Українська літературна мова як нормалізована і відшліфована форма загальнонародної мови

Размещено на http://www.allbest.ru/

Ужгородський державний університет

Українська літературна мова як нормалізована і відшліфована форма загальнонародної мови

Гумен Н. М.

Науковий керівник: Бесага Р. В.

2000 р.

ЗМІСТ

Вступ

І. Суспільний характер мовної норми

ІІ Основні критерії літературної норми

ІІІ. Вплив майстрів слова на розвиток сучасної української літературної мови

Висновки

Список використаної літератури

українська літературна мова норма

ВСТУП

- Ну що б здавалося слова…

Слова та голос - більш нічого

А серце б'ється - ожива,

Як їх почує!... (Т. Шевченко)

«Слово - найтонше доторкання до серця, воно може стати і ніжною запашною квіткою, і живою водою, що повертає віру в добро, і гострим ножем, і розжареним залізом, і брудом. Мудре і добре слово дає радість, нерозумне і зле, необдумане і нетактовне - приносить біду.. Словом можна вбити і оживити, поранити і вилікувати, посіяти тривогу й безнадію і одухотворяти, розсіяти сумнів і засмутити, викликати посмішку і сльозу, породити віру в людину і заронити невіру, надихнути на працю і скувати сили душі…» (В. Сухомлинський).

(Слова живуть у мові, яка займає одне з найважливіших місць на шкалі національних вартостей. Мова існує не сама по собі, а в людському суспільстві, похідним якого вона є. Водночас мова - один із факторів самоорганізації суспільства і невід'ємна ознака таких спільнот, як рід, плем'я, народність, нація. З матеріального погляду в мові що реалізується в мовленні, немає нічого, крім звуків, які комбінуються у слова, речення тощо. За цими комбінаціями скривається величезний світ значень - фонетичних, стилістичних. Саме в них відображені знання народу - носія мови - про світ, його структуру, ставлення людей до нього. «Мова народу - це його дух, і дух народу - це його мова» (В. фон Гумбольд). У ній акумулюється духовна енергія народу. Вона є головною ознакою і символом нації. Жодне суспільство, на якому б рівні розвитку воно не знаходилось, не може існувати без мови. Це стосується всіх народів, усіх шарів і прошарків суспільства і кожної окремої людини. Тому доля мови залежить від кожного з мовців. Між мовою і суспільством існує взаємний зв'язок: не лише загибель суспільства призводить до загибелі мови, але й загибель мови веде до зникнення суспільства ,яке ї не вберегло. Зникнення будь-якої мови - це незамінима втрата, яка збіднює людство в цілому.

Мав рацію великий учений і великий патріот України Іван Огієнко (митрополит Іларіон), стверджуючи: «… А коли єсть окрема мова, то єсть і окремий народ» (Іванишин, 1994).

Доля кожного етносу (народу) органічно переплетена з долею його мови, яка є великим даром природи, розвинутим і вдосконаленим за тисячоліття з того часу, відколи існує людина.

«Українська мова - мова українського народу - рідна для кожного, хто вважає себе приналежним до української нації. Рівень розвитку мови відображає рівень духовного розвитку нації: словник - це те, що нація знає про світ, а граматика - це те, як вона про цей світ говорить. Знати, берегти і примножувати це знання - обов'язок кожного українця» (Іванишин, 1994).

Одним із найвищих виявів самоутвердження нації є державний статус її мови, який законодавчо забезпечує її функціонування в усіх без винятку сферах суспільного життя. Цей статус закріплений в Основному Законі держави - Конституції.

Стаття 10 Конституції України (Конституція України, 1996) проголошує українську мову державною мовою в Україні, яка є одним із визначальних факторів національної самобутності української нації, розвитком її духовних і творчих сил. Саме українська літературна мова з її багатим стильовим розгалуженням є одним з найвизначніших надбань духовної культури українського народу. Літературна мова є відшліфованою і нормалізованою формою загальнонародної мови, що задовольняє потреби державних установ і громадських організацій,, літератури, науки, преси, радіо і телебачення. За словами М. Горького літературна мова відрізняється від загальнонародної мови тим, що вона є обробленою майстрами слова, в той час як загальнонародна мова виступає, так би мовити, в «сирому» вигляді. Загальнонародна мова і територіальні діалекти існують у вигляді усного побутового мовлення, тоді як літературна мова має писемну й усну форми, що характеризуються наявністю сталих норм. Дотримання цих норм усіма носіями мови й призводить до то, що літературна мова виступає досконалим засобом передачі й одержання інформації. Норми літературної почали складатися з кінця XVIII ст. з появою писемної форми її на народній основі. Існує система правил, що визначають єдину вимову звуків і їх сполучень, властиву усному літературному мовленню,, є загальноприйняті правила, що визначають способи передачі звуків, складів, слів і речень у письмовій чи друкованій формі. Є також певні лексичні і граматичні норми, що властиві літературній мові в цілому. Норми встановлюються на підставі вивчення закономірностей мовної системи та її підсистем і фіксуються в загальнообов'язкових рекомендаціях, а також в орфоепічних, граматичних, орфографічних і пунктуаційних правила. «Проблеми нормалізації або стандартизації літературної мови - це широке коло наукових проблем, пов'язаних з виникненням літературних мов, з історією їх розвитку, з їх функціонуванням у певних суспільно-історичних і політичних умовах» (Сучасна українська літературна мова, 1975).

Розділ 1. СУСПІЛЬНИЙ ХАРАКТЕР МОВНОЇ НОРМИ

Сучасне розуміння мови висуває цілий ряд теоретичних проблем. Від того, як вони будуть розв'язані, залежить і загальний характер нормативної діяльності, і конкретний підхід до кодифікації окремих мовних фактів. Такими проблемами насамперед є: взаємовідношення норми і системи мови; взаємовідношення норми і літературної норми; стабільність і змінність норми; варіантність норми; стилістична диференціація і спеціалізація норми; норма і кодифікація. (Пилинський, 1976)

Загальну схему розвитку норм сучасної української літературної мови безпосередньо пов'язану з історією українського народу і визначеними подіями в житті суспільства, добре відображає історія української лексикографії, яка пройшла через кілька виразних етапів, що характеризувалися, зокрема, змінами у поглядах на нормування української мови. Українські словники дедалі більше стають словниками не тільки живої народної мови, а й літературної мови. Словники ХІХ ст. мають певні зародки нормативності. Поступово пробиває собі дорогу науковий принцип обов'язкової документації українських слів. Від словника до словника виробляються принципи граматичного оформлення реєстрових слів, основні риси якого зберігаються і в сучасних словниках. Все більше удосконалюються ремарки і різного типу пояснення: вказівки на запозичення слова, на сферу його вживання, на переносне значення, емоційне забарвлення, ареал слова тощо.

Вагомий внесок у розвиток у розвиток української лексикографії зробив «Словарь української мови» за редакцією Б. Грінченка (Словарь української мови, 1907), який значною мірою сприяв усталенню норм української літературної мови - від лексичних до правописних. Після словника Б. Грінченка першочерговим завданням лексикографії стає упорядкування «практичного» словника української мови, що згодом усвідомлюється як потреба створення нормативного словника. Словники повинні були відобразити і закріпити ті величезні зміни, які відбувалися в українській мові від початку ХХ ст. У зв'язку з небувалим зростанням значення української літературної мови в суспільному і культурному житті у найширших мас населення виникає потреба засвоїти норми української літературної мови. Однак теорія і практика української лексикографії протягом тривалого часу відставали від вимог життя. Та вже (на початку 50-х років) починається новий період у розвитку норм української мови, що одразу знайшло своє відображення в новому етапі української лексикографії. Завданням лексикографії стає максимально зібрати лексичні багатства сучасної української літературної мови і надати їм певної нормативно-стилістичної кваліфікації. Наприклад, в сучасних словниках уже немає, скажімо, випадків потрійного наголошення, які ще трапляються в словнику Б. Грінченка.

Літературна норма в звичайній колективній оцінці вважається «правильною», «культурною», а її носії наділяються певними позитивними рисами («освіченість») (Базиев, Исаев, 1973). Літературні норми підлягають диференціації за функціональними стилями, які відрізняються можливістю, або неможливістю вживання тих чи інших мовних елементів. М. Пилинський уточнює, що вимоги офіційно-ділової сфери спілкування майже виключають вживання емоційно-оціночних засобів мови. Добір мовних елементів відбувається згідно з потребами певних сфер комунікації.

Інтелектуальна об'єктивність вимагає вживання слів у їх основних прямих або термінологічних значеннях, а не в експресивно-образних. Усе це приводить до утворення особливих мовних підсистем, які характеризують насамперед своєрідним словником, фразеологією та синтаксисом. Функціональні мовні стилі, вироблені всією суспільною практикою, утверджуються відповідними державними інституціями, авторитетом середньої і вищої школи, всіма засобами масової інформації (Пилинський, 1976)

Хоч норми і розподіляються за основними функціональними стилями, але існує ще й протилежна тенденція до переходу норм з одного стилю до іншого, що пояснюється, насамперед, суспільними причинами.

Так норми наукового стилю проникають до стилю художньої літератури, розмовні форми використовуються при утворенні термінів, гуманітарний різновид наукового стилю має багато спільного з публіцистикою, а публіцистичний стиль поєднує в собі багато ознак наукового і художнього.

Мовна норма може існувати у варіантах. Яскравим прикладом варіантності є вагання щодо оформлення родового відмінка однини багатьох іменників чоловічого роду на приголосний: -а (-я) // -у (ю-). Автори сучасних правописних правил намагаються розв'язати цю проблему виходячи, здебільшого, з семантики слів, а саме: назви конкретних предметів мають, звичайно, закінчення -а (-я), абстрактних - - у (-ю), іменники, що означають одиничні предмети -а (-я); збірні назви -у (-ю) і т.д.

«До нормативних варіантів, що їх породжує сам розвиток мови в процесі її використання певним суспільством, слід відносити й усі найрізноманітніші мовні паралелі, які,перебуваючи в постійному русі, становлять важливий грунт для виникнення стилістичних норм. Сюди належать, наприклад, стилістичне розшарування і уточнення значень членів синонімічних рядів (гнізд), диференціація синтаксичних конструкцій на книжні і розмовні.

Для української літературної мови приплив усно-розмовних форм до «книжних» стилів є особливо помітним джерелом появи нормативних варіантів.

Розділ 2. ОСНОВНІ КРИТЕРІЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ

Питання про критерії норм літературної мови належить до найменш розроблених у теорії і практиці культури мови та стилістики. Більшість лінгвістів, досліджуючи проблеми літературної мови, воліють уникати розгляду критеріїв норми, принаймні в їх сукупності, дехто оголошує це питання позамовним або вражає єдиним науковим критерієм статистичні дані (Пилинський, 1976).

У широкому, загальному плані поняття нормативності збігається з поняттям «літературності». Історія розвитку літературних мов показує, що спочатку зразковою (отже нормативною) вважали мову населення певного регіону країни. Те саме спостерігаємо і в Україні. Вже при зародженні сучасної української літературної мови основним зразком вважали, як відомо, мову Полтавщини і південної Київщини, тобто мову так званої середньої Наддніпрянщини.

Цей критерій з успіхом можна застосувати як допоміжний при оцінці змін, що намічаються у мові, у прогнозах змін у мовній нормі. Крім названого критерію Пилинський виділяє ще й такі:

критерій авторитетних письменників;

критерій визнаних зразків;

критерій мовної традиції;

критерій відповідності законам мови, системі, структурі мови тощо;

територіальний критерій;

критерій поширеності;

національний критерій;

формально-логічний критерій;

естетичний критерій та деякі інші.

Дані критерії можна вважати науково-об'єктивними за умови їх правильного застосування.

Коротко розглянемо деякі з них. «Найдавнішим і найбільш поширеним як у науковій, так і в науково-популярній літературі є критерій мови авторитетних письменників. Адже у філософів стародавнього світу зустрічаємо спроби підкріпити свій погляд на той чи інший мовний факт відповідними посиланнями на твори Гомера або Цицерона. При користуванні цим критерієм на практиці потрібно обов'язково враховувати особливості розвитку кожної конкретної літературної мови» (Пилинський, 1976). В Українській літературі, за словами Пилинського, новаторами цього типу серед письменників генерації по шевченківської доби виділяють М. Cтарицького і В. Самійленка, які в достатній мірі є авторитетними письменниками, щоб їх твори можна було використовувати як критерій норм літературної мови. На думку І. Франка, мова М. Старицького «не всюди взірцева, хоч треба сказати, що загалом вона чиста, сильна і пластична» (І. Франко, с. 343), а В. Самійленко «послуговується мовою чистою, ясною, наскрізь народною і при тім наскрізь інтелігентною…» (Пилинський, 1976).

Крім посилання на твори тих чи інших письменників, в науковій літературі, а особливо у мовно-редакційній практиці, окрім того, часто можна знайти посилання на зразки, позбавлені, так би мовити, виразного авторства або письменного мовлення.

«Критерії визнаних зразків є важливим засобом визначення норм літературної мови від самого початку її виникнення. Н сучасному етапі розвитку літературної мови цей критерій найчастіше застосовується на лексичному мовному й фонетичному» (Пилинський, 1976).

Без детальної розробки критеріїв літературної норми теорія норми лишається неповною, відірваною від практичних потреб кодифікації ,яким вона в першу чергу і повинна служити. Разом з тим, у мовознавстві останнім часом саме критеріям нормативності не приділяють достатньої уваги. На думку М. М. Пилинського, є дві причини, які пояснюють таке становище. Одна з них полягає в тому, що деякі мовознавці, які вивчають взаємозв'язок норми і системи (структури) ,варіантність норми тощо…

З сучасних поглядів на норму справді випливають такі критерії, як відповідність системі, відповідність традиції і поширеність явища.

Другою причиною є той факт, що зі слушної тези про важливість поширеності мовного явища робиться висновок, за яким критерій вживаності, чи статичний критерій оголошується головним, або і єдиним критерієм нормативності. А коли це так, то зрозуміло, що основна увага дослідників звернута саме на цей критерій.

Нормативність мовного явища обстоюється часто на пдставі таких різних аргументів, як наявність «зразка» (у творах провідних письменників, в авторитетних виданнях), наявність у мові аналогічних фактів (відповідність системі, структурі мови), а також на підставі загальної поширеності і естетичних міркувань.

«Використовуючи статистичний критерій при встановленні норм різних мовних рівнів, слід мати на увазі різну стабільність цих норм і різну їх залежність від багатьох факторів суспільного характеру. Найбільшу стабільність мають, безперечно, літературні норми вимови… А найменше можливостей для застосування статистичного критерію бачимо при дослідженні лексичних норм, що пов'язано насамперед з їх значною меншою стабільністю» (Пилинський, 1976).

У мовній практиці, зокрема літературно-редакційній роботі, досить часто користуються територіальним критерієм, наприклад, у випадках, коли в певному контексті слід віддати перевагу одному з двох чи трьох слів (майдан-площа, держати-тримати), або вибрати одну з двох літературних форм (у мене болить голова - мені болить голова).

Вирішальним фактором тут часто буває приналежність мовця до певної української мовної території. Широко користуються мовним критерієм і для встановлення акцентологічних норм. Міцно закріпилась, наприклад, південно-східна норма акцентуації в системі дієслівних норм: нести*-не*сла-несе*мо…

Серед критеріїв нормативності виділяють і критерій відповідальності системі, принцип застосування якого полягає в тому, що кожну форму слід перевіряти «на відповідність» на всіх мовних рівнях. Видима «нелогічність» деяких живучих форм (слів, виразів), проти яких прихильники однозначної норми ведуть боротьбу, як правило, знаходить своє пояснення у відповідності системі якогось з мовних рівнів «Поява нелогічної форми розкрупнити і похідних поряд із «поправною» розукрупнити свідчить про часте затемнення мотивації форми слова при запозиченні навіть з дуже близьких мов. Фонетичний рівень у таких випадках, звичайно, переважає над іншими, що й треба враховувати при кодифікації і прогнозах.

В літературній практиці, а часом і в спеціальних виданнях, присвячених питанням культури мови, стикаємось також з національним критерієм нормативності.

Національний критерій може з успіхом використовуватись при встановленні норм літературної мови, особливо в поєднанні з іншими критеріями нормативності, насамперед критерієм відповідності системі.

Щодо формально-логічного критерію, то його досліджував польський лінгвіст В. Дорошовський (1950). На підставі його аналізу конкретних прикладів можна зробити ряд висновків про умови застосування цього критерію. Використовуючи цей критерій, необхідно враховувати тенденцію до простоти мови, до уникнення зайвої різноманітності форм, до точного розподілу функцій між формами, фактичний стан мови (зокрема, можливе загальне поширення «нелогічного» факту), впливи інших чинників на формування норм.

Слід згадати й про естетичний критерій нормативності. Естетичний критерій характеризується гармонійністю, логічністю, структурністю і економністю у вживанні всього величезного арсеналу художньо-зображувальних засобів (епітетів, метафор, порівнянь, синтаксичних, стилістичних фігур та ін..

Якісь правила «гарного стилю» є в усіх функціонально-стилістичних різновидах, не виключаючи окремих текстів офіційно-ділового стилю.

РОЗДІЛ 3. ВПЛИВ МАЙСТРІВ СЛОВА НА РОЗВИТОК СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ

Сучасна українська літературна мова пройшла великий, складний і показовий шлях від мови для домашнього вжитку до мови української нації, мови наділеної всіма можливими суспільними функціями.

Швидкий розвиток української літературної мови виявився в тому, що від 50 рр. ХІХ ст. українські писаки, письмаки, письмовці поступово перетворюються на письменників, які наприкінці ХІХ ст. звертаються вже не до читателів або читців, а до все більшого кола українських читачів.

Дуже важливими для аналізу розвитку норми, особливо для першої половини ХІХ ст., видаються листи українських письменників. Адже на той час, крім творів художньої літератури, це були фактично, єдині зразка української писемної мови. (Пилинський, 1976). До того ж у цих листах простежується зародження майже всіх сучасних функціональних стилів: розмовно-побутового, літературного мовлення, ділової мови, публіцистики, а пізніше навіть наукової мови.

Характерними щодо цього є листи першого видатного українського прозаїка Г. Квітки-Основ'яненко, який писав на побутові, ділові, літературні та інші теми так ,як він вважав за потрібне писати. Такими самими були і перші літературно-критичні та публіцистичні спроби П. Гулака-Артемовського (Гулак-Артемовський, 1956), написані в епістолярно-прозовому жанрі послання.

В безпосередньо мовному плані українська літературна мова завдячує насамперед Т. Г. Шевченку, твори якого мали величезний нормалізований вплив. Найголовніша заслуга Т. Шевченка в тому, що він заклав основи літературної мови на всіх її рівнях (фонетичному, лексичному, морфологічному, синтаксичному, стилістичному).

У 60-х роках ХІХ ст. західноукраїнська періодика і творчість письменників Галичини відігравали помітну роль у збагаченні літературної мови ,зокрема у створенні основ усіх найголовніших публіцистичних жанрів. Серйозно до проблем розвитку української мови стави вився і М. Лисенко, листи якого свідчать як про подальший розвиток окремих різновидів книжно-літературної мови, так і про появу зовсім нових її жанрів, зокрема музичної критики (Лисиченко, 1964).

Безцінними документами фіксованого на письмі усного літературного мовлення є листи М. Коцюбинського, що вказують на той високий рівень, якого досягли норми українського літературного мовлення на початку ХХ ст.

Свого подальшого розвитку норми літературної мови набули в творчості І. Франка, Лесі Українки та інших провідних письменників початку ХХ ст.

Висновки

Отже, найбільше і найдорожче добро в кожного народу - е його мова, невичерпний потенціал, гармонія і функції якої проявляється потенціал, гармонія і функції якої проявляються тільки через високу культуру мовлення. В основі культури мовлення лежить нормативність - дотримання правил усного і письмового мовлення. Мовні норми з'явились не відразу, а в результаті багаторічної праці народу, відшліфовуючись майстрами слова. Українська літературна мова має єдиній узаконені правописні ,фонетичні, граматичні, лексичні та інші норми ,які обов'язкові для всіх, хто нею користується.

Слід зазначити, що «нормативні варіанти збагачують українську літературну мову, роблять її гнучкішою і виразнішою, придатною для відбиття сучасного рівня людських знань і прогресу суспільного життя, підносять її до рівня найрозвиненіших мов світу» (Пилинський, 1976).

Суспільні фактори наочно впливають на зміну частини літературних норм, на їх старіння і на появу нових нормативних реалізацій. Темпи нормативних змін, однак, не збігаються повністю з темпами суспільного розвитку, а залежать ще й від ступеня виробленості літературної мови, давності та стійкості її літературних традицій. Історія української літературної мови повністю підтверджує свідомий вплив на мову з боку суспільства.

Серед усіх критеріїв нормативності виділяють три найголовніші: критерій відповідності системі мови, критерій зразка і статистичний критерій. За словами М. Пилинського, ці критерії визначають літературну мову і є найбільш вживаними на практиці. Інші критерії нормативності мають в собі елементи згаданих трьох критеріїв.

Українська літературна мова - нормалізована і відшліфована форма загальнонародної мови, яка потребує максимум зусиль, щоб «історична змінність норми була завжди врівноважена іншою її неодмінною властивістю - відносною стабільністю, потрібною для нормального функціонування мови.

Література

Базиев А., Исаев М. Язык и нация. - М., 1973, с. 84-86.

Гулак-Артемовський. Твори. - К., 1956.

Іванишин В., Радевич-Винницьцкий Я. Мова і нація. - Дрогобич: Відродження, 1994.

Конституція України. - К.: Інстиут законодавства Верховної Ради України, 1996.

Лисиченко М. Листи. - К., 1964.

Пилинський М. Мовна норма і стиль. - К.: наук. Думка, 1976. - С. 3

Сучасна українська літературна мова: підручник для студентів філологічних факультетів педінститутів. - К.: Вища школа, 1975. - C. 5.

Словарь української мови/ за ред. Б. Грінченка: у 4-х томах. - К., 1907-1909.

Франко Іван. Твори в двадцяти томах. - Т. 17. - С. 343.

W. Doroszewski. Kriteria poprawnosci jezykowej. Warszawa, 1950.. - C. 22.

1. Размещено на www.allbest.ru