Размещено на http://www.allbest.ru/

КУРСОВА РОБОТА

на тему: МОВНИЙ ДИСКУРС

ВСТУП

Поняття дискурсу є одним із основних понять сучасної прагматичної лінгвістики та лінгвістики тексту. Сучасні уявлення про дискурс віддзеркалюють увесь хід лінгвістичної науки. У першій половині ХХ століття мовознавство протягом досить тривалого періоду було зосереджене на вивченні однієї з двох діалектично зв'язаних сторін мови - мовній системі, але, починаючи з другої половини 60-х років, центр уваги лінгвістів переноситься на іншу сторону цієї діалектичної єдності - мовленнєву діяльність та її продукт - дискурс, формальні характеристики якого були отримані у 1952 році З. Херрісом.

Хоча проблема дискурсу широко висвітлюється як вітчизняними, так і зарубіжними лінгвістами, таке важливе питання, як адресованість у дискурсі все ще залишається поза межами дослідження.

Наша дипломна робота намагається заповнити цю прогалину, і тому, присвячена проблемі дослідження текстів офіційного та неофіційного дискурсу, що розглядається через призму їх адресованості. З цією метою, у роботі аналізується ті особливості оригінальних текстів художньої літератури, наукових текстів та офіційних документів, які обумовлені специфікою передбачуваного адресата і прогнозованим характером його інтерпретативної діяльності.

Аналіз поняття дискурсу через призму його адресованості є досить актуальним на даний час. Така актуальність зумовлюється зростаючим інтересом до лінгвістичного опису передбачуваного адресата у художній комунікації, а також специфікою адресованості офіційного дискурсу, як однієї із важливих проблем лінгвістики тексту, яка має своїм джерелом “введення у фокус лінгвістики розгляд феномена життя, в центрі якого знаходиться людина з усіма її психічними складовими і станами, формами соціального існування і культурної діяльності”.[2, 3-4]. Додатковим стимулом звернення лінгвістів до проблеми адресованості стало усвідомленнятого факту, що “у породженні мовлення ,-як відмічає Є. С. Кубрякова, виявляються сили, що виходять по суті не від мовця, а від його оцінки стану, знань, розуму,приналежності до того чи іншого соціального стану і т. п. тих, на кого мовлення розраховане”.[24,18 ].

Мета дипломної роботи: виявити особливості адресованості в офіційному та неофіційному дискурсі.

Предмет дослідження: адресованість.

Об'єкт: тексти офіційного та неофіційного дискурсу.

З основної мети випливає вирішення конкретних завдань дослідження:

1. Виявлення характерних рис та відмінностей офіційного та неофіційного дискурсу.

2. Встановлення характерних прагматичних особливостей адресованості в офіційному дискурсі.

3. Урахування фактора адресата в неофіційному дискурсі.

У вирішенні цих завдань ми керувалися методами:дискурсивного аналізу та порівняльним методом.

До офіційного дискурсу ми відносимо наукові тексти та тексти офіційних документів (у нашій роботі це тексти юридичних документів), а до неофіційного - тексти художньої літератури та анекдотичний жанр.

У якості базового у даній дипломній роботі використовується поняття адресованості, як категорії тексту. Такий підхід до моделювання текстової семантики вимагав звернення до більш загальних питань, пов'язаних із самим поняттям “категорія тексту”. Текст розглядається нами як полісистемне утворення, що складається із слідуючих підсистем: макрознак, комунікат, дискурс, що перебувають у постійному взаємозв'язку.До розгляду нами включені також правила, якими регулюється дискурс, що допомагають нам отримати більш систематизоване уявлення про таке явище як дискурс.

Але незважаючи на те, що дискурс трактується нами як системне утворення, ми не ігноруємо таких підходів до нього, як до комунікативної події чи комунікативного процесу.

Розділ 1. Офіційний та неофіційний дискурс

1.1 Трактування дискурсу в сучасній лінгвістичній науці

1.2 Основні характеристики дискурсу

Дискурс розглядають і як підсистему текста. У нашій роботі ми будемо досліджувати дискурс як одну з підсистем (макрознак, комунікант, дискурс) у просторі текста. Текст - більш загальне поняття, ніж дискурс. Дискурс - це “мовлення, занурене у життя”, тому термін “дискурс”, на відміну від терміна “текст”, не застосовується до древніх текстів, зв'язки яких із живим життям не відновлюються безпосередньо. Якщо під текстом розуміють “абстрактну, формальну конструкцію, то під дискурсом - різні види її актуалізації, що розглядаються з точки зору ментальних процесів і в зв'язку з екстралінгвістичними факторами.” [2,136-137]. І, якщо дискурс - категорія, яка постає як особлива соціальна даність, то текст - категорія, яка належить і черпає свої сили у мовній сфері. Як про дискурс можна говорити про текст оповідання, вірша, виступу, але цього не можна сказати про текст вправи з граматики, яка є набором речень, правила, що ілюструє якесь граматичне явище. Дискурс - це текст, що містить роздуми, тобто текст, у якому фіксується деякий хід думок.[15,171]. Більше цього, дискурс можна уявити як таке складне комунікативне ціле, у якому мовлення - осмислені роздуми, представлені у вигляді тексту і звернене до іншого, виступає у єдності об'єктивних та суб'єктивних сторін, а знання, об'єктивуючи інтерсуб'єктивний досвід, замкнуте на суб'єкт комунікації і включає інтенційні структури останнього.[16,121-127].

Уцьому значенні дискурс може бути охаректиризованим як витвір мовлення і як знакове утворення, план вираження якого включає, у крайньому випадку, два шари: трансфастичний, що реалізується як впорядкована та інтегрована в єдине ціле послідовність утворюючих полотно текста висловлювань, синтаксис і семантика яких залежить від синтаксису і семантики сусідніх висловлювань, і текстономічний. Останній реалізується через семантичні і формально - граматичні відносини і зв'язки між словами чи сукупностями слів як компонентів текста, в о снові співвідношення яких лежить загальність їх функціонально - семантичної значимості в рамках дискурса.[14,121-127].

Продовжуючи аналіз дискурса, вважаємо за потрібне виділити слідуючі його аспекти: мовленнєвий та комунікативний, а також його дискурсивність.

Мовленнєвий аспект дискурса регулюється правилами міжфразового синтаксису, що включає прономінальну співвіднесеність, форичні зв'язки, узгодження часів, функціональну перспективу, пресупозитивну залежність та ін., котрі допускаючи варіювання, відносно жорстко обумовлені особливостями граматичної будови конкретної мови, характером дискурсивної залежності того чи іншого елемента і канонами побудови певного типу текста.[12,32].

Комунікативний дискурс - текст, що містить взаємозалежні роздуми кількох суб'єктів.[15,171].

Що стосується дискурсивності, то це логічна послідовність у рамках арістотелівської логіки. Якщо ж говорити більш конкретно,то це логічно обумовлена думка, тобто суворий перехід від одного твердження до іншого, що прослідковується у мисленні за допомогою логічних правил, що має за мету послідовне і систематичне розгортання думки.[16,240-241].

Судячи з вищесказаного, ми можемо стверджувати, що дискурс не є хаотичним утворенням; маючи певні особливості і характеризуючись певними аспектами, дискурс регулюється певними правилами. Вони повинні застосовуватись не до самих висловлювань, а до відносин між діями, що виконуються цими висловлюваннями, тобто у поточній мовній інтеграції акти співвідносяться з актами, часто, хоча не виключно маніфестованими в реальних висловлюваннях, і звідси витікають три типи правил:слідування, інтерпретації і породження.[6,134-135].

Правила слідування регулюють порядок слідування актів і зв'зують правила породження, контролюючі комунікативний “вихід” мовця, з правилами інтерпретації, що дозволяють слухачеві розуміти акти мовлення. Потрібно зазначити, що тут маються на увазі не висловлювання, а акти як мінімальні одиниці комунікації, так як, за словами Лабова [25], “не існує простих взаємооднозначних відносин між діями і висловлюваннями”. Центральним у пропозиції Лабова є положення про те, що кожний індивід має свою власну точку зору, особистісну орієнтацію у відношенні до світу, що грунтується на власному досвіді. Ця орієнтація частково відрізняється від орієнтації інших індивідів, але частково є і спільною для всіх.[6,136].

Отже, можна зробити висновок про те, що дискурс - це утворення цілком систематизоване і впорядковане, регульоване конкретними правилами та нормами хоча природним є і відхилення від цих норм. Аспектуальна сторона дискурса є також досить визначеною. Звернення до правил та аспектів такого явища як дискурс допоможе нам у дослідженні і вивченні інших його сторін.

Дискурс характеризується просторовістю, яка, в свою чергу, є його якісною ознакою.На нашу думку, доцільним буде розглянути його просторовість, що допоможе ще більш детально зрозуміти таке явище як дискурс.

Отже, специфіка семантичної просторовості дискурса визначається тим, що він, з одного боку, інтегрує семантичні, прагмасемантичні, прагма - і синтактикосемантичні особливості всіх висловлювань, які до нього входять, а з іншого, як інтегрована сутність співвідноситься з цілісним динамічним референтом і несе в собі відбиток соціального і особистісного комунікативного контексту текстопородження і передбачуваного сприйняття.[13,207-210]. Про дискурс як послідовність висловлювань можна сказати, використовуючи образний вислів Р. Барта, що він “проростає доверху, як зерно, але тягнеться вперед, як лінія.[3,315].

За рахунок його лінійності в дискурсі особливу значимість набувають семантико-синтаксичні категорії тексту. З формальної точки зору в ньому спостерігаються дві різновидності категорій тексту: трансфрастичні, що будуються на взаємозв'язках між висловлюваннями і виявляються як щеплення, кореференція, подільність, фокус уваги, тема-рематична (комунікативна) прогресія, топікальність [31,17], і текстономічні, виявлення яких детерміноване збільшенням граматики, її виходом за межі висловлювання в текст.До останніх можна віднести темпоральність, означеність/неозначеність, модальність, суб'єктивність/суб'єктність, предикативність, фінітність та ряд інших категорій тексту, що відбивають взаємодію семантично чи функціонально-семантично рівнозначних елементів дискурса.[12,52]. В структурі текста, як в мовленнєвому аспекті дискурса, обидві різновидності текстових категорій виявляються як номінаційні, ізотропні або, за іншою термінологією, тематичні ланцюги чи сітки елементів.[47,315], які,володіючи специфічною структурою, так би мовити, накладаються на дискурс і об'єднують його в тому чи іншому ракурсі. Вказані ланцюжки та сітки формуються відповідно до особливостей граматичної будови конкретної мови, специфікою мовленнєвої побудови певного типу текста, його семантикою.

Враховуючи особливості категорій тексту, змістове ядро останнього може бути описане як багатовимірний семантичний простір, в якому спостерігається прояв категорій тексту трьох його основних підсистем. Відносини між макрознаком, комунікантом і дискурсом ієрархічні, але не зводяться до суворої ієрархії і можуть бути визначені як конгруенти, що означає співрозмірність порівнюваних об'єктів, співпадання їх меж при зміщенні, але передбачає їх різне “розміщення” у просторі текста.[8,623].

У семантичному плані, відносини між макрознаком і дискурсом у ракурсі текстових категорій можуть бути охарактеризовані як відносини включення чи розгортання, повного чи часткового, що передбачає дві форми своєї реалізації. Одна з них, в свою чергу, передбачає послідовну інтеграцію підсистем з більш високим ступенем узагальненості текстових підсистем з більш низьким ступенем узагальненості і зворотній процес їх послідовного розгортання.

Відносини такого роду відбиваються також у характері моделювання семантичної просторовості текстових підсистем і тексту вцілому, оскільки фрейми, як основу семантичного уявлення можна розглядати як згорнуті семантичні сітки, що складаються з деяких вершин і відносин, а семантичну сітку, як форму семантичної репрезентації дискурсу, можна уявити у вигляді фрейма [46,26,57].

У мовленнєвому аспекті текста виявлення взаємовідносин текстових підсистем припускає, з одного боку, можливість участі окремих елементів дискурса не лише текстономічних і трансфрастичних категорій текста, але й текстемних і глобальних текстових категорій, проходячи повз проміжний рівень, а з іншого боку - можливість виходу глобальних категорій тексту в структуру тексту, минаючи етапи його послідовного розгортання в комуніканті чи / і в дискурсі [12,53].

Перехід до семантичної просторовості комуніканта, а від неї (або частково минаючи її) - до семантичної просторовості макрознака, вписується у загальні тенденції скачковидних змін в організації системних об'єктів, що передбачають “зняття” попереднього рівня, виникнення і прирощення нової якості - тенденції, що описуються Т. ван Дайком і В. Кінчем за допомогою поняття “каскада”, на відміну від поняття суворої ієрархії [55,25].

Доповнюючи наведені вище особливості слід підкреслити, що специфіка кожної з них детермінує характерний тип сприйняття текста: через макрознак - розпізнавання, ідентифікація текста, в ході якої наші мовні очікування пристосовуються до особливостей того типу текста, який сприймається саме у даний момент; через комунікант - розуміння, інтеграція текста; через дискурс - його декодування, розшифровка [12,54].

Аналізуючи вищесказане, слід зазначити, що дискурс - це лише один із рівнів тексту, складної ієрархічної системи, його невід'ємна підсистема, що взаємодіючи з двома іншими підсистемами (макрознак і комунікант), надають тексту цілісності. Розгляд цих двох підсистем ми не вважаємо за доцільне, оскільки це не є нашим завданням. Але потрібно визнати незалежність кожного рівня і його здатність функціонувати лише у тісному зв'язку з іншими.

1.3 Характерні риси офіційного та неофіційного дискурсу

Розгляд дискурсу був би неповним без виділення його видів.Традиційно дискурс поділяють на офіційний та неофіційний. Кожен окремий вид має певні характеристики та особливості, притаманні лише йому. Мова офіційного дискурсу - це мова офіційних та наукових текстів і документів. Офіційний стиль є неоднорідним у своїх маніфестаціях. Способи експресії варіюються в ному в залежності від сфери ділового та наукового спілкування.

Мова точних наук не допускає елементів емоційності, в той час як мова таких гуманітарних наук як історія, літературознавство допускає їх у масштабах, близьких художнім творам письменників-реалістів. Стильовою домінантою викладу в точних науках є точність, стислість, об'єктивність в рамках літературної норми з елементами, прийнятими стильовою нормою даної науки.[9,28] У цьому зв'язку мікробіологія та астрофізика є точними. Вони переважно аналітичні та структурні, займаються побудовою квантитативних моделей і аналізом досвіду для встановлення емпіричної однотиповості.[61,448].

Опозиції між мовою точних наук та поетикою реалізуються на основі літературної норми за наступними параметрами:

Звідси випливають наступні часткові опозиції ознак:

Поряд із вище переліченими ознаками, на нашу думку, тексти офіційного стилю характеризуються ще й лаконічністю, логічністю побудови думки у висловлюванні, розраховані на задоволення потреб інтелекту, а не естетичних.

Таке протиставлення є правомірним лише в тому випадку,якщо ми беремо за еталон наукового стилю мову точних наук. Мова офіційних документів має свої особливості, хоча також характеризується стислістю і конкретністю висловлювань, характерними скороченнями й формами-кліше.

Але незалежно від того, чи текст належить до офіційного, чи неофіційного дискурсу, він має свого певного адресата, який обумовлює в тій чи іншій мірі комунікативну природу мовленнєвого твору. Існування і важливість цього фактора визнається багатьма лінгвістами. [2,361;40,9]. Упроблемі вивчення мовленнєвої спрямованості твору є ще багато дискусійних та невирішених питань. Зокрема, нема єдності у визначенні об'єкта спрямованості мовленнєвого впливу, він іменується як “отримувач”, “рецептор”, “реціпієнт”, “адресат”, не виділені його функції в тексті, хоча він безпосередньо є невід'ємною складовою частиною акта комунікації.

Репрезентація фактора адресата забезпечується цілим рядом лексичних, граматичних, символіко-графічних,композиційних та структурних засобів. Крім цього, фактор адресата може імплікуватися й виражатись у загальній спрямованості мовленнєвого впливу для досягнення певного перлокутивного ефекту - інтелектуального чи естетичного впливу.

Усі засоби вираження фактора адресата можна розділити на засоби відкритого і прихованого впливу [26,139] з точки зору офіційного дискурсу, ми ж додамо до цієї класифікації і характеристики аналіз неофіційного дискурсу, виходячи з поданих нею характеристик.

Отже, до факторів відкритого впливу ми відносимо:

а) чітку сегментацію наукового тексту;

б) символіко-графічне оформлення наукової інформації;

в) створення чіткого заголовочного комплекса текста.

До факторів прихованого впливу на адресата ми відносимо:

а) інформативність текста;

б) його цілісність і зв'язність.

Що ж стосується неофіційного дискурсу, то визначення засобів впливу не є таким чітким, як у випадку офіційних повідомлень, але деякі особливості нам всеж вдалось визначити.

На нашу думку, до засобів відкритого впливу належать:

а) відсутність будь-якого символічного оформлення, так як художні тексти не базуються на гіпотезах, конкретно існуючих фактах чи тим більше, не включають у себе будь-які обрахування чи формули. Слово, саме по собі , набагато більше, ніж графік чи символ, воно вимагає суб'єктивного підходу, а отже і особистісної інтерпретації, а для такого виду мислення символи чи графіки не потрібні.

б) що ж до чіткого заголовочного комплексу, то його у такій форміяк він існує у науковому дискурсі, у художньому не знайти, хоча художній дискурс не відкидає заголовків взагалі.

До факторів прихованого впливу на адресата ми відносимо:

а) інформативність, але таку, що несе цю інформацію не на рівні інтелекту й знань, а на рівні почуттів чи суб'єктивного сприймання навколишнього світу. Це інформативність на рівні психіки, а не реальних знань.

б) поєднання на перший погляд абсолютно несумісних елементів, відмова від логіки і будь-яких законів цілісності, хоча й не категорична і не одностайна; наявність абсолютно випадкових та спантеличуючих епізодів у багатьох випадках абсолютно не пов'язані з попереднім і наступним ходом подій.

Для того, щоб проілюструвати вищезгадані моменти, слід, на нашу думку, звернутись до таких прикладів:

An investigation of different language units, their features and phenomena may also be performed with the help of the contrastive linguistic method, which is usually employed to investigate a restricted number of related or non-related languages.[62,12].

Some purely typological methods of contrastive investigation have been suggested…[62,12].

Система особових займенників редукована. Учасники мовленнєвого акту, так би мовити, відсутні у процесі повідомлення, і об'єктивність викладу матеріалу підкреслюється вживанням безособових форм. Для того, щоб зняти елемент суб'єктивності часто вживається перша особа множини займенників,наприклад:

Here we cannot discover any common sources in the original and its translation.[21,11]

Для структури речень характерними є речення двоскладові, поширені, складні, з вираженими засобами підрядності, прямий порядок слів, широке використання засобів логічного виділення, пасивні конструкції,наприклад,

Research articles and other channels of academic communication are sanctioned by a consensus among community members, which both constrains the use of particular discursive forms and authorities permitted variations within them.[61,448].

Будь-який твір офіційного та неофіційного дискурсу є конгломератом різних типів викладу з їх надзвичайно мінливою у залежності від змісту переплетеністю, переходом одного типу в інший. Однак, як би не варіювалися за об'ємом, сполучуваністю один з одним і чередуванням різні типи викладу в масиві тексту, це варіювання завжди є різним у функціональних стилях, що різко протистоять один одному (як це має місце у випадку офіційного та неофіційного дискурсів) і надає ряд ознак, що дозволяють розмежовувати ці стилі. Ці (наведені вище) лінгвістичні ознаки, які відображають лише осоособливості відбору та використання різних типів мовлення у різних функціональних стилях умовно можна назвати характерними лінгвістичними ознаками, на відміну від специфічних лінгвістичних ознак, що належать до однакових типів мовлення (розповідь, опис, роздуми).[43,45,49].

Отже, досліджувані нами матеріали дають нам право зробити слідуючий висновок: у кожній конкретній мові існує певний набір лексичних та граматичних одиниць,, що є характерними для того чи іншого стилю. Аналізуючи оіційний дискурс, очевидним є те, що у даному випадку прагнення до об'єктивного викладу матеріалу викликає більшу в порівнянні з літературно-художнім, неофіційним дискурсом потребу увикористанні пасивних конструкцій,. Імперсональних форм і т. п. Ці засоби надають науковому дискурсу конкретності та логічності. Специфіка ж художнього викладу відрізняється певним чином від вищезгаданої. Неофіційнийдискурс несе інші навантаження і переслідує інші цілі у порівнянні із офіційним.У випадку офіційного дискурсу під навантаженням ми розуміємо навантаження інтелектуальне, яке включає рівень тезурусу реціпієнта. Щож стосується неофіційного дискурсу, то його не можна назвати абсолютно безінтелектуальним, але інтелект відіграє тут другорядну роль. Звідси слідує, що за більшістю параметрів будь-яка сукупність текстів художньої літератури (неофіційний дискурс) буде досить чітко і помітно відрізнятись від текстів офіційного дискурсу.

Отже, у цьому розділі ми намагалися дати загальнгі оцінки і визначити лише характерні ознаки офіційного та неофіційного дискурсу. Аналіз підходів щодо самого поняття “дискурс” дав нам змогу по можливості об'єктивно дати своє визначення останньому. Аналіз дискурсу з точки зору найбільш важливих його аспектів зробив можливим більш глибоко пізнати суть дискурсу. Детальніший розгляд дискурсу та його видів розглянемо у наступних розділах нашої роботи.

Розділ 2. Адресованість в офіційному дискурсі

дискурс офіційний анекдотичний адресованість

Суттєвою (конститутивною) ознакою комунікації взагалі є направленість на адресата, який є обов'язковим структурним компонентом комунікативного акту і являє собою один із основних факторів у текстоутворюючій діяльності адресата. “Будь-яке висловлювання завжди має адресата (різного характеру, різних ступенів близькості, конкретності, усвідомленості тощо), адекватне розуміння якого автор мовленнєвого повідомлення шукає і передбачає” [4,305]. Ми користуємось терміном “адресат”, підкреслюючи свідому направленість мовленнєвого висловлювання до особи (конкретної чи неконкретної), яка може бути охарактеризована, при чому комунікативний намір автора мовлення має узгоджуватись із цією характеристикою [2,358]. Адресованість значною мірою визначає формування задуму інформаційного утворення, розрахованого на конкретний вплив у будь-якому типі дискурсів, іманентною властивістю семантики яких є єдність адресанта і адресата.

Будь-який мовленнєвий жанр у будь-якій сфері спілкування має свою концепцію адресата. Усі ці види і концепції адресата визначаються наступними видами факторів: цільовою установкою комунікативного акта, умовами та ситуацією спілкування, соціальним статусом комунікантів, специфікою “культурного контекста” [1,12].

Знайомство з науковими текстами дає можливість виділити три типи адресата: сипеціаліст у вузькій області дисциплінарного знання (тексти вузькоспеціалізованого характеру); спеціаліст широкого профілю; масовий читач (науково-популярні тексти). Рольові відносини, які задаються і водночас формуються у процесі наукової комунікації, визначаються нами, перш за все , за типом адресата. Разом з цим аналіз рольових відносин ускладнюється рядом факультативних факторів, таких як специфіка канала зв'язку (усний/письмовий тип мовлення) і предмета комунікації (традиційність - новизна наукової проблеми).

У межах наукової комунікації текстоутворююча діяльність автора спрямована, по-перше, на об'єктивне та несуперечливе відображення референтного простору повідомлення: деяку множину наукових фактів і закономірностей, а також суму чужих думок та авторську точку зору стосовно викладених положень.По-друге, діяльність адресанта направлена на переконання адресата в істинності авторської концепції обговорюваної проблеми. До завдань автора наукового дискурсу слід також віднести доведення положень, гіпотез, аргументацію, точний і систематизований виклад наукових питань з метою описання, визначення, і пояснення явищ природи та суспільного життя для передачі суми знань, повідомлення нових результатів дослідження. За допомогою сукупності засобів вираження, притаманних мові наукового викладу, описується дійсно існуюче та доводиться істина. Для досягнення адекватного прагматичного ефекту суб'єкт мовлення обов'язково має орієнтуватись, з одного боку, на запас спеціальних фонових знань, а з іншого - на ту суму інформації, яка стає відомою адресату власне у процесі комунікації, що й створює контекст, на фоні якого розвивається наукове спілкування. В акті наукової комунікації адресант виступає як авторитет у відповідній галузі знань, і його прагматична установка полягає не лише в передачі наукової інформації, а й у переконанні чи, навпаки, в доведенні безпідставності того чи іншого наукового положення, особливо, коли мова йде про зміну дисциплінарного знання адресата.

Функція комуніканта передбачає, що адресат декодує повідомленняна тих умовах і з тою ж метою, які є інтенційно задані адресантом цього повідомлення і визначаються даним типом дискурсу. На нашу думку, читацька аудиторія у науковій комунікації є досить однорідною, бо інтенційно заданими реціпієнтами наукових дискурсів є люди, які володіють науковими спеціалізованими знаннями, які об'єднують всіх отримувачів повідомлення у деяку спільність професійно параметризованих комунікантів, до якої входить і сам відправник повідомлення.

Усі наукові повідомлення є орієнтованими на адресата. У якості сигналів адресованості текста можуть виступати різнорівневі (від графеми до абзацного комплекса) елементи, котрі складають рецептивні труднощі для передбачуваного адресата або окреслюють можливу програму сприйняття й інтерпретації текста. Враховуючи спосіб текстової актуалізації, засоби, що вказують на характер передбачуваної аудиторії аналізованого тексту, можна поділити на експліцитні (прямі та непрямі) та імпліцитні [11,61].

Розглянемо спочатку перший тип маркерів - експліцитні. До прямих експліцитних маркерів адресованості належать безпосередні звертання до читача, авторські відступи. Матеріали нашого дослідження свідчать про те, що вказування на передбачуваного адресата наукового повідомлення досить часто міститься у передмові: це або молоді вчені, або вчені суміжних спеціальностей, або досить вузьке коло спеціалістів у даній галузі наукових знань. Саме концепція адресата, його наукова позиція, соціальне положення впливають на зовнішню сруктуру адресованого йому дискурсу.

Окрім прямих експліцитних маркерів існують ще й непрямі. Цитати та посилання допомагають адресату співставити власне дослідження, власний досвід роботи у галузі наукових знань із попередніми дослідженнями. І цитати, і посилання передбачають, що отримувач повідомлення із пасивного реціпієнта перетворюється в активного діяча. Виходячи за межі запропонованого повідомлення в дисциплінарну комунікацію адресант залучає (хоча б і подумки) текст-першоджерело і співставляє його з інкорпорованим текстом, в результаті чого адресат іноді приходить до висновків, які не витікають безпосередньо із самого повідомлення.

Оскільки усі наукові тексти призначені, перш за все, спеціалістам з широкою базою наукових знань, то і їх характерною ознакою є використання термінів, які стосуються обраної галузі науки (neutron, atomic energy, chard, bisector, soil acidity, coarse-grained, astratum of shale, radio-telescope, magnetic fields, the solar nebula, carbon-dioxide atmosphere ); специфічних абревіатур (VLB - very long baseline interfereometry; NADW - the North Atlantic Deep Water; ITCZ - the Intertropical convergence zone).

Іноді зустрічаються антропоніми, в основному імена відомих науковців, які зробили свій вагомий внесок у становлення та розвиток тієї галузі науки, в межах якої відбувається комунікація (Galileo, Descarte's Geometry, Roentgen, Mendeleyev's Periodic System) та номенклатурна лексика - як правило, назви закладів, де проводились дослідження чи їх апробація (the Joint Nuclear Research Institute, the National Aeronautics and Space administration, the National Oceanic and Atmospheric Department ).

Іншим поширеним засобом вираження адресованості є таблиці, які виконують роль пояснення, конкретизації чи узагальнення інформації загального тексту, графіки, функції, діаграми, формули та інші графічно-схематичні засоби.

Мовним відображенням різних етапів наукового пізнання є протиставно-порівняльні звороти, наприклад,

The tinier we make the hole, the smaller dot the photograph should reproduce [67,83].

The grater the rate of biological activity, the more carbon-dioxide is removed from the atmosphere.[56,28]

No one could ever shoot a target that way, no matter how he tried [52,81].

Виклад фактів шляхом їх протиставлення і співставлення дозволяє підкреслити ті їх властивості, які адресант вважає суттєвим чи на які хоче звернути увагу адресата. Слід зазначити, що, якщо в автора виникає побоювання , що адресат має інші, ніж у нього уявлення про викладений ним матеріал, то у функції “коректорів” використовуються допустові сполучники (in spite of, despite, contrary to, conversely, invariably ).

Необхідність аргументувати висловлювання і полегшувати адресату розуміння шляхом чіткого поділу дискурсу приводить до широкого використання паралельних конструкцій, наприклад,

Oxygen was produced directly by volcanic outgassing and the degassing of meteorites and indirectly by the break-down of water vapor and carbon dioxide molecules [56,7].

Адресант, який прагне якомога повнішого розуміння адресатом запропонованого дискурсу, намагається структурно так організувати своє повідомлення, щоб увесь процес оформлення авторської думки адекватно декодувався реціпієнтом. Сприйняття полегшуватиметься, якщо думка логічно, структурно і графічно представлена в абзаці таким чином, що надходження інформації до адресата оптимально організоване і останній отримує її як функціонально і формально завершену.

Наші матеріали підтверджують, що для наукових дискурсів характерним є розміщення основної думки на початку абзаца, потім від ствердження переходять до доказу, підкріплюючи їх прикладами та їх аналізом. На фоні поширених синтаксичних побудов короткі прості речення стають стають виділеними і фокусують увагу адресата, додатково акцентуючи важливі поняття, факти чи докази. Для логічного представлення інформації чи підведення підсумків, часто зміст схематично оформлюють у вигляді окремих пунктів, що, в свою чергу, полегшує адресату процес обробки отриманої інформації.

Згідно з матеріалами нашого дослідження, не рідкістю для наукового дискурсу є вживання питальних речень, які завжди є орієнтованими на адресата, в іншому випадку вони втрачають будь-який зміст. Їх мета - створити проблемну ситуацію, закцентувавши увагу на конкретному моменті та втягнути адресата в науковий диспут.Наприклад,

How did the continents break apart in the first place? [56,21]

Why don't we notice the mass increase predicted by relativity theory in ordinary life? [67,75].

Типовим є виклад інформації наукового дискурсу від третьої особи однини, тобто автор не розкриває себе, виступаючи таким чином у ролі стороннього, об'єктивного спостерігача, який неупереджено описує події, а, отже дає можливість адресату сформувати власне ставлення до запропонованих фактів. Характерним є широке використання пасивних конструкцій (the acid was taken, oxygen was produced, the organisms were weighed) та безособових речень (it is not just a fortunate coincidence, it is evident, it is frequently desirable, it is essential). Разом з тим, існує існує тенденція до побудови авторської мови у першій особі множини (we are coming to realize, we are beginning to see). “Ми” має подвійне значення. По-перше, автор підкреслює, що запропонований підхід, проведений експеримент, результати дослідження тощо створені співдружністю великого колективу учених, і, по-друге, лекторське “ми” втягує адресата у процес роздумів та доказів.

Звернімося до наступного типу маркерів, так званих імпліцитних засобів вираження. Вони вказують на “точки контакту” адресата і адресанта і створюють у дискурсі “проблемні ситуації” [22,27], які спрямовані на активізацію мовної і комунікативної компетенції адресата, його вміння переструктуризувати і/або перефокусувати свої фонові знання у зв'язку з текстом, що інтерпретується. Серед сигналів адресованості до даної групи засобів взагалі належать: алюзії, мовленнєві аналогії, обігрування ідіоматики, гра слів,. Важкі для розшифрування засоби образності, а також тропи та ізотропні ряди, щозабезпечують цілісність текста чи його фрагментів.

Проте не всі перелічені вище імпліцитні засоби є характерними саме для наукового дискурсу. Їх діапазон значно вужчий. Серед сигналів адресованості, які належать до даної групи і є притаманними науковому дискурсу ми вважаємо за доцільне виділити слідуючі:

а) перифраз: alchemists ovens for research reactors; giant whirling mixers for tropical cyclones;

б) метафору: air currents travel from the equator to the poles [56,51]. Sediments continually built the continental margins outward [56,46]. Human beings are conducting an inadvertent glottal experiment by changing the face of the entire planet [56,1].

Набагато рідше зустрічається оігрування ідіоматики. Наприклад,

The rule for using rule-of-thumb formulas is don't use them [67,28].

A “one size fits all” approach [67,38].

Вказані імпліцитні засоби використовуються у наукових дискурсах, бо останні мають прагнути не лише до точності та простоти, але й до емоційного впливу на адресата. Проте застосування цього типу маркерів експресивності є обмеженим і носить допоміжний характер. Наші матеріали дають нам право стверджувати, що деякі метафори використовуються досить часто, наприклад метафори зі словом “step”у значенні дії, вчинку, наприклад,

The first step in a proper variational calculation of the cessitivity is the selection of a trial junction [52,185].

Now we take the important step, even though the particle number in the real systems is fixed [67,108].

Досить часто вживаються метафори зі словом “clue/key” у значенні відгадки, розуміння чогось. Наприклад,

It gives us the first clue to the relative strength of electrical and gravitational forces [67,40].

Ми вважаємо, що мета застосування автором у науковому дискурсі таких метафор - допомогти адресату побудувати логічну картину запрпонованих подій, фактів, підвести під висновок, бажано ідентичний авторському.

Інтерпретація вищезгаданих експліцитних та імпліцитних маркерів, а також співставлення їх за значимістю у плані участі у реалізації адресованості наукового дискурсу надає нам певні підстави для того, щоб спробувати окреслити образ передбачуваного адресата наукової комунікації. Ми прийшли до висновку, що оскільки усі наукові тексти є жорстко адресованими, то розраховані на прямого, множинного, істинного адресата. Урамках наукової комунікації ведуча роль віндивідуально-особистісному потенціалі реціпієнта належить його загальнонауковому тезаурусу. Модель адресата надперсонального наукового повідомлення повинна дуже чітко враховувати не тільки особистісну, але й трансчасову частину читацької аудиторії. Автору не слід обмежуватися викладом наявних у нього фактів і спостережень, які з часом можуть застаріти і виявитися ”поза межами застосування”, але у першу чергу слід зробити на їх основі теоретичні узагальнення, які з часом можуть пояснити нові факти.

Наукова комунікація передбачає безпосередній вихід адресата за рамки даного повідомлення максимально широкої інформаційної бази, на основі якої реціпієнт може судити про повноту, несуперечливий та переконливий характер висвітлюваної концепції. Мегатекстова структура наукового повідомлення сприяє такій комунікативній діяльності адресата. Про це свідчить обов'язковий для таких текстів апарат бібліографічних посилань, прийнятих у науковій комунікації правил коректного цитування джерел із вказанням їх точної адреси, що імплікує можливість звернення реціпієнта до відповідних видань [20,27]. Традиційна система зносок, перехресних відсилань, анотацій, таблиць і додатків максимально експлікує як допоміжну комунікативну діяльність адресата, так і повідомлення per se як продукт основної комунікативної діяльності адресанта. Дане повідомлення починає сприйматися не тільки саме по собі, але й як феномен, що стоїть поряд з онтологічно однорідними комунікативними феноменами, з якими він перебуває у різноманітних парадигматичних зв'язках. Сила переконливості наукових текстів полягає в логіці і послідовності викладу, несуперечливості фактів, що повідомляються, аргументованості авторських висновків і коректності залученої ззовні інформаційної бази. Найбільш оптимальною формою подібних повідомлень є парцельована та експліцитно маркована текстова форма, яка сприяє однозначному сприйняттю денотатної структури повідомлення, безперешкодному виходу адресата в текстову парадигму і адекватно відбиває неоднорідність дискурсивної діяльності адресанта: його текстову/мегатекстову діяльність, а також створення основних/допоміжних повідомлень у рамках єдиного комунікативного цілого(мегатекста).

Інформація, що вилучається реціпієнтом із наукового повідомлення має двоякий характер. Це, перш за все, інформація про референтний простір, що відбивається за допомогою дискурса, але такожй інформація про самий дискурс:про ті різновиди, в яких він існує.

Відправник повідомлення в науковій комунікації є досить відчуженим від своєї особистісної іпостасі. Функціонально-комунікативний статус, що приймається автором науковоготекста, придушує або значно обмежує прояви майже всіх особистісних характеристик, за виключенням інтелектуальних.

Фінальна стадія сприйняття заключного повідомлення, процес його верифікації базується на більш високому рівні читацької компетенції: на науковій функції, тобто сумі відповідних дисциплінарних знань про відповідний фрагмент об'єктивної реальності.Як бачимо, комунікативна роль отримувача наукового повідомлення - це, перш за все, інтелектуальний потенціал особистості читача. Навіть його емоційні та естетичні реакції заломлюються крізь призму інтелектуальної оцінки: “естетика в науковій творчості - це естетика понять і абстракцій, це головна естетика, не адресована безпосередньо до почуттів” [37,12]. Етичний потенціал особистості в науковій комунікації частково використовується відправником повідомлення (наукова етика не дозволяє, наприклад, видавати бажане за істинне, нехтувати фактами, що суперечать запропонованій концепції і т.д.). Інша комунікативна роль отримувача в науковій комунікації інкорпорує етичні настанови особистості, так само, як і багато інших.

Вищенаведені особливості дозволяють нам стверджувати, що роль отримувача наукового повідомлення базується на обмеженій частині особистісного потенціалу при домінуючій функції інтелекту, а також передбачає володіння читачем комунікативною нормою.

Реконструкція образу отримувача наукової комунікації дозволяє виділити типи адресатів наукового повідомлення. На нашу думку, що найбільш повною є типологія адресата художнього тексту, запропонована О.П. Воробйовою [12,107-161] , яка є побудованою на основі трьох груп параметрів: комунікативно-текстових, соціально-типологічних та індивідуально-особистісних. Стосовно наукових дискурсів, ми підтримуємо наступну класифікацію адресатів: реальний, гіпотетичний, формальний, “критичний”, обізнаний, союзник/опонент. Окрім цього ми виділяємо й інші типи адресатів: жорсткий, прямий, істинний, множинний, адресат-дослідник, неупереджений/упереджений,інтелектуально-логічний, раціональний.

Отже, хоча образ адресата не є настільки експліцитно вираженим, як образ адресанта, проте, як показав аналіз, за допомогою мовних засобів, які використовуються в науковому дискурсі, можна реконструювати образ реціпієнта наукового повідомлення. Правильне врахування автором фактора адресата і конкретна (інформативна, мовна ) орієнтація на останньому сприятиме досягненню адекватного прагматичного ефекту (стимулюванню запрограмованої реакції адресата).

До офіційного дискурсу, окрім текстів наукового стилю, належать іще тексти офіційних документів. Ми звернулися до цього підвиду офіційного дискурсу для того, щоб його розгляд і аналіз був якомога повнішим і вичерпним.

Тексти офіційних документів мають деякі спільні риси з науковими: це сухість, логічність, лаконічність, об'єктивність, яскраво виражена форма-кліше, відсутність конотативності та неідіоматичність. Згідно принципів, сформульованих Н.М. Разінкіною [37] , офіційно-документальний стиль є гармонійним, впорядкованим, єдиним цілим, яке характеризується певною неоднорідністю. Ця неоднорідність виявляється у багатоманітності таких ознак, як жанровість, фактор комуніканта, сфера використання документів.

Наше дослідження ми будемо базувати на мові юридичних документів, оскільки останні становлять величезний інтерес з точки зору комунікативного навантаження, яке вони несуть у собі.

Значення мови у праві переоцінити дуже важко, оскільки право використовує мову для активного регулювання суспільних відносин, впливаючи на волю та свідомість людей, виражаючи волю законодавця і доводячи цю волю до уваги учасників суспільних відносин [45].

Особливості структурно-семантичної організації текстів юридичних документів обумовлені специфікою їх комунікативного призначення: тексти юридичних документів служать, перш за все, для точної реєстрації правових норм. Якщо художні тексти є своєрідною базою для неоднозначного тлумачення, то тексти юридичних документів намагаються викликати у реціпієнта однозначне уявлення про зміст. Мову юридичних документів можна розглядати як унікальний приклад здійснення принципа “одне слово - одне значення, одне значення - одне слово” [39,47-49].

Основний принцип побудови юридичних документів - так зване “золоте правило інтерпретації”(Golden Rule of interpretation), згідно якого документи повинні прийматися з орієнтацією на початкове значення слів, якщо це не веде до абсурду чи непослідовності; в останньому випадку допускається така зміна початкового значення слів, яка б дозволила впорядкувати цю непослідовність [65,192].

Характерними особливостями текстів юридичних документів є наявність складнопідрядних речень з двома і більше підрядними реченнями, які, як правило, не виділяються комами. Довжина головного речення і велика кількість підрядних забезпечують його смислову автономність відносно інших речень.Наприклад,

Any restrictions which may apply in the event of residence abroad shall only apply to pensioners and their dependents who are nationals of any member bound by this Convention and reside in the territory of any Member bound there by to the extent to which they apply to nationals of the country in which the pension has been acquired. Provided that any subsidy or fraction of a pension which is payable out of public funds maybe withheld [54,231].

Як бачимо з наведеного вище прикладу, відсутність пунктуаційних знаків у складнопідрядному реченні спричиняє деяку складність інтерпретації з боку реціпієнта, але ця відсутність пояснюється й іншим фактом: кожна частина речення логічно пов'язана з попередньою та наступною. Іншими словами, частини складнопідрядного речення перебувають між собою у причинно-наслідкових зв'язках.

Специфіка логіної структури речень текстів юридичних документів пояснюється необхідністю початкового вказання на деякі вихідні посилання з наступним введенням судження ввідного характеру, наприклад,