Ще в Древній Греції замислювались над силою звучного слова; слова групувалися по характеру їхнього звучання. А пізніше римські ритори й особливо Цицерон, що зв'язував характер звучання цілої фрази з ораторським подихом. У Росії М. В. Ломоносов писав, що крім вміння висловлюватись в оратора повинен бути ще чистий, звучний і приємний голос.

Сильний, але не різкий , не тріскучий чи хрипкий, а м'який і співучий голос - це природний дар, нічим не замінне надбання актора і художнього читця, диктора і, звичайно, оратора. Якщо при цьому оратор своїм голосом не зловживає, не відволікає звучністю своєї мови від її змісту, якщо подих, оратора вільно і легко керується, можна вважати, що він майстер своєї справи, тому що не кожного природа обдаровує музичним чи просто привабливим голосом.

Кожному пропагандисту й агітатору слід замислитись над цими фактами, вони не є другорядними для красномовства. Як часто, слухаючи публічну мову, кожний з нас відчуває, що оратор кричить, а не говорить, не приділяючи уваги не тільки на конкретний зміст власної мови, але і на те , що людей у невеликому залі не так багато, отже, варто говорити спокійніше. При цьому важливо дотримувати потрібний темп мови.

Погана мова надто повільна, немов позбавлена ораторської волі. Талановита ораторська мова пластична, емоційна, так сказати, внутрішньо, по своїй предметності й образності. І в такому випадку темпераментність мови не зовнішня, не показна , а реальна, правдива у відомій мірі естетична.

Крім видимої мови існує ще й мова прихована. Слухач завжди відчує невідповідність між прихованою мовою і видимими жестами. Уявіть собі, що хтось промовляє натхненні слова про те, як добре бути весною на природі, і супроводжує їх жестами; при цьому нерухомі м'язи обличчя різко контрастують з штучним натхненням мовця.

Жест -- рух голови, тіла, руки або ноги, який візуально виражає те, що в мові передається словами. З цього випливає, що жести мають доповнювати мову і не виражати нічого іншого, крім того, про що говорить промовець. Правильні жести -- природні і синхронні з нашою мовою. Штучні ж, як правило, вражають своєю неприродністю. Якщо ви надто багато дбатимете про їх доцільність, то скоріше саме тоді вони виглядатимуть неприродно.

Жестикуляція завжди загострюють увагу слухачів. Якщо промовець не робить ніяких рухів, то увага слухачів послаблюється. Але чи варто вправлятися в жестикуляції? Мені здається, що ні. Оратору не потрібно зловживати жестикуляцією, можливо, навіть відучитися від деяких зайвих жестів. Іноді промовці роблять такі жести й рухи тіла, які своєю неприродністю й незвичністю впадають у вічі і привертають увагу слухачів. Ті перестають слухати промовця і починають стежити за його жестами. Жести мають супроводжувати й доповнювати усне слово. Але вони не повинні привертати до себе більшу увагу, ніж сама мова. Однак уміння управляти собою, своїм емоційним станом, оскільки саме останнім зумовлюється часто надмірна жестикуляція людини, не означає, що треба взагалі уникати жестикуляції. Адже брак жестів у промовця справляє враження неприродної нерухомості. Йдеться в даному разі про те, що треба лише контролювати свої жести, уникаючи сторонніх, неприродних жестів, які притягують до себе надмірну увагу.

Вчені-психологи розрізняють чотири види жестів руками. Вказівним пальцем звичайно показують на певну особу або предмет, а також напрямок. Стиснутий кулак -- це ознака наголошення на певному аспекті якогось питання. Долоня обернута догори, може мати кілька значень. Промовець пропонує слухачам зважити якийсь план або оцінити якусь дію. Долоня, обернена донизу, означає незгоду, презирство, відмову. Крім того, розрізняють три рівні, на яких можна жестикулювати:

нижній рівень (від попереку вниз),

середній (між попереком і плечима)

високий (від плечей угору)

Жести на нижньому рівні виражають думки й почуття, пов'язані з ненавистю, опором. Жестикулюють здебільшого в межах середнього рівня. Ці жести супроводжують більшу частину промови. На верхньому рівні жестикулюють, коли говорять про величні ідеали і коли звертаються до високих почуттів.

Положення тіла має бути природним. Не треба стояти, широко розставивши ноги, або, навпаки, виструнчившись. Викликає подив промовець, який рівномірно хитається, переносячи вагу тіла з однієї ноги на другу. Не потрібно також стояти заціпеніло, випнувши груди, ніби намагаючись справити враження неабиякої значущості своєї персони. Плечі тримайте прямо, не відтягуйте їх назад, голову -- рівно, не нахиляючи вперед чи вбік.

• Рухи м'язів обличчя, особливо навколо рота й очей, свідчать про настрій і характер того, хто говорить. Деяким людям (наприклад лікарям, психологам, слідчим) ці малопомітні рухи можуть багато про що сказати. Для них вони мають неабияке значення. А взагалі для людини, яка звикла стежити за реакцією співрозмовника, дуже неприємно, коли він не виявляє ніякої реакції.
• Будь-які рухи, пози, жести й міміка виправдані лише в тому разі, якщо вони не привертають до себе надмірної уваги. Якщо ж вони впадають в очі, то відвертатимуть увагу слухачів від основного змісту промови.

1.2 Про емоційність і красномовство

Найважливіші елементи мовної культури -- ясність, точність, чистота, простота, стислість і образність мови.

Ясність мови оратора означає, що вона повинна бути сприйнята абсолютно так, як неї розуміє сам оратор. Ясності сприяє точність мови. Культура мови вимагає, щоб оратор вмів вибирати і вживати такі слова, що найбільше точно виражали би зміст його мови, його думки і почуття.

Відомий оратор судового красномовства П. С. Пороховщіков говорив про те, що людська мова була б досконалою, якби могла передавати думки з такою ж точністю, як дзеркало відбиває світлові промені. Але це ідеальне відображення змісту думки в мові не тільки недосяжно, але і не потрібно. Треба, щоб думка, що цілком склалася в мозку, легко знаходила собі точне вираження в словах. Далі говориться про те, що тільки точне знання дасть точність вираження.

Точність мови вимагає доречності вживання слова. Мистецтво говорити, вважав Л. Н. Толстой, складається в умінні щораз поставити, єдине потрібне слово на єдине потрібне місце.

Часте вживання слів, що мають піднесений зміст, знецінює їх, не торкається почуттів слухача, не викликає в нього священного трепету.

Засмічує виразну мову і невірне вживання багатьох професійних термінів.

Чистота рідної мови часом засмічується вживанням слів і словосполучень з іншої мови. Без потреби часом прибігають до іноземних слів і виражень, коли думку можна дуже ховаюся виразити рідною мовою.

Правильний наголос має значення не тільки для звучності, для значеннєвої точності слова. Невірний наголос завжди залишає неприємне враження, а інший раз викликає навіть і недовіру до лектора. Тому невірний наголос не тільки затрудняє розуміння змісту лекції, але і знижає авторитет лектора, викликає відчуження слухачів, що вимогливо відносяться до його мови.

Одним з найважливіших ознак досконалості мови є її простота. Горький з цього приводу говорив: «Потрібно, щоб мова була проста, ясна, точна, -- тоді вона красива і зрозуміла, тоді усе, що ви скажете цією мовою, пролунає сильно і ясно» .

Простота допомагає слухачу глибше проникнути в сутність ораторської мови, краще запам'ятати почуте, керуватися цим у своїх практичних справах.

Обов'язковою умовою простоти мови є зрозумілість, дохідливість.

Притупляє разючу силу слова і порожня риторика, помилковий пафос. Тому недозволено лектору але будь-якому приводу уживати вираження типу «в обстановці нечуваного підйому», «з небаченим ентузіазмом» і т.д.

Однак простота мови не означає її спрощення. Прагнучи до максимальної популярності лекції, важливо завжди пам'ятати про те, що існує грань, що ніяка популярність не може і не повинна переходити. Мається на увазі глибина і змістовність думки.

Зайво довга фраза нерідко заплутує не тільки слухача, що при цьому втрачає основну думку, але і самого оратора веде убік від суті змісту .

Багато ораторів і письменники підкреслювали, що в стислості - сила мови. Чому оратор буває багатослівний?

Найчастіше це наслідок неясності в думках. Лектор смутно усвідомлює, що хоче сказати слухачам. Тому мова його сумбурна, нескладна, з повтореннями і несподіваними відхиленнями.

Багатослівність -- нерідко результат того, що лектору власне кажучи справи чогось сказати. Закінчити свою мову раніш наміченого часу він не бажає. І отут починаються непотрібні повторення, відступи від основного змісту мови і, таким чином, затемнюється основний зміст її.

Невиправдана й інша крайність, коли оратор не укладається у відведений йому регламент для виступу. Виходить, за цей час він не зумів висловити коротко свою думку. Це завжди викликає негативну реакцію аудиторії. У неї створюється враження про багатослівність оратора, його невміння ясно і коротко висловити свою думку.

Не можна розмовляти з аудиторією тільки мовою абстрактних понять, узагальнень, законів, висновків, мовою цифр. Оратор повинен зацікавити, захопити слухачів ідеями, що він розкриває. І тут образність викладу необхідна. М. Горький вказував, що мова повинна бути не тільки ясною, простою, правильною, чистою, але і яскравою. Зобразити яскраву, образну картину перед слухачем - залишити глибокий слід у їх пам'яті, схвилювати їх.

3. Оратор і аудиторія

Разом із загальним ростом культури в нашій країні ускладнюються задачі ораторського мистецтва і зростають вимоги, що пред'являються до рівня культури ораторського мистецтва. Ця культура складає совокупність таких якостей красномовства, як його науковість, глибока змістовність і зроблена форма, його естетична сутність і мовна виразність, його майстерність і привабливість, а тим більше переконливість.

У нашій країні маються всі можливості, щоб більш успішно розвивалося й удосконалювалося ораторське мистецтво.

Всебічний аналіз ораторського мистецтва надає підставу зробити насамперед висновок про те, що це суспільне явище класове й історичне.

Виникнення, розвиток і розквіт ораторського мистецтва обумовлюється різноманітними факторами: внутрішніми і зовнішніми, об'єктивними і суб'єктивними. Але зрештою історія ораторського мистецтва -- це історія боротьби класів. Періоди його найвищого розквіту збігаються з моментами найбільшого загострення класової боротьби, із соціальними революціями.

Розвиток ораторського мистецтва визначається також національно-визвольною боротьбою, боротьбою народів і держав за свою незалежність.

Значний вплив на розвиток красномовства мала і має боротьба у середині пануючого класу, між різними партіями, групами, угрупованнями експлуататорських класів з питань форм керування, режиму влади, напрямку внутрішньої і зовнішньої політики і т.д. У моменти, коли пануючим класам, окремим їхнім чи групам представникам потрібна була широка підтримка населення, вони зверталися до могутньої сили слова, маскуючи свої класові, егоїстичні інтереси загальнонародними, загальнонаціональними.

На розвиток ораторського мистецтва впливали також суб'єктивні фактори. Роль особистості (оратора, політичного, державного діяча) в історії ораторського мистецтва досить значна, як і роль особистості в історії взагалі.

Успіх кожного оратора, його роль і авторитет у кінцевому рахунку завжди залежать від того, у якому ступені він виражає думки, почуття, настрою, прагнення, інтереси мас, класів, націй, окремих соціальних шарів і груп. Наскільки він просто, чітко, послідовно, логічно і разом з тим яскраво, образно, емоційно висловлює їх, наскільки гармонічно з'єднує силу думки із силою почуттів, абстрактність і образність у мисленні і почуттях.

Однак народні маси, будучи вирішальною силою суспільного розвитку, являють собою і першоджерела ораторського мистецтва. Не окремі оратори , а красномовна творчість мас, що тисячами струмочків харчує ораторське мистецтво кожного народу, -- творець ораторського мистецтва. Видатні оратори досягли великих успіхів насамперед тому, що вони краще інших сприймали силу і красу мови і слова свого народу, досягаючи найглибших шарів його свідомості, піднімаючи над усім дріб'язковим, часткою і підкреслюючи найбільш істотне в душі народу.

У сучасному суспільно-політичному житті, у системі освіти і виховання, науки і культури велике місце займають засоби масової інформації, література і мистецтво. Однак роль живого слова, усного виступу свого значення не втратила. Як і багато років тому, гарного оратора слухають затаївши подих.

Красномовство впливає на окремих людей, групи, колективи, на все суспільство. Воно служить украпленню зв'язків.

Ораторське мистецтво і політичній сфері виступає важливим засобом перебудови і прискорення, знаряддям забезпечення активності, політичної культури мас, засобом виховання, підвищення їхньої свідомості.

Необхідність масового оволодіння прийомами красномовства у нашому суспільстві зумовлена поглибленням демократизації, посиленням гласності в діяльності державних і громадських організацій.

Література