи національного відродження. Коли послаблювалися заборони та переслідування, українська наукова мова мала можливість розкривати свій потенціал.

Історія формування української термінології є окремою частиною історії розвитку всієї лексичної системи мови. Розглядаючи формування української термінології, виділяємо шість періодів, які яскраво ілюструють зв'язок розвитку лексичної системи мови з історією матеріальної і духовної культури українського народу.

1. Період стихійного нагромадження термінологічної лексики (ІХ - перша половина ХІХ ст.)

Своїм корінням українська термінологія сягає часів Київської Русі. «Ізборники» Святослава, літописи, «Поучення дітям» В. Мономаха, «Руська правда» (1282), «Фізіолог», «Шестиднев» Й. Екзарха, «Християнська топографія» К. Індикоплова (1262) фіксують сакральну, природничу, суспільно-політичну, астрономічну термінології.

Важливу роль у поширенні наукових знань та професіоналізму в Україні відіграли Острозький культурно-освітній центр (1580-1608); братські школи, що виникали в ХVІ-ХVІІ ст. у Львові, Вільні, Бересті, Рогатині, Перемишлі, Луцьку, Кременці та інших містах; Київський культурно-освітній центр (Братська школа - з 1615 р., Києво-Могилянська колегія - з 1632 р., Києво-Могилянська академія - з 1701 р.). Уже в ХVІІ ст. вчений Києво-Могилянської академії Г. Кониський обґрунтував теорію терміна.

Українську науково-виробничу, природничу, мистецьку термінологію представлено в загальномовних словниках того часу: «Лексикон словенороський» П. Беринди (1627), «Лексис» Л. Зизанія (1596), «Лексикон латинський» Є. Славинецького (1650) та «Лексикон словено-латинський» Є. Славинецького та А. Корецького-Сатановського (ХVІІ ст.), «Синоніма славеноросская» невідомого автора (ХVІІ ст.).

Гальмували розвиток української наукової мови до середини ХІХ ст. недержавний статус української мови, заборони її як засобу спілкування і державна роз'єднаність української мовної території.

2. Період другої половини ХІХ ст. - початку ХХ ст. Діяльність Наукового товариства імені Тараса Шевченка

Ренесансним етапом у новітній історії України є середина ХІХ ст. У часописі «Основа» (1861-1862) П. Куліш чи не вперше пише про потребу інтелектуалізації української мови через вироблення наукових стилів і формування національних терміносистем різних галузей знань і культури, закликає повертатися обличчям до Європи, щоби вписати українську мову в світовий контекст.

В історії української науки та її мови важливе значення мав часопис «Громада» (1878-1882), в якому друкували свої праці М. Драгоманов, С. Подолинський, М. Павлик, І. Франко, М. Грушевський. У працях М. Драгоманова спостерігаємо намагання замінити іншомовні за походженням терміни українськими відповідниками.

У 1873 р. у Львові засновано Наукове товариство імені Тараса Шевченка, яке з 1892 р. стає першим українським науковим центром на зразок європейських академій. Товариство видало 155 томів «Записок НТШ». У НТШ діяло три секції: історико-філософська, філологічна та математично-природописно-лікарська, які видавали періодичні «Збірники». Саме тут концентрувалася термінологічна праця провідних учених кінця XIX - початку ХХ ст. Наддніпрянської України (А. Кримський, Б. Грінченко, І. Стешенко, В. Антонович, О. Кониський) та Наддністрянської України (І. Верхратський, М. Пачовський, І. Франко, Т. Барановський, С. Качала, О. Огоновський).

Термінологи НТШ мали різні погляди на розвиток української термінології, тому виокремились такі дві групи науковців: 1) прихильники термінотворення в дусі народної мови, на її основі й за її законами (В. Левицький, І. Пулюй, І. Верхратський, І. Кандяк, Р. Цегельський); 2) симпатики запровадження в українську мову інтернаціональної термінології (І. Горбачевський, С. Рудницький, М. Вікул, А. Семенцов).

Зусиллями українських учених НТШ було вироблено концептуальні положення термінологічної теорії, запропоновано одностайну термінологію і номенклатуру, незважаючи на те, що її творили на землях України, які належали до різних держав.

3. Третій період, пов'язаний з утворенням наукових товариств у Східній Україні

1913 р. - у Києві, 1918 р. - у Луганську. Активно опрацьовувати та творити українську термінологію почали після проголошення Української Народної Республіки (1917 р.), коли було скасовано заборони щодо української мови. У цей час зацікавлення термінологією набуває масового характеру, над виробленням української термінології працювали Українське наукове товариство в Києві (голова М. Грушевський), Кам'янець-Подільський університет (ректор І. Огієнко), Українська академія наук, Інститут економічної кон'юнктури (директор М. Туган-Барановський), Технічно-термінологічна комісія при Департаменті професійної освіти. Лише впродовж 1918-1919 років у Східній Україні вийшло друком понад 20 словників. З метою координації термінотворчої діяльності в 1918 р. при Українському науковому товаристві створено Термінологічну комісію, а при Українській академії наук (УАН) засновано Правописно-термінологічну комісію. У 1921 р. названі комісії було об'єднано й створено Інститут української наукової мови Академії наук (ІУНМ).

4. Період діяльності Інституту української наукової мови

Українське мовознавство, зокрема термінологія, за влучним висловом відомого українського термінолога А. Вовка (США), пережило «золоте десятиріччя» (1921-1931), яке залишиться безпрецедентним у світовій практиці. ІУНМ структурно поділявся на шість відділів: природничий (ботанічна, географічна, геологічна, зоологічна, математична, медична, метеорологічна, фізична, хімічна секції), сільськогосподарський (ветеринарно-зоологічна, лісова, фітотехнічна секції), соціально-економічний (економічна, соціологічна, ділової мови, філологічна, філософська, педагогічно-психологічна секції), технічний (архітектурна, будівельна, гідротехнічна, гірнича, електротехнічна, механічна, сільськогосподарського машинознавства, шляхів і мостів, технологічна, доморобська, фотокінематографічна секції), мистецький (музична і театральна секції), правничий.

У 1928 р. було видано «Інструкцію для укладання словників в ІУНМ», «За яким принципом треба укладати українську природничу номенклатуру» О. Янати, «За якими правилами укладає тепер ІУНМ українську природознавчу номенклатуру» Я. Лепченка, у 1930 р. опубліковано статтю «Про принципи складання української технічної термінології» Т. Секунди. У цих працях сформульовано основні засади творення української термінології, серед яких: термінологія повинна бути народною; у разі відсутності готового терміна в народній мові треба створити його з власномовних морфем; лише у разі непридатності новоствореного терміна запозичувати наукову назву з мови-джерела; термін має бути зрозумілий; назва поняття має бути точна й однозначна; термін повинен бути придатний для творення похідних термінів; термін має бути доброзвучний і економний.

За цей період було опубліковано близько 50 різноманітних словників чи проектів словників із гуманітарних і природничих галузей знань, серед яких «Словник хемічної термінології» О. Курило, «Словник геологічної термінології» П. Тутковського, «Словник технічної термінології» І. Шелудька і Т. Садовського, «Словник природничої термінології» Х. Полонського, «Словник фізичної термінології» В. Фаворського та ін.

Проте з 1932 р. започатковано «новий курс» у національній політиці СРСР. Справжнім погромом української інтелігенції завершилась кампанія з «українізації». Уже в 1930 р. ІУНМ як складову частину ВУАН за сфабрикованою справою СВУ (Спілки визволення України) було ліквідовано, а провідних учених репресовано. Видання словників, навіть уже підготованих до друку, було припинено, а вже надруковані - вилучено з бібіліотек і книгарень.

5. Період функціонування української термінології 1932-1990 років

У тридцятих роках розпочалось переслідування українських мовознавців. Програмними стали статті «На боротьбу з націоналізмом на мовному фронті» А. Хвилі, «Термінологічне шкідництво і його теоретичне коріння» О. Фінкеля.

В Україні впроваджено унікальний, виключно радянський винахід: формально національну (українську) мову не забороняли, навпаки, говорили про бурхливий її розквіт, благотворний вплив на неї «братньої» мови, але насправді її розвиток коригували в потрібному політичному напрямі.

На цьому акцентує Юрій Шерех у роботі «Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900-1941)»: «Урядове втручання… у внутрішні закони мови було радянським винаходом і новиною. Ні поляки, ні румуни, ні чехи до цього не вдавалися, як не вдавалася царська адміністрація дореволюційної Росії. Радянська система встановлює контроль над структурою української мови: забороняє певні слова, синтаксичні конструкції, граматичні форми, правописні й ортоепічні правила, а натомість пропаґує інші, ближчі до російських або й живцем перенесені з російської мови». У такій ситуації українська наукова термінологія фактично втратила свою автентичність і перетворилася на копію російської.

Упродовж 1933-1935 років Інститут мовознавства видавав «Термінологічні бюлетні», у яких значну частину (14,5 тисячі) українських термінів замінено російськими відповідниками (бурштин - янтар, копальня - шахта, линва - трос), уніфіковано рід запозичених термінів на зразок цих запозичень у російській мові (бензина - бензин, синтеза - синтез, емаль (чол. роду) - емаль (жін. роду). Після виходу цих бюлетенів, які фактично знівелювали багаторічну термінотворчу працю українських науковців, термінологічна діяльність припиняється на чверть століття.

Зацікавлення термінологіями різних галузей знань поновлюється у другій половині 50-х років. Президія АН УРСР у 1957 р. створює Словникову комісію АН УРСР, яку очолив академік І. Штокало. Комісія видала 16 російсько-українських словників з найважливіших галузей знань. Однак не все заплановане було реалізовано, та й головним принципом укладання словників було максимальне зближення української та російської термінологій.

6. Сучасний період розвитку української термінології (90-ті роки ХХ ст. - початок ХХІ ст.)

На сучасному етапі розвитку української лігвістичної науки простежуємо зацікавлення термінознавством. Помітним є намагання науковців - фахівців у різних ділянках знань і мовознавців - унормовувати галузеві термінології.

Сучасні українські термінологи глибше, ніж їхні попередники, опрацьовують теорію термінології як підсистеми літературної мови, теорію терміна як мовного знака, формулюють вимоги, які слід ставити до окремого терміна та й до «ідеальної» (якщо така можлива) термінології. Для визначення основних принципів термінотворення українські термінологи спираються на досвід вітчизняних дослідників (науковців, які плідно працювали на початку ХХ ст. у Науковому товаристві імені Тараса Шевченка й Інституті української наукової мови) і досягнення європейської науки (Ш. Баллі, Е. Вюстера, Д. Лотте, О. Реформатського та ін.).

Сьогодні спостерігаємо надзвичайну термінографічну активність: у 1990 р. видано 5 термінологічних словників, 1992 р. - 22, 1993 р. - 62, 1996 р. - 29. Це словники різних типів - перекладні, енциклопедично-довідкові, тлумачно-перекладні, частотні, словники-тезауруси, словники нових термінів.

Виробити та узгодити засади термінотворення допомагають численні наукові семінари, конференції. Традиційними стали міжнародні наукові конференції «Українська термінологія і сучасність» (Київ, Інститут української мови НАН України), «Проблеми української науково-технічної термінології» (Національний університет «Львівська політехніка»).

Дуже потрібним напрямом термінознавства є стандартизація термінології, тобто вироблення термінів-еталонів, які б відповідали всім лінгвістичним і логічним вимогам до термінів. Тому 1992 р. наказом Міносвіти та Держстандарту було створено Технічний комітет стандартизації науково-технічної термінології (на базі Львівського політехнічного інституту). Згодом до складу Комітету увійшли також Київський політехнічний інститут, Інститут української мови НАН України та Український науково-дослідний інститут стандартизації, сертифікації та інформатики.

2. Термін та його ознаки

Термінознавство - це наука про терміни. На жаль, сучасні словники цього слова не фіксують, хоч воно утворилось у 60-х роках ХХ ст. Натомість у цьому значенні часто вживають слово «термінологія». Слово «термін» прийшло до нас ще з античних часів. У латинській мові воно означало «межу», «рубіж». Сучасна наука оперує багатьма визначеннями терміна, які підкреслюють ту чи іншу ознаку цього поняття.

Термін - це слово або словосполучення, яке зіставляється з чітко окресленим поняттям певної галузі науки, техніки, мистецтва, суспільно-політичного життя і вступає у системні відношення з іншими подібними одиницями мови, утворюючи разом з ними особливу систему - термінологію.

Мовознавці виділяють такі ознаки терміна:

1) має чітке визначення, зафіксоване у словнику;

2) однозначний у межах певної термінологічної системи або має тенденцію до однозначності;

3) точний і не залежить від контексту;

4) стилістично нейтральний;

5) системний (класифікаційна системність, словотвірна системність);

6) відсутність синонімів у межах однієї терміносистеми;

7) короткість (стислість) у плані вираження. Проте цей критерій бажаний, а не реальний, адже з метою диференціації понять науки і техніки використовують багатослівні терміни, що спроможні якнайточніше позначити певне поняття.

Окреслюючи ці риси, слід також пам'ятати, що терміни є не ізольованими одиницями загальнонаціональної мови, а частиною її словникового складу. Для правильного розуміння основних вимог до терміна впроваджено поняття «поля». Поле для терміна - це те саме, що контекст для побутового слова чи конситуація для репліки. Поле - це певна термінологія, у межах якої термін точний і однозначний. Поза межами певного термінологічного поля він втрачає свою характеристику, набуває інших системних зв'язків. Отже, усі основні риси притаманні термінам лише у межах їх термінологічного поля. Вказівку на відповідне поле можна здійснити або екстралінгвальним шляхом (ознайомившись з ситуацією спілкування), або лінгвальним (у контексті).

У межах термінологічного поля існує системна єдність термінів, яка ґрунтується на специфічних кореляціях (відношеннях), характерних для мовної системи загалом. Це лексико-семантичні явища полісемії (багатозначності), синонімії, антонімії, омонімії, гіперо-гіпонімії (родо-видових відношень).

При всій відмінності й багатогранності сучасних галузей наукового знання і властивих їм понять існує ряд спільних ознак, які визначають суть терміна як особливої мовної одиниці. Отже, основні ознаки терміна:

1. Системність. Кожний термін входить до певної терміносистеми, у якій має термінологічне значення. За межами своєї терміносистеми термін може мати зовсім інше значення, пор: ножиці цін «розбіжність рівнів і динаміка цін у сфері міжнародної торгівлі на окремі групи товарів» і значення загальновживаного слова ножиці.

2. Точність. Термін повинен як найповніше й найточніше передавати суть поняття, яке він позначає: поверхневий іригаційний стік, короткотерміновий кредит, чекодавець. Неточний термін може бути джерелом непорозумінь між фахівцями, тому іноді говорять, що науковці спершу домовляються про терміни, а вже потім приступають до дискусії. Оскільки нові поняття сучасної науки досить складні, то для точного називання їх часто використовують багатослівні терміни, наприклад: міжнародна фінансовогосподарська операція, інфільтраційне живлення приканального купола підґрунтових вод поливними водами, Міжнародне товариство міжбанківських фінансових телекомунікацій.

3. Тенденція до однозначності в межах своєї терміносистеми. Якщо більшість слів загальновживаної мови багатозначні, то більшість термінів однозначні, що зумовлено їхнім призначенням. Проте повністю усунути багатозначність (найчастіше двозначність) з терміносистем не вдається.

4. Наявність дефініції. Кожний науковий термін має дефініцію (означення), яка чітко окреслює, обмежує його значення. Так, дефініцією терміна аудиторський висновок є вислів «документ, що містить результати аудиторської перевірки».

Деякі термінознавці називають і такі ознаки (або вимоги) до терміна:

нейтральність, відсутність емоційноекспресивного забарвлення;

відсутність синонімів (справді, розвинена синонімія ускладнює наукове спілкування: кольматаж - кольматування - кольматація, жирант індосант, профіцит прибуток зиск вигода);

інтернаціональний характер (знаючи терміниінтернаціоналізми, легко спілкуватися з іноземними фахівцями, читати іншомовну літературу, проте їхні значення непрозорі і це ускладнює, зокрема, навчальний процес: рамбурсація, ампліація, сапропель, польдер, драйвер, лаж);

стислість (дуже зручно користуватися короткими термінами, але не завжди вдається утворити короткий термін, який би при цьому був ще й точним, наприклад: акредитив з платежем на виплат);

здатність утворювати похідні, наприклад: зношення зношування зношеність зношуваний; зрошення - зрошування - зрошувальний - зрошувач.

Проте усе це вимоги до ідеального терміна, на практиці ж далеко не завжди вдається утворити термін, який би відповідав усім вищеназваним вимогам.

Наукові терміни української мови утворюються такими основними способами:

1. Вторинна номінація використання наявного в мові слова для називання наукового поняття: гідрометричний равлик, споживчий кошик, гальмівний барабан, відплив капіталу, миша комп'ютера, вексельний портфель, брівка траншеї, поливне крило. Це найдавніший спосіб термінотворення.

2. Словотвірний утворення термінів за допомогою префіксів (надвиробництво, перезволоженість), суфіксів (підгортальник, оборотність), складанням слів і основ (вакуум-помпа, матеріаломісткість, сумішоутворювач), скороченням слів (СЕП (система електронних платежів), МК (магістральний канал). Цей спосіб термінотворення один із найпродуктивніших на всіх етапах становлення термінології, включаючи сучасний.

3. Синтаксичний використання словосполучень для називання наукових понять: планування виробництва, капіталодефіцитні країни. Термінисловосполучення становлять понад 70% сучасних термінів. Синтаксичний спосіб найпродуктивніший спосіб творення термінів у наш час.

4. Запозичення називання наукового поняття іншомовним словом: контролінг, ліверидж, седиментація, картридж, бюргшафт.

Причини запозичання термінів різноманітні:

запозичання терміна разом з новим поняттям: бонус «додаткова винагорода», «додаткова цінова знижка», «комісійна винагорода»;

паралельне використання власного і запозиченого терміна в різних сферах (наприклад, науковій і навчальній): іригація - зрошення; рамбурсувати повертати борг; процент - відсоток; суфозія - вимивання; імпорт ввіз;

пошук досконалішого терміна, внаслідок чого паралельно існують запозичені і власні терміни: пролонгація продовження терміну чинності угоди;

відсутність досконалого власного терміна, який би відповідав вимогам до терміна: ліквідат юридична особаборжник, до якої висунуто фінансові вимоги у зв'язку з її ліквідацією.

Неоднозначним є і ставлення до запозичених термінів. Деякі термінознавці так звані пуристи заперечують потребу запозичати терміни з інших мов, натомість пропонуючи творити терміни з ресурсів власної мови (такі спроби були в німецькій, чеській, російській мовах, у 20х роках 20 століття і в українській). Проте насправді це не завжди вдається. Інші науковці розглядають запозичення як об'єктивну реальність мовного життя, але вважають, що іншомовних слів у термінології не повинно бути більше 15%, оскільки наявність більшої кількості запозичень призводить до втрати термінологією національного обличчя.

Проте слід негативно оцінювати вживання запозичених слів за наявності власних термінів (винагорода диспач; водозбір - аквілегія; звуження інфлювання (національної валюти)) та паралельне вживання запозичень із тим самим значенням з кількох мов (акцептант (лат.) тросант (нім.); жиро (італ.) індосамет (нім.); ревалоризація (фр.) ревальвація (лат.)).

Отже, сучасна українська термінологія - це відносно стабільна і закріплена традицією лексико-семантична система, що перебуває у стані безперервного руху і поступового вдосконалення. Розвиток термінології зумовлений факторами суспільно-політичного, фахового та мовного характеру.

3. Національні культурні традиції

Термін культура («cultura») з'явився у Стародавньому Римі і означав для римлян не що інше як обробку землі, вирощування. Увійшовши в буденну людську мову, в ході частого вживання, це слово втратило свій первісний зміст і стало означати найрізноманітніші аспекти людської поведінки, а також види діяльності. У тому числі стало досить вживане словосполучення «політична культура», «рівень політичної культури» і т.п.

Емпіричний аналіз загальних культурних цінностей може бути здійснений за такими аспектами:

за суб'єктом-носієм культури виділяються суспільство в цілому, нація, соціальні групи, окрема особистість;

за функціональною роллю культуру можна поділити на загальну, яка необхідна кожній людині, і спеціальну, яка необхідна людям тієї чи іншої професії;

за походженням виділяють народну культуру (наприклад, фольклор) і професійну, яка створюється професіоналами і має авторство;

за видами культури виділяють матеріальну (наприклад, культуру побуту, культуру виробництва матеріальних благ і т.д.) і духовну культуру (наука, освіта, мистецтво, політика, право, релігія і т.д.).

Власне загальна культура, національні культурні традиції зумовлюють менталітет, політичні погляди нації в сьогоденні.

Україна - особливий взірець. Оскільки наша держава постійно перебувала під кабалою того чи іншого народу, тої чи іншої імперії, то і підходи українців до політичного життя, відповідно, в історичному розрізі були переважно двох типів:

- повна байдужість (так звана «забитість»);

- затяте протистояння (боротьба за суверенність української нації).

На сьогоднішній день, правда, ситуація дещо змінилася, однак коріння байдужості, яка частково проглядається в політичній свідомості сучасних українців, пояснюється саме «забитістю» попередніх поколінь.

Нині ми особливо відчуваємо, що неможливо виховати повноцінне покоління, здатне побудувати гуманне суспільство без того, щоб діти засвоїли норми моральної культури.

Наголос у формуванні першооснов моральної культури молодих школярів ми зробили на українських національних традиціях поваги до старших і милосердя.

Робота щодо формування моральної культури молодших школярів, яка ґрунтується на традиціях поваги до старших, милосердя, будувалася з урахуванням принципу культуровідповідності виховання. Сучасне трактування цього принципу передбачає, що виховання має будуватися на загальнолюдських принципах культури і будуватися відповідно до цінностей культури свого народу.

Одним із завдань є також виявлення механізму впливу традицій поваги до старших і милосердя на ставлення і розвиток першооснов моральної культури. Такий вплив відбувається у процесі формування ціннісного ставлення до людини на основі потреби в спілкуванні. Моральну діяльність викликають моральні потреби, проте і розвиток моральних потреб, у свою чергу, зумовлені закономірностями моральної діяльності. Спілкування потребує різноманітних форм регуляції, серед яких чи не найважливішою є мораль. Моральні норми регуляції спілкування, що виникали на основі суспільної необхідності, багаторазово повторюються, закріплюються у практиці людського спілкування, набувають самостійних форм, реалізуються у взаєминах людей і, таким чином, перетворилися в об'єкти людських потреб.

Задоволення потреб у гуманізованому спілкуванні неможливо без взаємодопомоги, взаємопідтримки, взаєморозуміння, співчуття та співпереживання. Багатий потенціал таких форм людської взаємодії закладений у традиціях українського народу.

А саме - у традиціях поваги до старших, милосердя. Проте, не менш важливим компонентом впливу традицій є оцінка взаємин людей регулювання і моральна оцінка наявні в усіх вигодах людської діяльності, для моральної діяльності вони мають першорядне значення.

Моральні вимоги й оцінка дитини засвоює з перших років життя. Це знаходить свій вплив у поведінці, підваленого подальшого розвитку особистості, дедалі складнішого. У цей час дитина залежить від навколишнього середовища, від моральної досконалості рідних і близьких, від уваги вчителя, від ставлення до неї дорослих і однолітків. На те, як дитина засвоює моральні вимоги, впливає розвиненість емоційного середовища, естетичні фактори, а також внутрішній стан організму, зумовлений як зовнішніми причинами, так і індивідуальними особливостями. Було б неправильно розглядати цей вплив як однозначний - «тільки погано чи тільки добре». Наші діти стикаються з багатоманітністю об'єктивних можливостей чинити так або інакше. Саме національному середовищі маємо шукати ампулки вибору моральних цінностей та усвідомленого їх засвоєння.

У формуванні першооснов моральної культури неможливо не врахувати вплив національного характеру (він охоплює систему якостей не окремого індивіда, а великої групи - нації). Складається національний характер, як відомо, впродовж століть вбираючи країні риси представників над впливом історичних, релігійних та інших подій. Відмітними рисами українського національного характеру є щедрість, совісність, увага до інших, повага до людини, працелюбність, милосердя та інші. Ці якості й утворюють змістовну основу моральної культури.

Прилучення до українських національних традицій (бути чемним, милосердним, поважати старших) ми починали з вивчення культурних цінностей українського народу. Враховуючи вікові особливості дітей, будували свою роботу так, щоб успадкування культурних цінностей молодшими школярами відбувалися за принципом - від близького до далекого. Тобто щоб діти виховувалися на кращих традиціях сім'ї, свого роду, міста, краю, регіону, країни. З цією метою проводили бесіди «Я і моє рідне село», «Моя подруга - українка», «Моє село на карті України», «Я і моя країна», «У моєму селі живуть, добрі, милосердні люди». Вибір там для бесід зумовлювався багато національністю регіону, де проводили дослідження.

Висновок

Розвиток новітньої української термінології тісно пов'язаний із характером сучасної науки. Десь із середини двадцятого століття темпи її розвитку такі, що кількість опублікованих у наукових часописах світу статей, наприклад, подвоюється кожні 12-15 років. Це означає, що для опрацювання нових публікацій навіть у вузькій галузі необхідні доведені до автоматизму навики перекодування наукової інформації зі світових мов, зокрема англійської, на українську. До того ж в умовах Радянського Союзу основним джерелом наукової інформації була російська мова. Чимала кількість українських учених, особливо в різних галузях науково-технічних знань, черпала і черпає й досі базові фахові знання з російської наукової літератури, Разом із здобуванням нових знань учені запозичають і мовні форми, в яких ці знання були виражені.

Кожний народ має свої, притаманні тільки йому риси, якості, у сукупності вони утворюють національний характер або психологічний склад, менталітет. Вони знаходять вплив у національній культурі і традиціях народу. Зокрема, в українському етносі яскраво виявляються специфічні особливості морального виховання: етика взаємин, уявлення про щастя, поняття про пристойність, про красиве і не красиве, розуміння, що таке доброта, ввічливість, тактовність, стриманість.

Список літератури

1. Наконечна Г. Українська науковотехнічна термінологія: історія і сьогодення. Л., 1999.

2. Панько Т.І., Кочан І.М., Мацюк Г.П. Українське термінознавство. Л., 1994.

3. Сучасна українська літературна мова /За ред. А.П. Грищенка. К., 1997.

4. Українська термінологія і сучасність: Збірник наук. праць. К., 2001.

5. Культура українського народу: Навч. посібник/ В.М. Русанівський, Г.Д. Вервес, М.В. Гончаренко та ін. - К.: Либідь, 1994

термінологія український науковий

Размещено на Allbest.ru