Структуралізм як напрям у мовознавстві

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Для мовознавства, як і для будь-якої науки, характерні постійний пошук, переосмислення й переоцінка набутих знань, опрацювання нових підходів до вивчення об'єкта. Мовознавців ХХ ст.. не задовольняло принципове зведення їхніми попередниками теоретичних проблем до вивчення мовних процесів і мовних змін, внаслідок чого поза увагою опинилися такі важливі питання, як вивчення самої структури мови і характеру її функціонування. Цим викликана поява в 20-ті роки ХХ ст.. нового лінгвістичного напряму - структуралізму, а згодом - генеративізму. У період між першою і другою світовими війнами виник новий лінгвістичний напрям, опозиційний до молодограматизму й порівняльно-історичного мовознавства взагалі. Він отримав назву структуралізм. Структуралізм - напрям у мовознавстві, для якого характерне розуміння мови як чітко структурованої знакової системи і прагнення до суворого (наближеного до точних наук) формального її опису. Появу цього напряму зумовили успіхи в інших галузях наукового пізнання й виникнення нових філософських течій. У всіх науках відбулася переоцінка результатів, досягнутих на основі індуктивних методів. Фізики відкрили недоступні для безпосереднього спостереження елементи атома - електрони, протони, нейтрони. Російський учений І.П.Павлов здійснив відкриття у сфері фізіології центральної нервової системи. Виникла кібернетика, основним об'єктом дослідження якої є кібернетичні системи, що розглядаються абстрактно, незалежно від їх матеріальної природи. Усе це було досягнуто на основі дедуктивних мисленнєвих процедур, що позначились на поглядах щодо значення індуктивних і дедуктивних прийомів дослідження. Показовим є висловлення німецького філософа Е.Гуссерля: індуктивна логіка уподібнена дерев'яному залізу. На переоцінку значення індуктивних і дедуктивних прийомів аналізу мала певний вплив і математизація різних галузей знаннь.

Структуралізм як напрям у мовознавстві

Методологічною основою структуралізму була філософія неопозитивізму, особливо ідеї австрійських філософів Рудольфа Карнапа (1891 - 1970), який опрацьовував теорію логічного синтаксису мови як науки, Людвіга Вітгенштейна (1889 -1951), котрий запропонував програму побудови штучної "ідеальної" мови, прообразом якої є мова математичної логіки, а також англійця Бертрана Рассела (1872 - 12970), який розвинув дедуктивно-аксіоматичну побудову логіки для логічного обґрунтування математики.

Теорія структуралізму не являла собою єдиного напряму. Однак для всіх його течій спільним є: 1) твердження, що синхронне дослідження мови - головне завдання мовознавства; 2) прагнення вивчити й описати факти мови передусім як особливого явища; 3) формалізація лінгвістичного аналізу й пошуки об'єктивних методів вивчення й опису мови (спроба підвести мовознавство до рівня математичних наук); 4) структурне членування мови й поняття рівня.

Напрями в мовознавстві, що ставлять за ціль лінгвістичного дослідження розкриття основним чином внутрішніх відношень і залежностей компонентів мови, її структури, що розуміє, проте, по-різному різноманітними структуралістськимими школами. Основні напрямки структуралізму:

1) Празька лінгвістична школа,

2) американський структуралізм,

3) Копенгагенська школа,

4) Лондонська лінгвістична школа.

Відштовхуючись від попереднього молодограматичного напрямку в мовознавстві, структуралізм висунув деякі положення, загальні для різних його напрямків. На противагу молодограматикам, що запевняють, що реально існують лише мови окремих індивідів, структуралізм визнає наявність мови як цільної системи. "Атомізму" молодограматиків, що вивчали лише окремі, відірвані один від одного мовні одиниці, структуралізм протиставляє цільний підхід до мови, що розглядається як складна структура, в якій роль кожного елемента визначається його місцем по відношенню до інших елементів, залежить від цілого. Якщо молодограматики єдино науковими вважають тільки історичні дослідження мови, не надаючи значення опису його сучасного стану, то структуралізм переважну увагу приділяє синхронії. Загальним для різних течій структуралізму є також намагання наблизитись до точних і об'єктивних методів дослідження, виключаючи з нього будь-який прояв суб'єктивних моментів. Поруч із загальними рисами окремим напрямам структуралізму характерні вагомі розбіжності.

Батьком структуралізму звичайно вважають Ф.де Соссюра (1857-191), який є засновником сучасної лінгвістики. Соссюр ввів різницю між реальними актами мови, або висловами, і системою, що лежить в їх основі, якою людина оволодіває при вивченні мови. Він довів, що лінгвістика повинна зосередитись на останній і описувати структуру цієї системи шляхом визначення її елементів та їх взаємовідношень. В попередній період лінгвістика приділяла основну увагу історичній еволюції елементів мови; Соссюр же наполягав на тому, що синхронічна, або синхронна лінгвістика - вивчення мовної системи відносно до часу - повинна отримати перевагу над діахронічною, або історичною лінгвістикою. Досліджуючи мову як систему знаків, структурна лінгвістика виявляє противаги, що створюють значення, і правила комбінування, що правлять будуванням мовних послідовностей.

Найосновнішими для структуралізму є твердження про те, що

1) соціальні і культурні явища не мають субстанційної природи, а визначаються своєю внутрішньою структурою ( відношеннями між їх частинами) і своїми відношеннями з іншими явищами у відповідних соціальних і культурних системах,

2) ці системи суть системи знаків, так що соціальні і культурні явища - це не просто об'єкти і явища, але об'єкти і явища, наділені значенням. Подібно тому, як фонолог цікавиться виявленням звукових відмінностей, структураліст, що вивчає одяг, виділяє ті ознаки, які є основними в тій чи іншій культурі. Багато з фізичних ознак, важливі для того, хто носить предмет одягу, можуть не мати ніякого соціального значення: довжина спідниць в якій-небудь культурі може бути значимою, тоді як матеріал, з якого вони зроблені, - ні, або значимим може бути протиставлення світлих і темних тонів, тоді як відмінності між двома темними тонами може не нести ніякого значення. Визначаючи ознаки, що перетворюють предмети одягу в знаки, структураліст буде намагатися виявити систему неявних домовленостей (конвенцій), що впливають на поведінку людей, що належать даній культурі. В ідеалі структурний аналіз повинен вести до створення "граматики" явища, що розглядається, - системи правил, що задають можливі комбінації і конфігурації і демонструють відношення нерозглянутого до розглянутого.

Структуралізм пояснює, яким чином соціальні інститути, системи домовленостей, які тільки шляхом структурного аналізу і можуть бути виявлені, роблять можливим людський досвід. Скриті системи правил дозволяють вступати в шлюб, забивати гол, писати поему, бути неввічливим. Структуралізм з його намаганнями описати ці системи норм може бути протиставлений не тільки атомізму ( що намагається описати ізольовані явища), але й історичним і казуальним (причинним) поясненням, причому саме ним і найбільше. Структурні пояснення не простежують попередні стани і не розташовують їх в причинний ряд, а пояснюють, чому конкретний об'єкт або дія володіють значенням, співвідносячи їх з системою прихованих норм і категорій. Описом краваток буде не намагання дошукатися до їх виникнення, переважно несуттєвого з точки зору їх сучасного значення, а визначення їх місця в структурі деякої системи. Це заміщення діахронічної перспективи синхронічною характерно для структуралізму і має три важливих корелята. 1) Те, що могло в конкретний момент викликати деякі явища, менш цікаво структуралізму в порівнянні з тими умовами, які роблять це явище актуальним і значущим.

2) Структурні пояснення спираються на поняття позасвідомого. Розглянемо приклад мови: я знаю деяку мову в тому значенні, що можу виконувати і розуміти нові висловлювання, але я не знаю, що я знаю; складна граматична система, якою я користуюся, у більшій частині недоступна для мене і все ще не описана повністю лінгвістами. Їх задача - описати позасвідому систему, функціонування якої визначає мою мовну поведінку.

3) Як швидко структуралізм пояснює значення, посилаючись на системи, не усвідомлювані суб'єктом, він тяжіє до того, щоби трактувати свідомі рішення швидше як наслідки, ніж причини. Людське "я", суб'єкт - це не щось дане, а продукт соціальної і культурної систем.

Лінгвістика стала областю науки, в якій структурні ідеї поширились швидше всього і зайняли в багатьох країнах панівне становище. Курс загальної лінгвістики Ф. де Соссюра (1916) сильно вплинув на багатьох мовознавців. Для лінгвістів країн Центральної і Східної Європи велике значення мали такі ідеї польського і російського вченого І.А.Боудена де Куртене (1845-1929), якого також іноді відносять до числа засновників структуралізму. В 1910 - 1930-х роках склався ряд наукових шкіл, які в тій чи іншій степені можуть бути віднесені до структурної лінгвістики. В Швейцарії виникла Женевська школа на чолі з колегами Ф. де Соссюра і видавцями його курсу Ш. Баллі (1865 -1947) і А. Сеше (1870 - 1946). В Данії склалась Копенгагенська школа, або глосематика, на чолі з Л. Ельмслевим (1899 - 1965). В Чехословаччині до кінця 1920-х років сформувався Празький лінгвістичний гурток, в якому об'єдналися чеські вчені В. Матезіус (1882 - 1945), Б. Трнка (1895 - 1984) і ін. і емігранти з Росії - Р.Якобсон, С.Карцевський (1884 - 1955), що скоро переїхав в Женеву, і Н.Трубецкой, що жив в Відні (1890 - 1938). У Франції найбільш впливовими лінгвістами стали Е.Бенвеніст (1902 - 1976) і А Мартіне (1908 р.). В Англії Заснувалась Лондонська школа на чолі з Дж. Р. Ферсом (1890 - 1960). В цих і деяких інших європейських країнах працювали також видатні лінгвісти, що не створили своїх наукових шкіл: в Польщі Е.Курилович (1895 -1978). У Франції Л.Теньєр (1893 - 1954). В Англії А. Гардінер (1879 - 1963). В Германії і Австрії, де дуже сильні були традиції ХІХ ст.., сруктуралізм не став панівними напрямом в лінгвістиці; найближче до нього був видатний лінгвіст і психолог К.Бюлер (1879т - 1963).

Всі структуралісти в лінгвістиці приймали (іноді з деякими видозмінами) ряд ідей , що висунув Ф. де Соссюр. Це розмежування мови і розмови і зосередження лінгвістики на вивченню саме мови; розуміння мови як системи знаків, розмежування лінгвістики на синхронічну і діахронічну з пріоритетом, що дає перевагу (хоча більшість структуралістів займалися і історією мови), стремління до розгляду системи мови в цілому і виявленню системних відношень між мовними одиницями. Більшості структуралістів був в тій чи іншій мірі притаманний підхід до мови як до явища, що вивчає зовні, без звернення до психології і самонагляду, розгляд мови за межами того, що говорить і того, що слухає (виняток складали К.Бюлер, Е.Сепір, Е.Д.Поліванов, частково А.Гардінер, Л.В.Щерба). Типовим для структуралістів є цільове направлення до точності, строгості і непротиріччя опису, що дійшло на пізньому етапі розвитку структуралізму до активної його математизації і побудови формальних моделей. Ці методологічні установки були в подальшому наслідувані генеративною лінгвістикою Н.Хомського, що була висунута на передній план в останній треті ХХ ст.., хоча генеративна теорія завжди акцентувала швидше розрив з класичним структуралізмом, ніж наступність по відношенню до нього.

Крім спільних рис кожне відгалуження структуралізму має свої особливості. Так чи не найбільшою заслугою пражців є інтерпретація мови як функціональної системи, тобто як "системи засобів вираження, що служать якійсь певній меті". Застосувавши системно-функціональний підхід до аналізу звукової системи мови, празькі структуралісти замість декларативних тверджень про системність мови наочно довели правильність положення Соссюра про те, що в мові важливими є не звуки і значення самі по собі, а відношення між звуками і значеннями, що "матеріальний зміст /…/ фонологічних елементів менш суттєвий, ніж їх взаємозв'язок усередині системи". Трубецькой увів поняття опозиції (що є суттєвим внеском у мовознавство) і на його основі довів, що два різні звуки можуть в одній мові виступати як різні фонеми, а в іншій - як одна. Усе залежить від системи протиставлень (опозицій), яка має місце в кожній мові. Головним є не те, що звуки утворюють систему, а те, що у фонологічних дослідженнях потрібно виходити із системи. Найповніше погляди Празької школи щодо фонології викладено в капітальній праці Трубецького "Основи фонології" (1938).

Однією з найоригінальніших структуральних течій є копенгагенський структуралізм. Копенгагенський (датський) структуралізм або глосематика - лінгвістична течія структуралізму, яка мала на меті створення універсальної лінгвістичної теорії; трактує мову як абстрактну структуру й описує її суто формальними способами без звернення до її субстанцій (реального змісту і звучання).

Свою лінгвістичну теорію копенгагенські структуралісти назвали глосематикою для того, щоб акцентувати на принциповій відмінності їхньої теорії від традиційного мовознавства.

Творцем глосематики вважають Луї Єльмслева - автора багатьох праць, у яких розвинуто ідеї цієї мовознавчої течії. Найважливішим з них є "Мова і мовлення" (1942), "Основи лінгвістичної теорії" (1943), "Метод структурного аналізу" (1950), "Пролегомени до теорії мови" (1943). Остання праця найповніше розкриває глосематичну теорію. У ній ідеться не про якусь конкретну мову (датську, англійську, німецьку тощо), а про мову загалом як певну систему, тобто даються положення, що повинні підходити до будь-якої мови незалежно від генеалогічної й типологічної класифікацій. Іншими словами, Єльмслев робить спробу створити загальну теорію мови.

Лінгвістика, на думку Єльмслева, має досліджувати мову не як механічне поєднання позамовних (фізичних, фізіологічних, психологічних, логічних, соціологічних) явищ, а як самодостатнє ціле, структуру sui generis (своєрідну). Водночас лінгвістична теорія повинна нехтувати відхиленнями в мовленні і шукати "постійне, яке лежить в основі змін", що робить мову мовою, якою б вона не була. Лінгвістична теорія повинна відповідати трьом вимогам : несуперечливості, простоті й повноті (вичерпаності).

Точні науки пішли значно вперед порівняно з соціальними, бо мають справу тільки з відношеннями між речами, з функціями. Такий самий підхід повинен бути й щодо мови. Тому метою глосематики є опрацювання такого методу опису мови ("алгебри" мови), "який оперував би невизначеними єдностями" і став основою створення дедуктивної теорії мови.

Позитивним у копенгагенському структуралізмі було прагнення опрацювати точний метод аналізу, який спирається на дані математичної логіки. Глосематики розширили поняттєвий апарат мовознавства. Запропонували цінні методологічні принципи. Науковці вважають, що глосематика може бути корисною для створення універсальних мов (мов-посередників) для машинного перекладу і для створення типологічної класифікації мов.

В історію науки глосематика ввійшла як спроба гранично абстрагованого від будь-якої конкретики підходу до мови. Будучи загальною дедуктивною теорією мови, вона стала однією з перших спроб поєднання лінгвістики з формальною логікою і тим вплинула на вдосконалення методів дослідження мови. Такі глосематичні терміни, як схема, комутація, детермінація, кореляція, реляція, план вираження, план змісту, конкретні типи функцій та ін., увійшли в лінгвістику.

Недоліком глосематики є значне звуження і збіднення об'єкта дослідження, відірваність мови від людини, суспільства, культури, історії, а також перебільшення ролі відношень за рахунок елементів, що співвідносяться.

На основі глосематики не можна досліджувати реальні мови і не можна зводити мовознавство до побудови схем, як це роблять глосематики. Як зауважує В.М.Алпатов, "колись впливова глосематика нині стала історією".

Лондонська лінгвістична школа

Загальна характеристика

Зупинимось детальніше на Лондонській лінгвістичній школі (школа концептуалізму). Вона організаційно оформилась в 40-х рр.. ХХ ст. на чолі з Дж. Р. Ферсом (1890 - 1960). В ній об'єдналисьУолтер Аллен (1911р.), Майкл Олександр Кірквуд Халлідей (1925р.), Робер Х. Робінс (1921 р.), Уільям Хаас (1912р.), Френк Робер Палмер (1922 р.) і ін. Вони ставили своєю ціллю побудувати загальну теорію що дозволяє знайти пояснення специфічним особливостям конкретних мов, створити адекватні методи їх структурно-функціонального опису. При цьому вони спираються на національні традиції британського мовознавства, що приділяло з середини ХІХ ст. увагу інтенсивним дослідженням живих мов (особливо так званих "примітивних" або "екзотичних" мов Африки, Азії і Океанії). Школа орієнтується на культурно-соціологічну доктрину етнографа і антрополога Бронислава Каспера Малиновського (1884 - 1942), згідно з якою зумовлені соціальною і біологічною природою людини основні спонукання, бажання, потреби знаходять свої зображення в функціонально і генетично тісно зв'язаних один з одним культурі ( що розуміється як весь контекст людської поведінки) і мові.

На їх думку, соціологічні і мовні структури іманентні по своїй суті, але зв'язані між собою. Суспільство, мова і особистість створюють нерозривний комплекс; для їх вивчення необхідно функціональний підхід. Прямий і безпосередній вплив дали ідеї Е. Дюркгейма і Ф. де Соссюра, а також концепція біхевіорізма. В поясненні зв'язків мови і культури вони близькі до антропологічних і етнографічних теорій Л. Леві-Брюля, К.Леві-Стросса, Е.Сепіра і Б.Л.Уорфа. В роботах більшості представників Лондонської школи отримують продовження традиції англійської граматичної думки (Генрі Суіт, 1845 -1912).

Школа концептуалізму вивчає наступні основні проблеми:

ь місце і функції мови в суспільстві;

ь функціональне розшарування мови;

ь взаємозв'язки мови і культури функціонування мови в різних ситуаціях (офіційне спілкування, релігійні церемонії, спілкування носіїв різних соціальних рангів;

ь взаємовідношення мови і особистості;

ь рушійні сили розвитку мови;

ь будова мови;

ь виділення мовних рівнів і одиниць;

ь просодичний аналіз;

ь встановлення мовних категорій;

ь природа мовного значення;

ь поняття контексту;

ь види контексту;

ь побудова системи лінгвістичного опису;

ь можливості залучення немовних даних до лінгвістичного аналізу;

ь місце значення в лінгвістичному аналізі;

ь система лінгвістичних термінів.

Разом з цим висувається мета створити сукупність технічних можливостей для іманентного опису мовних явищ, що не обов'язково опираються на дані психології, соціології і т. д.

Лондонці керуються наступними загальними принципами:

а) лінгвістичне дослідження повинне починатися з аналізу не мовної системи, а мовного застосування як частини більш широкого соціального процесу;

б) даний соціальний процес створюється в ситуаціях, тобто кожне мовне висловлювання детермінується як своїм мовним контекстом, так і своїм ситуаційним контекстом;

в) значення розуміється (на відміну від ментальних трактувань), як комплекс відношень в контексті ситуацій.

Мова трактується:

а) як спонукання і внутрішні стимули в природі людини ( природній дар); б) як традиційні системи або звички, тобто постійне засвоєння мовних норм і активне володіння ними (мова як конкретна система);

в) як сукупність безмежної кількості індивідуальних висловлювань (мовних актів).

Розмежовуються парадигматичні і синтагматичні відносини, що створюють відповідно системи і структури. Постулюється необхідність вертикальної, об'ємної і багатовимірної побудови систем

(парадигматичних класів) і, відповідно, горизонтальної, лінійної і одновимірної побудови структур (синтагматичних рядів).

Значення є багаторівневе створення, що досягається при русі в аналізі від верхнього (просодичного) рівня вниз. Розрізняються фонологічні, лексичні і інші модуси значення. Значення часто ототожнюються з використанням. В аналізі значення використовується метод контекстуалізації, що означає звернення до ситуаційного і соціального контексту. Контекст ситуації визначається в лексичному плані як типове і постійне оточення даного елемента (коллокація), в граматичному плані - як сукупність граматичних форм (коллігація).

Під поняття коллокації підпадають характерні, що часто зустрічаються, сполучення слів, чиє виникнення поруч один з одним базується на регулярному характері взаємного очікування і задається не граматичними, а чисто семантичними факторами ( поняття коллокації близьке до поняття сутніх семантичних відношень Вальтера Порцига і до поняття лексичних солідарностей Еудженіу Косеріу).

Коллігації трактуються як сукупності морфолого-синтаксичних умов, що забезпечують комбінування мовних одиниць ( поняття коллігації близько до поняття сумісної зустрічності З. Харріса, до поняття валентності С.Д.Кацнельсона, Л.Теньера, А.А.Холодовіча, Герхарда Хельбіга, до поняття комбінованої потенції Володимира Григоровиа Адмоні).

Лондонська школа Дж. Ферса вплинула на розвиток соціолінгвістики, функціональної і контекстуальної граматики, лінгвістики тексту, на розробку теорій засвоєння мови.

Поряд з концептуалізмом влаштовується системна граматика (scale-and-category-grammar) як модель дескриптивного аналізу мови, розроблена в 60-х рр. на основі концепції Дж. Ферса його учнем М.А.К.Хеллідеєм. Він розуміє лінгвістичні описи як зображення абстрактних мовних форм, що вийшли з мовних висловлювань. Ним констатується тісний зв'язок між мовою і немовним світом, що створюється ситуаційним контекстом. Він визнає можливість забезпечити адекватний і повний аналіз мови, дякуючи співвідношенню з системою взаємо визначених один одного і логічно доведених один з одного формальних одиниць.

Розрізняються:

а) три рівні опису - рівні форми (граматика, лексика), субстанції (фонологія, орфографія) і ситуаційного контексту (семантика, що знайдена у відповідності форми і субстанції);

б) чотири основні категорії - одиниці як структуровані елементи всіх рівнів ( речення, слово, морфема и т. д.), структура, що відображає синтагматичний порядок всередині одиниць, клас (класифікація одиниць у відповідності з їх функцією) і система, що відображає парадигматичний порядок у відношеннях одиниць закритих класів;

в) три шкали абстракції, на яких установлюються відносини між категоріями і наочними мовними даними: шкала рангів (ієрархічний порядок одиниць типу морфема - словосполучення - елементарне речення (clause) - повне речення (sentence); шкала репрезентації (відношення між категоріями і мовними даними) і шкала витонченості ( більш детальні відмінності на всіх рівнях).

Моделі системної граматики найшли застосування в дослідженнях 60-70-х рр.. по синтаксису і семантиці англійської мови, по лінгводидактиці і теорії перекладу (М.А.К.Хеллідей, Р.А Хадсон та ін.).

Крім ідей Ф. де Соссюра, на встановлення ідей школи вплинули концепції британського фонетиста кінця ХІХ - початку ХХ ст.. Г.Сюіта (1845 - 1942) і антрополога Б Малиновського (1884 - 1942).

Лінгвісти Лондонської школи прагнули до створення принципів синхронного аналізу конкретних мов різної будови, відкидаючи підхід глосематики як занадто абстрактної. З Празьким лінгвістичним гуртком Лондонську школу зближало уявлення про мову як значущу діяльність, а також уявлення про цілеспрямованість мови, пізніше розвиненим Хеллідеєм. Від інших напрямків структуралізму лондонська лінгвістична школа відрізнялась критичним віднешенням до концепції двохсторонності знака (Ф. де Соссюр); згідно Дж.Ферсту, нема необхідності виділяти в якості особливих план змісту і план висловлювань і розмежовувати формальний і семантичний аналіз.

структуралізм лінгвістичний мова неопозитивізм

Висновки

Лондонська лінгвістична школа грає найменш важливу роль в структуралізмі. Із всіх напрямів структуралізму Лондонська школа була в найбільшій степені орієнтована на вивчення конкретних, в тому числі маловивчених мов, одним з її центрів була Школа східних і африканських досліджень в Лондоні. Р.Робінс відомий роботами по історії лінгвістики. М.А.К.Хеллідей з часом вийшов за рамки Лондонської школи, створивши свій власний науковий напрям, що отримав назву "системної лінгвістики".

Список використаної літератури

1. Сусов "История языкознания"

2. Енциклопедія "Кругосвет"

3. Алпатов В.М. "История лингвистеческих учений". - М., 1998.

Размещено на Allbest.ru