Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Сучасна українська літературна мова. Стилі мови

український мова стиль діловий

Виникнення української мови

Мова кожного народу - явище давнє, її коріння сягають у далекі часи. Вона є наслідком матеріальної і духовної діяльності багатьох поколінь, а кожне створене слово - це зусилля людини проникнути в природу, у саму себе, увійти в чарівний і загадковий світ мови, мови до якої звертаються з молитвою К. Матрич

Мово! Присвятая Богородице мого народу!

З чорнозему, з любистку, з мяти, рясту, євшан-зілля, З роси, з дніпровської води, від зорі і місяця народна.

Мово наша! Звонкова кринице на середохресній дорозі нашої долі.

Твої джерела бють десь від магми, тому і вогненна така.

А вночі купаються в тобі ясні зорі, тому і ласкава така. Історія кожної мови тісно повязана з історією народу, бо етична спільність тільки тоді стає нацією, коли має свою національну мову.

Шукаючи прадавні корені української мови треба памятати слова Потебні, що «можна точно зареєструвати дату, годину і хвилину, коли яблуко впало з дерева, коли народилася дитина, але не можна визначити року, дня і години постання нової мови».

Історія української мови - це не тільки мовні проблеми, лексичні відповідники в словянських і несловянських мовах, а і широке тло історії та долі українського народу. На мові можна простежити, як різні історичні умови, в яких опиналися українці, накладали відбиток на склад мови, але водночас варто відзначити, що впродовж віків зберігся і особливий світ власне українського бачення.

Тож розглянемо яке місце займає українська мова серед мов світу.

Українська мова належить до східнословянської групи індоєвропейської сімї мов.

Добра половина усього людства розмовляє на якій-небудь індоєвропейської мові. А усього у світі десь понад 100 (ста) мовних сімей, які поєднують близько 3000 мов. Наприклад:

? семито-хамитська сімя;

? дравидська;

? уральська;

? тюркська;

? монгольська;

? австро азіатська;

? австронезійська і т.д.

Деякі з них зовсім маленькі, а ось індоєвропейська сімя мов дуже велика.

Звичайно, нас з вами цікавить словянська гілка.

Розглянемо дерево індоєвропейських мов:

італійська гілка умбрська мова

оскська мова

романська гілка латинь каталанська мова

испанська

молдавська

румунська

португальська

французька і т.д.

індо-іранська гілка

персидська мова урду курдська мова хінді осетинська мова і т.д.

санскрит і т.д.

Словянськими мовами розмовляють понад 300 млн. осіб. Безпосередній предок сучасних словянських мов - спільнословянська (прасловянська) мова у період розселення словян (I тис. н.ери) почала розпадатися на окремі діалекти, з яких пізніше сформувалися окремі словянські мови (13 літературних мов), що належать до трьох підгруп:

? східнославянська група;

? західнословянська група;

? південнословянська група.

Українська мова - державна мова українців, нації, що мешкає на території України. Багато наших співвітчизників у різний час і з різних причин оселилися поза межами України, ця частина українців складає українську діаспору:

східна діаспора Росія, Казахстан, Білорусь,

(близько 7 млн осіб) Прибалтика, Молдова;

західна діаспора країни Європи, Канада, США,

(близько 4 млн осіб) Бразилія, Аргентина,

Австралія.

Тож тепер ми маємо уявлення про місце української мови серед інших мов світу. А зараз звернемось до питання, яке поставив у своїй монографії Григорій Півторак «Українці: звідки ми і наша мова». Важливо памятати, що у походженні української мови, як і будь-якої іншої, треба розрізняти її писемну історію, коли вона складалась як літературна мова, і дописемну, тобто в головах та діалектах, на базі яких пізніше утворилася літературна мова.

Так от, щодо походження української літературної мови то відомо, що її започаткував Іван Котляревский, який ввів до літератури колоритну, мелодійну народну розмовну мову. Основоположником став Тарас Шевченко, який з неперевершеною майстерністю розкрив красу і силу українського слова. Подальший розвиток української літературної мови повязаний з творчістю Лесі Українки, Івана Франка.

Зовсім по-іншому складалася історія діалектичного мовлення.

З розпадом праіндоєвропейської спільності виділилася прасловянська мовна єдність, яка розпалася приблизно у VIст. н. ери і десь у VII ст. Можна говорити про словянські мовні групи:

? західнословянська група;

? південнословянська група;

? східнословянська група.

У IX-XIII ст. східні словяни мали могутню давньоруську державу - Київську Русь, що зумовила формування спільної мови східних словян, яка дістала назву давньоруської мови.

Але через незгоди між київськими князями та руйнівні нападки завойовників держава розпалась і утворилися три народності: українська, російська, білоруська. А на ґрунті давньоруської мови після занепаду Київської Русі утворилися три споріднені мови: російська, українська, білоруська.

До території, де склалася українська народність, належали Київщина, Полтавщина, Волинь, Поділля, Буковина, Закарпаття. Більшість з них у середині XIV ст. були поділені між Литвою і Польщею, а з другої половини 16 ст. і Литва перейшла під владу Польщі

Після приєднання України до Росії (1654 р.) Правобережна Україна, Західна Україна, Південна Україна залишилися під владою Польщі, а Східна Україна перейшла до Росії.

Тому формування мови української народності відбувалося у надзвичайно складних умовах. Тому у мовознавців різний погляд на проблему походження і формування української мови.

Плющ М.Я., Козачук Г.О. вважають, що формування української нації та української національної мови припадає на період 17-18 ст., коли на зміну феодальному ладу прийшов капіталістичний, а завершується у другій половині 19 ст.

Григорій Півторак заперечує традиційне твердження про Київську Русь як спільноту для східноукраїнських народностей, а звідси і давньоруську мову, на базі якої виникли три мови. Він вважає, що рубіж XI-XII ст. можна умовна визнати початком самостійної історії української мови як мови українського народу.

Згідно з теорією Г. Шевельова, у розвитку української мови виділяються чотити періоди:

1. Протоукраїнська мова (VII-XI ст.)

2. Староукраїнська мова (XI-XIV ст.)

3. Середньоукраїнська мова (кін. XIV - поч. XVIII ст.)

4. Нова українська мова.

Ці гіпотези значною мірою розширюють і оновлюють погляд на історію української мови.

Народ народжується і розвивається разом із народженням і еволюцією своєї мови, тому проблема походження української мови - проблема не тільки лінгвістична, бо викликає зацікавленість баченням її місця серед інших мов світу, та свого буття.

Як гул століть, як шум віків,

Як бурі подих - рідна мова.

Вишневих ніжність пелюстків,

Неволі стогін, волі спів,

Життя духовного основа.

(М. Рильський)

Ось чим зявляється для українців мова.

Сучасна українська літературна мова

Літературна мова - це відшліфована мова, яка характеризується поліфункціональністю, унормованістю, стандартністю, уніфікованістю, розвиненою системою стилів.

Функціональне визнання літературної мови в житті української нації полягає в обслуговуванні усіх сфер діяльності суспільства. Згідно з Конституцією та Законом про мови, який був прийнятий Верховною Радою України 1 січня 1990 р., українська офіційно визнана державною мовою, тому вона є мовою державного функціонування в Україні, спілкування людей у всіх сферах життя, мовою науки і освіти, радіо і телебачення, преси, художньої літератури, засобом вираження національної культури, національної самосвідомості українців.

Багатогранність суспільного функціонування української літературної мови в усній і писемній формах відображає в ній загальнонаціональне, що відрізняє літературну мову від територіально обмежених діалектів як форм побутового мовлення та соціальних діалектів, обмежених невеликими соціальними колективами людей.

Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного діалекту, увібравши в себе окремі риси північних и південно-західних діалектів. У становленні літературних норм мови важливу роль відіграла художня література. Засновником нової української літературної мови став І.П. Котляревський, який увів до літератури багату, колоритну, мелодійну, співучу народну мову лексико-фразеологічні шари, відточив орфоепічні і граматичні норми, вивів українську мову на рівень високорозвинених європейських мов.

Подальший її розвиток нерозривно пов'язаний з творчістю І. Франка, Лесі Українки, Панаса Мирного, М. Коцюбинського та інших письменників. Мова художньої літератури вбирає в себе духовні цінності народу, в тому числі досягнення культури мовлення, і тим самим сприяє закріпленню багатовікової суспільної мовної практики українського народу, збагачує мову художніми засобами, відточує літературні норми.

Основною ознакою літературної мови є те, що вона з'являється унормованою формою загальнонародної мови.

Норма - це прийняте в суспільній практиці людей правило вимови, вживання слова, граматичної форми, побудови словосполучення, речення.

Літературні норми вимови звуків і звукосполучень (орфоепічні), слововживання (лексичні), запису звуків на письмі (графічні), написання слів та їх частин (орфографічні), вживання граматичних форм слів, побудови словосполучень і речень (граматичні), постановки розділових знаків (пунктуаційні), відбору мовних засобів відповідно до умов спілкування (стилістичні) характеризуються системністю, історичною і соціальною обумовленістю, стабільністю. За ступенем стійкості літературні норми на різних рівнях мовної структури неоднакові. Найстабільнішими є граматичні норми, оскільки відношення системи і норми в граматиці спираються на установлені зразки і моделі парадигм, словосполучень, речень. орфографічні норми час від часу зазнають змін відповідно до потреб суспільства в кодифікації написання з урахуванням на нові підходи. Наприклад, змінам, що відбулися в українському правописі після 1990 р., підлягають написання слів іншомовного походження з метою наближення їх до української вимови, відновлюється вживання літери «ґ», та ін.

Зміни літературної норми можуть бути викликані внутрішньомовними чинниками (явищами аналогії, взаємодією з діалектними формами) або позамовними (як данина часу, відновлення забутої норми).

Норми літературної мови закріплюють традиції, культурні здобутки минулого і водночас регулюють використання не тільки усталених правил, а й появу нових у процесі діяльності людей.

Дотримування літературних норм усіма, хто використовує українську мову як засіб спілкування, оберігання її від засмічення, суржикового викривлення є обов'язком кожної людини.

Територіальні діалекти як нижчі форми загальнонародної мови - це залишки попередніх мовних формувань, що виникли за часів феодалізму і не розвинулися до рівня мови народності чи нації.

У сучасній українській мови виділяють три основні групи діалектів:

? північну;

? південно-східну;

? південно-західну.

Кожна з них має свої фонетичні, морфологічні та лексичні особливості.

Зміни в українському правописі

Однією з ознак високої культури суспільства є дбайливе ставлення до правопису. Однак постійне розширення словника у звязку з науково-технічним і загальнокультурним прогресом породжує нові правописні проблеми, які регулює практика та які мусять бути законодавчо закріплені. Тому Орфографічна комісія НАН України внесла ряд змін і остаточно затвердила Правопис до друку.

Які ж зміни та доповнення зроблено в новому виданні Правопису?

Насамперед слід відзначити, що алфавіт зазнав кількісних змін. Тепер у ньому 33 літери, а не 32, як раніше. Відновлено написання літери ґ, яка під час реформи правопису 1933 р. була неправомірно вилучена з абетки. Неправомірно тому, що в української мові залишився звук (г) - дзвінкий проривний задньоязиковий приголосний, звукова пара до глухого проривного задньоязикового (к), а літери для позначення цього звука не стало. Виникла незручна ситуація, коли звук у мові є, а знака для нього в алфавіті нема. Однаково, з літерою ґ почали писатися слова ґніт (експлуатація) і гніт (у лампі), ґрати (дієслово) і грати (іменник), ґулі (гуляння) і гулі (опухлі синці на тілі), а це призводило до сплутування значення цих слів.

В українській літературній мові є понад 40 власноукраїнських слів, у яких віднині і пишеться, і вимовляється ґ. Наведемо їх перелік: ґава, ґазда, аґрус, ґартунок, ґвінт, ґеґати, ґелґота, ґешефт, ґирлиґа, ґніт, ґандж, ґонда, ґречний, ґроно, ґудзь, ґуля, дзиґа, дзиґлик, зиґзаґ, ремиґати, сновиґати, фіґа, хуґа, ґава, ґанок, ґвалт, ґевал, ґедзь, ґестка, ґиґнути, ґлей, ґоґель-моґель, ґрати (іменник), ґринджоли, ґрунт, ґудзик, ґума, джиґун, дзиґар, дриґати, резиґнація, риґувати, уджиґнути, фіґлі-міґлі, хурдиґа та іхні походні (ґедзкатися, ґратчастий, обґрунтовувати, проґравати та ін.).

Крім того, з літерою ґ писатиметься ряд діалектичних слів, а також деякі архаїзми та історизми, які можуть зустрічатися в творах з історичної тематикою. Докладний перелік усіх слів поданий в журналі «Памятки України».

Місце літери в алфавіті - після г перед д.

Змінилося в новому виданні правопису і порядкове місце в алфавіті мякого знака (ь), або знака мякшення. Тепер літера ь не замикає алфавіту, а стоїть третьою з кінця, тобто перед ю. Треба в такій зміні виникла в звязку з необхідністю уніфікації алфавітів словянських мов, а це, в свою чергу, зумовлення широким впровадженням у мовознавство компютерної техніки. Оскільки в усіх словянських мовах, крім української ь стоїть в алфавіті перед ю, я то при записах українських текстів на магнітні носії компютерів з кириличним шрифтом виникали певні труднощі, бо одна й та ж літера була закодована під різними номерами. Тому для більшої зручності опрацювання українських текстів на ЕОМ і була запроваджена така зміна. Згодом вона знайде своє відображення в словниках, каталогах.

Уживання великої літери. Деяких змін у новому виданні правопису зазнали правила вживання великої літери в власних назвах. Зокрема, з великої літери, але без лапок тепер писатимуться назви культових книг Апостол, Біблія, Євангелій, Коран, Псалтир, а також назви релігійних понять, як: Бог (але боги), Божа Матір, Син Божий, Святий Дух, а також назви релігійних свят і постів: Благовіщення, Великдень, Івана Купала, Петра і Павла, Покрова, Різдво, Теплого Олекси, Успіння, Великий піст, Масниця, Пилипівка, Спасівка тощо.

Такі зміни продиктовані екстралінгвістичними факторами. Вони повязані з духовним відродженням народу, з відмовою від войовничого атеізму.

Перенос частин слова. Правила переносу частин слова стали «демократичнішими», менше стало обмежень, збільшилась варіантність переносів. В основі правил переносу, як і раніше, лежить принцип поділу слів на склади: частини слова з рядка в рядок переносяться складами, якщо, звичайно, склади мають більш як одну літеру.

Допускається подвійний перенос у словах типу життя, знання, суддя, тобто коли подвоєння приголосних є наслідком подовження, а не збігу їх на межі кореня й суфікса, префікса й кореня. Отже, можна переносити: жит-тя, а також жи-ття. Якщо в основі слова поряд стоять два приголосних звуки і більше, то вони при переносі можуть розриватися і не розриватися. Правильним буде перенос: Дні-про і Дніп-ро, се-стра, сес-тра, сест-ра. Це правило поширюється й на суфікси: видавни-цтво, видавниц-тво, видавницт-во.

З розділових знаків переносити у наступний рядок можна тільки тире. Всі інші розділові знаки не переносяться, а залишаються в попередньому рядку.

Правопис складних слів. Деякі складні слова зазнали помітного спрощення. Насамперед це стосується складних іменників з першою частиною пів- Тепер слова з пів - будуть писатися разом і коли твірна основа починається на приголосний звук: півмісяця, півкнижки, півслова (так було і раніше), і коли твірна основа починається на голосний звук: піваркуша, півогірка (було пів-огірка), і коли твірна основа починається буквами я, ю, є, ї (в таких випадках між пів - та твірною основою, за загальним правилом пишемо апостроф): півяблука, півящика (було пів-яблука).

Дефіс, як і раніше, ставимо лише тоді, коли твірною основою є власна назва: пів-Києва, пів-Америки, пів-Галактики.

Розділ про правопис складних слів доповнено й таким положенням: якщо іменники - власні назви поєднуються з часткою не, яка вживається як префікс, то між префіксом-часткою і власною назвою ставиться дефіс, щоб підкреслити однослівність таких утворень: не-Європа, не-Париж, не-Ріо-де-Жанейро (порівняйте у загальних назвах - нелюдина, неістота).

Правопис іншомовних слів. Чи не найбільше змін сталося в правописі іншомовних слів. Зрозуміло, що слова, запозичені з інших мов, відрізняються від питомих слів мови і звучанням, і написанням. Але з часом слово-гість «звикає» до мови, в яку воно прийшло, уподібнюється до слів-господарів і поступово набирає рис, характерних для даної мови, стає в ній «своїм», вростає в національний ґрунт, «кліматизується» в нових умовах. Саме це намагалися відобразити автори нового видання «Українського правопису», вносячи зміни, іноді дуже суттєві, в написанні іншомовних слів.

1. В загальних назвах іншомовного походження приголосні, як відомо, не подвоюються, оскільки подвоєння не відтворюється на вимові, наприклад: каса, маса, група, клас, шосе. Без подвоєння тепер писатимуться слова: анали (було - нн-), бароко (-кк-), беладона (-нн-), бравісимо (було бравіссімо), інтермецо (-цц-), лібрето (-тт-), піанісимо (було піанісімо), піцикато (-цц-), стакато (-кк-), фортисимо (було фортіссімо).

Збережено подвоєння в тих загальних назвах іншомовного походження, де подвоєння чується у вимові: ванна, вілла, манна, панна, пенні, тонна, брутто. Подвоєння залишено також у деяких словах з метою уникнення небажаних паралелей з власно українськими словами або просто схожими словами, які мають відмінне значення: бонна (вихователька-іноземка) і бони (паперові гроші, що вийшли з обігу), білль (законопроект) і біль (страждання), булла (папська грамота) і була (дієслово жіночого роду), мірра (назва ароматичної смоли) і міра (одиниця виміру), дурра (назва рослини) і дура (лайлива назва нерозумної жінки), мотто (епіграф, дотепний вислів) і мото (частина складного слова, що означає: моторний).

Подвоєння також при збігові приголосних префікса і кореня, в української мові має бути паралельне непрефіксальне слово: апперцепція (бо є перцепція), імміграція (бо є міграція), ірраціональний (бо є раціональний), ірреальний (бо є реальний), контрреволюція (бо є революція), сюрреалізм (бо є реалізм). Подвоєні приголосні зберігаються, незалежно від вимови, в усіх словах, похідних від географічних, особливих та інших власних назв, наприклад: марокканець (Марокко), голландський (Голландія), боннський (Бонн).

2. Відомо, що в загальних назвах іншомовного походження після букв д, т, з, с, ц, ч, ш, ж, р пишеться и, а не і, тобто діє так зване «правило девятки», наприклад: диск, тир, цирк, ритм. Це правило існує тому, що саме вимова и, а не і природніша для української літературної вимови. В іншомовних назвах у цих позиціях за правилом писалося і, хоч існувало дуже багато винятків. А якщо в правилах дуже багато винятків, то виникає сумнів: чи вдалі вони? Винятками з цього правила були слова, які характеризуються високою частотністю вживання і значним поширенням серед мовців. Серед винятків: Америка, Африка, Антарктида, Балтика, Галактика, а також Рига, Рим, Париж, Британія, Єгипет, Єрусалим, Китай. Тому виникає думка, а, може, це не винятки? Може, «правило девятки» варто застосовувати і до власних іншомовних назв? Саме на цей шлях стали автори нового видання правопису, поширивши дію правила на ряд власних географічних назв та на деякі загальні назви, які досі не підлягали його дії. Отже, бравісимо, піанісимо, фортисимо - у загальних назвах, у власних назвах - Алжир, Аргентина, Бастилія, Бразилія, Братислава, Вавилон, Ватикан, Вашингтон, Корсика, Мадрид, Мексика, Сардинія, Сирія, Сицилія, Тибет, Флорида, Чикаго, Чилі.

3. Прийнято рішення про те, що після шиплячого ж, який в української мові твердий, слід писати у у словах журі, Жуль Верн, парфумерія (бо парфуми), парашут, брошура.

4. Зменшена кількість слів, у написанні яких присутня подвійна йотація. Є кілька слів іншомовного походження, в яких пишеться, по суті, два й: фойє (фоййе). Іноді цей буквений збіг не відповідає вимові. Тому подвійна йотація усунута в словах конвеєр (не конвейєр), феєрверк (не фейєрверк). Збережене традиційне написання у власних назвах - Гойя, Савойя, Фейєрбах, майя (народність), фойє.

Зміни в морфології та словотворенні. Суть основних змін у словотворі та морфології полягає в запровадженні єдиного терміна «відмінок» щодо граматичної категорії, званої раніше кличною формою, розширенні випадків уживання закінчень - у, - ю в родовому відмінку однини іменників II відміни чоловічого роду, в спрощенні сполучень приголосних при творенні ряду прикметників від географічних назв.

Сьомим відмінком в системі іменника є кличний відмінок, який раніше називався кличною формою. У множені кличний відмінок формально збігається з називним, в однині ж у всіх 4-х відмінах він має своє особливе вираження.

Розширена сфера вживання закінчення - у, - ю, в родовому відмінку однини іменників II відміни чоловічого роду. Слід, зокрема, писати - у в назві міста Кривого Рогу (не Рога), у збірних поняттях березняку, вишняку, чагарнику (було-а), в словах каталогу, абзацу, уривку (було - а).

При творенні прикметникових форм від географічних назв послідовніше втілено принцип спрощення приголосних на межі кореня та суфікса. За новими вимогами треба писати гаазький (не гаагський), данцізький (не донцігський, від Данціг), лейпцізький (не лейпцігський, від Лейпціг), карабаський (не карабахський, від Карабах).

Такі основні зміни сталися в новій редакції третього видання «Українського правопису». Як бачимо, їх не так уже й багато. В основному, правопис не зазнав кардинальних змін і залишився стабільним, що й має бути характерним для розвиненої унормованої мови. Окремі зміни є свідченням розвитку української мови, вдосконалення її правописних норм. Якщо мова не мертва, а жива, якщо нею користуються в усній та писемній практиці, то вона неодмінно має зазнавати змін (хоч і дуже поступових), бо там, де є зміни, рух, розвиток, там є і життя, відсутність же будь-яких зрушень для мови, як і для всього живого, рівнозначне загибелі.

Перелік слів, правопис яких зазнав змін

По новому правопису	Було	По новому правопису	Було
аґрус	агрус	Вязємський	Вяземський
Алжир	Алжір	Вячеслав	Вячеслав
анали	аннали	гаазький	гаагський
Аргентина	Аргентіна	ґінді	гінді, хінді
Ассиро-Вавилонія	Ассіро-Вавілонія	данцізький	данцігський
бароко	барокко	двоярусний	двохярусний
Бастилія	Бастілія	джиґук	джигун
беладона	беладонна	дзиґлик	дзиглик
Біблія	біблія	журі	жюрі
Благовіщення	благовіщення	Зиновєв	Зіновєв
Бог	бог	Жусьє	Жюсьє
Божа Матір	Божа матір	зиґзаґ	зигзаг
бравісимо	бравіссімо	дитясла	(нове слово)
Бразилія	Бразілія	Євангеліє	євангеліє
Братислава	Братіслава	Жуль Верн	Жюль Верн
Вавилон	Вавілон	Зиновій-Богдан	Зіновій-Богдан
Ватикан	Ватікан	інтермецо	інтермеццо
Вашингтон	Вашінгтон	карабаський	карабахський
Велика французька революція	Велика Фанцузька революція	Сіверськодонецьк	Сєверодонецьк
Великдень	великдень	козеріг	козерог
Великий піст	Великий піст	конвеєр	конвейєр
вишняку (садку)	вишняка	Конопницька	Конопніцька
Кривого Рогу	Кривого Рога	Коран	коран
лейпцізький	лейпцігський	Корсика	Корсіка
лібрето	лібретто	Сиракузи	Сіракузи
Лідице	Лідіце	Сирія	Сірія
Ліфшиц	Ліфшиць	Сицилія	Сіцілія
Мавританія	Маврітанія	Скандинавія	Скандінавія
Мадрид	Мадрід	Спасівка	спасівка
Масниця	масниця	стакато	стаккато
Мексика	Мексіка	Тибет	Тібет
параноя	паранойя	Турсунзаде	Турсун-заде
парфумерія	парфюмерія	феєрверк	фейєрверк
Пилипівка	Пилипівка	Флорида	Флоріда
піанісимо	Піаніссімо	фортисимо	фортіссімо
півяблука	пів-яблука	Чилі	Чілі
піваркуша	пів-аркуша	чагарнику	чагарника
півогірка	пів-огірка	Чикаго	Чікаго
піцикато	піццикато	Чингісхан	Чінгісхан
Покрова	покрова	Юліус Фучик	Юліус Фучік
Помяловський	Помяловський	секвоя	секвойя
Псалтир	псалтир
Різдво	різдво
Сардинія	Сардінія
Святошин	святошино

Стилі сучасної української літературної мови

Сучасна українська літературна мова поєднує системи писемного і усного літературного мовлення. Функціональна розгалуженість мови породжує стилі літературної мови.

Стиль (від лат. stylus) - це система мовних елементів, способів відбору і уживання їх, об'єднаних певним функціональним призначенням.

За традиційною класифікацією виділяється пять стилів: розмовний, офіційно-діловий, науковий, публіцистичний, художній. Проте політичні і духовно-культурні процеси останнього десятиріччя в Україні стали поштовхом до відокремлення в сучасній українській літературній мові ще одного стилю - конфесійного. На сьогодні питання про назву стилю, що обслуговує сферу релігії, залишається дискусійним. Пропонуються такі назви: церковний, сакральний, богословський, релігійний, стиль церковної мови.

Сучасний стиль, що обслуговує сферу релігії, пережив багатовікову історію становлення. У його розвитку виділяються два тривалі періоди: дохристиянський (язичницький) і християнський. В ньому є багатство і своєрідність лексичної системи, різноманітної за походженням, і граматичної системи.

Розрізняють книжні і уснорозмовні стилі літературної мови.

До книжних стилів сучасної української літературної мови належать такі:

1) публіцистичний;

2) науковий;

3) стиль художньої літератури (художній);

4) офіційно-діловий.

публіцистичний стиль - це функціональний різновид літературної мови, який використовується в періодичних виданнях, засобах масової інформації. Основна його риса - популярний виклад фактів, подій, агітаційно-пропагандистська спрямованість і націленість на досягнення результативного впливу. Це зумовлює доступність, яскравість и чіткість викладу, полемічність, образність, експресивність. Це сприяє широкому використанню на основі загальновживаної лексики слів суспільно-політичного звучання, термінів, емоційно забарвлених слів, фразеологізмів. З синтаксичних засобів типовими є використання імперативних (наказового способу) форм дієслів, спонукальних і риторично-питальних речень, уведення звертань, модальних слів і часток, перифраз, цитат.

Науковий стиль - це функціональний стиль літературної мови, який обслуговує сферу науки для передачі наукової інформації аргументовано і доказово, що зумовлює широке використання науково-термінологічної лексики, слів з абстрактним значенням, іншомовних слів; речень, ускладнених дієприкметниковими та дієприслівниковими зворотами, вставними словами, словосполученнями і сполученнями слів, складних синтаксичних конструкцій. У науковому стилі використовуються схеми, діаграми, карти, таблиці. Скільки існує галузей науки, стільки є і підстилів наукового стилю: медичний, фізичний, філологічний, історичний, зоологічний та ін.

стиль художньої літератури - це функціональний стиль літературної мови, який характеризується емоційністю, експресивністю, естетичної мотивованістю мовних засобів, образністю.

Стиль художньої літератури виділяється за естетичною функцією, яка накладається на комунікативну функцію. Художній стиль обслуговує усі жанри художньої літератури: епос, лірику, драму та ін.

Специфіка художнього мовлення полягає в тому, що в мові художньої літератури беруть участь елементи усіх стилів, в тому числі і уснорозмовного, а також ті, що не належать до літературної мови. Включаючись до індивідуально-образної системи художнього мовлення, усі засоби взаємодіють для вираження естетичного змісту твору через систему художніх образів.

На лексичному рівні у художньому стилі використовуються синоніми, антоніми, порівняння, слова з переносним значенням, емоційно забарвлені слова, фразеологізми, прислів'я, фольклорні джерела.

Офіційно-діловий стиль - це функціональний стиль літературної мови, який обслуговує сферу ділових стосунків (місцевого, галузевого, державного діловодства) та юридично-правових, виробничо-економічних, дипломатичних стосунків в офіційному спілкуванні.

Офіційно-ділові папери (протокол, акт, заява, закон, указ, договір, комюніке, нота) відзначаються чітким і лаконічним викладом змісту, дотриманням логічних законів, стандартизацією.

Лексичні засоби офіційно-ділового стилю обмежені, щоб уникнути неконкретності міркування. У синтаксичному оформленні тексту ділових паперів поширені інфінітивні конструкції, складні речення із підрядними реченнями умови, причини, наслідку.

Уснорозмовний стиль - це стиль літературної мови, який вживається при спілкуванні з дотриманням орфоепічних норм - правильної літературної вимови звуків, наголосу в слові, інтонаційного оформлення речення - та правильним вживанням лексики.

Різновидом уснорозмовного стилю є ораторський, особливість якого монологічне мовлення із застосуванням прийомів ораторського мистецтва. Оратор повинен бути добре обізнаним, знати предмет розмови, психологію і рівень підготовки аудиторії, уміти переконати і нав'язати свою волю, досягати поставленої мети.

Крім функціональних стилів сучасної української літературної мови виділяють експресивно-стилістичні різновиди мовлення:

? урочистий;

? офіційній;

? фамільярний;

? інтимно-ласкавий;

? жартівливий;

? іронічний.

Розрізняють також високий стиль та знижений.

Особливості офіційно-ділового стилю мови

Діловий стиль задовольняє потреби суспільства в документальному оформленні різних актів державного, суспільного, політичного, економічного життя, діяльності, ділових стосунків між державами, організаціями, членами суспільства в офіційній сфері їх спілкування.

Соціальна функція писемного ділового мовлення дуже важлива: воно обслуговує суспільні відносини людей, служить для зв'язку органів влади з населенням, взаємозв'язків у політичній, економічній, соціальній і культурній сферах.

В межах офіційно-ділового стилю виділяються підстилі планово-звітної, розпорядчої і директивної документації, облікової та ділового листування. Кожен з них має свої особливості, які не можна не ураховувати при укладенні ділових паперів.

Мова службових документів має деякі загальні особливості, які визначають офіційно-діловій стиль сучасної літературної мови.

1. офіційно-діловий стиль ґрунтується на дотриманні законів логіки (тотожності, суперечності, вилученого третього, достатнього заснування). Дотримання логічних законів дозволяє уникнути невизначеності, неконкретності міркування, суперечності та помилковості, скласти текст службового документу аргументовано, лаконічно.

2. Нормою ділового етикету є нейтральний тон висловлення, в першу чергу повинні вживатися засоби логічної, а не емоційної оцінки ситуацій та фактів, тому в офіційно-діловому стилі не вживається емоційно забарвлена лексика, суфікси суб'єктивної оцінки, вигуки та ін.

3. офіційно-діловій стиль відзначається високим рівнем стандартизації та уніфікації. Формалізовані типи текстів - трафарети, анкети, таблиці - є головними засобами уніфікації службових документів, важливої з психологічної точки зору, бо такий текст сприймається в 10 разів інтенсивніше; з правової точки зору, бо текст набуває «узаконеного виду»; з технічної точки зору, бо все ширше вживається машинна обробка інформації.

уніфікація текстів службових документів здійснюється на основі інструктивних матеріалів.

Процес стандартизації ділової мови охоплює всі рівні мови - і лексику, і морфологію, і синтаксис. Ділова мова має багато термінів, формул, оборотів, конструкцій, що підвищує інформативність документів. Стандартизацію ділової мови не можна сприймати як недолік літературної мови, бо в офіційно-діловому стилі вживання «канцеляристів» та мовних штампів доречне, але в інших стилях мови це неможливо.

Виділяються також лексико-граматичні особливості офіційно-ділового стилю мови.

офіційно-діловий стиль висовує суворі вимоги до лексики:

? широке, тематично зумовлене використання термінології (юридичної, економічної, термінів діловодства);

? широке використання скорочених слів;

? відсутність діалектизмів, жаргонізмів, просторічної лексики;

? відсутність фразеологізмів;

? недоречність вживання «високих» та емоційно-забарвлених слів;

? обмеженість вживання іншомовних слів;

? вживання обмежених лексичних зв'язків (службовий лист складається, а не пишеться; догана оголошується);

? мінімальне використання вигуків, часток, слів з суфіксами суб'єктивної оцінки.

Морфологічні особливості офіційно-ділового стилю мови:

? вживання віддієслівних іменників;

? вживання іменників чоловічого роду при позначенні посади, професії;

? переважне вживання відносних прикметників;

? ступінь більшого чи меншого вияву якості передається переважно аналітичною формою (більш високий);

? кількісні числівники без вказівки на одиницю виміру відтворюються словами, а якщо число супроводжується найменуванням одиниць виміру, воно пишеться цифрами (7 годин);

? широке вживання дробових числівників;

? вживання займенника першої особи однини та множини обмежене;

? найпоширенішою дієслівною формою в ділових паперах є дієслово теперішнього часу у першій або третій особі множини та однини (ми вимагаємо, дирекція звертається);

? широке вживання дієприкметників і дієприслівників;

? мінімальне вживання прислівників;

? відсутність вигуків.

Синтаксис офіційно-ділового стилю мови характеризується такими особливостями:

? вимога дотримання прямого порядку слів;

? переважне використання розповідних речень, питальні та окличні речення зустрічаються досить рідко;

? активне вживання безособових речень (звертаємо Вашу увагу…);

? активне вживання пасивних конструкцій (комісією встановлено…);

? використання речень з однорідними членами;

? переважне вживання складнопідрядних речень;

? переважне вживання інфінітивних конструкцій;

? вживання дієприкметникових та дієприслівникових зворотів;

? переважне вживання непрямої мови.

Перелічені особливості офіційно-ділового стилю є об'єктивним фактом мови і їх застосування в текстах службових документів цілком закономірне і закріплене традиціями вживання.

Размещено на Allbest.ru