Риторика та ораторське мистецтво

Размещено на http://www.allbest.ru/

- 9 -

ЧАСТИНА I

Усе, що постає у людській свідомості, набуває форми слова. Система знаків, яку іменовано мовою, фіксує знання про світ, що оточує людину, є важливим чинником її самоусвідомлення, дає її змогу виразити свої ставлення до навколишньої дійсності. Мова виражає думку і почуття людей, вона є основним засобом їх спілкування.

Отже, одна із головних функцій мови - комунікативна, тобто функція спілкування. Виступаючи публічно, людина виражає, утверджує себе, одночасно впливаючи на інших. Красномовство - це сила, з допомогою якої вдається впливати на світ, змінювати його, реалізувати власну волю.

Термін “риторика” походить від грецького слова, яке означає наука про ораторське мистецтво, красномовство. Латиною поняття “красномовство” як “мистецтво говорити” позначається словом cloquentia - словенція. Наука про красномовство виникла як спроба осмислити закономірності гарного прозового мовлення, яке в активному суспільстві цінується значно менше, ніж художнє, поетичне слово. І все ж, поруч з поетами, які говорили про речі високі, використовуючи віршову форму, поставали оратори зі словом на політичні теми, промовами в суді тощо. У зв'язку з цим постала потреба вивчати закони ораторства, яке вже в античності стало справжнім мистецтвом.

Отже, риторика - це наука про способи переконання, ефективні форми мовленнєвого впливу на аудиторію з урахуванням її особливостей.

Риторику поділяють на два періоди (дві частини), а саме на Класичну та Сучасну риторику. Ці періоди (частини) мають різне призначення і використовуються у різних ситуаціях, випадках… Так наприклад.

Класична риторика - наука про загальні способи переконання у вірогідному чи можливому, що основані на чіткій системі логічних доведень, майстерність та мистецтво віднаходити ці способи і користуватися логікою аргументації; теорія художнього мовлення.

Сучасна риторика - це теорія та майстерність ефективного (доцільного, впливового, гармонійного) мовлення. Предметом сучасної загальної риторики є загальні закономірності мовленнєвої поведінки, що діють у різних ситуаціях спілкування, сферах діяльності, та практичні можливості використання їх з метою створення ефективного висловлювання. Ефективність мовлення визначається найменшими втратами в процесі його передавання від мовця до слухача у всіх трьох типах інформації, які зазвичай містять мовлення: понятійно-логічні, оціночні (+ або -), емоційні. Доцільність мовлення - це його відповідність основній меті мовця, його мовленнєвому наміру. Впливовість мовлення - це його здатність розбудити розум і почуття, змусити слухача спочатку прислухатися, прихильно та зацікавлено, а потім змусити прийняти те бачення оточуючого світу, яке йому запропонує мовець.

Риторика одна з основоположних, загальноосвітніх дисциплін у державах античного світу (більшість художніх засобі “вийшли” із античного ораторського мистецтва). Уже в Стародавньому Єгипті, Індії, Китаї було відоме мистецтво красномовства, ораторства. але справжньою його батьківщиною є Стародавня Греція, де публічне слово мало надзвичайно велике суспільне значення. Це набуття культури Стародавньої Еллади запозичила, як і більшість своєї культури, Римська Імперія.

Кожен із стародавніх риторів розділяв риторику на декілька видів. Так наприклад . Арістотель поділяє всі мови на три види: дорадчі, судові і епидиктичні (урочисті). Справа мов схиляти чи відхиляти, судових --обвинувачувати чи виправдувати, епідиктичних - хвалить чи ганьбити. Тут же визначається тематика дорадчих промов - це фінанси, війна і мир, захист країни, ввіз і вивіз продуктів, законодавство. Але також ораторське мистецтво розрізняв на:

* діалектику -- мистецтво сперечатися з метою встановлення істини;

* ерістику -- мистецтво будь-що залишитися правим у суперечці;

* софістику -- намагання добитися перемоги в суперечці шляхом навмисного використання недостовірних доказів.

Стародавня Греція, Стародавній Рим в епоху демократичного розквіту стали своєрідною скарбницею риторики і ораторського мистецтва. За законами Солону, кожний афінянин повинен був особисто захищати свої інтереси на суді, бо участь представників дозволялася лише у виняткових випадках, наприклад у справах осіб, які мали фізичні або психічні вади, жінок, неповнолітніх тощо.

Інтенсивний темп життя демократичних полісів вимагав діяльності, яка б спиралася на практичні навички у найрізноманітніших галузях. Серед них вирізнялося й словесне мистецтво риторів, які за наймом творили судові промови.

Публічний виступ у суді перед багатолюдною аудиторією був невід'ємною частиною функціонування судової влади у демократичних полісах Стародавньої Греції. Крім того, ораторське мистецтво користувалося там величезною повагою, популярністю, тому численні ораторські школи давнього світу ніколи не були порожніми.

Перші настанови для тих; хто готувався виступати публічно, належали, очевидно, сіцілійським риторам Тісію й Корку. Це були рекомендації, як слід членувати промову на частини (вступ, виклад справи, закінчення) і які докази слід підбирати. Комедія Арістофана “Жаби”, де інсценовано суперечку Есхіла й Еврипіда, а також деякі фрагменти промов софістів, ораторів Горгія, Ісократа дають уявлення про посібники для риторів.

Із посібників, уривків із промов, афоризмів відомих тогочасних риторів можна дізнатися про велику силу риторики, красномовства, ораторства і зрозуміти чому найкращих знали усі і всюду.Так Ціцерон казав: “Здається, для мене не існує нічого більш чудового, як уміння силою слова володіти натовпом слухачів, здобути їхні серця, скеровувати їхню волю куди захочеш і відвертати її, звідки бажаєш. “ Також він був творцем латинської мови: з важкої, неоковирної зброї виковував тонку, гостру рапіру, яка проникала у найпотаємніші вигини людської думки.

Це лише крупинки того що казали великі ритори, політики, письменники.

Як я вже казав ораторство у Древній Греції та Римській Імперії було життєво необхідним вмінням. І великих риторів знала вся древня Греція і не тільки.

Ми знаємо що мистецтво оратора більша частина населення Афін застосовувала на суді для захисту своїх інтересів (бо нормальне число судей було 500, а весь суд присяжних, геліея, нараховував 6000 чоловік! І довести свою правоту опираючись тільки на факти майже не можливо).

Наприклад мені здається цікавим питання: “А ким були великі ритори стародавнього світу, і якщо ораторство здебішого завдячує своєю появою суду, то кого ми знаємо із численної кількості деталей машини під назвою правосуддя?

ЧАСТИНА II

Найбільшим майстром усної, по перевазі політичної, мови став великий афінський оратор Демосфен (385-- 322 р.). Він походив із заможної родин, батько його володів майстернями, у яких виготовлялися зброя і меблі. Дуже рано Демосфен осиротів, маєток його потрапив в руки опікунів, які виявилися нечесними людьми. Самостійне життя він почав із процесу, у якому виступив проти розкрадачів (вимовлені їм у зв'язку з цим мови збереглися). Ще до цього він став готуватися до діяльності оратора й учився у відомого афінського майстра красномовства Ісея. Простота складу, стислість і значущість змісту, стругаючи логіка доказу, риторичні питання - все це було запозичено Демосфеном у Ісея.

З дитинства Демосфен мав слабкий голос, до того ж він гаркавив. Ці недоліки, а також нерішучість, з яким він тримався на трибуні, привели до провалу його перших виступів. Однак завзятою працею (існує легенда, що, мешкаючи на березі моря, він годинами декламував вірші, заглушаючи звуками свого голосу шум прибережних хвиль) він зумів перебороти недоліки своєї вимови. Інтонаційному фарбуванню голосу оратор надавало особливого значення, і Плутарх у біографії оратора приводить характерний анекдот: «Розповідають, що до нього прийшов хтось із проханням сказати мову на суді в його захист, скаржачись на те, що його поколобродили. «Ні, з тобою нічого подібного не було»,-- сказав Демосфен. Піднявши голос, відвідувач закричав: «Як, Демосфен, цього з мною не було?!»-- «ПРО, тепер я ясно чую голос скривдженого і постраждалого»,-- сказав оратор...»

На початку свого творчого шляху Демосфен виступав із судовими мовами, але надалі він усе більше втягувався в бурхливе політичне життя Афін. Незабаром він став ведучим політичним діячем, часто виступаючи з трибуни Народних зборів. Він очолив патріотичну партію, боровшуюся проти македонського царя Пилипа, невпинно призиваючи всіх греків до єдності в боротьбі проти «північного варвара». Але, подібно міфічній пророчиці Касандрі, йому призначено було сповіщати істину, не зустрічаючи розуміння чи навіть співчуття.

Демосфен широко застосовував тропи, зокрема метафору. Джерелом метафори нерідко виявляється мова палестри, гімнастичного стадіону. Дуже добірно використовується протиставлення, антитеза -- наприклад коли порівнюється «століття нинішній і століття минулий». Прийом, що застосовувався Демосфеном, уособлення здається незвичайним для сучасного читача: він полягає в тім, що неживі чи предмети абстрактні поняття виступають як особи, що захищають доводи оратора, що спростовують. З'єднання синонімів у пари:«дивитеся і спостерігайте», «знайте і розумійте»-- сприяло ритмічності і піднесеності складу. Ефектним прийомом, що зустрічається в Демосфена, є «фігура умовчання»: оратор свідомо замовчує про те, що він неодмінно повинний був би сказати по ходу викладу, і слухачі неминуче доповнюють його самі. Завдяки такому прийому потрібний оратору висновок зроблять самі слухачі, і він тим самим значно виграє в переконливості.

Найвидатнішим афінським оратором класичної епохи в області судового красномовства був, безсумнівно, Лісій (біля. 415--380 р. до н.е.). Батько його був метеком (вільним, але не мав цивільних прав людиною) і володів майстерні, у якій виготовлялися щити. Майбутній оратор разом із братом учився в южно-италийском місті Фурії, де слухав курс риторики у відомих софістів. Приблизно в 412 році Лісій повернувся в Афіни. Афінська держава в цей час знаходилося в скрутному стані -- йшла Пелопоннесская війна, невдала для Афін. У 405 році Афіни потерпіли нищівну поразку. Після висновку принизливого світу до влади прийшли ставленики перемігшої Спарти, “30 тиранів”, що проводили політику жорстокого терору стосовно демократичного і просто безправним елементам афінського суспільства. Великий стан, яким володіли Лісій і його брата, було причиною розправи над ними. Брат Лісія був страчений, самому оратору довелося рятуватися втечею в сусідню Мегару. Після перемоги демократії Лісій повернувся в Афіни, але одержати цивільні права йому так і не удалося. Першою судовою мовою, вимовленої Лісієм, була мова проти одного з тридцяти тиранів, винного в смерті його брата. Надалі він писав мови і для інших облич, зробивши це своєю головною професією. Усього йому приписувалося в стародавності до 400 мов, але до нас дійшло тільки 34, причому не усі з них справжні. Переважна більшість збережених відносяться до жанру судових, але в збірнику ми знаходимо і політичні, і навіть урочисті мови -- наприклад, надгробне слово над тілами воїнів, що упали в Коринфской війні 395 -- 386 років. Характерні риси стилю Лісія чітко відзначаються древніми критиками. Виклад його простий, логічно і виразно, фрази короткі і побудовані симетрично, ораторські прийоми вишукані і витончені. Лісій заклав основу жанру судової мови, створивши своєрідний еталон стилю, композиції і самій аргументації -- наступні покоління ораторів багато в чому йому випливали. Особливо великі його заслуги в створенні літературної мови атичної прози. Ми не знайдемо в нього ні архаїзмів, ні заплутаних оборотів, наступні критики (Діонісій Галікарнасський) визнавали, що ніхто згодом не перевершив Лісія в чистоті атичної мови. Живим і наочної робить розповідь оратора окреслення характеру (етопея) -- причому не тільки характерів зображуваних облич, але і характеру обличчя, що говорить, (наприклад, суворого і простодушного Евфилета, у вуста якого вкладена мова “Про убивство Ератосфена”).

Що в жанрі судового красномовства зробив Лісій, то в жанрі урочистого красномовства зробив Ісократ (ок. 436-- 338 р.), що відбувався з заможної колись, але афінської родини, що розорилася. Змолоду він теж був змушений обрати собі професію логографа, згодом відкрив ораторську школу з високою платою за навчання, з якої вийшли багато політиків, оратори і письменники. Школа Ісократа була одночасно чимось начебто політичного кружка з ідеями і настроями, ворожими афінської демократії (чому чимало сприяв аристократичний склад учнів), тому глава школи неодноразово обвинувачувався в «розбещенні юнацтва».

Літературна діяльність Ісократа за часом збіглася з політичною кризою грецького суспільства і запеклою класовою боротьбою в грецьких містах, де поперемінно брали верх те демократичні, те олігархічні елементи. Наслідком її було збільшення числа безробітних і людей, що розорилися. Нескінченні міжусобні воїни не привели до стійкої гегемонії якого-небудь одного з грецьких держав і тільки виснажили їхній економічний і політичний потенціал. Скориставшись положенням, що створилося, македонський цар Пилип зумів у 338 році завдати нищівної поразки полісам, що об'єдналися проти його, і установити над Грецією політичний контроль.

У такім складному переплетенні політичних і соціальних протиріч Ісократ висунув у своїх мовах, що поширювалися в письмовому виді, політичну програму порятунку Еллади. Уперше він виступив з нею у своїй мові “Панегірик”) у 380 році; суть її полягала в тім, щоб об'єднати сили греків для боротьби проти варварів -- тобто для завоювання Персії. Надалі він звертався з цією ідеєю до різних монархів і тиранів Греції. Останній, до якого він звернувся, Пилип II, дійсно почав готувати цей похід, завершити який йому не удалося(це виконав його син, Олександр Македонський). Ісократ практично став ідеологом промакедонской партії в Афінах, навколо якої групувалися в основному громадяни з заможних кіл.

Прийоми ораторського мистецтва Ісократа розвивають принципи, висунуті Горгієм. Особливістю стилю Ісократа є складні періоди, що володіють, однак, ясною і чіткою конструкцією і тому легкодоступні для розуміння. Для його стилю характерно також ритмічне членування мови, плавність якої досягалася ретельним уникненням так званого стику голосних наприкінці слова і на початку іншого.

У школі Ісократа були вироблені основні принципи композиції ораторського добутку, що повинне було містити наступні частини: 1) уведення, метою якого було привернути увагу і доброзичливість слухачів; 2) виклад предмета виступу, зроблений з можливою переконливістю; 3) спростування доводів супротивника з аргументацією на користь власних; 4) висновок, що підводить підсумок усьому сказаний.

Як майстер красномовства, Ісократ вважався в стародавності вищим авторитетом-- про популярність його добутку говорить велику кількість уривків з його мов, знайдених на папірусах. Його літературна спадщина ближче усього коштує до того, що ми зараз називаємо публіцистикою. Безперечна заслуга Ісократа складається в удосконалюванні стилю письмової мови, відмінності якої від усної підкреслює Аристотелю: “Один склад для мови письмової, інший для мови в суперечці, один для мови в зборах, іншої для мови в суді. Треба володіти обома”. Але найбільший римський теоретик красномовства Квинтилиан усвідомлював недоліки, властиві літературній творчості Ісократа, про що говорить його оцінка:«Стиль Ісократа повний численних прикрас і відрізняється великою гладкістю в різних жанрах ораторського мистецтва... Він тренований скоріше для арени, чим для полючи бою...» Якоюсь мірою це розумів і сам оратор, коли писав у мові “Пилип”: “Для мене не залишилося схованим, наскільки більшою переконуючою силою володіють мови вимовні в порівнянні з мовами, призначеними для читання.

Фахівці Древнього Рима узагальнили досвід майстрів Еллади, доповнивши їхніми результатами власних вишукувань. Дискусії не одержали в Римській імперії настільки широкого поширення, як це було в грецьких полісах. Для римлян був головним публічний виступ у режимі монологу. У римській школі злилися воєдино риторика й ораторське мистецтво. Від грецької риторики до римлян прийшли гумор, логіка і прийоми полеміки. А від ораторського мистецтва - добірність компонування тексту мови, припасування і шліфування фраз, відточена інтонація, оригінальність мовних оборотів, пози, жести і багато чого іншого.

Історія римського красномовства зберегла чимало імен, але серед них лише деякі належать видатним промовцям. Одним з таких був Марк Туллій Ціцерон. риторика ораторське мистецтво оратор

М.Туллій Ціцерон народився 3 січня 106 р до н.е у місті Арпінум, у сім'ї римського вершника Марка.У життя війшов як “нова людина”. Він добре усвідомлював потребу глибокої і всебічної освіти. Майбутній промовець вивчав багато різних наук. Отримав блискучу філософську, літературну та ораторську освіту у Римі і Греції.

Ораторський ідеал - свідоме володіння усіма засобами, які повинні зацікавити і переконати слухача. Ораторський талант, на думку Ціцерона - це велика рухливість розуму і фантазії, які здатні швидко знаходити матеріали, складати промову пишно, прикрашати її, міцно і надовго запам'ятовувати. Ораторська практика Ціцерона є втіленням у життя його стилістичних концепцій, які зумовили створення виликим промовцем свого неповторного стилю. На промовах, що збереглися, легко помітити еволюцію способу словесного викладу та манери виголошення оратором промов.

Ціцерон увібрав у себе все найкраще з науки і культури двох античних суспільств. Він вважав, що професія оратора надто важка, бо вона набувається за допомогою багатьох наук і великих зусиль.

Виконавська майстерність Ціцерона була бездоганною. Кожен жест промовця, його міміка, порухи очей, модуляція голосу виникли під впливом відповідного змісту виголошуваної промови, творили чудову гармонію, захоплюючи слухачів.

Багато в чому успіх виголошення визначав голос, про який промовецеві треба було завжди турбуватися. Він мав сильний і красивий голос, добре поставлений, здатний виражати найрізноманітніші почуття. Коли Ціцерон звертав свої слова. Сповнені гніву проти Катіліни, голос був різким, рвучким. Звучав з великою силою, бо ця промова містить гнівні і бурхливі інтонаціїі.

Іншим голосом, тоном оратор розповідає про благодійний вчинок Цецілії,яка гостинно прийняла до свого дому Секста Росція у важку хвилину його життя.

Ціцерон був неперевершеним промовцем і геніальним письменником. Він зосередив і висвітлив власний досвід ораторської і літературної діяльності, адже всі теоретичні та практичні вимоги, що висувалисья перед досконалими ораторами, він висував і перед собою. Після себе він залишив 58 промов, 19 трактатів з риторики, політики (“О законах”, “Тускуланські бесіди”, “Про оратора”, “Брут”). Більше 800 листів, документів, які стали відомостями о єпосі громадянської війни.

Марк Тулій Цицерон написав і виголосив низку ораторських шедеврів: “Брут”, «Про знаменитих ораторів», “Оратор”, “Про оратора”. Пізніше видатний оратор Квінтіліан створив оригінальну систему навчання риторики на основі принципів Цицерона у вигляді дванадцяти книг риторичних настанов. Квінтіліан говорив, що небо послало Цицерона на землю, щоб показати, до якої величі може дійти слово.

У Цицерона органічно поєднувалися теорія і практика: свої теоретичні ідеї він блискуче втілював у практичній діяльності. Ідеалом оратора він вважав людину високої культури, яка знає літературу, історію, юриспруденцію, філософію; добре володіє і простим, і високим стилем, розуміє вплив ритму на слух аудиторії, уміє примусити її сміятися й плакати, може володарювати над й душею. Для ораторів Риму характерні оклики, повтори, іронія, градація. В деяких його промовах майже не вживаються сполучники. Такий риторичний прийом робив судову промову карбованою.

ЧАСТИНА III

У 1864 році в Російській імперії, до складу якої входила Україна, було проведено судову реформу, яка запровадила суд присяжних, відділила суд від адміністрації, закріпила виборність суддів, змагальність кримінального процесу. Було створено адвокатуру. Між звинуваченням і захистом проходили публічні змагання, які викликали інтерес слухачів. Судові промови часто висвітлювалися в пресі. Все це сприяло швидкому розвиткові й удосконаленню судової риторики.

З'являється ціле сузір'я талантів, серед яких і зірки з України:

Сергій Андрієвський, Микола Карабчевський, Микола Холева. До цього сузір'я можна віднести й Анатолія Коні, мати якого була українка з Полтавської губернії, а сам він з 1867 по 1870 p. працював товаришем прокурора спочатку Сумського, а потім Харківського окружного суду.

Сергій Андрієвський (1847--1918). Народився в Катеринославі. У 1865 році з золотою медаллю закінчив курс у місцевій гімназії і вступив на юридичний факультет Харківського університету. Після його закінчення в 1869 році працює в прокуратурі Харківської судової палати, потім слідчим в м. Карачеві, товаришем прокурора Казанського окружного суду. В 1873 році, за безпосередньої участі А. Коні, з яким був близький по спільній роботі в Харківській судовій палаті, Сергій Андрієвський переводиться товаришем прокурора Петербурзького окружного суду. Працюючи в прокуратурі столиці Російської імперії, він зарекомендував себе першокласним оратором, одним з провідних державних звинувачів (обвинувачів).

Коли в 1878 році готувалася до слухання справа Віри Засулич, яка звинувачувалася в замаху на вбивство Петербурзького городоначальника генерала Трепова, Андрієвському запропонували виступати звинувачем у процесі, однак він відмовився брати участь у цьому процесі. Самостійний у своїх міркуваннях, сміливий у поглядах, молодий правник поставив умову надати йому право в своїй промові визначити громадську оцінку вчинку Трепова І його особистості. Зрозуміло, що адміністрація на таку вимогу не погодилася. Більше того, після розгляду справи В. Засулич Андрієвський був звільнений у відставку. Однак А. Коні підшукав своєму другові місце юрисконсульта в одному з Петербурзьких банків, а потім рекомендував до вступу в адвокатуру. Уже перший процес, в якому виступав Андрієвський, створив йому репутацію сильного адвоката. Промова у справі Бекер принесла репутацію одного із найблискучіших риторів і популярність за межами Російської імперії.

В основу судової промови Андрієвський завжди висував особу підсудного, умови його життя, внутрішні мотиви злочину. Він не відзначався глибоким всебічним аналізом матеріалів справи, недостатньо надавав уваги висновкам попереднього слідства. “Не будуйте вашого рішення на доказаності його вчинку, -- говорив він в одній справі, захищаючи підсудного, -- а загляньте в його душу і в те, що неминуче призвело підсудного до його способу дій”.

Сергій Андрієвський -- майстер психологічного захисту, оригінальний ритор, самостійний, з яскраво вираженою творчою індивідуальністю. Уміло користувався влучними порівняннями, часто вживав гострі зіставлення.

У своїй книзі “Драми життя. Захисні промови” С. Андрієвський пише: “. . .Взагалі ж для кримінального захисту, не рахуючись з видатними обдаруваннями, скоріше за все, корисні освічені, розумні, щирі, добрі люди, а менш за все потрібні казуїсти, або ж порожні фразери, які самовдоволено пропонують публіці пошарпані квіти красномовства”.

А ось ще один витяг із цієї книги, який засвідчує життєве і професійне кредо автора: “Якось у Вільні, один з приятелів мого клієнта, після дебатів сказав мені: “Що б про вас не думали, але кожен, хто слухає вас, мимоволі відчуває: ця людина говорить правду. ні від кого іншого я не чув відгуку більше для мене цінного, більш відповідного тому, чого я завжди прагнув”.

Промовиста деталь. У романі “Хождение по мукам” прообразом чоловіка Каті адвоката Миколи Івановича для Олексія Толстого був саме Сергій Андрієвський.

Досить успішно Андрієвський займався і літературною діяльністю. Він часто друкувався у “Вестнике Европы”. У книзі “Литературные чтения” за 1881 рік опубліковано ряд його творів -- критичних статей про Некрасова, Тургенева, Достоєвського, Баратинського. Опубліковано дві збірки його віршів. А згадувані вже судові промови Сергія Андрієвського ще за його життя витримали п'ять видань. У 1997 році відзначено 150-річний ювілей від дня народження цього видатного українця, про якого в Україні нині, окрім фахівців, мало хто й знає. Видання його праць в українському перекладі стало б добрим початком у справі заслуженого повернення в Україну цього доброго імені.

Анатолій Коні (1844--1927) народився в Санкт-Петербурзі в інтелігентній сім'ї; батько -- викладач історії в гімназії, доктор філософії, мати -- актриса і письменниця. 1865 року Анатолій Коні закінчив юридичний факультет Московського університету. Починав помічником секретаря Петербурзької судової палати. Потім -- товаришем прокурора окружного суду в Сумах, Харкові, де звернув на себе увагу громадськості як сміливий, об'єктивний звинувач.

Двадцятисемирічний Анатолій Коні стає прокурором Петербурзького окружного суду, а через шість років призначається головою столичного окружного суду -- першого суду Російської імперії. Як голова суду пов'язав своє ім'я з одним із найвідоміших політичних процесів того часу -- процесом Віри Засулич.

Олександр П, висока судова адміністрація вимагали від голови суду винесення звинувачувального вироку, причому якнайсуворішого. Проте А. Коні не лише не пішов на компроміс із власною совістю, але й відстояв незалежність своїх поглядів. Розгляд справи В. Засулич закінчився виправдувальним вердиктом. На непокірного суддю падає гнів начальства. “Вигнати” із суду його не могли, оскільки судді обиралися довічно, і Коні переводять у цивільну колегію “воювати з паперами”. А його покровителя -- міністра юстиції графа Палена було звільнено “за недбале ведення справи В. Засулич”.

Після семирічного забуття, коли вляглися політичні пристрасті, вже за іншого царя, А. Коні присвоюють генеральський чин дійсного статського радника і призначають обер-прокурором Урядового Сенату, сенатором, членом Державної ради '. В 1888 році він знову в Україні, в Харкові, керує слідством у справі про аварію царського потягу в районі ст. Борки. Невдовзі вченою радою Харківського університету йому присвоєно вчений ступінь доктора кримінального права за сукупністю робіт.

У 1917 році указом Тимчасового уряду А. Коні призначено головою касаційних департаментів Сенату. А через рік його обирають професором кафедри кримінального судочинства Першого Петроградського університету, професором Інституту живого слова -- унікального навчального закладу, де готували судових ораторів, спеціалістів з мистецтва мовлення, письменників, акторів. На той час лише в Оксфордському університеті існувала кафедра поезії.

До цього слід додати, що в 1910 році Академією наук Російської імперії А. Коні (разом з Л. Толстим, А. Чеховим і В. Короленком) був обраний академіком словесності. Нагороджений шістьма золотими медалями Академії наук, вісьмома орденами царського уряду, причому перший орден Святого Станіслава II ступеня з імператорською короною отримав у 24 роки в Харкові, останній орден -- Олександра Невського -- у віці 71 рік. За архівними даними, майже 150 разів обирався почесним членом юридичних, медичних, філологічних та інших товариств.

У 1927 році, читаючи лекцію в холодному приміщенні, отримав запалення легенів, що призвело до смерті. Похований у Санкт-Петербурзі поряд з могилами І. Тургенева, Ї. Гончарова, М. Салтикова-Щедріна. На могилі зберігся надпис: “Мыслил, чувствовал, трудился”.

Про Анатолія Коні написано багато, всі відзначають його прекрасне ораторське мистецтво, оригінальність промов, відсутність шаблону. Він по праву вважається першим серед судових ораторів “чародієм слова”, як його називали сучасники, така оцінка беззаперечна.

Протягом 1966--1969 pp. у Москві видавництвом “Юридическая литература” було випущено зібрання творів А. Коні у восьми томах. Його праця “Судові промови”, що вперше вийшла 1888 року і де зібрані звинувачувальні промови, напутні слова присяжним засідателям, касаційні висновки, витримала кілька видань. А. Коні залишив багато корисних порад і рекомендацій судовим риторам. Він вимагав від прокурора й адвоката логічності, глибокої аргументації, об'єктивного і обґрунтованого розбору доказів.

Сучасники відзначали, що навряд чи існував тоді звинувач більш небезпечний, стійкий і сильний внаслідок такту і почуття міри, відсутності натяжок і односторонності, ніж А. Коні. Він завжди глибоко вивчав і добре знав матеріали справи, хоча виписки робив рідко. Сила ораторського мистецтва А. Коні проявлялась і в тому, що він умів показати не лише саму подію, але й ті умови, які до неї призвели. У Коні дар психологічного аналізу поєднувався з даром художника слова. Його промова була багата образами, порівняннями, узагальненнями, влучними зауваженнями. Це все надавало їй життєвої правдивості, захоплювало слухачів.

Микола Карабчевський (1851--1925). Народився в Херсонській губернії. Після закінчення (із срібною медаллю) Миколаївської реальної гімназії вступив на юридичний факультет Петербурзького університету, який у 1874 році успішно закінчив із отупінню кандидата права.

Не отримавши посвідчення про благонадійність, яке вимагалося для роботи в установах міністерства юстиції, Микола Карабчевський вступає до адвокатури Петербурзької судової палати. Досить швидко завоював популярність як один з найкращих захисників. З успіхом виступав у багатьох “гучних” процесах: про інтендантські зловживання під час російсько-турецької війни (кримінальна справа розглядалася особливим присутствієм Петербурзького Військово-окружного суду); на захист Ольги Палем, яка звинувачувалася в убивстві студента Довнар; братів Скитських; султанських вояків, у вирішенні долі яких активну участь брав його земляк, письменник В. Короленко; широку популярність набула його промова у справі про катастрофу пароплава “Володимир”, захисні промови з політичних справ.

Захисні промови Миколи Карабчевського переконливі, впевнені, пристрасні. Він завжди детально вивчав матеріали попереднього розслідування, досить активним був на судовому слідстві. Умів показати помилки і вади протилежної сторони.

У 1894 році М. Карабчевський проголосив знамениту промову у справі Сазонова, який звинувачувався в убивстві міністра внутрішніх справ Плеве. Надзвичайно збуджений, оратор проголосив: “Панове судді! Мабуть бомба, яку кинув Сазонов, була наповнена не динамітом, а гнівом народу!”. Тут його перебиває головуючий: “Це крамола”. Але М. Карабчевський швидко зорієнтувався і відповів: “Так думав Сазонов”.

Інтереси Миколи Карабчевського були надзвичайно багатогранними: активно займався наукою, публіцистикою, критикою, художньою прозою і віршами. Його літературні твори опубліковані у збірнику “Піднята завіса”. Окремими виданнями вийшли дві фундаментальні праці -- “Около правосудия” і “Промови” . Редагував журнал «Юрист».

Помер Микола Платонович за кордоном в еміграції.

Микола Холева (1858--1899). Народився в м. Керчі Таврійської губернії. Після закінчення курсу місцевої класичної гімназії вступив на юридичний факультет Санкт-Петербурзького університету. З 1881 p. працює в адвокатурі при Петербурзькій судовій палаті.

Характерною особливістю для Холеви як адвоката є рідкісна сумлінність і виняткова працьовитість. Він завжди багато уваги приділяв детальному вивченню справи, всіх її обставин. Його промови -- це результат великої попередньої праці і ґрунтовної підготовки до процесу. Для адвоката не існувало дрібниць в обставинах справи. Будь-який факт -- суттєвий чи другорядний -- не проходив повз його уваги. Промови чіткі, послідовні. Доти, поки не закінчував всебічного розгляду одного питання, він не переключав своєї уваги на щось інше.

Промова в справі Максименка дуже добре відбиває особливості ораторського обдарування Миколи Холеви. В ній плавно і послідовно висвітлюються всі події справи. Аналіз доказів вичерпний і всебічний. Дуже ґрунтовний розбір висновків експертів. У захисній промові відсутні відступи з питань, що не стосуються справи. В інших промовах, наприклад у справі про катастрофу пароплава «Володимир», вдало використано літературно-художній опис окремих подій, образні порівняння.

Микола Йосипович займався літературною роботою. Брав участь у виданні журналів і газет, працював секретарем комісії із збирання юридичних звичаїв при етнографічному відділенні Географічного товариства.

Микола Криленко (1885--1938). Народився в селі Бехгеєво Смоленської області (Росія) в сім'ї політичного вигнанця з України. 1914 року закінчив юридичний факультет Харківського університету. В 1917 році -- Верховний головнокомандуючий і нарком у військових справах. З 1918 року працює в органах юстиції, організовує судові і прокурорські органи. Згодом -- Голова Верховного трибуналу при ВЦВК, прокурор Російської Федерації. Народний комісар юстиції СРСР, державний звинувач з найбільших політичних процесів, завідувач кафедрою кримінального права Московського інституту радянського права.

Микола Криленко був прикладом умілого і глибокого сполучення юридичного і психологічного аналізу обставин справи. Майстерно володів усіма прийомами полеміки, звертав особливу увагу на суспільне і політичне значення справи. Письменник Л. Шейнін писав про Криленка, що він був «оратором незабутнім».

Роман Руденко (1907--1981). Народився у місті Носівка Чернігівської губернії. Закінчив Московську юридичну школу і Вищі юридичні курси при Всесоюзній правовій академії в 1941 році. У 1944-- 1953 pp. -- прокурор УРСР, а з 1953 p. -- Генеральний прокурор СРСР. Почесний доктор юридичних наук університету ім. Гумбольдта (1960), Празького університету (1966).

Виступав із звинувачувальними промовами на відомих міжнародних процесах: у справі по звинуваченню головних німецьких військових злочинців у Нюрнберзі; справі американського льотчика-шпигуна Ф. Пауерса.

Роман Руденко проголошував свої промови яскраво, сильно, глибоко аналізував міжнародну обстановку і політичне значення справ, які розглядалися. Був об'єктивним не тільки в дослідженні обставин справи, але й особи підсудного. Його заключна промова як головного звинувачувача на Нюрнберзькому процесі була подією великої політичної значущості.

ЧАСТИНА IV

Ритор, оратор -- у часи стародавнього світу це була людина яка мала загальну повагу, це людина яка силою слова творила історію, і могла цією силою керувати іншими людьми.

Риторика, мистецтво ораторства, красномовства -- із самого свого народження викликала повагу як до себе так і до людини яка володіла цим мистецтвом, силою. Ця сила має дуже велику владу над людською свідомістю, приклад можна побачити в подіях нашої країни кінця минулого початку теперішнього року. Величезну силу цього мистецтва ми пізнали на “ власних шкурах”.

Тоді чому ми небожем пізнати цю силу хоча б її невеликі шматочки?

Мабуть це один шляхів нашої культурної та особистої деградації. Але майбутне за молодим поколінням, і я всеж таки сподіваюсь що колись вони згадають імена древніх людей які могли силою слова правити цілою країною, і мистецтво оратора знову розквіте як квітка із першими променями Золотого Сонця.

Размещено на Allbest.ru