Антропоніми у діловому мовленні

1

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Військовий інститут телекомунікацій та інформатизації

НТУУ "КПІ"

РЕФЕРАТ

на тему: «Антропоніми у діловому мовленні»

Київ 2008

План

Вступ

1. Українська мова в житті суспільства

2. Походження мови

3. Проблемні питання дослідження власних імен людей

3.1 Походження імен

3.2 По батькові

3.3 Прізвище

4. Правопис прізвищ та імен по батькові

Висновок

Література

Вступ

Людина немислима в суспільстві без власної назви. Потреба ідентифікації етнічних груп, племен і народів, людини окремо, з'являється уже на ранніх етапах людської історії. Найтиповішою причиною цього є насамперед протиставлення “ми - вони”. Відрізняючи представників свого племені від представників інших (чужих) племен, люди надавали їм імена.

Серед власних імен прийнято розрізняти кілька груп:

- етноніми - назви народів, племен, етнічних груп;

- антропоніми - імена та прізвища людей;

- топоніми - назви населених пунктів, місцевостей;

- гідроніми - назви річок, озер, морів.

1. Українська мова в житті суспільства

Українська мова - національна мова українського народу. У сучасному світі налічується майже шість тисяч мов. Наша, українська, як і будь-яка інша, посідає своє унікальне місце. У мові нація залишає всю свою історію, свій всебічний багатовіковий досвід, здобутки культури, світоглядні ідеї, свою самобутність. Мова кожного народу є витвором багатьох поколінь.

Мова є засобом комунікації, інструментом порозуміння між людьми, спілкуванням між народами. Адже у процесі суспільної діяльності люди мають постійну потребу вступати в різні стосунки з іншими людьми, погоджувати з ними свої дії, ділитися власним досвідом і запозичати собі досвід інших, давати поради й розпорядження або одержувати їх. Без мови не може існувати будь-яке виробництво, не може розвиватися наука, техніка, культура, мистецтво, преса, радіо і телебачення.

Мова є також знаряддям формування і вираження думки, основою духовності народу, мідного і надійною опорою самоусвідомлення особистості, імпульсом до творчого самовираження людини не тільки в національній культурі, а й у світовій цивілізації.

Коріння української мови сягає у сиву давнину. Адже українська мова протягом багатьох віків не мала певного визначеного статусу. На найвищому державному рівні видавалися укази, закони, постанови - положення, що сприяли забороні і викоріненню української мови. Мова однієї з найдавніших націй почала втрачати природну якість, її носіями в основному були мешканці села. Мовою міського побуту в найширшому розумінні, а також спілкування в усіх сферах була російська мова. Також керівники українського походження та більшість міських мешканців, які мігрувала з села, говорили, як відзначив у своєму виступі Б. Олійник: "...російською мовою, але з таким зачепилівським акцентом, що корінному москвичу, аби він і втямив, треба ще раз перекладати на справжню російську."

"Закон про мови" 1989 р. та Конституція України (1996 р., ст. 10) - документи, що надали українській мові державного статусу.

У другій половині 80-90 рр. XX ст. зміна суспільного ладу, масової свідомості, формування нових держав і проголошення незалежності України, зумовили якісні зрушення в сучасній українській літературній мові.

Статус державної мови, безперечно, стимулював розширення її функцій, сприяв розвитку української нації, її традицій і культури. Тому ми повинні пам'ятати, що виховувати в собі повагу до мови, якою спілкуємося, - це, перш за все, виявляти повагу до народу, його історії, культури. Адже мова - своєрідний генетичний код нації, а не лише засіб спілкування.

2. Походження мови

Людство завжди цікавилось питанням походження мови. Чому саме людина володіє мовою? На ранніх етапах розвитку суспільства люди вважали творцем мови Бога. Пізніше античними вченими формується думка, що мова творилася поступово самими людьми, а не якоюсь надприродною силою.

Ще в період до нашої ери і впродовж кількох сторіч точилася дискусія з питання зв'яжу між мисленням і мовою, між словом і тими речами, які воно називає, тобто як слова набули своїх значень, хто їм дав ці значення.

Тому зародилися такі теорії походження мови: договірна, звуконаслідувальна і вигукова.

Геракліт Ефеський та його однодумці вважали, що слова, різні назви, а значить і мова виникли в результаті певної домовленості між людьми називати ті чи інші речі, процеси, ознаки так, а не інакше.

Демокрит, Аристотель відстоювали думку, що людина повторювала, осмислювала ті звуки, які вона чула навколо себе, і поступово перетворювала у відповідні назви предметів, подій, процесів. Так виникли слова, так утворилася мова.

Епікур був автором вигукової теорії, що була близькою до звуконаслідувальної. Він пов'язував виникнення мови з вигуками, криками самої людини від болю, страху радості і т.д. Пізніше ці вигуки усвідомлювалися як слова.

Але жодна з цих теорій не спромоглася науково обґрунтувати походження мови, довести, чому саме в людей з тих чи інших природних елементів складалася мова, а у тварин, які мають ті ж природні можливості, утворення мови не відбулося.

Однак самий факт існування теорій на той час був явищем прогресивним.

Тому представники церкви придушували будь-яку прогресивну думку.

У 18-19 ст. письменники, мовознавці, філософи в різних формах почали відроджувати старогрецькі теорії щодо походження мови, прагнули науково пояснити, як і за яких умов утворилась людська мова Але проблема походження мови не була й тоді вирішена.

Основною хибою всіх теорій було те, що вони не враховували суспільного характеру мови, зв'яжу мови з мисленням, а також того, що мова і мислення виникли і розвинулися в процесі колективної праці людей.

Наукове висвітлення питання походження мови знаходимо в працях Ф. Енгельса, Ч. Дарвіна, І. Павлова.

Ф. Енгельс писав, що праця створила людину. Мова ж як засіб спілкування виникла в процесі праці.

Відомий вчений Ч. Дарвін переконливо довів, що людина походить від людиноподібних мавп.

Академік І. Павлов назвав мову (слово) другою сигнальною системою, яка виникла разом з появою абстрактного мислення людини, як форма його вираження, як засіб передачі результатів людського мислення з покоління в покоління.

Формування мови, як і формування людини, суспільства із стада людиноподібних мавп, було довго тривалим і непомітним для людського ока поступовим процесом.

3. Проблемні питання дослідження власних імен людей

Вивчення власних імен людей має в українській антропоніміці уже більше ніж піввікову історію. Разом із тим осмислення того, які завдання ставилися в тих чи інших працях, які проблеми було вирішено і які потрібно ще дослідити в умовах масової глобалізації ще не оформились в окремі публікації.

Інтерес до вивчення антропонімів пояснюється насамперед їх особливим місцем в ономастиці, певною автономністю. Однією з причин такої автономності є те, що всі розряди власних назв, окрім антропонімів, з'являються лише тоді, коли той чи інший об'єкт навколишнього середовища потрапляє в коло людських зацікавлень. «Антропоніми ж мають усі члени людського колективу без винятку». В лінгвістичному плані вивчення антропонімних систем є найважливішим, оскільки «природа людського імені найбільш суттєва для вивчення мов людей». Окрім того, саме антропонімам належить чільне місце серед тих лексичних засобів, які є базовими для творення одного з найбільших і найважливіших розрядів онімів-топонімів. Сама природа оніма зумовила те, що функціонування будь-якого з його розрядів залежить від різних позалінгвальних факторів, які «підпорядковані не лише мовним законам, а й соціально-історичним, історико-культурним, юридичним та іншим закономірностям».

У наш час продовжуються пошуки нових аспектів дослідження антропонімів, поглиблюється вивчення складових частин української антропонімійної системи в різні історичні періоди її розвитку, в синхронії та діахронії, досліджуються білі плями ономастичного простору. Однак, незважаючи на значну роботу, проведену дослідниками за останні роки у вивченні української ономастики, все ж залишається ще чимало прогалин. Однією з них є нерівномірна увага «до дослідження складових інгредієнтів української антропонімійної системи. Це наочно проявляється у майже односторонній зацікавленості до дослідження тільки прізвищ або назв, що походять від прізвищ, і другорядній увазі до вивчення особових імен».

Стосовно імен перші ґрунтовні дослідження належать В. Симоновичу. Його ономастичні студії являють собою зразок досконалого історичного, етимологічного аналізу мовних явищ, проте через ідеологічні упередження його праці кілька десятиріч майже не згадувалися в історії української антропоніміки. Між тим, висловлені у них погляди й наукові висновки могли б стати добрим підґрунтям для багатьох сучасних праць.

Конкретний науковий інтерес в галузі дослідження імен становить проблема динаміки сучасного українського іменника, яка досі належить до недостатньо вивчених. Доказом цього є відсутність в україністиці монографічних праць, присвячених проблемі динаміки імен.

У наш час досліджуючи іменник українців слід звернути увагу на ті суттєві якісні зміни, які відбувалися упродовж 90-х років XX ст. Під впливом соціально-політичних чинників. Так, на склад іменника українців помітним став вплив іменників західноєвропейських народів, що зумовлено більш тісними та ширшими контактами українців та громадян Центральної, Західної Європи, а також США та Канади. Вагомим чинником, що забезпечує поширення в українському іменнику власних імен романського та германського походження, стала трудова еміграція в Італію, Іспанію, Португалію тощо. Внаслідок таких контактів в іменнику українців з'явилися такі нові імена, як Алькін, Джулія, Джовані, Зоран, Крістін, Фред, Франческо, Рустем, Ромео тощо.

3.1 Походження імен

ім'я антропоніміка мовлення правопис прізвище

Наші імена - категорія змінна. Одна епоха відходила, надходила інша, а з нею інакша система найменувань, сформована, з одного боку, системою мови, а з іншого - юридичними нормами держави. У кожного народу існує своя специфіка найменувань, пов'язана з його історією, культурою, традиціями, віруваннями тощо.

Значний вплив на формування українських імен мала жива народна розмовна мова. Сучасна українська літературна мова має можливість користуватися значною кількістю імен, що серед них, як рівноправні офіційні імена, є й колишні розмовні варіанти імен із церковного календаря. Так, цілком рівноправні такі імена як Антон і Антін; Оверкій, Аверкій і Аверкіян; Єремія, Веремій і Ярема; Олександра, Олеся і Леся; Ксенія і Оксана; Ірина, Ярина, Орина й Орися та інші.

Наявність двох або й кількох варіантів офіційних імен може створити враження, що ці форми імен, а також неофіційні, розмовно-побутові їх форми начебто не розрізняються. Насправді ж це не так. Ці два типи імен слід чітко розрізняти, а зробити це можна за допомогою словників. Можна вибирати, наприклад, між іменами Ганна і Анна, але офіційним іменем не може бути ні Анюта, ні Нюся, ні Нюра, ні Аня.

У складі сучасних імен виділяють дві великі групи: питомі та запозичені імена. Питомі імена, що побутують і нині, є переважно давньоруськими, або княжими. За семантичним наповненням, лексичною структурою вони по праву належать до блискучих "іменотворів" Київської Русі, засвідчуючи неабиякий словотворчий хист. Проте більшість українських імен становлять запозичення. Найдавнішими відомими запозиченими іменами є скандинавські імена княжої доби, які були дуже популярними серед членів княжих сімей та їхньої дружини. Найбільше запозичень до вітчизняної антропонімії увійшло з хрещенням Київської Русі. Причому прийнявши християнство, русичі познайомилися з принципово новим типом імен - агонімами, тобто іменами святих. Варто додати, що кількість канонізованих чоловічих імен була в декілька разів більшою за кількість жіночих. Новою хвилею запозичень та іменотворів стало ХХ ст., коли імена давались у знак солідарності із трудящими зарубіжних країн, або ж мислились як соціально прогресивніші. Після 17 року ХХ ст., коли у церкви було забрано важелі впливу на вибір імен, можемо говорити про вітчизняну антропонімічну моду. Саме в цей час виникає значна кількість “червоних імен”: Октябрина, Майя, Ідея, Леніна, Красарма, Донарма, Соціал, Авангард, Ера, Рев, Люція, Кім, Владлен, Вілен, Марлен, Нінель, Енгель, Ельдар, Ельміра. Серед цих імен траплялися і кумедні: Фарада, Желдора, та й Гертруда вважалася пролетарським іменем - герой труда.

Можна визначити кілька напрямків, за якими здійснювалося творення нових імен:

1) Революція і революційна епоха - Ревдит (революційна дитина), Рево (чоловіче), Люція (жіноче) - давали двійникам; Комунар, Герой, Барикада.

2) Плани розвитку країни: Електрофікація (через о), Рем (революція, електрифікація, механізація), Мартен;

3) Досягнення науки та мистецтва: Академа, Ритміна, Геній, Еліта

4) Назви квітів та дорогоцінних каменів: Гортензія, Лілія, Брили ант (жіноче), Алмаз(чоловіче);

5) Як свідчення солідарності з робітниками зарубіжних країн - запозичення західноєвропейських імен: Ернст (на честь Тельмана), Клара (на честь Цеткін).

З часом українці почали повертатися до традиційних імен, при цьому їхнє коло значною мірою звузилося. З початком 90-х антропонімічна мода знову поставила акцент на запозиченнях. При порівнянні антропоніміки 80-х та 2000-х впадає в око спадання популярності імен найбільших християнських святих. Це пов`язано перш за все не з релігійною мотивацією, а з бажанням батьків дати дитині “свіже” ім`я. У зв`язку з цим характерною є поява серед імен поодинокого вжитку імен давно не вживаних: Гліб, Демид, Дем`ян, Іларіон, Марко. Таким чином, очевидна тенденція до розширення антропонімічного складу через активізацію призабутих імен, а також західно-європейських запозичень, що особливо помітно на прикладі жіночих імен.

3.2 По батькові

Серед усіх способів творення форми по батькові найпоширенішим на Україні був суфіксальний; серед суфіксів найпопулярнішим був суфікс «-енко». Форми з цим суфіксом стали підставою для творення переважної більшості українських прізвищ на Наддніпрянщині. В архівних документах можна зустріти такі тричленні найменування “ім'я, по батькові, прізвище”: Дорош Дмитренко Горбаненко, Микита Григоренко Мураховщенко, Матвій Іваненко Шевченко та інші.

Проте це був не єдиний суфікс, яким утворювалися форми по батькові, були ще «-ук(-юк)» та «-ів»: Гринюк - син Гриня (Григорія), Федів - син Федора (Федя). Такі форми теж пізніше стали прізвищами.

Коли більша частина України опинилася у складі Росії, переписуючи кріпаків, рекрутів, укладаючи різні реєстри, царські писарі оформляли найменування українців по батькові уніфіковано, як у російській мові із суфіксом «-вич». Старі форми на «-енко» ставали прізвищами.

Ім'я по батькові завжди було формою ввічливого звертання; це був почесний привілей вищих верств суспільства.

Для України це здавна засвідчена форма офіційного найменування людини. Так, у документі, датованому 1653 роком, згадуються гетьманські (тобто Богдана Хмельницького) посланники Герасим Яцкович та Павло Обрамович, Антон Жданович та інші.

Протягом другої половини ХIХ століття формула “ім'я, по батькові, прізвище” поступово замінює всі інші, проникаючи дедалі глибше в середовище народу. У ХХ-ому столітті ця формула стає обов'язковою. У сучасному писемному тексті, коли виникає проблема вибору між ініціалами та повним ім'ям по батькові, слід пам'ятати, що повне ім'я по батькові ввічливіше, ніж ініціали.

3.3 Прізвище

Мовознавці вважають, що про термін “прізвище” у сучасному розумінні на Україні можна говорити, починаючи з тридцятих років ХІХ століття, коли на всій території, яку заселяли українці, вже діяли відповідні правила користування особовими найменуваннями, тобто коли вони вже певним чином усталилися. Українські прізвища відзначаються надзвичайною строкатістю форми й змісту тих слів, від яких вони утворені. Чи не найоригінальніші серед них - козацькі прізвища: це складні (складені з двох частин) прізвища, перша основа в яких - форма наказового способу дієслова, друга - іменник: Убийвовк, Підіпригора, Деришапка та ін. Ці прізвища давало козакам січове товариство (власно кажучи, це були прізвиська, які пізніше ставали прізвищами).

Незалежно від того, коли виникло прізвище, від якого слова та яким способом воно утворене (діалектне чи просторічне, пісенне чи прозаїчне), усі вони рівні перед законом стилістично (бо всі вони на сьогодні стилістично нейтральні), хронологічно (бо всі вони сприймаються як сучасні, якими б давніми не були), юридично (бо всі вони вважаються офіційними найменуваннями й записуються в документах, незалежно від походження та значення їх основ). Слід при цьому мати на увазі, що орфографічні й фонетичні варіанти прізвищ вважаються окремими прізвищами й виконують свою юридично-правову функцію як окремі прізвища, а не як варіанти того самого прізвища: наприклад, Олексієнко, Алексієнко.

Часом викликає сумніви правопис подвійних прізвищ. Сучасні подвійні прізвища, які виникають як результат приєднання прізвища чоловіка до дівочого прізвища жінки, дозволяються українським законодавством, фіксуються в паспорті й стають офіційним найменуванням жінки, які не скорочуються й не спрощуються. Відмінюються такі подвійні жіночі прізвища за правилами, які діють стосовно кожної з його частин: Коваль-Косинської, Токаревої-Лутак, Литвиненко-Вольгемут та інші.

4. Правопис прізвищ та імен по батькові

Українські прізвища вимовляються і пишуться за правилами вимови та за загальними нормами українського правопису: Марченко, Муляр, Юрчук. Ряд прізвищ слов'янського походження в українській мові мають деякі особливості: «ё-йо» на початку слова та в середині після головних, а також після твердих приголосних, якщо «ё» у вимові відповідає сполученню «йо»: Йотов, Майоров, Соловйов. Якщо «ё» означає звук о після м'якого приголосного, то пишеться «ьо»: Синьов, Треньов, Пушкарьов. Під наголосом після шиплячих ж,ч,ш,щ,ц завжди пишеться о: Чижов, Лихачов. У ненаголошеній позиції пишеться «е»: Лещев, Плющев, Коришев. Російське «е» після приголосних передається «е»: Мельник, Гашек, Сапек. Але російське «е», що відповідає українській «і», передається «є»: Бєлкін, Бєляєв, Сєдіна. Російське «и» в основах прізвищ на початку та після приголосних передається літерою «і»: Ісаєв, Ісаченко, Лісний, Ліненко. Після ж,ч,ш,щ завжди пишеться «и»: Жиловенко, Шишацкий, Щиглов. Російське «и» у середині слів після голосних, апострофа та м'якого знака передається через «ї»: Воїнович, Ільїн, Руїн. Російське «ы» завжди передається літерою «и»: Фортали, Черниш, Цимбал. Літера «и» завжди пишеться в прізвищах, утворених від імен та коренів, спільних для української і російської мов: Мироненко, Сидоров, Тихонов. Російський суфікс «-ев», «-еев» передається через «є» після приголосних (за винятком шиплячих, р та ц): Матвєєв, Пахарєв, Хомічєв. У префіксі «при-» завжди пишеться «и»: Примаков, Прийденко, Придорожній. У суфіксах «-ич, ик» пишеться «и»: Пашкевич, Антосик, Бендрик. Слов'янські прізвища, незалежно від походження, пишуться з «ь» у суфіксах «-ськ, -цьк, -зьк»: Новицький, Гронський, Петровський. При творенні чоловічих імен по батькові вживаються суфікси «-ович, -йович»: Русланович, Васильович, Семенович. При творенні жіночих імен по батькові вживається суфікс «-івн(а)», після голосних «-ївн(а)»: Миколаївна, Іванівна, Юліанівна.

Виключення:

Григорій - Григорович, Григорівна.

Сава - Савич (-ович), Савівна.

Ілля - Ілліч, Іллівна.

Микита - Микитович, Микитівна.

Яків - Якович (-левич), Яківна (-лівна).

Лука - Лукич, Луківна.

У родовому відмінку жіночі імена по батькові мають лише закінчення «-івн(и), -ївн(и)», у давальному «-івн(і), -ївн(і)»: (Р.в.) Людмили Тимофіївни, (Д.в.) Людмилі Тимофіївні.

Висновок

Протягом історичного розвитку України певні морфологічні явища відбувалися і в системі імен та прізвищ, які побутують в українського народу. Християнська церква дала нам кілька сотень власних особових імен староєврейського, латинського, грецького та іншого походження.

Фонетика, морфологія, а особливо словотвір християнських імен протягом тисячолітнього освоєння їх нашими предками змінилися настільки, що нині в цих іменах нерідко вже важко угледіти чи віднайти їхні прототипи. Маємо на увазі, передусім, українські національні імена типу Гриць, Леся, Юрко, Ганнуся тощо, що постали на базі адаптованих запозичень і нині правлять за живомовні варіанти наших власних особових імен. Але не тільки їх. Офіційні варіанти особових імен типу Іван, Микола, Федір, Василина, Наталка так само зазнали суттєвих змін на українському ґрунті.

Сучасне прізвище, як і повне офіційне найменування людини, що складається з імені, імені по батькові та прізвища, - явище нового часу. У минулі віки єдиних, введених державою норм ідентифікації особи не існувало і в адміністративно-юридичній практиці для позначення людини використовували різноманітні мовні засоби. Вживались одночленні наймення, виражені індивідуальним ім'ям, патронімом або відтопонімічною назвою, двочленні, що найчастіше складались із християнського імені і патроніма або прізвиська, тричленні, виражені християнським іменем, патронімом і прізвиськом і описові назви. Формула іменування значною мірою залежала від характеру документа. Найточнішої ідентифікації особи вимагали різного роду юридичні акти - про наслідування майна, дарчі, купчі, розмежувальні грамоти і т. п., тому в цих документах формула іменування людей нерідко була розгорнутою і включала, крім імені, назви за батьком або прізвиська, ще ряд уточнюючих відомостей - про стан, професію, місце проживання, стосунок до інших родичів тощо.

Додаткові до індивідуального імені особові назви, зафіксовані в староукраїнських пам'ятках, ще не можна вважати прізвищами в сучасному розумінні цього слова. Вони не мали головної ознаки сучасного прізвища - не були спадковими найменуваннями, які у єдиній незмінній формі переходили від батька до сина.

Література

1. Белей Л.О. Літературно-художня антропонімія як джерело розвитку національного іменника українців // Мовознавство. - 1993. - №3. - С. 38-39.

2. Касім О.Ю. Про динаміку українських особових імен Одещини // Мовознавство. - 1990. - №3. - С.26-31.

3. Никонов В.А. Имя и общество. - М.: Наука, 1974. - 278 с.

4. Нелюба А. Теорія і практика ділової мови. - Х.: Акта, 1997. - 192 с.

5. Редько Ю.К. Сучасні українські прізвища. - К.: Наук. думка, 1966. - 216 с.

Размещено на Allbest.ru