Мовна картина світу як засіб міжкультурної комунікації

Размещено на http://www.allbest.ru/

Мовна картина світу як засіб міжкультурної комунікації

У мовних поняттях та категоріях закріплено результати пізнання людиною світу, усвідомлення надбань цивілізаційного завоювання простору і часових параметрів нашого буття. Людина усвідомлює себе в закономірних вимірах і в оточенні. Саме антропоцентричність мови, ідею якої заклав іще В. Гумбольдт, стала закономірним результатом вивчення мови в тісному зв'язку з людським чинником. Мова як абстрактна система зі структурними відношеннями елементів у рівневій організації перетворилася на об'єкт пізнання через суб'єкта - людину, коли важливими постали соціально-індивідуальні чинники впливу на її розвиток, функціонування людини в мові і мови в людському суспільстві. Ось чому актуальною залишається проблема взаємодії процесів мислення людини і мови, яка і визначає функціонально - когнітивну домінанту лінгвістичних досліджень.

Розробкою проблеми картини світу та її мовного вираження займалися Ю. Апресян, Г. Брутян, Ю. Караулов, В. Морковкін, Ж. Соколовська, Н. Сукаленко. Встановлено, що засвоєння будь-якої нової інформації про світ здійснюється кожним індивідом на базі тієї мови, якою він уже володіє. Створена таким чином система інформації про світ і є сконструйована ним концептуальна система» [12]. Якщо концептуальна картина - інваріантна (спільна для всіх носіїв мов), то мовна виражається у значеннях слів, притаманних певній мові.

Сучасний етап розвитку мовознавчої науки характеризується докорінними змінами наукової парадигми. Сьогодні створюється ноосферна парадигма, яка передбачає зв'язок лінгвістичного знання з науковим потенціалом різних галузей знань, що засвідчує прагнення лінгвістичної спільноти до цілісного всеєдиного знання.

Протягом тривалого часу феномен мови розглядався переважно як знаряддя комунікації і пізнання. Однак мова не тільки є засобом відображення реальності, але й інтерпретує її, створюючи особливу реальність для людини.

Зміна орієнтирів у науці в цілому відбувається під впливом філософії. На межі XIX-XX ст. у філософських напрямах на перший план висувається мова, та, як наслідок, посідає центральне місце в системі гуманітарного знання.

Мова сприймається як з'єднуючий елемент між окремою людиною та ментальністю нації, до якої вона належить. Саме завдяки мові можливо не тільки віднайти цей зв'язок на сучасному етапі, а й прослідкувати його розвиток у ході всієї історії нації та суспільства. Усі елементи народної культури знаходять відбиток у мові певного народу, яка є відмінною від інших саме через специфіку відображення в ній світу і людини в ньому.

Більшість учених вважає, що концептуальна картина світу багатша, ніж мовна, оскільки у її творенні беруть участь різні типи мислення, і не все пізнане людиною набуває словесної форми, не все відображається за допомогою мови, і не вся інформація, яка надходить із зовнішнього світу, набуває мовного виразу. Для набуття мовною одиницею певного статусу і закріплення її у мові вона має пройти нелегкий шлях формування, кристалізації і селекції, а також випробування часом.

У своїй статті ми ставимо за мету узагальнити наукові уявлення про мовну картину світу та встановити її роль як засобу міжкультурної комунікації.

Ще у XIX ст. в працях Гумбольдта та його послідовників - неогумбольдтіанців Л. Вайсгербера [6], Й. Тріра [26], Б. Уорфа [24] з'являється метафора «мовна картина світу», яка в наш час стала важливим концептом сучасної мовознавчої науки. Поняття «картина світу» широко використовується на сучасному розвитку представниками різних наук - філософії, психології, культурології, гносеології, когнітології, лінгвістики тощо, які намагаються надати йому термінологічного статусу. О.А. Корнілов у монографії «Языковые картины мира как производные национальных менталитетов» робить спробу виробити типологію існуючих «картин світу», зауважує, що «…будь-яке тлумачення поняття «мовна картина світу»… не може претендувати на абсолютну іcтинність, оскільки це не об'єктивно існуюча реалія, а абстрактна cубстанція, що використовується його творцями для вирішення певних теоретичних або практичних завдань» [11]. В. фон Гумбольдт, використовуючи поряд з поняттям «внутрішня форма слова» та «внутрішня форма мови» поняття «картина природи», відчутно спонукав до неоднозначного розуміння цього терміна. За словами Ю.Н. Караулова: «…ще А. Мартіне дійшов висновку, що «картиною світу»… можна назвати як суму всього мовного змісту, суму значень…, так і репрезентацію цих значень завдяки внутрішнім формам, тобто сукупності порівнянь та образів, що використовуються у мові».

У лінгвістиці 70 - 80 років XX cт. трактували картину світу вузько. Ю.Н. Караулов розумів під «мовною моделлю світу» спосіб існування лексики (словника) у свідомості носія. Г.А. Брутян визначав мовну картину світу як «…знання, яке закріплене в словах і словосполученнях конкретних розмовних мов» [5]. У межах лінгвокраїнознавчої теорії слова національна специфіка мови бачилася дослідниками також тільки на лексичному рівні.

Сучасна лінгвістика розуміє мовну картину світу широко. З точки зору дослідниці А. Вежбицької [7], національно-культурна специфіка ментальності та характер етносу знаходить своє вираження не лише на лексико-семантичному, а й на морфологічному та синтаксичному рівнях мовної структури. Такої ж точки зору дотримується і В.М. Телія [23], яка вважає, що мовна картина світу створюється не лише фарбами конкретної лексики та опредмечуванням процесуальних значень, але й «…використанням синтаксичних конструкцій, які первісно відображають відношення між елементами дійсності, що сприймається предметно…» [23]. Отже, мова моделює специфічні риси національного світосприйняття і національного складу мислення на всіх своїх рівнях.

Взаємодія колективної мовної свідомості - етносвідомості - реального світу та мови як засобу фіксації знань про світ призводить до формування особливого феномену - національно-мовної картини світу.

Узагальнюючи існуючі в сучасній лінгвістичній науці погляди на поняття «мовна картина світу», можна сформувати такі положення про те, що у кожній культурі існують так звані національно - специфічні компоненти культур, тобто саме те, що створює проблеми міжкультурної комунікації. Також доведено, що подолання мовного бар'єру не вирішує проблеми забезпечення ефективності спілкування між представниками різних культур. Для цього потрібно подолати бар'єр культурний. Саме тому, національну мову розглядають як національну мовну картину світу, беручи до уваги культурно-філософський підхід до мови як до «дому буття духу» [10] конкретного народу, розуміючи, що національна мова є «не тільки однією з кодових систем спілкування та зберігання інформації, а й неповторним результатом розумово-емоційної та духовної творчості конкретного народу, його колективним органом самопізнання власної культури на фоні просторово-часового континуума» [11].

Існують певні чинники, які детермінують онтологію національної мовної картини світу. Це, в першу чергу, зовнішнє середовище у конкретний часовий період. Окрім того, вченими доведено, що народ у період становлення національної мови та інтерпретації в ній донаукових уявлень про світ, тобто у період формування засобами національної мови національної мовної картини світу, безпосередньо сприймає лише певну частину простору - ареал свого проживання з його природно-кліматичними особливостями. Єдність зовнішнього середовища, яка існує зараз завдяки розвитку науково-технічного прогресу, була відсутня, і знання про світ були обмежені середовищем, яке можна було сприймати безпосередньо, а ці умови життя, звичайно, відрізнялися від умов існування інших етносів.

Географічний аспект мовної картини світу зумовлює фізіологію, психологію, також просторову семантику, конотативність, символіку кольорів тощо. Національний образ світу є дидакт національної природи в культурі, адже природні національні мови трактуються «…як голоси місцевої природи в людині. У звуках мови - прямий зв'язок з простором природної акустики, яка у горах інша, ніж у лісах або в степу. І як тіла людей різних рас та народів адекватні місцевій природі, як етнос - по космосу, так само і звуки, що утворюють мови, знаходяться у резонансі зі складом національної Природи людини» [9].

З розвитком науки і техніки уявлення про зовнішнє середовище значно розширилося і, відповідно, вербалізувалося кожною мовою. Проте і дотепер лексичні одиниці, які позначають явища, що безпосередньо не сприймаються певним народом і, відповідно, не мають практичного значення, перебувають на периферії словникового складу, не мають, як правило, синонімів, гіпонімів тощо.

Мова у процесі свого існування стала скарбничкою культури, адже зберігає культурні цінності у лексиці, граматиці, ідіоматиці, прислів'ях, приказках, фольклорі, художній і науковій літературі, формах письмового й усного мовлення. Мова, як носій культури, передає її здобутки. Опановуючи іноземну мову, діти засвоюють разом з цим і узагальнений культурний досвід попередніх поколінь народу, мова якого вивчається. Можна стверджувати, що мова формує особистість людини - носія мови, через нав'язані нею бачення світу, менталітет, відношення до людей тощо.

Отже, мова не існує поза культурою. Як один з видів людської діяльності, вона виявляється складовою частиною культури, обумовленою сукупністю результатів людської діяльності в різних сферах життя людини: виробничої, суспільної, духовної. Однак, як форма існування мислення і, головне, як засіб спілкування, мова постає поряд із культурою.

Наприкінці ХХ ст. на межі культурології та лінгвістики виникає лінгвокультурологія, яка вивчає певним чином підібрану й організовану сукупність культурних цінностей, досліджує живі комунікативні процеси народження і сприймання мови, досвід мовної особистості і національний менталітет, дає системний опис мовної картини світу.

Сьогодні неможливо вивчити мову тільки як засіб спілкування. ЇЇ можна вивчити лише як спосіб збереження культури. Жива мова існує у світі її носіїв, і вивчення її без знання цього світу позбавляє можливості користуватися нею як засобом спілкування. Вивчення світу носіїв мови спрямоване на те, щоб допомогти зрозуміти особливості вживання, додаткові значеннєві навантаження, політичні, культурні, історичні реалії, адже в основі будь-якої комунікації, тобто в основі мовного спілкування лежить взаємне знання реалій, знання предмета комунікації між учасниками спілкування, тобто спілкування повинно бути, насамперед, міжкультурним.

Міжкультурне спілкування є моделлю будь-якого спілкування, умовами якого є існування деякої єдності при певних розбіжностях. Адже, якби не було розбіжностей між людьми, не виникла б потреба в спілкуванні чи обміні інформацією, почуттями, думками, що супроводжуються оцінкою співрозмовника і самооцінкою.

Саме розуміння мови як мовної картини світу дозволяє здійснювати це міжкультурне спілкування.

Мовна картина світу репрезентується, насамперед, на лексичному матеріалі. Зокрема, так вважають такі вчені як І.О. Голубовська, П.М. Грабовий, С.А. Мартосов, Ю.Л. Мосенкіс, Л.О. Ставицька та О.С. Фурса та багато інших. Розгорнуте уявлення про мовну картину світу та її роль у соціальному пізнанні та поведінці виникає тільки в сучасності, відзначає М.О. Шигарєва, яка пов'язує це явище зі зростанням ролі мас в історії, підвищенням значення ідеології в управлінні масами, виділенням індивідуальності масової людини і пропонується розглядати мовну картину світу у варіантах загального (національна мова і, відповідно, національно-мовна картина світу), окремого (мовлення соціальної групи), одиничного (мовлення особистості). Узуальна (національно-мовна) картина виконує функцію узагальнюючого конструкта, оскільки, як слушно зазначає О.О. Селіванова, «відображає картини світу певних угрупувань людей - носіїв однієї мови, об'єднаних територіально, а також за іншими ознаками та психічними властивостями (освітою, професією, статтю, ерудованістю, темпераментом, характером тощо)» [19].

На рівні говірок здійснює дослідження В.Д. Ужченко, яка вивчає відмінності мовної картини світу у носіїв територіальних діалектів, пов'язуючи їх з географічними умовами, соціальними, культурно-історичними факторами, виробничою діяльністю.

Отже, мовознавці виділяють три рівні мовних картин світу: на рівні ідіолекту, діалекту та узусу (мови). Досліджуючи мовні картини світу на цих рівнях - ідіолектному, діалектному (розуміючи діалект широко - це і територіальні говірки, і соціальні жаргони за віковою, професійною та іншими ознаками) та узусному (мовному), можна простежити становлення мовної картини світу певної спільноти.

У науці існує спеціальний термін на позначення реалізації мови в усному (і писемному) мовленні індивіда - це ідіолект (від грецьк. - «свій, особливий»). Він є єдиною мовною реальністю, доступною для безпосереднього сприймання, спостереження. Мовлення, тобто реалізацію мови на певному історичному зрізі, можна уявити собі як сукупність ідіолектів. А мова - це те спільне, однакове, що є в ідіолектах, у мовленні окремих людей - представників однієї мовної спільноти. Мовлення індивідів, об'єднаних за певними ознаками у групи різного рівня, називають діалектами (від грец. - «розмова, говір, наріччя»). Узус - це те, що стало загальноприйнятим, звичайним.

Для дослідження мовних картин світу М.П. Кочерганом був запропонований зіставно-типологічний метод, а серед найбільш перспективних рівнів їхнього дослідження він визначає лексико-семантичний. Л.А. Лисиченко приділила увагу структурі мовної картини світу, яку вона представляє у вигляді поля з ядром - мовцем і периферією - мовним колективом. Окрім того, дослідниця звертає увагу на словотвірні одиниці як перспективний матеріал для дослідження у будь-якій мові.

Узагальнюючи, ми можемо зробити такі висновки: мовна картина світу - це система понять, характерна для кожної мови, за допомогою якої носії мови сприймають (класифікують, інтерпретують) світ. Вивчення мовної картини світу певного народу - це шлях до кращого пізнання власне специфіки його мови, розуміння системи його уявлень, його самобутності та ментальності, що, врешті, і дозволяє здійснювати міжкультурну комунікацію. На всіх етапах історичного розвитку як мови, так і самого народу, мовна картина світу набуває нових видозмін, дослідження яких допоможе чіткіше та глибше поглянути на причини та особливості еволюції окремого соціуму. Вивченням національниих мовних картин світу окремого народу, проведення порівняльних досліджень, розгляд окремих фрагментів мовних картин світу займаються нині такі науки як етнолінгвістика, соціолінгвістика, психолінгвістика тощо. Це новий, оригінальний і перспективний комплексний напрям дослідження національних мов, що дозволить зрозуміти їхні внутрішні форми, та сприятиме глобальній міжкультурній комунікації.

Список джерел

1. Аврорин В.А. Проблемы изучения функциональной стороны языка. - Л.: Наука, 1975. - 180 с.

2. Ареальные исследования в языкознании и этнографии: (Язык и етнос): сб. науч. тр. / АН СССР; Ин-т этнографии им. М.М. Миклухо-Маклая и др.; отв. ред. Н.И. Толстой. - Л.: Наука, Лениградское отделение, 1983. - 250 с.

3. Арутюнова Н.Д. Аномалии и язык (К проблеме языковой картины мира)/ Н.Д. Арутюнова // Вопросы языкознания. - 1987. - №3. - С. 3-19.

4. Бєлєхова Л.І. Архетипи в образній картині світу Л. Українки та Е. Діккенсу. [cб. наук. праць.] / Л.І. Бєлєхова // «Проблеми поетики». - Одеса, 2004. - С. 8-13.

5. Брутян Г.А. Языковая картина мира и ее роль в познании / Г.А. Брутян // Методологические проблемы анализа языка. - Ереван: Ереван. гос. ун-т, 1976. - 294 с.

6. Вайсгербер Л. Родной язык и формирование духа. - М.: Прогрес, 1993. - 268 с.

7. Вежбицкая А. Язык. Культура. Познание./ [перевод с англ.] /[отв. ред. М.А. Кронгауз, вступ. ст. Е.В. Падучевой]. - М.: Русские словари, 1996. - 416 с.

мовний наука міжкультурний комунікація

Размещено на Allbest.ru