Суржик - проблема української мови

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО НАДЗВИЧАЙНИХ СИТУАЦІЙ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ЦИВІЛЬНОГО ЗАХИСТУ УКРАЇНИ

Кафедра мовної підготовки

РЕФЕРАТ

на тему:

"Суржик - проблема української мови"

Виконала:

студентка групи ПБ-07-542

Бахарєва С.О.

Перевірила:

старший викладач

Лептуга О.К.

Харків-2010

Українська мова впродовж багатьох століть була поставлена в такі умови, що можна тільки дивуватися, як вона вижила і збереглася взагалі. Накладене ще в другій половині XVII ст. табу великим тягарем лежало на ній майже до кінця XX ст.

Зрозуміло, що кількасотрічне приниження української мови і водночас насаджування іншої, тобто російської, не могло не позначитися на усному (в першу чергу) та писемному мовленні її носіїв. Українська мова навіть там, де вона активно функціонувала, зазнала такого негативного впливу російської, що перетворилася на суржик, «язичіє», на мішанину українських та російських слів, кальок, а частіше всього - мовних покрутів, які утворилися на базі цих двох великих мов.

Особливо тривожить те, що частина носіїв української мови часто вживає російські слова з підкресленою бравадою, хизуючись при цьому своїми «глибокими» знаннями російської мови. Інша категорія україномовців - це люди, що не володіють українською літературною мовою і вживають російські слова, вважаючи при цьому, що це її літературні форми. Є ще й така категорія українців, що добре володіє літературною мовою, але часто лінується, не хоче напружити пам'ять і віднайти правильний український відповідник до російського слова. І як наслідок - українсько-російський покруч.

Звичайно процес взаємопроникнення слів із однієї мови в іншу - закономірний процес. В українській мові є немало «законних», унормованих русизмів, полонізмів, германізмів, тюркізмів, запозичень з інших європейських мов. Вважається, що близько 10% слів нашої мови є іншомовними запозиченнями. Однак, коли слова з чужої мови вживаються бездумно, безсистемно, коли перекручується їх зміст і спотворюється звукове оформлення, це засмічує мову.

Про суржик сказано й написано багато. Щоправда, не так багато, щоб віднайти серед опублікованого солідну розвідку чи розділ монографії, але й не так мало, щоб не спробувати узагальнити й типологізувати доволі строкаті думки й судження. Рамки лінгвістичного контексту для цього феномена, схоже, завузькі, й він стає черговим міфом національного етно- та мовобуття. Навряд чи знайдеться в українській філологічній і культурній комунікації термін, що викликав би стільки емоцій та оцінок, різнотипних метамовних рефлексій, таку кількість наївно-лінгвістичних рецепцій, навіть побіжний огляд яких дає змогу окреслити лінгвосоціокультурну парадигму знань про суржик. Метамовна та оцінкова рефлексії настільки значущі для суржику, що саме вони, а не досить аморфна й розмита власне лінгвальна сутність визначають його існування як поняття: у спеціальних текстах це слово часто береться у лапки, наче щойно винайдена метафора, хоча довідкові видання наводять його як мовознавчий термін. Складається враження, що ті лапки потрібні авторові, щоб дистанціюватися від «нечистої мови», а тимчасом їхня присутність розмиває зміст поняття ще більше.

Не можна не помітити нових емоційних обертонів у семантиці персоніфікації, адже ублюдок етимологічно пов'язано з номеном «позашлюбна дитина». Отже, новонароджена дитина -- Суржик -- онтологічно є незаконною тричі: кровозмішання близьких родичів, різних національностей, позашлюбне дитя.

У міфологічному родоводі суржику простежується також тваринна лінія. Ображена національно-мовна гідність українця доволі часто виливається в образу-відповідь: російська мова -- собача мова; ця «генеалогія» цілком закономірно відлунює в побіжно кинутому «й собі загавкаєш вуличним суржиком» (Оксана Забужко, «Книжник-ревю», 2001, №1). Емоційна тональність відрази і жаху (мовна химера; гидка суміш; ні Богові свічка, ні чортові шпичка), з якою говорять про суржик, виказує ставлення до нього як до «нечистої» мови зовсім не в лінгвістичному сенсі цього слова.

Перспективи легалізації українсько-російського гібриду як повноцінної мови так і залишилися у площині хіба що публіцистичної інвективи на адресу тутешньої російської мови, яку під гарячу руку можна й суржиком охрестити: «псевдоросійський суржик, що пнеться у “другу державну”» («Книжник-ревю»), та ще журналістських кпинів: слід узаконити суржик, «адже ним розмовляють, певно, навіть більше людей, ніж галицькою [мовою]» («Донецкий кряж»), а чи запровадити «грецьку -- на Донеччині, вірменську -- на Миколаївщині, польську -- на Львівщині, румунську -- на Буковині, угорську -- на Закарпатті. У містечках центральної України слід впровадити в діловодство суржик» («ПіК»). Цю ідею залюбки підхоплює новітня літературна фантасмагорія:

Українці успішно занедбали свою мову, а перейти на інші вже не було змоги -- інші були мертвими. Тому й залишилися з страшним суржиком, який просто різав вуха. Проте, саме він відігравав роль літературної мови.

Термін каже сам за себе: суржик -- це погана мова, і згадка про неї, принаймні в публіцистичних дискурсах, одразу тягне оцінковий шлейф «зрада, мовне відступництво, манкуртство». Хоча, слід визнати, що всупереч власним намірам автори вже самою термінологією взаконюють для кровозмісного монстра нормальний мовний статус: суржикова мова; суржиковане спілкування; суржикізм; суржикомовна людина, суржикомовець, суржикомовний радянський народ, суржикомовність, суржикомовні школи, суржифікація української мови; суржикові інкубатори (російсько-українські школи), суржикова політика (концепція про дві рідні мови), суржиковий світогляд, суржикомислячий українець (амбівалентна свідомість, історичне безпам'ятство, національний нігілізм тощо); літературизований, текстуалізований суржик; суржиковані оповідання. Слово, в якому закодовано цілий спектр етнонаціональних, суспільно-політичних негативів, начебто чинить опір будь-якому спокійному, виваженому значенню; до того ж, по-моєму, важко абстрагуватися від звукового символізму шиплячого приголосного «ж»: він, кажуть психолінгвісти, приблизно такий самий, як і нечистої мови: «поганий, грубий, негарний, важкий, небезпечний, злий».

Оцінковий шлейф, що претендує на субстанційні характеристики суржику, звичайно ж розмиває, як було сказано, його поняттєву сутність, а тому й певна дражливість терміна, і певна термінологічна сваволя, настійна потреба відхреститися від «мовної нечистоти» у біографії недолугого дитяти даються взнаки. Утворився доволі чисельний ряд лексем, яких вільно уживають на позначення суржику. Іноді трапляється «язичіє», питома семантика якого («старослов'янська мова з домішками елементів російської і староукраїнської мов, західноукраїнських діалектів») та москвофільська заангажованість легко екстраполюються на українсько-російський гібрид. Своєю популярністю парадигма суржик -- язичіє мусить завдячувати Іванові Франкові, який у відомій статті «Двоязичність і дволичність» так окреслив мовну особистість Івана Наумовича, суржикомовця, що ось-ось перейде на російську:

Язикове роздвоєння, ... намаганє писати для простого люду чистою народньою мовою, але про «висші» справи і навіть у приватних листах уживати язичія, що мало бути сурогатом і переходом до російської мови, яка робиться його національною мовою.

Царська Росія забороняла українську мову й наказувала вчитися московської. Червона Москва має нову, придуману ... Кагановичами, методу «орусєнія», вони називають московську мову на Україні й малоросійський жаргон шахт, заводів, фабрик та міста -- справжньою українською мовою, а мову, справжню українську мову трудового селянина -- мовою неграмотних дядьків, баби Параски, баби Палажки.

Василь Чапленко у праці «Дещо про мову» послуговується терміном «жаргонізація» на позначення такого мовного акту, в якому наявні елементи систем двох або більше мов. Юрій Шевельов уважав за необхідне диференціювати мовну мішанину і термін жаргон застосовував тільки до міського мовного побуту, а власне суржик закріплював за аналогічною мовою села. Віддалена периферія семантики терміна жаргон у принципі припускає позначення ним неправильної, викривленої мови, хоча тут радше йдеться про макаронічне мовлення, українську мову, пересипану російськими словами, а не про гібридні зрощення.

Сучасна метамовна рефлексія охоче замінює суржик жаргоном. І навіть не тому, що енциклопедія «Українська мова» таке ототожнення легалізує: «У широкому розумінні жаргоном часом називають мову неосвічених верств суспільства, зокрема спотворену міжмовною інтерференцією». Сучасний носій мови й навіть пересічний фаховий філолог менш за все схильні розуміти жаргон як насамперед корпоративну мову, а зазвичай механічно кваліфікує власне жаргонізми як лайку, непристойність, вульгарність. А оскільки сам термін, та ще й із тим самим «ж» у звуковому складі, доволі емоційний та інформативний, все ж таки живе у його свідомості, то й механічно переноситься у площину тих явищ, лайкою яких і не назвеш, але мовною аномалією, а отже непристойністю -- назвати точно можна. У розмовному мовленні професійних філологів не раз траплялося чути, як уживаний суржикізм супроводжується вибачливою фігурою «як кажуть у жаргоні». Що вже казати про журналістські дискурси з їхньою доволі характерною термінологічною аморфністю: «В Оксаниних [Забужко] русизмах-жаргонізмах -- реальне життя української мови; не консервованої у книжках неіснуючої мови членів Спілки письменників. З іншого боку, це не суржик перевертнів» [«Книжник-ревю», 2001, №13].

Ті, хто більш-менш прихильно ставиться до суржикової мови, схильні вважати її територіальним діалектом. Хто ці прихильники кровозмісного покруча? Ті, для кого показова психологія «тутешніх»: у нас так говорять, а отже, це припустимо і правильно. Цілком імовірно, що людина весь вік прожила у суржиковому мовному світі, проговорювала цією мовою своє життя та емоційний досвід

Для багатьох людей середнього та старшого покоління у селах і малих містечках України суржик є органічною і по суті основною мовою, і ці суржикомовці чинитимуть опір будь-яким нападам на неї. Відмовитися від суржику на користь російської не дозволяє одним -- національна гідність, іншим -- мовна лінь. А перейти на літературну чи розмовну українську перешкоджає кілька причин. По-перше, невиробленість питомого розмовно-ужиткового варіанта української мови (докладніше про це далі). По-друге, щоб позбутися російського мовного елемента, суржикомовна людина мусить розірвати шкаралущу свого звичного мовного світу й увійти в інший мовний світ, -- а це культурний шок, і то досить болісний для індивідуальної психічної екзистенції. А дидактичні настанови «це мова погана», «ознака безкультур'я» тощо нічого доброго не принесе, хіба тільки, цілком імовірно, викличе відразу до української літературної мови (не кажучи вже, до речі, про будь-які прагнення змінити її правопис). Отож голос «тутешніх» на захист «рідної мови» звучить упевнено й відкрито: «Суржик хочу замінити на “діалект”. Про співвіднесення суржику з діалектом у термінологічному сенсі цього слова говорити не випадає. Бо ні територіальний, ні соціальний фактор не детермінує суржикову мову. Й хоча «Практичний словник синонімів української мови» Святослава Караванського стверджує, що діалект заступає поняття жаргон, арго, сленг, суржик, це скоріше віддзеркалення тих самих наївно-наукових уявлень і певної мовної практики, про яку йшлося вище, бо перші три мовні страти традиційно розглядаються як соціальні діалекти, до яких суржик ніяк не причетний. Якщо вже шукати замінника обтяженому негативом слову суржик, то у площині розмовно-ужиткової мовної страти, яка включає суржик, але ніяк ним не обмежується, і може бути диференційована за територіальними, соціальними та індивідуальними ознаками побутування. Набуття окремими суржикізмами статусу діалектизмів чи розмовної лексики -- річ цілком реальна, і тому слів, лексично-звукова форма яких збігається з російськими відповідниками, в тлумачному словнику української мови можна віднайти чимало: врем'я, встрінути абощо. Але діалект як мовна система, звичайно ж, не може покриватися суржиком, хоч би якою великою була спокуса облагородити мовний гібрид іншим іменем. Співвіднести суржик із розмовно-ужитковою стратою наївна лінгвістична свідомість не могла, бо проблема українського простомовлення, як, зрештою, й інших профанних мов, дослідження того, як насправді говорять українці, ніколи всерйоз не хвилювала вітчизняну філологічну думку. А сама поняттєва перспектива профанних дискурсів, хоча й була табуйована меншою мірою, ніж суржик, але залишалася науково нерозробленою, а отже, не могла бути актуалізована у нестрого науковій картині світу.

Абсолютна більшість дослідників схильна вважати, що суржик -- скалічена мова українських селян -- виникає як наслідок поросійщення в умовах міської комунікації з усім комплексом супровідних психічних і духовно-ментальних деструкцій особистості, яка пристосовує рідну говірку до «городської», престижної мови.

Формування міської субкультури в Україні як російськомовної -- явище історичне, добре відоме всім. Україномовне село принаймні до XIX століття не зазнало тотальної русифікації хоча б тому, що царська Росія взагалі не дбала про масове поширення будь-якої культури, в тому числі й російської. Але розвиток капіталізму вніс свої корективи у мовну цноту села. Можна стверджувати, що суржик народився в селі ще до того, як його носій перебрався до міста й більш-менш успішно схрестив свою українську (?) з російською. Отож має рацію Шевельов: «Суржик уживається широко, почасти в містах, далеко типовіше -- по селах» («Так нас навчали правильних проізношеній»).

Слід зауважити, що стійкість суржику як розмовної мови у ментальній та духовно-емоційній екзистенції з різним ступенем глибини зросійщеного українця справді гідна подиву. Мене як лінгвіста завжди цікавила ця проблема у контексті глибинної та стійкої гіперінтерференції як факту мовного існування української людини, яка, переходячи на суржик, надто повільно «сповзає» у російськомовність, міцно утримуючи суржиково-російськомовний білінгвізм.

Поява проміжних напівмов як наслідок контакту різномовних етносів великою мірою зумовлена лабільністю людської психіки. Її великі соціально-адаптивні можливості реалізуються, щойно індивід потрапляє в інакше мовнокультурне середовище. Не культивуючи свідомо власної культури, асимілянт засвоює не лише культуру та мову країни, яка його приймає, а й ментальність її населення. Справді, мовно-ментальне українізування етнічних росіян в Україні, формування на її півдні та сході нових субетнічних груп українського народу -- переважно російськомовних, але наділених рисами здебільша українського менталітету -- така сама реальність, як і формування російсько-українського суржику.

Навіть побіжний погляд на серйозні праці з цього питання переконує в наявності феномена лабільності українського духовно-ментального та мовного простору. Іван Мірчук у праці «Історія української культури» висуває тезу про духовну рухливість українця, який легко забуває своє і легко пристосовується до чужих обставин, слугуючи на чужій ниві -- чи то російській, чи то польській. І як результат -- слабкий традиціоналізм культурного самоусвідомлення. Цей висновок найперше стосується вербальних аспектів української культури, невербальні елементи якраз старанно оберігаються й культивуються. Соціологічні спостереження показали, що самоідентифікація в українців більше виражена щодо явищ традиційно-побутової культури, спільності території, віросповідання, національної символіки; в росіян -- щодо мови, літератури й мистецтва та в рисах характеру. Стійкість самоідентифікації росіян у мовно-ментальній площині зумовлює яскраво виражений етнічний характер їхньої повсякденної мовної поведінки й гальмує інтеграцію в український мовно-культурний простір. «Зовнішній» чинник -- упривілейованість у тутешньому мовному середовищі російської мови, -- певно, не відіграє вирішальної ролі у ствердженні цієї мовної стійкості: в Америці чи Ізраїлі росіяни так само не поспішають оволодівати державною мовою, залишаючись представниками пасивних білінгвістичних контактів. Декому з науковців це дає підстави припускати наявність особливої етнічно-психологічної риси росіян -- несприйняття інших мов. Годі й говорити про подібну етномовну стійкість українців у середовищі чужого етносу на чужій землі. Українець на теренах Росії успішно переходить на чужу мову, не переймається ідеєю відкриття там національних шкіл чи курсів вивчення української мови, зате оздобить свою дачу у Підмосков'ї вишитими рушниками й портретом Шевченка. Щодо етномовної стійкості українці поступаються перед росіянами, але переважають білорусів, мовна асиміляція яких зайшла далі.

Звичайно, етноментальні ознаки українців мають регіональні відмінності, й усе-таки зазначені особливості можна вважати домінантними. Навіть ті категорії етносу, що традиційно вважаються антиасимілянтами, вихідці із Західної України, приміром, досить часто припускаються недбалого суржикізованого мовлення. Юрій Андрухович, відповідаючи на згадану анкету, твердив, що «суржик уже не на Сході, а на Заході. Так, саме суржиком спілкується нині значна частина західноукраїнського суспільства, включаючи і “свідомих галичан”».

Дошукуючись причин цієї мовної стійкості, варто знову звернутися до специфіки мовного існування сільського соціуму, середовище якого виявляється чи не найсприятливішим для продукування гібридних утворень і консервування їх. Соціолінгвісти неодноразово відзначали, що саме мова сільських жителів більше сприйнятлива до інтерферентного впливу, ніж мова городян. У мові сільських учнів, навіть на півдні України, природно життєстійкими є україномовні стереотипи, які не підлягають миттєвому руйнуванню, тож на них накладаються російськомовні. Суржикомовець, прибувши до міста, засвоював відповідно до власних потреб престижну «русскоязычную мову», розширюючи лексико-тематичний та прагмастилістичний спектр суржикового спілкування, і, звичайно ж, не відчуваючи найменшої потреби ані виправляти своє мовлення в бік правильної та престижної української, ані удосконалювати російську. Зазначу, що україномовний прибулець із села, не торкнутого русифікацією, демонструватиме іншу модель мовної поведінки. Він наскільки зможе успішно перейде на російську, вдома, можливо, спілкуватиметься українською, а мовне змішування в його ідіолекті виявлятиметься хіба на рівні перемикання коду російська -- українська, макаронічного мовлення залежно від того, в якій із мов легше знайти потрібні виражальні засоби. Власне суржику, тобто гібридів на кшталт пойняв, врем'я, січас, канєшно, согласна тощо, в такого мовця не буде.

Суржик у мовному вжитку емігранта із суржикомовного села консервувався як мова сімейна, код спілкування у фамільярних стосунках, у товариських міжсобойчиках, поміж земляками тощо. За таких умов суржик легко набував статусу української розмовної мови в місті. І в ідіолекті тих, для кого це основна форма невимушеної комунікації, і розмовному мовленні інтелігенції, яка, може, пристойно володіє українською мовою, але частенько вдається до суржикових вкраплень. Причина появи таких вкраплень -- невиробленість питомо українських урбаністичних форм розмовно-фамільярної комунікації. Шевельов схильний уважати такий суржик, що побутує в міському соціумі, міським жаргоном. У статті про памфлети Миколи Хвильового «Літ Ікара» він пише: «В обставинах двомовності українського великого міста інтелігенція, говорячи по-українськи, залюбки вдається до русизмів як емоційно забарвлених жаргонізмів. ... Включення таких русизмів у текст Хвильового не означає переключення до російської мови. Воно означає переключення на великоміський жаргон». Іронічне вживання русизмів як елемент мовної гри -- це реальність мовної ситуації 20-х років XX століття, яка на сьогодні мало змінилася.

Ми живемо у світі суржикового каліцтва, потворних парадоксів і оксюморонів, де кумедно перемішано стилі та форми. А реальний суржик у назві вул. Басєйна, автобусної зупинки «ст. М. Харьківська», магазину «Чєкушка», цінників «Гірчиця “Крепка”», «Корм для тварын», реклами «Самовирівнювальні суміши для підлоги», «Меблі для вашого образу життя», «Харківський кахель» -- лише графічні знаки грандіозної суржикової та й російськомовної (вочевидь, специфічно хохлацької) аморфності.

Певно, рольова маска суржикомовної Вєрки Сердючки вдалася її творцеві Андрієві Данилку саме завдяки його сімейній мові. Артист, як розповіла газеті «Факты и комментарии» (15.09.2000) його сестра, «прекрасно розмовляє і по-українськи, і по-російськи. Однак удома з нами розмовляє по-польтавськи».

Наша суржикова естрада справді цікаве і далеко не просте явище. Освічену україномовну людину цей суржик дратує через той маргінальний мовний гумор, що постає як основний засіб плекання сміхової культури. Якщо взяти осібно феномен Вєрки Сердючки, то її знамените «СВ-шоу» із зірками російської естради переконливо, здається, довело, що суржик викликає певні емоції тільки по наш бік екрана. Зросійщеного мешканця України суржик на тлі літературної російської мови ще більше зміцнює у ставленні до українськості як феномена другосортного. Для етнічного росіянина джерелом гумористичних емоцій є насамперед суржикове вбрання Вєри та її приколи, а якраз мова жодних емоцій не викликає, бо видається йому справжньою українською мовою, яка не чинить жодних перешкод для комунікативного порозуміння. Відповідним чином налаштованого етнічного росіянина більше насмішила би правильна народно-розмовна або літературна українська мова, а не суржик!

Суржик - це не тільки мова. Це й сфальсифікована історія, переповнена штампами, це буйне цвітіння національного кічу, це свічка каштана, це дівчина у вінку, це тисячі метрів полотна, витрачених на зображення «Київських схилів» і пейзажі «Мальовничої України»... Поетику суржику вони втілили, може, не задумуючись про це, в зображальній мові, яка за своєю структурою дуже нагадує лінгвістичний суржик, бо і перший, і другий складаються із суміші російських та українських елементів. Цей матеріал безмежний, творчо не осмислений і комічна його краса є гарантією щирості намірів художників.

Суржик - феномен не тільки мовної, а й - що незмірно важливіше й глобальніше - геополітичної стратегії. Це симптоматичний варіант відповіді на питання вибору України. Сучасна влада в державі принципово уникає відповідей на кардинальні геополітичні питання, зокрема щодо орієнтації на Росію чи Захід. А оскільки російську експансію Україна відчуває на порядок сильніше, ніж американсько-європейську, то й реагує на неї податливістю мовної політики. Можна не проголошувати російську мову офіційною, як вимагають східні регіони, але просто-напросто широко й безборонно вживати її в офіційних сферах, що нині й маємо.

Треба мати на увазі, що згубний вплив на нашу мову мають не тільки самі русизми, тобто неунормовані, фонетично чи морфологічно спотворені лексеми, а й інші фактори, які деформують нашу мову, розхитують її зсередини, нівелюють її специфічні особливості й ознаки - усе те, що визначає її самодостатність як окремої мови, позбавляють її здатності протистояти російському впливу.

ЛІТЕРАТУРА

суржик українська мова

1. "Суржик - проблема української мови" [Електронний ресурс ]. - Режим доступу: www.bestreferat.ua

2. Загрядська Т.О. "Суржик - проблема української мови" [Електронний ресурс ] . - Режим доступу: www.aratta-ukraine.com

3. "Суржик - проблема української мови" [Електронний ресурс ]. - Режим доступу: http://allreferat.org.ua

4. "Суржик - проблема української мови" [Електронний ресурс ]. - Режим доступу: www.abic.org.ua

Размещено на Allbest.ru