Лінгвістичні погляди В. Гумбольдта

18

Размещено на http://www.allbest.ru/

Лінгвістичні погляди В. Гумбольдта

Зміст

гумбольт мова звук слово

Вступ

1. Мова як діяльність і національна свідомість

2. Внутрішня і зовнішня форми мови

3. Звук як основа мовлення

4. Слово як внутрішня форма звука і поняття

5. Відношення мови до мислення, поняття і предмета

Висновки

Література

Вступ

В. Гумбольдт є засновником загального мовознавства і водночас творцем теоретичних основ, на які спираються всі ідеалістичні напрями в науці про мову. Важко назвати якогось іншого вченого, який міг би порівнятися з ним глибиною і силою впливу на весь наступний розвиток теоретичної лінгвістики. У сучасному зарубіжному мовознавстві помітне місце посідає так зване неогумбольдтіанство. Багато проблем, поставлених В. Гумбольдтом, є об'єктом живих дискусій і в наші дні.

Непослідовність, суперечливість поглядів В. Гумбольдта з ряду питань теоретичної лінгвістики (природа і сутність мови, відношення мовної практики психічної індивідуальності до мови нації, тлумачення внутрішньої форми слова) зумовлюють ідеалістичний початок його філософії мови. Основний принцип його наукового аналізу -- послідовно орієнтуватися на вірогідні факти,-- а також глибина філософського аналізу лінгвістичних феноменів різних параметрів мови, широта інтерпретації досліджуваних явищ мови. Праці вченого пройняті науковим розумінням мови, її ролі у суспільному житті, корелятивного характеру мови, зв'язку її з мисленням і об'єктивно існуючою предметністю.

Непослідовність І. Канта, який суттєво вплинув на лінгвістичні погляди В. Гумбольдта, відбилася на його філософії мови. Його перу належать такі праці: «Про виникнення граматичних форм і їх вплив на розвиток ідей» (1822), «Про двоїну» (1827), «Про буквене письмо і його зв'язок з будовою мови» (1824), «Про порівняльне вивчення мов стосовно різних епох їх розвитку» (1843), «Про зв'язок письма з мовою» (1836), «Про мову каві на острові Ява» (1836--1839). Для теоретичної лінгвістики особливе значення має остання тритомна праця, зокрема перший том її, який має окрему назву «Про відмінність будови людської мови і про вплив цієї відмінності на розумовий розвиток людського роду». Важливою в методологічному відношенні є також праця «Про порівняльне вивчення мов стосовно різних епох їх розвитку». В цих останніх двох працях В. Гумбольдт сформулював своє розуміння лінгвістики, запропонував методику дослідження мовних фактів.

1. Мова як діяльність і національна свідомість

В. Гумбольдт не тільки не заперечує, а й всіляко підкреслює ви значну роль особи, індивіда у творенні й розвиткові мови. Та з не меншою категоричністю він підкреслює, що мова не є довільним витвором окремої людини, а належить завжди цілому народові, що у формуванні мови бере участь увесь народ, що мова завжди розвивається тільки в суспільстві. Аналізуючи взаємозв'язки окремої особи, народу і мови, В. Гумбольдт наголошує на тому, що мова підноситься над окремими індивідами, що в кожну хвилину мова належить і тому, хто говорить, і тому, хто розуміє, бо ж обидва вони є представниками народу, що людина розуміє себе остільки, оскільки її слова зрозумілі іншим, що пізніші покоління успадковують мову від поколінь мину лих, що народ виражає у мові думки і почуття. Мова за своєю будовою тотожна для всіх людей: у ній так чудесно поєднується індивідуальне і загальне, що однаково правильно сказати: «Увесь рід людський говорить однією мовою, і кожна людина має свою мову» .

Мова як цілісна структура, її походження, перспективи розвитку, відношення до виникнення людини, до її еволюції -- всі ці та інші питання, на думку В. Гумбольдта, є прямим об'єктом теоретичного мовознавства. Є різні тлумачення походження мови. Проте свідомим творінням людського розуму пояснити її не можна. Людина, її природа є основою виникнення мови. Вона безпосередньо закладена в людині. Мову не можна було б придумати, якби її образ не був закладений у людському розумі. Людина може зрозуміти хоч єдине слово як членороздільний звук, який позначає поняття, всю мову повністю і в усіх її зв'язках уже тому, що вона (мова) є внутрішньо притаманною суттю людської істини. «Людина,-- наголошував Гумбольдт,-- є людиною тільки завдяки мові». Проте структура мови не лежить «мертвим вантажем», а стає законом, яким зумовлюється розумова діяльність людини. Перше-ліпше слово є вже засобом визначення. Воно ж спричиняється до функціонування всієї мови, і хоча не належить до числа тих явищ, які не творяться свідомо людським розумом, все ж розум відіграє в ньому домінуючу роль. Подібно до інстинкту тварин «мова є інтелектуальним інстинктом розуму». Процес діяльності розуму передбачає мову. Вони (розум і мова) тотожні й нерозлучні. Це дає змогу розглядати мову як діяльність, а не як закінчену справу. «Мова,-- твердив В. Гумбольдт,-- є не продукт діяльності (ergon), а діяльність (energeia)».

Стимулом, спонукою до виникнення мови була природа на первісному етапі її розвитку. Одночасно з цим вона є результатом іншої форми природи, тобто продуктом інтелектуально-фізіологічної роботи. Суть появи мови полягає в установленні системи безконечного числа взаємопов'язаних відношень між її структурними компонентами. Виняткова роль у цьому належить найпростішим актам мислення, глибина яких не доступна спостереженню, оскільки вони (акти мислення) необхідні для розуміння і відновлення навіть поодиноких мовних елементів.

Заслуговує на увагу помічений В. Гумбольдтом той факт, що в процесі становлення й розвитку мови, безвідносно до національної форми її виявлення, не засвідчено жодного випадку, коли б її граматична будова перебувала у процесі формування. «Ніколи,-- підкреслює В. Гумбольдт,-- жодна мова не була захоплена в момент становлення її форм». Історична правильність цього твердження може бути проілюстрована співвідношенням граматичної будови і діалектів народів початкових цивілізацій. На всіх етапах розвитку мова виявляє непослідовну тенденцію до збереження у своїй структурі цілісності, єдності всіх компонентів: матеріальних, формальних, ідеальних тощо. Наприклад, висловлення, що грунтується на сукупності граматичних форм, становить закінчену єдність. В. Гумбольдт зауважував: «Акту думки, в якому створюється єдність поняття, відповідає єдність слова як чуттєвого знака, і обидві єдності повинні бути в мисленні і через посередництво мовлення якнайбільше зближені одна з одною. Як розумовим аналізом здійснюється членування і виділення звуків у вимові, так і навпаки -- вимова повинна виявляти аналогічну дію на матеріал думки і, переходячи від одного нерозчленованого комплексу до другого, через членування прокладе шлях до досягнення абсолютної єдності».

Філософська концепція мови Гумбольдта визначається ідеями німецької класичної філософії (І. Кант, Г.-В.-Ф. Гегель, Ф.-В. Шеллінг, Ф.-Г. Якобі). Провідною думкою концепції, її теоретико-методологічною основою є антропологічний підхід до мови, за якого вивчення мови повинно здійснюватися в тісному зв'язку зі свідомістю і мисленням людини, її культурою та духовним життям.

Услід за Кантом Гумбольдт розглядав свідомість як особливу першооснову, яка не залежить від матерії й розвивається за своїми законами. Застосовуючи це положення до визначення мови, він пише: «Мова є душа в усій її сукупності. Вона розвивається за законами духа». Як мова загалом нерозривно пов'язана з людською духовною силою, так кожна конкретна мова пов'язана з духом народу -- носія цієї мови. Мова -- це зовнішній вияв духа народу: «мова народу є його дух, а дух народу є його мова, і важко уявити собі щось більш тотожне». Первинним є дух народу: «[...] духовна сила є найбільш життєвою і самостійною першоосновою, а мова залежить від неї». У той же час дух народу можна пізнати тільки через мову. Мова відображає найсвоєрідніші й найтонші риси народного духа, проникає в його таємниці.

Гумбольдт констатує нерозривність понять «мова» і «народ», «мова» і «культура». За його твердженням, мова є надбанням окремого народу, а народ -- це спільність людей, що розмовляє однією мовою. Мова невіддільна від культури. Вона тісно пов'язана з духовним розвитком людства, відображає розвиток культури. Мова закладена в самій природі людини. Вона необхідна для розвитку її духовних сил і формування світогляду.

На противагу лінгвістам, які розглядали мову як технічний засіб вираження думки, Гумбольдт доводить, що мова і мислення тісно пов'язані між собою і що мова -- це той орган, який творить думку. Отже, мислення не просто залежить від мови, а певною мірою зумовлюється кожною конкретною мовою; мови -- органи оригінального мислення націй.

Мова є зовнішнім виразником народного духу, який В. Гумбольдт ототожнює з народною мовою. Не віддаючи переваги в часі ні мові, ні духові, таємниця об'єднання яких не піддається поясненню, не доступна людській свідомості (кантіанська теорія «речі в собі»), В. Гумбольдт твердить, що реальною підставою для визначення початку розрізнення мов є дух народу. Мова є безперервною діяльністю духу.

Мова не становить довільного витвору окремої людини, а належить завжди всьому народові; наступні покоління одержують її від поколінь попередніх. Мова завжди розвивається у співдружбі людей. Людина розуміє саму себе не інакше, як тільки шляхом переконання у зрозумілості своїх слів для іншого. Мова найтісніше переплітається з її носіями, з нацією, народом. Розвиток мови, за переконанням В. Гумбольдта, цілком залежить від дії в ній сили національного духу. Якщо мова у своїй органічній тканині є витвором нації, то, не піднявшись до цього пункту в науці про мову, дослідник не може остаточно розв'язати питань, які стосуються виникнення мов, внутрішнього життя їх, походження і основних відмінностей між ними. Зв'язок між мовою й нацією В. Гумбольдт пояснює у своїй основній теоретичній праці так: «Оскільки форма мов завжди обов'язково національна, то безпосередніми діячами у створенні їх бувають, певно, самі народи».

У кожного народу, не виключаючи найнеосвіченішого, як поняття, так і мова -- і в розглядуваному відношенні переважно -- становлять своє особливе коло. Цим колом визначаються обрії спроможності народу до безмежного людського розвитку. З цього кола він може видобувати без стороннього сприймання будь-яку частковість, властиву людській природі. У зв'язку з цим у мові народу не можна вважати чужим того, що при уважному її розгляді з цього боку може бути знайдено у власних її підвалинах ніби в зародку. В. Гумбольдт пояснював мову, її явища через призму сприймання законів діалектики. «Мову,-- писав він,-- не можна уявляти раз назавжди готовим матеріалом; її треба уявляти такою, що вічно відновлюється за певними законами».

Мовну діяльність, мову, її компоненти В. Гумбольдт розглядав з погляду синтетичних процесів. З самих перших своїх елементів мова складається в результаті синтетичної діяльності в точному розумінні цього слова: через цей синтез завжди утворюється щось нове, чого не було в жодній із з'єднуваних частин до сполучення їх. «Синтез,-- робить висновок В. Гумбольдт,-- досягається тоді, коли вся будова звукової форми і все внутрішнє утворення змикається між собою за один прийом». Певного синтезу внутрішньої і зовнішньої сторони треба шукати не в окремих прикладах, а в утворенні і формі всієї мови.

2. Внутрішня і зовнішня форми мови

Викликає зацікавленість і вчення Гумбольдта про форму в мові. Для В. Гумбольдта мова не є простою аморфною масою. Вона складається з форми і матерії.

Форма мови -- це живий, індивідуальний намір народу діяти в утворенні мови так або інакше своїм розумом і почуттям. Але нам ця діяльність доступна не в безперервній цілісності внутрішнього прагнення, а тільки в окремих її діях, і нашій цікавості не залишається нічого іншого, як тільки помічати однакові риси а цих діях і об'єднувати їх в якесь ніби консервативне загальне поняття. Під формою мови лінгвіст розуміє не так звану граматичну форму, «Поняття форми мови,-- зауважує він,-- поширюється далі правил словосполучення і словотворення, якщо в цьому останньому вбачати приєднання відомих логічних категорій дії, субстанції, властивості і т. ін. до коренів і кореневих слів».

Отже, форма -- це ієрархічна систематизація звуків, звукових ланцюгів за параметрами; наприклад, формою звука є його компоненти, формою складу -- звуки, формою морфеми -- склади, формою слова -- морфеми тощо. Формі протистоїть зміст. Під змістом мовознавець розуміє матерію. Він зауважує: «Щоб знайти матерію форми мови, треба вийти за її межі. В середині цих меж можна приймати щось за матерію тільки відносно, наприклад іменники щодо відмін». Співвідношення форми і матерії В. Гумбольдт розглядає під кутом зору діалектичної відносності. Визнане в одному випадку за матерію, в другому треба буде вважати формою. Слова, запозичені мовою, можуть бути матерією доти, доки не набудуть громадянства цієї мови. З цим останнім вони набувають і форми. Так, слова попурі, мерсі, таксі, кіно тощо вживаються в українській мові як безформні. Однак вони є безформними не взагалі. У мовах, з яких запозичаються такі слова, вони мають форму. Але такі слова іншомовного походження, як опера, пальто» група і багато інших, набули форми української мови, переставши бути просто матеріалом. Загалом кажучи, в мові, безвідносно до національної форми її виявлення, безформної матерії не буває. «Справжня матерія мови,-- писав В. Гумбольдт,-- з одного боку -- звук взагалі, з другого -- сукупність чуттєвих вражень і мимовільних рухів духу, які передують утворенню поняття, що здійснюється вже за допомогою слова».

В. Гумбольдт вважав, що мова дає для висловлення й мовлення лише зразкову форму. Вибір же особливого виду її повністю віддається свавіллю мовця, його смакам й уподобанням.

Форма -- це «постійне й однакове в діяльності духа, взяте в усій сукупності своїх зв'язків і систематичності, що підносить членороздільний звук до вираження думки». Форма, а не матерія є сутністю мови. Усе в мові відображає її форму (і фонетика, і граматика, і лексика). Для виявлення форми мови необхідне її системне вивчення. Це положення Гумбольдта згодом запозичив швейцарський мовознавець Ф. де Соссюр, у вченні якого воно трансформувалося в сентенцію «мова-- це форма, а не субстанція».

Гумбольдт розрізняє зовнішню (звукову, граматичну тощо) і внутрішню форми. Внутрішня форма мови -- це сукупність шляхів, способів та прийомів (своєрідний механізм, інтелектуальна модель), за допомогою яких позамовний зміст передається зовнішніми звуковими засобами. Іншими словами, це спосіб, яким категорії мислення об'єкти візуються в мові. Внутрішня форма є своєрідною для кожної мови і виявляється та втілюється в зовнішній формі. Своєрідність внутрішньої форми кожної мови проступає як у членуванні лексикою світу, так і в системі граматичних категорій і в неповторних структурах усіх мовних рівнів.

Внутрішня форма є головною в мові порівняно із зовнішньою. Вона, по-перше, відрізняє одну мову від іншої (внутрішня форма кожної мови є неповторною); по-друге, фіксує особливості національного світобачення. Поняття внутрішньої форми згодом творчо використав український мовознавець О. Потебня щодо слова. Під внутрішньою формою він розумів відображені в етимології слова певні ознаки.

У зв'язку із внутрішньою формою Гумбольдт торкається проблеми значення й смислу слова. Слово не є прямою назвою предмета, а позначенням того, як той предмет був осмислений мовотворчим актом у конкретний момент винаходу слова, тобто словом позначається особливе бачення предмета, а не сам предмет. Цим і пояснюється різноманіття виразів для одного й того самого предмета. Так, у санскриті, де слона називають то таким, який двічі п'є, то двозубим, то одноруким, кожен раз розуміючи один і той самий предмет, трьома номенами позначені три різні поняття.

3. Звук як основа мовлення

Звукова форма є вираження, створюване мовою для нашого мислення. Поняття «творення», у власному розумінні цього слова, можна застосувати тільки до первісного зображення мови, однак про цей стан ми нічого не знаємо безпосередньо. Звукова форма становить основну підвалину відмінності мов. Не всі звуки в кількісному відношенні,як і в матеріальному, однакові. Голосні звуки, наприклад, менш матеріальні, ніж звуки приголосні. В. Гумбольдт називає членороздільний звук основою мислення і матеріальним знаряддям дару слова.

Мова повністю грунтується на духовній стороні людини, отже, її дія тільки і потрібна для того, щоб крик тварини перетворити на членороздільний звук. Призначення і здатність звука -- бути значущим, і не взагалі, а в розумінні, яке визначається деталями відображуваного мислення. Тільки це призначення і є сутністю членороздільного звука, і тільки воно відрізняє членороздільний звук від тваринного крику, з одного боку, і від музичного тону, з другого.

Будь-який звук має в собі речового стільки, скільки потрібно, щоб стати доступним нашому слухові. Речовість цю (звук, що чуємо) можна зовсім відокремити і представити чисту артикуляцію звуків без будь-якого звукового домішку.

Звук без шкоди для своєї визначеності допускає безмежну кількість видозмін, які розпізнаються нашим уявленням безпомилково. Звук є елементом мовлення. Чи будемо міркувати про мову, чи ні, за всіх обставин можна знайти в ній два начала, очевидно, відмінні одне від одного, а саме: звукову форму та її вживання для назв предметів і для зв'язку думок. Відмінність мов полягає власне у звуковій формі. Це пояснюється насамперед тим, що вона в різних мовах виникає по-різному, а також тим, що різною мірою сприяє або перешкоджає внутрішнім прагненням мови. «Здатність звуків,-- писав В. Гумбольдт,-- складати у своєму загальному підсумку чітку систему, тобто їхні особливі властивості, за якими кожний із них посідає місце в одній категорії з одним становить протилежність іншим. Ця здатність іде від самого способу їх [звуків.-- Г. У.] утворення».

Поділ простого складу на приголосний і голосний, якщо сприймати їх як самостійні звуки, є штучним. У звукових ланцюгах «чистих», «відрубних» звуків не буває. Процес взаємних впливів проймає мовлення від початку до кінця, незалежно від того, чи це є окремий склад, чи окреме слово, чи словосполучення, чи висловлення, чи цілий твір.

Досконалість мови щодо звуків залежить не стільки від чисельності їх, скільки від обмеження.звуками, необхідними для мовлення, і належної рівноваги між ними.

Для того щоб увійти до складу мовлення, слова повинні позначати, крім самих предметів, ще їх стан, і звуки, що позначають ці стани, можуть належати до форм самих слів.

В. Гумбольдт не заперечував відповідності між звуком і значенням. Однак у цій відповідності він не вбачав каузальних зв'язків. На його думку, їх можна «відгадувати відчуттям». «Сполученням звукової форми з внутрішніми законами мови,-- писав він,-- закінчується її (мови) утворення»*. Нерозривний зв'язок думки, органів мовлення і слуху в мові ґрунтується на початковій будові людської природи. Чітка визначеність звука цілком необхідна розуму для сприйняття предметів. При цьому великі потенційні можливості звука до видозміни не послаблюють уявлення людини про його варіантність. Навпаки, уявлення здатне розрізняти ці видозміни без найменших помилок.

4. Слово як внутрішня форма звука і поняття

Для В. Гумбольдта мовотворення знаходить своє остаточне завершення у формі слова, яка безпосередньо пов'язана з поняттям. Вчений писав: «Слово є повністю дозрілі квіти мови; у слові мова дає свій остаточний витвір». В. Гумбольдт характеризує з матеріалістичних позицій відношення слова до мислення. Він вважав, що розумова діяльність цілком духовна і внутрішня, яка не залишає по собі ніякого сліду, за допомогою слова перетворюється на об'єкт і стає доступною відчуттям.

Нерозривний зв'язок думки, органів мовлення і слуху в мові ґрунтується на початковій будові людської природи. Чітка визначеність звука цілком необхідна розуму для сприймання предметів. У прагненні людини підпорядкувати різноманітність предметів ідеальній єдності звуки служать їй представниками предметів. Слово є відбитком не власне предмета, а породженого ним у нашій душі образу. В мисленні суб'єктивна сила утворює собі предмет. Наші уявлення формуються не тільки сприйманням у спосіб споглядання готових предметів. З даними відчуттів неодмінно проявиться внутрішня самостійна дія розуму. Обсяг слова становить межу, до якої поширюється самодіяльна сила мови. За переконанням В. Гумбольдта, еволюція способу спілкування йшла не від елементів до структури висловлення, а навпаки, від синтаксичної будови до її компонентів. «Не мовлення складається із слів, а навпаки, слова походять з органічної сукупності мовлення».

Лінгвіст багато разів звертається до питання про можливість виявлення причинних зв'язків між словом і об'єктивно існуючою дійсністю, до питання про вмотивованість словоформи, про корелятивний характер звукових ланцюгів, вважаючи, що цього пояснити не можна. «Яким чином,-- пише вчений,-- зовнішні предмет ти, що виражають усі наші почуття і внутрішній рух душі, можуть виражатися в слові одним сприйманням на слух, це в більшості випадків залишається не поясненим». Єдність слова, його флексії і органічний склад висловлення не повинні відокремлюватися одне від одного при розгляді мови. Внутрішня єдність слова має найширше або найвужче значення.

Єдність слова утворюється з внутрішнього почуття мови стосовно до потреб розвитку думки і звука.

Слово не можна розглядати як щось закінчене. Воно навіть не має в собі готового, замкнутого поняття, а тільки спонукає людину власним розумом створювати поняття в особливий спосіб. Називаючи самий звичайний предмет, наприклад «кінь», всі ми розуміємо одну й ту саму тварину, але кожний з нас сполучає з цією назвою свою власну уяву, більш чутливу або більш загальну, живу або бездушну у вигляді мертвого знака.

Уявлення, пробуджуване словом у різних людей, залежить від особливостей кожного з них, але всіма виражається однією й тією самою словоформою, одними й тими самими звуковими комплексами. Кожне слово є знаком особливого поняття. Склад є звуковою єдністю, але він стає словом тільки тоді, коли одержує значення. Значення ж ставить вимогу сполучити в одну одиницю кілька складів, з яких будується, як правило, словоформа. Отже, в слові є подвійна єдність звука і поняття. В силу цієї подвійної єдності слова стають знаковими елементами мовлення. В мовленні склади не можуть виступати як автономні одиниці, оскільки вони не мають значення. Слова є окремими предметами навколишнього світу. Між словами і поняттями завжди повинна бути відповідність. Природно, що споріднені поняття виражаються спорідненими звуковими ланцюгами. Тільки слово може зробити поняття окремою одиницею в потоці думок. Воно додає до поняття багато чого, що зумовлено лексико-семантичними актуалізаторами.

За допомогою слова ідея набуває конкретності. Словом же вона скеровується і в певні межі. Із звуків слова, його близькості до інших подібних за значенням слів, із того, що збереглося в ньому хоч і такого, що переноситься на нові предмети, поняття, і з його побічних відношень до відчуття і сприймання створюється певне враження. Це враження стає звичним. Воно вносить новий момент в індивідуалізацію самого по собі менш певного, але більш вільного поняття. З кожним позначуваним словом сполучаються все нові й нові почуття, невільно збуджені образи й уявлення. Різні слова зберігають одне до одного відношення тією мірою, в якій вони впливають одне на одне. Слово, збуджуючи уявлення про предмет, викликає, правда, іноді малопомітно, сприймання, яке відповідає одночасно і своїй природі і природі предмета. Воно викликає також безперервний хід думок людини, який супроводжується такою ж безперервною послідовністю сприймань.

5. Відношення мови до мислення, поняття і предмета

Із взаємозумовленої залежності .думки і слова випливає, що мова є засобом перетворення суб'єктивного в об'єктивне, засобом вираження не тільки вже пізнаної дійсності, а й пізнання раніше невідомої. Сукупність пізнаного є надбанням усіх мов і незалежна від них.

У людей поєднується духовне начало, тобто здатність мислити, синтезувати думки, і суто фізичне -- вміння членувати ціле за допомогою вимови, наголосу.

Уміння людини вимовляти звуки може бути пояснено не тільки у фізичний спосіб. Лише сила розуму спроможна розчленувати матеріальну природу мови і виділити окремі звуки. При виділенні, окремих звуків здійснюється процес, який можна назвати мовленевим членуванням. Словоформа як комплекс звуків повне значення одержує лише в складі мовлення.

Поняття і звук, сполучаючись відповідним їх суті способом, є мовленням, складниками якого є слово.

Мова зображає не предмети, а завжди поняття про них. Ці поняття утворюються розумом самостійно під час народження слова. Слово, яке називає поняття, не є представником самого предмета, який впливає на почуття, але виражає суб'єктивний погляд на предмет у той або інший момент. В. Гумбольдт вважав, що утворення понять є дією, яка ніби передує утворенню відповідного членороздільного звука. Виразити поняття означає об'єднати дві речі, які ніколи не можуть перейти одна в одну.

Висновки

Німецький мовознавець, літературознавець, філософ і державний діяч В. Гумбольдт посідає значне місце в історії науки про мову. Із почуттям глибокої пошани говорив про нього Ф. Бопп; його учнями і послідовниками називали себе Август Потт, Гейман. Штейнталь, Георг Курціус, Август Шлейхер, Карл Фосслер і навіть такий учений, як Іван Бодуен де Куртене. На філософських та мовознавчих погля дах В. Гумбольдта прагнуть побудувати свої теорії мови такі сучасні мовознавці, як наприклад, Лео Вайсгербер. А Мейє в рецензії на одну працю Л. Вайсгербера, різко критикуючи його за спробу повернути мово знавство назад до Гумбольдта, писав: «Цей філософ не зробив нічого для прогресу науки про мову, як, наприклад, творець індоєвропей ської граматики і лінгвістики Бопп, і не створив школи, визначної цінними працями і численними учнями».

Така оцінка значення наукової діяльності, наукової мовознавчої спадщини В. Гумбольдта надто вже неточна: по-перше, В. Гумбольдт, за влучною характеристикою Олександра Потебні, стоїть на межі двох напрямів науки: він «геніальний передвісник нової теорії, що не зовсім звільнився від пут старої», тобто є вченим свого часу, своєї епохи, і, по-друге, В. Гумбольдт -- палкий прихильник і захисник формованого порівняльно-історичного мовознавства, основоположник порівняльної граматики малайсько-полінезійських мов і основоположник нової галузі науки про мову -- загального, теоретичного мовознавства.

В. Гумбольдт знав величезну кількість мов, починаючи від мови басків і кінчаючи мовами аборигенів Північної Америки і мовами малайсько-полінезійськими. Такий багатющий фактичний матеріал забезпечував широчінь мовознавчої проблематики, лінгвістичних поглядів В. Гумбольдта, ґрунтовність, точність, проникливість його спостережень та висновків. Філософські ж переконання В. Гумбольдта формувалися під впливом класичної німецької філософії.

Література

1. Ковалик І. І. Самійленко С. П. Загальне мовознавство. - К. : Вища школа, 1985. - 209 с.

2. Кочерган М. П. Загальне мовознавство: Підручник. Видання 2-ге, виправлене і доповнене: -- К. : Видавничий центр «Академія», 2006. -- 464с.

3. Семчинський С. В. Загальне мовознавство.-- К. : Вища шк. Головне вид-во, 1988. -- 328 с.

4. Удовиченко Г. М. Загальне мовознавство. -- К. : Вища шк. Головне вид-во, 1980. -- 210 с.

Размещено на Allbest.ru