Періодизація історії слов’янської філології

Размещено на http://www.allbest.ru/

Періодизація історії слов'янської філології

У науковій літературі існують різні підходи до характеристики розвитку слов'янознавства та слов'янської філології. Зокрема болгарський дослідник В. Георгієв визначає такі періоди у її розвитку [див.7, 77].

І. Період формування порівняльно-історичного мовознавства (перша половина ХІХ ст.).

У цей час були відкриті кафедри слов'янознавства у Московському, Петербурзькому, Харківському, Казанському університетах. Визначним славістичним центром була Прага. Завдяки працям Я. Грімма, Ф. Боппа встановлюється спорідненість індоєвропейських мов, до складу яких входять і слов'янські. Почалося видання слов'янських пам'яток, граматик окремих слов'янських мов, укладання словників. З'являються праці чеського вченого Й. Добровського, російського мовознавця О. Востокова, філолога й історика П. Шафарика, словенського науковця Ф. Міклошича, сербського вченого В. Караджича. Виходить "Енциклопедія слов'янської філології" за ред. І. Ягича.

ІІ. Період вияву основних закономірностей розвитку споріднених мов і літератур (з 70-х р. ХІХ ст. до 1916 р.).

Цей період характеризується розробкою порівняльно-історичного методу в мовознавстві. У Відні була створена славістична кафедра, яку очолив словенець Р. Міклошич, визначний представник порівняльно-історичного мовознавства. Вченими виявляються основні відповідності у звуках та формах слов'янських мов, визначаються закономірності в їх розвитку. З'являються роботи О. Потебні, І. Бодуена де Куртене, Ф. Фортунатова, О. Шахматова, А. Мейє.

ІІІ. Період виходу досліджень за межі окремих країн.

Всановлення контактів між слов`янськими країнами триває з 1916 р. Розвивається започаткована у працях І. Бодуена де Куртене синхронно-описова лінгвославістика. Завдяки зусиллям учених М. Трубецького, Р. Якобсона, В. Виноградова, чеха Ф. Травнічека формується нова дисципліна - історія слов'янських літературних мов, яка на сьогодні переживає бурхливий розвиток.

Етнонім "слов'яни". Етнічна близькість слов'янських народів

мовознавство слов'янський літературний алфавіт

Слов'яни - це найбільша в Європі група людей, єдність яких зумовлена спільним походженням племен, народів, націй, що ґрунтується на спільних традиціях мови, звичаях, матеріальної культури, антропології, історії. Слов'яни займають територію від Адріатичного моря до Тихого океану, від Середньої Азії до Балтійського моря й Північного Льодовитого океану.

Етимологія слова "слов'яни" тлумачиться по-різному. М. Фасмер висловлює припущення, що праслов'янським словом було *sloveninъ і пов'язує його з гідронімами Днепр-Словутич, Славніца - річка в Угорщині, Slawa - у Польщі [6, 664]. Найбільш імовірним є значення "члени племені, одноплемінники", виведене фінським славістом Й.Мікколою із зіставлення старослов'янського слова словьне з грецьким, що означає "народ", і кельтським "община" [4]. Ця назва спочатку, як свідчить напис з Ь, була назвою певної групи племен, а саме південних, а потім стала назвою всіх слов'ян. С.Б. Бернштейн підтримує концепцію про походження даного слова з індоєвропейського слова *slauos “народ”.

Спільність слов'ян зумовлюється компактністю проживання слов'ян у Центральній Європі. Крім того, назва з коренем слав - належить й іншим етнічним єдностям: Словакія, Словенія, словінці, словени. Себе вони називають слов'яни, словени, германці їх називають - венедами, вендами. Слов'яни належать до одного і того ж антропологічного типу людей - до європеїдної раси. Прокопій Кесарійський так описував наших предків: "... тілом вони стрункі і надзвичайно міцні. Колір шкіри в них білий чи золотистий". Лише після того, як слов'яни розширили свої землі у Європі, вони набули нових атропологічних рис.

У слов'ян був подібний побут, вони були єдині в боротьбі проти чужоземних загарбників. У записі від 898 р. літописець "Повісті временних літ", протиставляючи слов'ян іншим іншомовним племенам і народам, знову згадує про їхню мовну єдність:

"Бе єдина мова словенск: словени, иже седаху по Дунаеви, їх же прияша угри, і морава, і чеси, і ляхове, і галявині, яже нині зовомая Русь. Цим бо перше преложени книги мораве, яже прозвася грамота словенська, яже грамота є в Русі й у болгарех дунайських" (Повесть временных лет. - М.; Л., 1950. - С. 11). Є й інші цікаві гіпотези щодо слов'янської прабатьківщини, які свідчать, що походження народу було далеко не простим і одномоментним явищем. Скоріше за все етногенез слов'ян не прив'язувався до якогось одного ареалу чи епіцентру, а являв собою етнічні спалахи великого масиву споріднених племен. В усякому разі археологічні матеріали виявляють й інші ареали кристалізації слов'янства - на території пеньківської культури Наддніпрянщини, створеної антами, і празької культури Наддністрянщини і Волині, де знайдені найдавніші поселення склавінів. Як свідчать арабські автори X ст. (наприклад, Аль-Масуді), саме на землі склавінів було створено у VII-VIII ст. племінне об'єднання на чолі з волинським князем Маджаком - одна з найдавніших східнослов'янських державностей.

З Південною Волинню пов'язують також походження давньослов'янської спільності, котра дала поштовх для формування українців. Легенди згадують докиївську Антську державу, на чолі якої стояла духовна каста - укри. Це була навіть не просто держава, а Свята Земля, т. зв. Мекка християнського світу, а можливо, і центр індоєвропейської культури. Висловлене припущення науковців - поки що тільки.

Загальна кількість слов'ян становить приблизно 300 млн. чоловік. Водночас на початку ХХ століття людей на планеті Земля було приблизно 6 млрд., тобто населення збільшилося в шість разів.

Слов'янські літературні мови, їх типологічна характеристика

Слов'янські мови - група споріднених мов індоєвропейської сім'ї. Ця група займає четверте місце після індійської, германської та романської мовних сімей у індоєвропейській сім'ї і п'яте місце у світі (перше - у китайської мови) за поширенням.

Поняття "спорiднені мови" означає мови, якi є рiзним продовженням однієї мови-предка (і це можна науково довести). Спорідненість мов підтверджується наявністю спільних або закономірно видозмінених у кожній з них фонетичних, лексичних, морфологічних, словотвірних, синтаксичних елементів.

Критерії спорiдненостi:

1. Лексичний: спорiдненi мови мають велику кiлькiсть найуживаніших слiв (вода, вогонь, земля тощо) спільної етимологiї;

2. Морфологічний: у спорiднених мовах наявнi спiльні словозмiнні морфеми, наприклад, закінчення - уть у дiєсловах - беруть, лат. ferunt, санскр. bharanti;

3. Фонетичний. Цей критерій вважається найбільш переконливим, але найважчим для застосування; закономiрна змiна спільного успадкованого матерiалу породжує регулярнi фонетичнi вiдповiдностi спорiднених мов. Наприклад, усяке довге o та a у праслов'янськiй мовi змiнилося в а, а короткі o та a в о.

У минулому індоєвропейська мовна сім'я була більш численною: до великих географічних відкриттів (ХV ст.) мови індоєвропейської сім'ї становили компактну територію Європи і частину Азії. Сьогодні мовами індоєвропейської сім'ї розмовляє понад 2 млрд. чоловiк, що становить двi п'ятих усього населення Землi.

Крiм слов'янської групи, до iндоєвропейської мовної сім'ї на сьогодні також належать:

балтiйськi (латвійська, литовська, давньопруська), германські (німецька, англійська, голландська, датська, шведська, норвезька, ісландська та ін.), романські (іспанська, португальська, італійська, французька, румунська, молдавська, мертва латинська), індоарійські ( хінді, урду, мертва мова санскрит та ін.), iранські (афганська, персидська, таджикська, осетинська, мертва авестійська), кельтськi (ірландські, шотландська, ін.), нурістанські, а також грецька, албанська, вiрменська, що становлять моногрупи iндоєвропейської мовної сім'ї.

Одна з перших класифікацій слов`янських мов належить чеському мовознавцю Й.Добровському, котрий, враховуючи територіальну поширеність кількох давніх фонетичних явищ, поділив усі слов'янські мови на дві підгрупи - північно-західну (чеська, словацька, польська, лужицькі) та південно-східну (старослов'янська, російська, південнослов'янська). Створенню детальної наукової класифікації слов'янських мов допоміг метод ізоглос, який враховує характер, територію, хронологію мовних процесів, що охоплювали різні регіони слов'янського світу протягом усієї його історії. 

Сучасний поділ слов'янських мов такий: - схiдна підгрупа: російська, українська, білоруська, мертві давньоруська, старобілоруська, староукраїнська; - захiдна підгрупа: польська, чеська, словацька, серболужицька; мертва полабська, старопольська, старочеська, словінська; пiвденна підгрупа: болгарська, македонська, сербохорватська, словенська, мертва старослов'янська, давні варіанти болгарської, сербської мов. Названі мови близькі за лексикою, фонетикою і граматикою, що зумовлено спільністю походження і дещо подальшим розвитком. З типологічного боку всі слов'янські мови, за винятком болгарської, належать до синтетичних мов [2].

Більшість слов'янських мов, окрім серболужицької, мають державний статус. Верхньолужицька (близько 50 тис.) та нижньолужицька (10 тис.) мови користуються в ФРН культурною автономією. В Україні близько 48 млн. мовців, у Білорусі - понад 10 млн., в Росії - приблизно 170 млн., у Польщі - 44 млн., У Чехії 12 млн., у Словаччині - 5 млн., Словенії -2,2 млн. Хорватською мовою спілкується приблизно 7 млн. мовців, сербською - 13,5 млн., болгарською - 9 млн., македонською - 2 млн. [8, 15].

Фонетичній системі більшості слов'янських мов притаманні пом'якшені приголосні звуки, а також щілинні, африкати; чеська, словацька, хорватська, сербська мови зберегли звуки r, l.

Серед фонетичних процесів слов`янських мов науковці виділяють: - чергування голосних повного творення, що виникли на мiсцi сильних зредукованих ъ, ь з нулем звука (наприклад: укр. день - дня, болг. ден - дни, пол.dzien -dna); диференційні ознаки у фонетичних системах слов'янських мов: - повноголосся - -оро-, -оло-, -ере-, -еле-, що є рисою схiднослов'янської мовної групи;

Примітка: у пiвденнослов'янських мовах цим сполукам вiдповiдають неповноголосi форми [ра], [ла], [ръ], [лъ]; у чеськiй та словацькiй мовах захiднослов'янської групи - [ro], [lo], [re], [le]; (наприклад: враг - ворог, град - город, древо-дерево, глас- голос)). -епентетичний звук [л], що відсутній у захiднослов'янських мовах, наприклад, земля, люблю, але ziemia; - давні сполуки [tl], [dl], які в захiднослов'янських мовах зберiгаються, а у схiднослов'янських та пiвденнослов'янських мовах проривнi [д], [т] у цих сполуках випадають; - наголос (в українській мові наголос - рухомий, у чеській - сталий на першому складі, в польській мові - сталий, на другому з кінця слова).

Для морфології іменників характерні залишки двоїни (очима, дверима), дієслово має розвинені часові та видові форми. У лексиці, наприклад, української мови, наявні запозичення з інших слов'янських мов: зокрема з російської - союз, воєнкомат, з білоруської - нащадок, розкішний, з польської - перешкода, цікавий, ковадло, шлюб, міщанин, квапитися, вельможний, прикрий, з чеської (через польську) - брама, паркан, влада, власний, смутний, вагатися, із сербської - хлопець, болгарської - храм, владика. Натомість з української мови білоруси запозичили слова мозок, охороняти, тітка, росіяни - смалець, повстанці, борщ, бондар, поляки - hreczka, hulac, koczerga [5]. Чимало спільного знаходимо у фонетиці української і сербської та хорватської мов. Зокрема у сербській і хорватській мовах перед звуками е, и приголосні теж вимовляються твердо (неділя, весело, личити), а на місці колишнього Ь вимовляється і (літо, дід).

Особливості алфавітів слов'янських народів

Алфавіт слов'янських народів ґрунтується на кирилиці або латиниці. У сучасній слов'янській кирилиці одні букви повторюються (А, Б, В, Г, Д, Е, Ж, 3, И, К, Л, М, Н, О, П, Р, С, Т, У, Ф, X, Ц, Ч, Ш), інші наявні лише в певних мовах. Зокрема в білоруській кирилиці наявні такі букви: ДЖ, ДЗ, Ё, I, Й, Ў, Ы, Ь, Э, Ю, Я; в болгарській - Й, Щ, Ъ, Ь, Ю, Я; македонській - Ѓ, S, Ј, Љ, Њ, Ќ, Џ; російській - Ё, Й, Щ, Ъ, Ы, Ь, Э, Ю, Я; сербській - Ђ, Ј, Љ, Њ, Ћ, Џ; українській - Є, І, Ї, Й, Щ, Ь, Ю, Я; русинській - Ґ, Є, Ї, Й, Щ, Ю, Я, Ь.

Сучасне кириличне письмо походить від кирилиці, встановленої Петром I у 1708 році. До того часу у використанні була церковнослов'янська кирилиця. Слов'янська латиниця постала від письма латинської мови. Одні букви (А, В, С, D, Е, F, G, Н, I, Ј, К, L, М, N, О, Р, R, S, Т, U, V, Z) повторюються, інші (Q, W, X, V) специфічні. У словацькому алфавіті наявні графеми C, S, Z; у сербській і хорватській - C, S, Z, C, DZ, D, LJ, NJ; у нижньолужицькій - C, S, Z, C, DZ, DZ, E, CH, L, N, R, S, W, V, Z; у верхньолужицькій - C, S, Z, DZ, E, CH, L, N, R, O, C, W, V; у польській латиниці є C CZ, CH, DZ, DZ, DZ, L, N, O, RZ, SZ, S, Z, E, A,V тощо.

Список використаної літератури

1. Аверинцев С.С. Филология //Лингвистический энциклопедический словарь. - М., 1990.

2. Быстрова Е.А. Культуроведческий аспект преподавания русского языка в национальной школе //Русская словесность.-2001.-№8.-С.66-74.

3. Винокур Г.О. Введение в изучение филологических наук. (Выпуск первый. Задачи филологии) //Проблемы структурной лингвистики. - 1978. - М.: Наука, 1981. - С. 134 - 148.

4. Вступ до порiвняльно-iсторичного вивчення слов'янських мов /за ред. О.С.Мельничука. - К.: Наук. думка, 1966. - 588 с.

5. Гадамер Г. Герменевтика і поетика /Вибрані твори /Пер. з нім. - К.: ”Юніверс”, 2001. - 288 с.

6. Єрмоленко С.Я., Бибик С.П., Тодор О.Г. Українська мова. Короткий словник лінгвістичних термінів /За ред. С.Я.Єрмоленко.-К.: Либідь.-224 с.

7. Концепція мовної освіти 12-річної школи //Дивослово.-2002.-№8.-С.59-65.

Размещено на Allbest.ru