Размещено на http://www.allbest.ru/

Основні вимоги до оратора і аудиторії

промова оратор аудиторія цицерон

Вступ

У класичній риториці Давньої Греції і Давнього Риму поняття образу оратора належало до головних. Проте спочатку вся увага риторів була звернена переважно на те, якою має бути переконлива промова, далі, з розвитком риторики, коло зацікавлень дослідників риторики і вчителів у риторичних школах поширюється на три невід'ємні складники риторичного діяння: оратор -- промова -- слухачі.

Оратор завжди на людях, а під час промови він підлягає суворішому суду, ніж інші, "і скільки разів ми виступаємо, стільки разів над нами здійснюється цей суд". Ця гіпербола потрібна була Цицеронові, щоб відзначити, наскільки відповідальним було в його часи заняття ораторством. На думку Цицерона, "оратор повинен володіти дотепністю діалектика, думками філософа, словами мало не поета, пам'яттю законодавця, голосом трагіка, грою такою, як у кращих лицедіїв... Нічого немає прекраснішого за досконалого оратора...".

Актуальність теми. Талант оратора -- це велика праця над удосконаленням свого власного мовлення, це постійний пошук чогось нового у сфері риторики, адже яким би майстерним не був оратор, кожна проголошена промова -- вже за його плечима і, як би не спиралася на попередню наступна промова, вона мусила мати вже щось своє, нове: в темі чи ідеї, повороті думки, логічних ходах, міркуваннях, аргументах, зустрічних спростуваннях, словесних засобах чи несподіваних фігурах. Тому що "ораторське мистецтво не може бути жалюгідним і блідим, а повинне бути приємним і розцвіченим найрізноманітнішими предметами, тому гарному ораторові слід багато про що почути, багато чого побачити, багато чого осмислити і засвоїти, а також багато чого перечитати...".

Завдання роботи:

· розкрити його роль у професійній діяльності менеджера;

· проаналізувати основні вимоги до особистості оратора;

· показати способи розвитку і вдосконалення ораторських здібностей;

· проаналізувати особливості індивідуального мовленнєвого стилю оратора;

· розкрити особливості мистецтва красномовства як способу впливу на аудиторію.

У чому ж складається сутність діяльності оратора й слухачів? Чим повинен бути заклопотаний оратор, вступаючи в спілкування? Насамперед , він повинен організувати сприйняття своєї мови аудиторією, тобто відразу ж опанувати увагою слухачів. Далі, варто втримувати увагу аудиторії до кінця виступу. І, нарешті, необхідно зробити мовну дію, обумовлена надзадачею виступу.

Природно, що ці процеси нероздільні, ще багато чого відбувається в психіці виступаючі. Він оцінює сприйняття своєї мови слухачами, коректує зміст, стиль, стежить за часом і т.д. Але сутність його діяльності в триєдності: в організації сприйняття, утриманні уваги й мовній взаємодії, спрямованій на досягнення поставленої мети.

Для того щоб взаємодія оратора й аудиторії було органічним, продуктивним, що доставляє радість і задоволення від корисно проведеного часу, і треба знати техніку мовної дії й володіти нею. Техніку мовної дії умовно розділяють на зовнішню й внутрішню. Цей розподіл допомагає більше ретельному розгляду її елементів, що й сукупності веде до високої майстерності мовного спілкування, наповнюючи слово тією бажаною енергією, що здатна перетворюватися в енергію справи.

1. Основні вимоги та завдання оратора

У давньогрецькій риториці, головним завданням якої було переконувати слухачів засобами живого слова, домінуючою вимогою до оратора була добродійність, здатність викликати довіру у слухачів, тобто оратор повинен бути настільки добрим і приємним, щоб люди мимоволі ставали його слухачами, вірили йому. Оскільки антична риторика була міцною сув'яззю логосу (думки і слова), філософії, теорії пізнання світу, то й ритор мав бути високоосвіченою і талановитою людиною, а ще і фізично досконалою.

Найповніший образ класичного оратора античних часів постає з трактатів про ораторське мистецтво Цицерона:"... Першою і неодмінною умовою для оратора є природне обдаровання. Для красномовства необхідна особлива жвавість [гнучкість] розуму й чуття", які мові про будь-який предмет надають оздоби. Це "робить прикрашання численним, запам'ятовування -- точним і міцним... усе це є дари природи...; якості, дані людині від природи... -- швидка мова, звучний голос, сильні легені, міцна статура, склад і вигляд усього обличчя й тіла..."; "Оратор багатий не лише словами, а й думками".

Оратор не може бути байдужим до предмета промови, йому необхідні ".. .ревність і захоплена любов до справи! Без цього у житті не можна дійти взагалі ні до чого великого, а тим більше до того, до чого ти прагнеш". Не кажучи вже про те красномовство, якому належить влада у будь-якій миролюбній та вільній державі, у самій здатності до слова, настільки привабливого, що нічого не може бути приємнішого для людського слуху чи розуму.

Справді, які співи солодші, ніж помірна розмова?

Які вірші доладніші за художнє розташування слів?

Який актор, що наслідує правді, зрівняється з оратором, який захищає її?

А що витонченіше, ніж: маса гострих думок?

Що чарівніше, ніж пишність слів, яка освітлює справу?

Що є багатшим за промову, насичену змістом різного роду?

Немає такого предмета, який був би виражений гарно й достойно і не став би надбанням оратора!..

Хто на шлях істини настановить полум'яніше,

Хто негідників викрає нещадніше,

Хто прекрасніше уславить благородних?

Хто може з такою силою викривати й нищити пристрасті?

Хто ніжніше потішить у скорботі?

З вимог, які ставить Цицерон до ораторів, видно, що найкращим він вважає оратора всебічно розвиненого і поліфункціонального, у красномовстві якого знання поєднувалися б з мораллю (етосом), обов'язок -- із задоволенням від естетичної насолоди: "Найкращий оратор є той, хто своїм словом і повчає слухачів, і дає насолоду, і справляє на них сильне враження. Вчити -- обов'язок оратора, давати насолоду -- честь... справляти ж сильне враження -- необхідність"[4, c. 165-167].

Зрозуміло, що стати таким оратором непросто. Необхідні не тільки природні дані, освіта та виховання, а й талант. Однак що таке талант у розумінні Цицерона? На це великий оратор відповідає так: "Талант мені потрібен оброблений, як поле, не один раз зоране, а двічі й тричі, щоб тим ліпшими й більшими були його плоди; а обробка таланту -- це досвід, це звичка слухати, читати, писати.. ."

Цицерон, передаючи свій досвід ораторської діяльності учням (бо кожний пристойний оратор в античному світі мусив мати і мав послідовників), розкривав процес підготовки промови, наголошуючи на тому, що оратор має робити і в якій послідовності на кожному етапі:

-- по-перше, він [оратор] повинен підібрати зміст для своєї промови;

-- по-друге, розташувати знайдене по порядку, зваживши й оцінивши кожен доказ;

-- по-третє, одягти й прикрасити все це словами;

-- по-четверте, зміцнити промову в пам'яті;

-- по-п'яте, виголосити її достойно й приємно[7, c. 59-61].

Далі Цицерон розповідав, як він проходив ці етапи: ".. .я дізнався і зрозумів, що перш ніж розпочати справу, слід на початку промови схилити слухачів на свою користь, далі пояснити справу, після цього з'ясувати предмет суперечки, потім довести те, на чому ми наполягаємо, нарешті відкинути заперечення; в кінці промови все те, що говорить на нашу користь, розгорнути й звеличити, а те, що за супротивника, похитнути й позбавити значення. Далі вчився я також правил прикрашання стилю: вони повідомляють, що висловлюватися ми повинні:

-- по-перше, чистою і правильною латиною;

-- по-друге, ясно й виразно;

-- по-третє, гарно;

-- по-четверте, доречно, тобто відповідно до достоїнства змісту..."[7, c. 62].

2. Зовнішня культура оратора

Зовнішність є не останнім чинником того, хто виступає. Тут важливо володіти собою, вміти "створити імідж", повний образ.

Вираз обличчя, хода, якою ви проходите до місця виступу, постава ? випростана чи згорблена, ваша жестикуляція ? все це складає певне враження ще до того, як ви сказали перше слово. Симпатія чи антипатія до оратора формується саме в ці найперші хвилини.

До місця промови треба йти спокійно, не бігти, не поправляти на ходу одяг, не слід на ходу зачісуватися тощо.

Негарно спрямовувати погляд у вікно, у стелю або заплющувати очі під час виступу. Не слід дивитися й "крізь" людей байдужим, відчуженим поглядом. Досвідчений оратор уміє дивитися так, що кожен слухач відчуває його погляд "саме на собі". Треба вчитися поступово переводити погляд з одного ряду облич на наступний, повертатися поглядом до тих, на яких виражено зацікавлення. Існує й такий прийом: час від часу повільно "малюйте" очима цифру 8, що наче лежить горизонтально на рівні очей залу.

Жестикуляція ораторові необхідна. Заклякла постава сприймається погано. Але й "мавп'яча" жестикуляція недоречна.

Жести поділяються на механічні, ілюстративні та емоційні.

Механічні жести ? це жести, що супроводжують промову без зв'язку з її змістом, тобто робляться автоматично.

Ілюстративні жести ? це жести, які зображують те, про що йдеться. Ані механічних, ані ілюстративних жестів допускати не слід. Вони тільки відволікають від промови, а іноді навіть створюють комічне враження.

Емоційні жести ? це жести, що підсилюють виразність промови, прикрашають її, допомагають у виділенні основних думок.

Трохи повертайте голову й корпус, робіть жести руками лише в найважливіших місцях промови. Не тупцюйте на місці, а непомітно переносьте центр ваги тіла з однієї ноги на другу. Ноги треба тримати трохи розставленими, одну ногу виставити дещо вперед. Коліна мають почуватися гнучкими. Груди й руки треба тримати без напруження[11, c. 204-206].

Правильні артикуляція й вимова, добра дикція ? запорука успіху. Слід чітко й правильно вимовляти кожен звук, боротися з шепелявістю, гаркавістю, недбалою вимовою.

Кожне слово треба чути, не можна зливати кілька слів в якусь невиразну звукову масу. Чіткість вимови часто залежить і від аудиторії, в якій виступає оратор. Потрібно пам'ятати, що чим більша аудиторія, тим повільніше поширюються звукові хвилі.

Усе базується на диханні, яке має бути досить глибоким і водночас інтенсивним.

Дотримуйте паузи. Пауза ? це теж засіб впливу на слухача. Паузи можна поділити на дихальні, логічні та психологічні. Дихальні паузи використовуються, щоб набрати дихання. У цей момент ви відпочиваєте самі і даєте відпочити аудиторії. Логічні паузи відбивають структуру тексту і в першу чергу розділові знаки.

Нарешті, вправно користуйтеся інтонаціями[12, c. 88-89].

3. Образ аудиторії. Подолання опору аудиторії

Аудиторія слухачів завжди конкретна, тому точних, безпомилкових приписів, як підкорити аудиторію, а тим більше подолати її опір, не може дати жоден ритор. Однак є кілька чинників, на які вказували відомі оратори і які можна задіяти для досягнення цієї мети. Умовно можна виділити такі види аудиторії: прихильна, байдужа, ворожа (навіть агресивна) і комбінована, що поєднує в собі і прихильних, і байдужих (як писав Цицерон, "в'ялих"), і ворожих слухачів.

В європейських риториках XVII ст. (за традицією Цицерона і Квінтіліана) поряд з ампліфікацією розглядали афекти як засоби створення настрою, впливу на душу слухачів. Серед них виділяли пафос і етос.

Що для цього потрібно ораторові? Насамперед глибокі знання, які є джерелом красномовства, освіта, гідна вільної людини, говірливість (бажання говорити), швидкість і стислість у нападі, який треба сповнити вишуканістю і благовихованням, і така ж швидка реакція, щоб самому відбити напад.

Важливою є здатність оратора швидко орієнтуватися, щоб не робити трагедії з дрібниць і не стати в результаті цього смішним.

Цицерон зазначав, що для знаходження змісту промови ораторові потрібні три речі: проникливість, розуміння (наука) і ревність (запопадливість). Він визнавав, що на першому місці серед ознак оратора має бути обдаровання, але без ревності не обійтися, бо "саме обдаровання збуджується у діяльність" ревністю.

Цицерон писав, що для оратора немає нічого важливішого під час "виголошення промови, ніж прихилити до себе слухача і так його збудити, щоб він керувався більше якимсь душевним пориванням і хвилюванням, між порадою і розумом". Як бачимо, антична риторика надавала перевагу почуттям і моралі, а не розуму і практичності.

Чим досягається прихильність і, отже, як можна подолати опір аудиторії? На це в Цицерона також є відповідь: "Прихильність же досягається достоїнством людини, її подвигами і бездоганним життям... ораторові приходить на допомогу ще м'якість голосу, скромний вираз обличчя, ласкавість мовлення; якщо ж доводиться виступати різкіше, слід показати, що ти змушений це робити проти волі. Досить корисними бувають ознаки добродушності, благородства, лагідності, поштивості, відсутності жадоби й користолюбства; всі ці прикмети людини дуже сприяють прихильності до неї і відвертають від тих, хто цими якостями не володіє. Неможливо викликати у слухача ні жалю, ні ненависті, ні ворожнечі, ні страху, ні слів співчуття, якщо всі ці почуття, які оратор прагне викликати у судді, не будуть виражені або, краще сказати, викарбувані на його власному обличчі"[10, c.94-96].

Є й суто практичні застереження:

· вступ має бути не швидким, щоб слухачі могли зрозуміти суть справи, висновки -- не повільними й не затягнутими;

· хто говорить коротко і стримано, може повідомити про щось, але не схвилювати;

· ненависть приборкують доброзичливістю, озлоблення знищується співчуттям;

· вправно використані веселий жарт, дотепний гумор також викликають прихильність слухачів, пом'якшують суворість, показують оратора людиною освіченою й тонкою.

Таким чином, ораторський ідеал класичної античної риторики майже повністю сформований у трактатах Цицерона, оскільки римський оратор врахував і думки своїх попередників -- грецьких риторів.

У риториці Аристотеля варто підкреслити таке актуальне положення про довіру до оратора, яка допомагає подолати опір аудиторії: "Є три причини, що викликають довіру до мовця... -- це розум, доброчинність і доброзичливість...".

У гомілетиці основна вимога до оратора полягала в тому, щоб він відповідав морально-етичному канону християнських заповідей.

У творіннях першого церковного проповідника Василя Великого сказано: "Хай не буде в тебе софістичних прикрас у слові ... промов гордовитих і рішучих, але у всьому відсікай величність. Будь добрим з другом, не злопам'ятним до зухвалих, людинолюбним до смиренних, утішай злощасних, відвідуй хворих, зовсім ні до кого не стався презирливо, вітай з приємністю, відповідай зі світлим обличчям, до всіх будь прихильним, доступним, не хвалися сам, не змушуй інших говорити про тебе, приховуй, скільки можеш, свої переваги, а в гріхах сам себе звинувачуй та не чекай звинувачень від інших. Не будь тяжким у виговорюваннях, звинувачуй не скоро і не з пристрасним рухом, бо це -- ознака зарозумілості; не засуджуй за малозначуще, ніби сам ти суворий праведник...".

У "Риториці" невідомого автора (1620 р.) про ритора і його доброслів'я сказано: "Ритор... досить мистецький у науці мовлення... [вміє говорити] доречні й похвальні промови в справах і на міських судах за звичаєм і законом тієї держави, де народився... [добирає] необхідні слова до усякої справи... безславної чи слави достойної, багатої чи бідної, праведної чи нечестивої... великі справи стислими словами... [щоб були присутні] світлість й сяяння словесне...

Пам'ять створюється вивченням і читанням божественного писання, а також літописів -- для зміцнення розуму мовця й слухача"[8, c. 59-60].

Слов'янський риторичний ідеал найповніше сформований у 10 книгах "Про риторичне мистецтво" (1706 р.) Феофана Прокоповича, зокрема у розділі "Що робить оратора знаменитим". Загалом продовжуючи традиції античної риторики, відповідно визнаючи її вимоги до оратора, Феофан Прокопович наголошував на патріотичності й почесності місії оратора, на його таланті й працьовитості. Це видно зі "Вступу" до праці, в якому Феофан Прокопович звертається до молоді, що прийшла вчитися до Києво-Могилянської академії:

"Молоді оратори!

Приступивши до школи красномовства, знайте, що ви прагнете до такої почесної справи, яка сама по собі справді настільки корисна, що її належить викладати не лише для вашого добра, а на благо релігії і Батьківщини... це є та цариця душ, княгиня мистецтв, яку всі вибирають з уваги на достоїнство, численні бажають з огляду на користь, а лише деякі осягають, як внаслідок нерівних сил таланту, так і через обсяг самого предмета...; потрібно, щоб ми намагалися вкласти працю і зусилля, рівні тому подиву, котрий кожний має перед красномовством... Вас закликає на громадські діла Батьківщина, церква... благає вас взяти участь у полемічних дискусіях; сама слава кличе кожного з вас передати своє ім'я нащадкам..."

Навіть у часи Прокоповича, а це вже початок XVIII ст., про ораторство говорилося як про велику, почесну й корисну роботу, яка вирішує найважливіші справи і приносить людині "дивну приємність". Оратор турбується і проводить найважливіші справи "на форумі, в судах, курії, сенаті, царському палаці, у священних храмах і найсвятіших церквах. Він розкриває і переслідує злочини, дискутує про чесноти і достоїнства, відкриває таємниці природи, нарікає на нестійкість долі, говорить про виникнення і загибель царств і про суєтну мінливість речей, ставить перед очі подвиги героїв і царів, величаво прикрашає мужів, що здобули славу, тлумачить священні справи трисвятого і найбільшого Бога, виголошує похвали, викладає народові накази і закони. Одним словом, все, що тільки є у природі речей, може бути предметом [промов] оратора... Він замикає в межах свого слова всі важливі справи.

" …Гравець не так досконало володіє м'ячем, як оратор душею людини".

Цими думками не вичерпується обсяг ідей і зміст інформації про риторику як обов'язок оратора, як дар переконливої мови, що "лікує душі"; інформації, висловленої у десяти книгах "Риторики" Феофана Прокоповича. Він знову закликає молодь до праці: "Українські юнаки! Батьківщина, а водночас і церква, щоб не обманути вашого довір'я, сумлінності, зусиль і праці для осягнення цих та інших незчисленних благ, просить вас: переможіть огиду, здолайте труднощі, не жалійте якусь хвилинку часу присвятити цій дуже приємній праці, бо це мистецтво настільки почесне й корисне, що якби воно було заховане за океаном, на самому кінці світу, то однак його треба б шукати. Адже воно своєю цінністю перевищує будь-які труднощі і працю". Як бачимо, це пафосне ставлення Ф. Прокоповича до риторики й оратора повністю відповідає, а часом і перевищує те, що панувало в античній риториці[2, c. 131-133].

Висновки

Оратор має передбачити, як не втратити прихильних, здобути байдужих, заспокоїти агресивних. Цицерон вважав, що "вся міць і мистецтво красномовства полягають у тому, щоб або заспокоювати, або збуджувати душі слухачів". Досягти цього може тільки той, хто розуміє людську душу і знає причини, які викликають спалах чи заспокоєння.

Аудиторія слухачів -- це те, заради чого виникала й розвивалася риторика як наука і як педагогічна майстерність, заради чого красномовство сягало вершин словесного мистецтва, а оратор працював у поті чола і "згорав" у полум'ї слави або безслав'я. Слухачі є першою рушійною силою для риторики і в риториці, як учні -- для педагогіки і в педагогіці.

Слухачі бувають різні: за суспільною роллю, за фахом, за освітою, за віком, за мораллю, нахилами й уподобаннями, зрештою, за внутрішньою і зовнішньою готовністю слухати чи ні, сприймати чи відхиляти оратора. Проте промовцю слід пам'ятати головне: слухачі завжди його судді в нетермінологічному, тобто фігуральному, значенні цього слова. І постійним його завданням завжди має бути намагання досягти переваги над слухачами. Те, що ми нині бачимо й чуємо безславних промовців, свідчить, що вони не прагнуть до перемоги над слухачами і не дбають так, як дбали про це оратори доби класичної риторики.

У своєму житті людині доводиться повсякчас спілкуватися з іншими людьми, тваринами, природою тощо. Спілкування відбувається за відповідними законами, етичними нормами. Людина спостерігає, слухає, звертається до когось, до чогось і одночасно реагує, оцінює, відгукується.

Для промовця початок виступу - це ніби стрибати у крижану воду. Не можна показати свого хвилювання, страху. Треба зайняти зручну позу, подолати внутрішнє напруження, кілька разів удихнути повітря і лише потім починати повільно та спокійно говорити.

Під час виступу важливо правильно дихати. Кожен читець та промовець повинен керувати диханням під час читання чи виступу так, щоб воно не заважало йому читати, а публіці - слухати. Процес дихання у кожної людини дещо відмінний: він залежить від напруження голосу, тривалості пауз, темпу читання (промови), музичної організації твору і навіть від психо-фізичного стану читця. Повітря набирається у перервах між словами й фразами без напруження та шуму. Правильно організоване, треноване дихання сприяє нормальному походженню життєвих процесів організму, знімає втому як загальну, так і апарату мовлення, розвиває його.

Емоційний стан - важливий елемент в ефективності тренувальних вправ. Ви повинні одержувати задоволення від кожного тренування.

Найбільш правильний шлях до спілкування - це увага. Без неї не може бути спілкування однієї людини з іншою. Спілкування може бути безпосереднім, самоспілкуванням, з уявним чи відчутним об'єктом. Кожен вид спілкування має свої особливості, проте у кожному з них має діяти одна закономірність: щоб спілкуватися, треба мати те, з чим можна спілкуватися, тобто насамперед власні пережиті почуття та думки. Щоб навчитися говорити з аудиторією, треба добре знати її, адже точно визначений адресат розмови робить мовлення виразним, дохідливим і переконливим. Під час читання художнього тексту читець стає співавтором літературного тексту, переживає, співчуває і поступово вводить у коло своїх думок і емоцій слухачів, підкоряє їх тому, про що говорить. Образи, події, які з'являються в уяві, читець прагне передати слухачам, намагається, щоб вони повірили йому, адже в мистецтві художнього читання все призначено для аудиторії.

Список використаної літератури

1. Александров А.Н. Риторика: Учебное пособие для вузов. ? М., 1999.- 284 с.

2. Баева О .А. Ораторское искусство и деловое общение. ? Минск, 2001.- 187 с.

3. Безменова Н.А. Очерки по теории и истории риторики. ? М., 1991.- 214 с.

4. Вандишев В.М. Риторика. ? К., 2003.- 310 с.

5. Герман М.А. Основи риторики. ? К., 1988. - 146 с.

6. Гурвич С.С., Погорелко В.Ф., Герман М.А. Основы риторики. ? К., 1988. - 264 с.

7. Зарецкая Л.П. Риторика. ? М., 1999. - 244 с.

8. Клюев Е.В. Риторика: Учебное пособие для вузов. ? М., 2001. - 158 с.

9. Корнилова Е.Н. Риторика ? искусство убеждать. ? М., 1998. - 136 с.

10. Мацько Л.І., Мацько О.М. Риторика. ? К., 2003. - 310 с.

11. Сагач Г.М. Риторика. ? К., 2000. - 567 с.

12. Спанатій Л.С. Ораторське мистецтво. ? Миколаїв, 1999. - 116 с.

Размещено на Allbest.ru