Размещено на http://www.allbest.ru/

Мова та професія. Функції та значення української мови в нашому суспільстві, її державотворча роль

Мова є засобом і матеріалом формування та становлення особистості людини, її інтелекту, волі, почуттів і формою буття. Мова - це неперервний процес пізнання світу, освоєння його людиною. Мова є засобом спілкування між людьми, передання власного досвіду іншим і збагачення досвідом інших. Мова сприяє виявленню й задоволенню матеріальних і духовних потреб людей, об'єднує їх у суспільство для досягнення добробуту та духовних цінностей.

Мова існує у двох формах: усній і писемній. Передаючись з уст в уста, закріплюючись у текстах, вона невтомно долає віки, єднає покоління, збирає й зберігає духовне єство народу, національну картину світу, формує національну свідомість і культуру нації. Потреба ефективного та ефектного спілкування стимулює мовців до художнього осмислення мови, до пошуку все точніших і виразніших мовних засобів. У результаті з загальнонародної мови витворюється відшліфований, культурний варіант - добірне літературне мовлення, яке й саме вже може стати мистецтвом (мистецтво образного слова) та естетичним матеріалом для інших видів мистецтва (театру, живопису, музики).

Мова невмируща, бо в ній безсмертя народу. Вона твориться народом, живе в ньому і з ним. Але в безсмерті мови є й часточка безсмертя людини. Через мову кожна людина дотикається до безсмертя свого народу.

Функції мови

Мова належить до унікальних явищ життя людини і суспільства. Вона витворилась одночасно з ними і є не тільки їхньою найприкметнішою ознакою, а й найнеобхіднішою умовою формування їхньої сутності. Мова обслуговує людину і суспільство, але цим не вичерпується її роль. Мова є і формою буття їх.

З-поміж багатьох функцій мови в житті людини й суспільства основними називають такі:

1. Комунікативна функція, або функція спілкування. Суть її полягає в тому, що мова використовується як засіб спілкування між людьми, як інформаційний зв'язок у суспільстві. Ця функція є життєво необхідною і для суспільства, і для мови. Для суспільства вона важлива тим, що за допомогою мови люди обмінюються думками й почуттями, збагачуються досвідом попередніх поколінь, домагаються взаєморозуміння у колективі, гуртуються для захисту, створюють матеріальні й духовні цінності, дбають про поступ уперед.

Для мови комунікативна функція також є вкрай важливою, бо мова, якою не спілкуються, вмирає. Зі смертю ж мови вмирає народ, що був її творцем і носієм, вмирає жива культура, створена цим народом і мовою, а писемна та матеріальна культура губиться у віках і забувається. Народ, який втратив свою мову спілкування, втрачає й увесь той духовно-культурний світ цінностей, що витворився на ґрунті його мови. Такий народ швидко уподібнюється тому народові, чию мову взяв для спілкування, тобто асимілюється, розчиняється в іншій нації. Але, втративши все своє, надбане віками (й тисячоліттями), асимільований народ ніколи не зрівняється з сусідом, чию мову прийняв, бо він втратив національний ґрунт і гідність, він є менш вартісний, вторинний. Ось чому слід не тільки на словах визнавати право української мови на широке вживання у суспільному житті, а й кожному з нас повсюдно спілкуватися нею, аби українська мова жила повнокровним життям.

Людство винайшло кілька засобів обміну інформацією: звукові і світлові сигнали, азбука Морзе, дорожні знаки, символи, шрифти, коди, жести. Але всі вони мають обмежену сферу застосування і стосовно мови є вторинними, похідними, такими, що виникли вже на базі мови. Мова є універсальним і унікальним, матеріально найдешевшим засобом спілкування.

2. Номінативна функція, або функція називання. Усе пізнане людиною (предмети, особи, якості, властивості, явища, процеси, закономірності та поняття про них) дістає назву і так під цією мовною назвою існує в житті і в свідомості мовців. Назва вирізняє предмет із безлічі інших. Мовну назву дістають не тільки реально існуючі предмети, а й ірреальні, уявні, вигадані, фантастичні. Завдяки цій функції кожну мову можна розглядати як окрему своєрідну картину світу, що відображає національне світобачення і світовідчуття. Мовці намагаються в усіх сферах спілкування (науці, техніці, виробництві, мистецтві, політиці, економіці тощо) творити назви своєю мовою. Якщо ж своїх назв не творять, то змушені їх запозичувати з інших мов і перекладати, калькувати або просто в незміненому вигляді засвоювати чужі назви. Немає у світі мов, які б не запозичували назви з інших мов. Але якщо запозичень занадто багато і процес цей інтенсивний, виникає загроза втратити самобутність своєї мови. Тому варто максимально користуватися існуючими назвами або творити нові з матеріалу власної мови, а до запозичень вдаватися лише в разі крайньої потреби.

3. Мислетворча функція. Мова є не тільки формою вираження і передавання думки (як це ми спостерігаємо при комунікативній функції), а й засобом формування, тобто творення самої думки. Людина мислить у мовних формах. Процес цей складний, іде від конкретно-чуттєвого рівня до понятійного. Поняття закріплюються у словах і в процесі мисленнєвих операцій порівнюються, зіставляються, протиставляються, поєднуються чи розподіляються. Отже, мислити - це означає оперувати поняттями у мовній формі, у мовному вираженні.

4. Пізнавальна функція мови. Вона полягає в тому, що світ людина пізнає не стільки власним досвідом, скільки через мову, бо в ній нагромаджено досвід попередніх поколінь, сума знань про світ. Наприклад, засобами мови (текст, вислови, фрази, лексика, граматика) можна одержати ґрунтовні, об'єктивні знання про космос, океан чи якусь країну, так ніколи там і не побувавши. Мова багата інформацією, вона постійно надає нашому мозку (корі півкуль) матеріал для мисленнєвих операцій, живить і рухає розвиток інтелекту.

5. Експресивна, або виражальна, функція мови. Неповторний світ інтелекту, почуттів та емоцій, волі людини є невидимим для інших. І тільки мова надає найбільше можливостей розкрити їх для інших людей, вплинути на них силою своїх переконань чи почуттів.

6. Волюнтативна функція є близькою до експресивної. Вона полягає в тому, що мова є засобом вираження волі співрозмовників (вітання, прощання, прохання, вибачення, спонукання, запрошення).

7. Естетична функція. Мова фіксує в собі естетичні смаки та уподобання своїх носіїв (це відповідна лексика і фразеологія, естетичного змісту тексти). Милозвучність, гармонія змісту, форми і звучання, дотримання норм літературної мови у процесі спілкування стають для мовців джерелом естетичної насолоди, сприяють розвиткові високого естетичного смаку.

У своїй художній довершеній формі літературна мова сприймається естетично вихованими мовцями як естетичне явище (наприклад, високохудожні твори Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, О. Олеся та ін.).

Мова є першоелементом культури, вона лежить в основі розвитку всіх інших видів мистецтв. І ті естетичні цінності, які ними породжуються, зумовлені значною мірою естетичними можливостями мови (театр, кіно, радіо, телебачення тощо).

8. Культурологічна функція мови. Мова є носієм культури народу-мовотворця. Кожна людина, оволодіваючи рідною мовою, засвоює культуру свого народу, бо сприймає разом з мовою пісні, казки, дотепи, жарти, легенди, думи, перекази, історію, промисли, звичаї, традиції матеріальної культури і духовного життя нації.

Пропагуючи мову, ми поширюємо свою культуру, вводимо її у світову. Перекладаючи українською мовою художні твори і наукові праці з інших мов, збагачуємо нашу культуру набутками інших культур, розвиваємо свою мову.

Мовна культура людини є показником її загальної культури, рівня освіченості.

9. Ідентифікаційна функція мови полягає в тому, що мова виступає засобом ідентифікації мовців, тобто засобом вияву належності їх до однієї спільноти, певного ототожнення: я такий, як і вони, бо маю спільну з ними мову. Ідентифікація виявляється у часовому вимірі: багато поколінь у минулому є нашими предками, бо говорили нашою мовою. Ідентифікація виявляється у часовому вимірі: українці Росії, Канади, Америки, Австралії та інших країн виявляють свою належність до українства українською мовою.

Ідентифікуючу функцію можна назвати ще об'єднуючою. Належність до певного народу, його культури зумовлюється етнічно, тобто походженням. Але це не завжди так. Є багато людей не українського походження, які стали українцями за духом, бо сприйняли з українською мовою українську культуру, весь світ українства, і наша земля була і є їм рідною (Марко Вовчок, Агатангел Кримський, Юрій Клен, Софія Русова та багато інших).

10. Міфологічна функція мови збереглася з доісторичних часів, коли люди вірили у слово як у реальне дійство, здатне зупинити небажаний хід дій, побороти злі сили, підкорити природу своїй волі. Ця міфологічна сила слова знайшла широке відображення в українському фольклорі: заклинаннях, шептаннях, чаруваннях, виливаннях, ворожіннях, казках, переказах, легендах тощо. В них надзвичайною силою наділяються окремі слова, вирази за певних умов їх виголошення. У словесному світі зміщуються межі реального та уявного. Нині у зв'язку з поширенням теорій біологічного поля людини, позитивної і негативної енергії, екстрасенсорики набуває нових імпульсів міфологічна функція мови.

Одиниці мови (звуки, морфеми, слова, словоформи, словосполучення, речення, висловлення, текст) по-різному беруть участь у виконанні функцій мови. Так, комунікативну функцію мови виконує речення, його називають комунікативною одиницею мови. Проте й інші одиниці мови беруть участь у комунікативній функції, але не як окремі комунікативні одиниці, а як одиниці нижчих порядків, як будівельний матеріал мовної структури й системи. Номінативна функція лягає на слова, лексичні словосполучення, фразеологізми. В експресивній, волюнтативній функціях задіяна лексика з емоційним, вольовим значенням. У виконанні інших названих функцій беруть участь усі одиниці мовних підсистем із різною мірою продуктивності.

Історія становлення та розвитку сучасної української літературної мови як національної мови світу

Людина у своєму розвитку постійно прагнула до істини, до самовдосконалення, проходячи через терни, помиляючись. Ідея про новий ідеальний суспільний лад поєднувалася зі створенням однієї мови. Одна мова на весь світ - чим не приваблива ідея? Адже всі люди походять від одного кореня, як і мови. Проте мови поставали одночасно. Кожна мова самозародкова у спільному корені. І всі поєднані.

Слов'янські мови входять у велику сім'ю індоєвропейських мов.

Таких сімей є понад двадцять: угро-фінська, тюркська, монгольська, китайська, тибетська, іберійсько-кавказька, семіто-хамітська та окрема група - японська мова. Сім'ї поділяються на групи. Наприклад, в індоєвропейській сім'ї мов розрізняють групи: слов'янську, германську, романську, балтійську та ін.

Слов'янська група мов складається з східнослов'янської, західнослов'янської і південнослов'янської підгруп. Східнослов'янська мова поділяється на українську, російську, білоруську мови; західнослов'янська на польську, чеську, словацьку, кашубську, лужицьку; південнослов'янська на болгарську, сербську, хорватську, словенську, македонську.

Усі слов'янські мови мають одне джерело: праслов'янську або спільнослов'янську основу, яка існувала у вигляді слов'янських племінних мов приблизно з ІІІ тис. до н.е. до V ст. н.е. З перетворенням і формуванням слов'янських племен в окремі народності сформувалися й усі слов'янські мови. Цей процес був тривалим і неоднаковим для всіх народів. Кожна із слов'янських мов зберегла багато спільних рис.

Існують теорії, за якими українська мова виникла 5-20 тис. років тому. Тут слід розмежувати два поняття: поява живої народної української мови і виникнення української літературної мови. Звичайно, відколи на наших землях появилися предки українців (протоукраїнці), то й мали вони ту мову, яку пізніше наш народ назве українською. Безмовним народ не буває. Історики і археологи свідчать, що українці (вони в різний час мали кілька назв: поляни, анти, арії, руси) є автохтонними, тобто споконвічно жили на своїй території, і, отже, спілкувалися своєю мовою.

Офіційною думкою в радянській історії мовознавства була дата XIV ст., яка вважалася початком усіх трьох східнослов'янських мов. Дата встановлювалася на підставі аналізу писаних пам'яток, які начебто фіксують риси кожної з національних мов. За цією версією період від IX до XIV ст. - це період давньоруської мови, яку називали мовою-основою трьох східнослов'янських мов.

За третьою версією - українська мова походить безпосередньо з південно-західних діалектів праслов'янської мови, які мають писані пам'ятки на усій території уже з ІX ст. У глибоку давнину спільнослов'янська мова виробила риси, які виділяли праслов'янську мову серед інших індоєвропейських мов.

До початку VIII ст. ще існувала праслов'янська мова, яка почала розпадатись на окремі мови. Унаслідок другого великого переселення народів утворюються південно-слов'янські мови, їх прабатьківщина - територія між Дніпром, Дністром, Карпатами. Східнослов'янська людність утворювалась упродовж VІІ-VІІІ ст. Необхідність оборонятись від спільного ворога змусила племена об'єднатися в єдину державу - Київську Русь (ІХ-ХІІ ст.). Кожне з племен володіло своїм діалектом. Коли виникла єдина держава, то виникла потреба в єдиній мові, племенні діалекти інтегруються і утворюється державна мова Київської Русі. На думку А. Кримського, І. Могильницького, І. Огієнка, українська мова в період Київської Русі уже існувала, тобто південно-західне відгалуження праслов'янської мови станом на XI ст. уже володіло рисами, які відрізняли його від інших територіальних виявів. Ця думка на сьогодні вважається найбільш правильною, а отже, поняття «давньоруська мова» - це поняття наукової абстракції, котре реально не існувало, але придумане для певних зручностей або етнографічних чи політичних потреб.

Для єдиної держави необхідна була загальнозрозуміла мова офіційних джерел, законодавства, церкви. Вважається, що початками літературної мови Київської Русі є київське койне - своєрідний конгломерат (суміш) різних діалектних рис племен, які заселяли Київську Русь. Адже держава в цей час була поділена на князівства: Київське, Новгород-Сіверське, Ростовське, Суздальське, Галицько-Волинське, Чернігівське. У розквіт Київської Русі київське койне вважали навіть державною мовою.

Отже, в основі української мови є південні, південно-західні руські діалекти праслов'янської мови.

У період Київської Русі виникла потреба розширення функцій мови, яка відтепер ставала і мовою документів державного рівня (договори русичів з греками), мовою законодавства («Руська правда»), мовою державного управління. Зароджується княжий, боярський етикет («Повчання Володимира Мономаха»). Українська мова стає мовою мистецтва і художньої літератури («Слово»), мовою релігії і освіти («Изборники Святослава», «Остромирове Євангеліє»).

Аналізуючи літературу Київської Русі, ми можемо говорити про початки стилів мови: художнього («Слово»), публіцистичного («Повчання Володимира Маномаха»), наукового (літописи), офіційно-ділового («Руська правда»), конфесійного, або богословсько-дидактичного («Изборники Святослава», «Остромирове Евангеліє»).

Треба зазначити, що в період Київської Русі існували два типи літературної мови: книжна давньоукраїнська мова і книжна церковнослов'янська мова, що прийшла на Русь з прийняттям християнства і слугувала зразком для книжної давньоукраїнської мови у галузі граматики і стилістики і яка підлягала впливам давньоукраїнської мови у галузі фонетики і лексики. Церковнослов'янську мову цього часу ще не можна назвати штучною, бо вона була мовою освіти, а значить чинила влив на живе мовлення русичів. Уже в часи Київської Русі вживалося слово Україна. Вперше воно згадується в Київському літописі 1187 року, де йдеться про смерть переяславського князя.

Наприкінці XII ст. Київська Русь була ослаблена, тому значні її землі стали здобиччю чужинців. У XII - поч. ХІV ст. західні і південно-західні землі потрапили під Литву; у XIV ст. більша частина південно-західних земель: Галичина, частина Західної Волині, Поділля були поневолені Польщею. Угорські бояри загарбали Закарпаття. Буковина у XIII ст. потрапила під владу молдавських бояр. Наші пращури були землеробськими племенами, тому ставали здобиччю войовничих племен, хоч їхній загальнокультурний рівень був значно вищий: литовські князі одружувалися на русинках і приймали їх мову. Молдавське князівство офіційною мовою вважало руську.

Упродовж ХІ-ХІV ст. два типи літературної мови все більше віддаляються від живого мовлення русичів, поступово і книжна мова віддаляється від живого мовлення русичів і лише ті твори, що активно живилися народними джерелами, дають нам свідчення про динаміку розвитку української мови.

У 1569 році сталася політична Люблінська Унія, що об'єднала Польщу і Литву. Після неї Польща захопила Волинь, Київщину з частиною Лівобережжя, Брацлавську землю. Польща принесла європейську культуру на українські землі, але соціальний, політичний і духовний гніт перешкоджав розвитку культури і мови народу. Основними літературними пам'ятками аналізованого періоду є грамоти, тому що саме в грамотах зберігався значний пласт власне української лексики (сільськогосподарської, побутової, назв рослинного і тваринного світу, назв родинних стосунків). Саме грамоти вважають першими пам'ятками. Хоч грамоти мали сильну книжну традицію, складалися за певними зразками, що стримувало прихід живомовних засобів, та все ж вони розрізняються за виявленими у них мовними рисами тих територій, на яких вони були написані. За лексичними та фонетичними особливостями грамоти прийнято поділяти на: грамоти Центральної України, грамоти Галичини, Поліські грамоти, Молдавські грамоти, Закарпатські грамоти.

З середини XVI ст. до XVII ст. українська літературна мова мала значне функціональне поширення на українських землях. Вона виступала у текстах різних стилів: ораторсько-проповідницької літератури, панегіричної, полемічної, художньої. З кінця XVI ст. на український народ посилюється наступ польської шляхти, що став особливо тяжким для усіх після Брестської унії 1596 р. Ця унія, по суті, наклала заборону на розвиток української культури і мови, тому що мовою церкви стала латинська мова, а церковні канони спиралися на римські, а не на грецькі засади, що суперечило усьому історичному розвитку української духовності. Цей період ознаменувався так званою полемічною боротьбою (полеміка - сперечатися, доводячи свою правоту). Полемічна боротьба відбувалася між прихильниками двох церков, а значить, - двох світоглядів, культур. Оскільки мовою католицької церкви була латинська мова, а православної - слов'яноруська мова, то це була і боротьба двох мов. Основним представником полемічної літератури був Іван Вишенський. Це видатний проповідник, вчений. Йому належить вчення про особливості мови проповідей у церкві, початки теорії про стилі мови. Полемічні твори мали чітку стилістичну диференціацію, тобто писалися або високим стилем (ті, що прославляли церкву) або середнім стилем (ті, що розтлумачували ворожість унії, недопустимість покатоличення). У І. Вишенського є декілька творів, написаних низьким стилем.

Кінець XVI - поч. ХVІІ ст. ознаменований заснуванням перших вищих шкіл на Україні. Зокрема у 1631 р. була заснована школа вищого типу у Києві на Подолі, яка цього ж року з'єдналася зі школою при Києво-Печерській лаврі, яку очолив Петро Могила. Спочатку вона називалась Києво-Могилянською колегією, а у 1701 р., за пропозицією гетьмана Івана Мазепи, Петро І надав їй статусу академії.

Школи вищого типу потребували підручників, тому на цей період припадають початки українського книгодрукування. У 1574 р. у Москві був надрукований «Апостол» Іваном Федоровим. А з кінця XVI - поч. ХVІІ ст. в Україні активно виходять словники і граматики, що сприяє розвиткові української літературної мови, фіксації власне української лексики у словниках.

Найвідоміші з них - це «Лексис з толкованієм слов'янських мов просто» (1581 р.), «Лексис Лаврентія Зизанія» (1596 р.). У 1643 р. виходить перша граматика книжної української мови студента теологічного факультету Сорбонського університету Іоана Ужевича. На особливу увагу заслуговує праця М. Смотрицького, тому що в ній автор вперше в історії українського мовознавства дав повний курс граматики в її тодішніх основних частинах. Це найперша оригінальна спроба послідовно викласти морфологію церковнослов'янської мови, а також нормалізувати її. «Граматика» І. Ужевича - це посібник для самостійного вивчення слов'янської мови.

Цей же період ознаменувався науковим вивченням ділового стилю, що починався зі збору актових книг різного часу. В актових книгах ХVІ-ХVІІ ст. значно більше розмовних лексичних засобів, аніж в грамотах попереднього часу, що свідчить про активне проникнення у книжну літературну мову живої розмовної і народної мови, про розхитування книжних традицій.

У XVII ст. жива розмовна мова найповніше представлена в історичних думах та піснях. Історичні думи писалися з метою музичного супроводу, і їх ритміка була близька до ритміки розмовного мовлення. Тут спостерігається тенденція до витіснення церковнослов'янізмів засобами української літературної мови, що виявляється в паралельному використанні церковнослов'янських і східнослов'янських форм: голос - глас, порох - прах, золото - злато, городи - гради. Історичні думи для української літературної мови готували ґрунт у сфері художнього стилю.

XVIII століття характеризується тим, що дві територіально найважливіші частини України стали розділені Дніпром між двома державами. Для Лівобережної України характерні міцніючі зв'язки з Росією. Для Правобережної - посилення впливу Польщі. Ставлення до української мови було недоброзичливе. Узаконювалися різноманітні обмеження та заборони. У школи вищого типу не допускалося викладання українською мовою, у Києво-Могилянській академії викладання велося російською мовою, у Львівських школах - польською, німецькою.

Зокрема, 1720 р. - цар Петро І видав указ про заборону на Україні друкувати книги, з церковних книг вимагалося вилучити тексти, писані українським наріччям.

1753 р. - заборона викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії.

1769 р. - Синод розпорядився відібрати українські букварі в тих, хто їх мав.

У 1775 р. була знищена Запорізька Січ. Запорізька Січ - це один із світових феноменів, який приваблював багато поколінь дослідників. «Славне Запоріжжя», - казали селяни. «Святих лицарів, захисників вітчизни» оспівав народ у своїх думах, піснях, легендах, що дійшли до нас зі збірок народної творчості пізніших видань. «Розбійники», - стверджували польські шляхтичі.

«Гнездом своевольства» називала Катерина ІІ Запорізьку Січ. Відомо, що Запорізька Січ - це народні збройні сили для захисту рідної землі проти литовських, польських, угорських феодалів, створені на рубежі ХІV - XV ст. У Січ приймали наймужніших людей залежно від національності й соціального походження. Наприкінці ХVІ ст. Січ стала політичним центром українського народу. Роль козацтва була така сильна, що весь український народ у документах ХVІІ - ХVІІІ ст. називали «нацією козаків».

Козаки жили багатим духовним життям. Існували загальноосвітні школи і школа співу, які зникли наприкінці ХVІІІ ст. Серед запорожців були й такі, що здобули освіту в Києво-Могилянській академії або західноєвропейських університетах. Були також співаки, музиканти, поети. Створені козаками думи і пісні досі хвилюють нас. Знищення Запорізької Січі - це замах на культурний і духовний розвиток українського народу.

Видатним явищем літературної мови XVII ст. були інтермедії до п'єс Т. Копистинського, М. Довгалевського та ін. Це п'єси побутового характеру, які ставили між діями п'єси з божественним змістом. Основою мови інтермедій була індивідуалізація мови персонажів: кожен герой розмовляв своєю рідною мовою. Такою ж мовою користувалися і в українському «Вертепі» - ляльковому театрі. У цих творах представлена народна мова доби.

Останнім представником старої української літературної мови був Григорій Сковорода (1722-1794) - видатний філософ, мислитель, мовознавець, культуролог, поет. У мові Г. Сковороди проступало кілька стильових струменів:

церковнослов'янський (філософські трактати);

латиномовний;

російськомовний («Басни Харьковские»);

україномовний («Сад божественних песней»).

Практичне втілення знайшла нова українська літературна мова у художній, науковій практиці І.П. Котляревського, якого вважають її зачинателем.

В основі мови І.П. Котляревського є південно-східний полтавський діалект, а часом, від якого починається відлік нової української літературної мови, вважають 1797-98 р. - час, коли була написана і вийшла друком «Енеїда» І.П. Котляревського. Вперше автор увесь поетичний твір, а не лише мову окремих персонажів пише народною мовою. Вперше жива народна мова використана у п'єсі з епічним мовленням («Наталка Полтавка», «Москаль - чарівник»).

Сучасники І. Котляревського продовжували використовувати живу мову як фактичний матеріал для написання своїх творів. Серед них - Г.Ф. Квітка-Основ'яненко, який широко використовує живу народнорозмовну мову для висвітлення життя українського народу, Гулак-Артемовський та Є. Гребінка, поети-романтики.

Та тільки з появою Т.Г. Шевченка українська мова на письмі здобуває значення літературної, всесвітнього визнання і пошани. Мова Шевченка мала народнорозмовну основу, він синтезував усе найкраще з книжних традицій давньої мови, запозичень усної народної творчості та мовлення українців Наддніпрянщини, виробив фонетичні, морфологічні, синтаксичні норми, закріпив їх.

Друга половина XIX ст. - це період соціально-економічних змін. Було скасовано кріпосне право у Галичині та у 1861 році - у Росії. Велика кількість селянства приходить у промисловість, тобто переїздить у міста. Україна все ще розділена між Росією, Польщею, Австро-Угорщиною. Уряди цих держав вели політику денаціоналізації корінного населення, що не сприяло вихованню національно свідомої інтелігенції, а рівень освіти не сприяв національній самосвідомості українців.

Це період, коли в Європі відбуваються соціальні потрясіння, активно розвивається наука, філософська думка, що мало позначення на структурі мови: з'являється багато нових термінів, слів-інтернаціоналізмів. Проте українську мову продовжують забороняти:

1817 р. - постанова про викладання в західноукраїнських школах тільки польською мовою.

1847 р. - розгром Кирило-Мефодіївського товариства, початок жорстокого переслідування української мови, літератури, культури.

1862 р. - закриття недільних шкіл.

1863 р. - заборона видання книг українською мовою (циркуляр міністра внутрішніх справ Валуєва, в якому він писав: «Никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может»).

1876 р. - заборона друкувати книги українською мовою не лише в Україні, а й у всій імперії, ввозити їх із-за кордону; заборона друкувати ноти для українських пісень; заборона українського театру (Емський указ), проте вказано, що українською мовою можна друкувати історичні документи й пам'ятки.

1884 р. - заборона вистав українською мовою у Волинській, Київській, Подільській, Полтавській, Чернігівській губерніях.

1895 р. - заборона українських книжок для дітей.

Але зовсім заборонити українську мову після Шевченка було неможливо. Хоч українська нація не мала ні своєї держави, ні своєї мови, українська літературна мова в цей період і на Правобережній, і на Лівобережній Україні значно розширила свої творчі можливості у стилі художньої літератури. В цей час творили П. Куліш, Л. Українка, І. Франко, П. Чубинський, Панас Мирний, І. Карпенко-Карий, М. Драгоманов, М. Костомаров та ін.

З'являються повісті і романи в стилі критичного реалізму (І. Франко, Панас Мирний), повісті і новели реалістично-критичного напрямку (І. Франко, М. Коцюбинський, В. Стефаник, М. Черемшина, Л. Мартович), драматичні твори реалістичного напрямку (М. Старицький, М. Кропивницький).

Важливою рисою тогочасного художнього стилю було широке проникнення в нього елементів публіцистики; манера широкого повістевого опису вимагала залучення до художнього стилю компонентів інших стилів: наукового, ділового, епістолярного; набуває розвитку українська наукова термінологія, наукові переклади.

У Галичині та на Буковині в цей період починається національно-культурне відродження, хоч формально руська (українська) мова отримує статус «языка краєвого, людового і національного» ще з 1786 р. Фактичної ж реалізації цих прав не було, тому на оборону рідного слова вже з перших десятиліть ХІХ ст. починає звучати голос національно свідомої інтелігенції. Отже, друга половина ХІХ ст., а саме 1848 р. - це підготовчий етап у розвитку мовознавчої діяльності.

У зв'язку з цим гостро постала проблема правописного унормування: «бути чи не бути» руській мові в графічному освоєнні кирилицею, латинкою, польським абецадлом чи навіть у чеському варіанті правопису. Характерним для цього періоду була увага до граматичної науки.

Великого значення має початок діяльності Наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка (1892 р.). Основними представниками мовознавчої думки в Галичині були Я. Головацький, І. Верхрадський, В. Левицький та ін.

Наприкінці XIX ст. було створено низку словників української мови (словники-додатки до творів І. Котляревського, до граматики О. Павловського); створюються нові граматики, проводиться правописне унормування. У 1893 р. виходить «Словарь росийсько-український» М. Уманця в Галичині.

Справжнє національно-культурне відродження українського народу почалося після 1917 р., але воно, на жаль, тривало недовго.

На основі резолюції ХІІ з'їзду РКП(б) Четверта нарада ЦК РКП(б) (червень 1923 р.) накреслила в національному питанні цілу низку практичних заходів, спрямованих на запровадження в діловодство місцевих мов, зобов'язавши відповідальних працівників вивчити місцеві мови. Українська мова вперше в історії дістала можливість вільно розвиватися, широко застосовуватися, в тому числі в партійних і державних органах. Цей процес на Україні дістав назву українізація.

І на перших порах ці заходи ніби мали успіхи. Але відбувалася подвійна політика. 1926 р. з'явився лист Сталіна Кагановичу та іншим членам ЦК КП(б) У, що прозвучав як донос на наркома освіти України О. Шумського, який нібито намагався проводити українізацію надто швидкими темпами. І почалося. З одного боку, українській мові надавалася свобода, а з другого - ті, хто впроваджував цю політику в життя, були постійно під підозрою. Трохи згодом почалися безпідставні звинувачення, далі і репресії. Сталін нічим не відрізнявся від своїх попередників-самодержців. Був знищений цілий загін української (як і російської) інтелігенції. Не дозволялося досліджувати українську мову, хоч прямих указів про це Сталін, як відомо, не видавав. Усе робилося витончено, завуальовано.

Негативно позначилася на розвитку української мови й міграція населення.

13 березня 1938 р. з'явилася Постанова «Про обов'язкове вивчення російської мови в школах національних республік і областей». І водночас почалося масове закриття національних шкіл, перетворення їх у російськомовні. Знизився престиж української мови. Село, яке споконвіку трималося своєї мови, звичаїв, традицій, пам'яті, було відірване від землі. Молодь потяглася до міста, де швидко переходила на російську мову.

Українська мова для багатьох українців стала другою мовою, а російська - першою. За бажанням батьків діти звільнялися від вивчення рідної мови. Від української відійшли, а до російської не дійшли. У результаті попсувалися обидві мови. Виникло безліч слів, з яких можна було б укласти словник жаргонізмів.

Утворення соборної незалежної Української держави, нові соціальні умови, породжені демократизацією суспільного життя та розвитком ринкової економіки, сприяли формуванню нової державної мовної політики, нового ставлення до мовного питання і навіть нового мовного смаку в суспільстві.

У сучасному українському суспільстві змінилося на краще не тільки ставлення до української мови як мови корінної і титульної нації Української держави, а й ставлення до мови взагалі як складного суспільного явища, здатного впливати на інші важливі суспільні процеси, до мов національних меншин. Мова стала предметом політичних і громадянських інтересів, про неї вголос заговорили не тільки лінгвісти, письменники, освітяни, а й політики, історики, правознавці, урядовці, широка громадськість.

Загальновідомо, що лексична система мови динамічна, рухлива, чутливіша, ніж інші системи, до суспільно-політичного життя носіїв мови і змін у ній. Як стверджують вчені, протягом десятиріччя словниковий склад мови змінюється в середньому на 25 відсотків. Можливо, що в суспільствах з класично стійким політичним і економічним життям ця цифра і менша, а от щодо останнього десятиріччя східнослов'янських мов, і особливо української, ніяких сумнівів немає.

Гострота мовного питання в Україні зумовлюється не сучасною політикою Української держави, а трагічною історією цього питання в минулому.

Унаслідок заборон і обмежень української мови певна частина її лексики, що є мовними знаками української національної культури, історії, виявилася на периферії мови, перейшла в пасивний словник. Ситуація ускладнилася й тим, що офіційно проголошена в Радянському Союзі двомовність (загальносоюзна мова - російська, в республіках - національні мови) насправді звелася до одноманітності - витіснення національних мов у республіках російською. Другий різновид двомовності зумовлювався глибокою відмінністю між офіційною мовою керівної верхівки попередньої тоталітарної системи (цією мовою була, зазвичай, російська) і приглушеною мовою (переважно національною, але часом і російською) незадоволених політичною системою громадян СРСР. Таких до 90-х рр. набиралось уже чимало. Водночас двомовність - це і роздвоєння однієї мови на приховану мову істинних думок і почуттів, які не збігаються з думкою керівництва, та мову відкритого спілкування, при якому закрита душа. Звичайно, навіть у найдемократичнішому суспільстві завжди є певне внутрішнє розшарування, роздвоєння мови, але частини цього роздвоєння доповнюють одна одну, а не протистоять одна одній.

У сучасному українському суспільстві, що прагне до відкритості й толерантності, українській мові повертаються ті її елементи, що силоміць були вилучені з норми, і зокрема такі, які відтворюють і поповнюють національний образ нашої мови на всіх рівнях її структури завдяки приведенню у відповідність з етнічною природою української мови норм літературної вимови і правопису, граматичних форм і синтаксичних конструкцій, багатоманіття лексико-семантичних варіантів, синонімії і фразеології, стильових і жанрових особливостей функціональних типів мовлення писемної та усної форм мови.

Кілька століть були заборонені українські національні форми християнських віровчень і віросповідань, вилучалася релігійна література українською мовою. Нині наше суспільство повертається до національних традицій християнства, до української мови в церковній діяльності. Відновлюється, оживає конфесійний стиль української мови, започаткований ще в Київській Русі.

У публіцистичному стилі української мови ідеологічна одноманітність змінилася плюрастичним багатоголоссям, що значно розширило мовний арсенал його із залученням у свій обіг різношарової лексики. Мова засобів масової інформації набуває ознак окремого інформаційного стилю.

Останнє десятиріччя ХХ ст. увійде в історію української літературної мови й тим, що повернуло в національну мову мовотворчість репресованих, заборонених, емігрованих і забутих письменників, політиків, вчених, діячів культури і релігії. Без їхньої художньої і публіцистичної творчості, мемуаристики та епістолярію, без їхніх наукових здобутків була б неповною не тільки історія національно-самостійницького і культурного руху українства до незалежної державності, а й національно-мовна картина відображення цих рухів, осягнення здобутків цивілізаційних процесів ХХ ст. засобами сучасної української літературної мови. Завдяки закономірним суспільно-політичним і духовно-культурним реабілітаційним процесам значно розширилося функціональне поле української мови, оновилася, розгалузилася і збагатилася її стилістична система.

З проголошенням у Радянському Союзі політико-ідеологічного курсу на перебудову активізується національно-культурне життя в республіках, посилюється увага до національних мов, аналізується їх реальний стан. У цей період оживають на вустах мовців слова, що через свою українську сутність (семантику) були вилучені з обігу або призабуті. Слова і словосполучення державність, самостійність, незалежність, соборність, національне відродження, тризуб, жовто-блакитний прапор, вживані стосовно України, в Радянському Союзі однозначно оцінювались як антирадянський елемент, а люди, які їх вживали, каралися не на життя, а на смерть.

Суспільство вимагало демократичних змін і насамперед державності української мови, мови як одного з важливих засобів демократичних перетворень і національного відродження. 28 жовтня 1989 р. Верховна Рада України прийняла «Закон про мови в УРСР», яким проголошено українську мову державною і мовою міжнаціонального спілкування в межах України. За цим же законом усі національні меншини в Україні і одержали право на школи з навчанням рідною мовою (досі таке право мали тільки росіяни), на утворення національно-культурних товариств, земляцтв, а також інші форми національного життя. Крім цього, у місцях компактного проживання національних меншин їхні мови визнано як офіційні в місцевих органах самоврядування, виконавчих і виробничих структурах. Усе це одержало правове забезпечення і в Конституції України, ст. 10 якої проголошує:

Державною мовою в Україні є українська мова.

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.

Держава сприяє вивченню мов міжнаціонального спілкування.

Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом.

Основою державної мовної політики в освітній сфері в Україні є приведення кількості шкіл з різними мовами навчання у відповідність з національним складом населення. Але ця основа може ефективно спрацювати тільки за умови, що всі середні школи й інші навчальні заклади України, незалежно від мови навчання і власності та фінансування, забезпечуватимуть вихованцям високий рівень вільного володіння сучасною українською мовою як державною. Нині на правовій основі відбувається планомірне утвердження державності української мови в навчально-виховних закладах і забезпечується право громадян України на навчання національними мовами.

Процеси демократизації суспільного життя, можливість вільно висловлювати свої думки без страху за політичні наслідки суттєво вплинули на стан сучасної української мови, зокрема на живе мовлення і на мову засобів масової інформації, які миттєво відображають найсвіжіші новації в мовленні.

Освіченому слухачеві сучасне українське живе мовлення часто видається незграбним, кострубатим, ненормативним. На перехідному етапі це характерне для більшості мовців усіх слов'янських країн, що звільнилися від тоталітарного впливу на них держави, від скутості й одноманітності ідеологічних настанов, від ритуальної партійної риторики. У мові тоталітарного суспільства домінувала писемна форма мови, бо вона передбачувана, наперед підготовлена, вивірена (щоб не сказати чого зайвого). Навіть усне мовлення в неприватних ситуаціях часто носило ознаки наперед продуманої підготовленої писемної мови. Недаремно й приказка виникла про гарне усне мовлення: «Говорить - як по-писаному», - бо писане є завжди перевіреним та опрацьованим.

Величезним досягненням демократизації нашого життя є те, що тепер люди заговорили вільно, розкуто, виражаючи публічно свої думки, своє розуміння предмету розмови, щиросердне ставлення, виявляючи свій характер, свою особистість, ту, якою вона є, а не якою хоче її бачити влада.

В останнє десятиріччя ХХ - на поч. ХХІ ст. завдяки розширенню суспільних сфер використання української мови і зростання модусу її присутності в мовному просторі України активізувалися процеси демократизації, інтелектуалізації української мови. Це виявилось у проникненні в літературну мову уснорозмовних елементів, яскраво забарвлених вільними емоціями і суб'єктивними оцінками. Постійно відтворюючись у текстах, вони можуть «взяти планку» літературної мови або часом відійти на периферію мови. Деякі слова в останні десятиріччя «активно» увійшли в українську мову, так само швидко відійшли в пасив (наприклад: перебудова, неформал).

Загальна зацікавленість громадян проблемами державності, політики, економіки у зв'язку з надією на владний добробут зумовила появу в їхньому щоденному мовленні термінів із спеціальних, вузьких сфер. При цьому часто ці терміни втрачають дефінітивні функції, спрощуються, переосмислюються, модифікують значення.

У період утвердження державності країни і мови природним є прагнення до термінотворення на власнемовній основі. Ця орієнтація виконує позитивну роль, консолідуючи членів мовної спільноти. Водночас демократизація і відкритість українського суспільства, запозичення досягнень і досвіду інших народів стимулюють протилежну тенденцію - засвоєння уже готових чужих термінів, їх фонетичну і граматичну обробку за аналогією. Мовна політика Української держави сприяє і цьому явищу, оскільки воно відображає широкі процеси взаємодії мов, формування шару інтернаціональної семантики, яка висвітлює реальні немовні сфери знань і культури соціумів.

Як повернена, реабілітована лексика, так і запозичення поповнили собою терміносистеми багатьох сфер гуманітарних наук, особливо суспільних, культури, освіти, виробництва, медицини.

Отже, у мовній ситуації, що нині склалася в Україні, має зростати модус присутності української мови не тільки в середовищі української інтелігенції, що само по собі зрозуміло, а й в усіх інших сферах життя в Україні (без винятку) та увага до культури українського мовлення.

український мова стиль жанр

Стилі та жанри сучасної української літературної мови

Будь-яка розвинена національна мова являє собою систему систем. З одного боку мова - система (сукупність) специфічних національних особливостей, характеристик, ознак. А з другого - вона складається з інших рівнів або систем - фонологічної (функціонування фонем), морфологічної (будова слова, функціонування морфем), лексико-фразеологічної, синтаксичної, стилістичної. Кожна з цих систем є важливим об'єктом дослідження для мовознавчої науки.

Стилістика вивчає стилістичну диференціацію мови, її функціональні стилі. Це наука про виражальні засоби мови, тобто про ті елементи, що приєднуються до власне вираження думки, супроводжують семантичний зміст висловлюваного - емоційно-експресивні та оцінні моменти мовлення. Наприклад, говорити - нейтральне слово, ректи - застаріле й урочисте, мовити - урочисте, балакати - розмовне, гомоніти - розмовно-голубливе, просторікувати - зневажливе, патякати - просторічно-зневажливе і т.д. Тобто предметом вивчення стилістики є закономірності функціонування мовних засобів у різних видах мовлення.

Основним поняттям стилістики є стиль. Це слово, що зводиться до лат. stilos - «загострена паличка для писання», має багато значень і вживається як термін у літературі, мистецтві, архітектурі, соціології та в інших науках.

Мовний стиль - це сукупність засобів, вибір яких зумовлюється змістом, метою та характером висловлювання.

На відміну від стилістики теоретичної, практична стилістика має прикладний характер. Вона покликана втілювати в життя рекомендації теоретичних курсів, визначати доцільність і вмотивованість використання мовних засобів у різних сферах і формах спілкування, навчати мистецтва письма та культури мовлення. Найважливішою категорією практичної стилістики є функціональний стиль - різновид мовлення з властивими йому лексичними, фразеологічними, морфолого-синтаксичними, орфоепічно-пунктуаційними засобами, використовуваний для здійснення функцій спілкування, повідомлення та впливу. Питання про поділ на функціональні стилі досить складне, в основу класифікації часто кладуться різні засади, тому різною буває кількість функціональних стилів (докладніше див.: Чередниченко І.Г. Нариси з загальної стилістики сучасної української мови. - К., 1962). Функції мови часто переплітаються, то й ф у н к ц і о н а л ь н і стилі не є відособленими один від одного, кожен із них має в собі елементи іншого. Крім того, в будь-якому функціональному стилі переважають загальномовні, міжстильові засоби, хоч кожному з них властиві специфічні елементи з однаковим стилістичним забарвленням, з єдиними нормами слововживання.

Офіційно-діловий стиль

Матеріали, викладені в формі цього стилю, задовольняють потреби писемного (рідше усного) спілкування в державному, суспільному, політичному, господарському житті, в ділових стосунках між інституціями й установами, в громадській, виробничій та іншій діяльності окремих членів суспільства. З офіційно-діловим стилем маємо справу (сфера вживання): в текстах указів, законів, наказів, розпоряджень, звітів, ухвал, у діловому листуванні. До найпомітніших рис (ознак) цього стилю належать високий ступінь стандартизації мовних засобів, виразна логізація викладу, майже цілковита відсутність емоційності та образності, широке використання безособових та наказових форм. Лексика здебільшого нейтральна, вживається в прямому значенні. Застосовується особлива термінологія та використовуються специфічні синтаксичні конструкції, зокрема кліше (тобто сталі формули, закріплені за певними ситуаціями: високі договірні сторони, укладання угоди тощо). Для чіткішої організації тексту запроваджується поділ на параграфи, пункти, підпункти. Характерними для цього стилю є прості, поширені речення (кілька підметів при одному присудку, кілька присудків при одному підметі, кілька додатків при одному з головних членів). Уживаються, звичайно, й складні речення з сурядним та підрядним зв'язком, з відокремленими зворотами, зі вставними і вставленими конструкціями. У реченні велику питому вагу мають розщеплені присудки (ведеться розслідування, проводиться набір), а також присудки, виражені дієсловами в формі теперішнього часу зі значенням позачасовості (організовує, застосовує, розглядають).

Тексти офіційно-ділового стилю вимагають документації тверджень, точності формулювань, не припускають двозначності сприймання змісту. Ще одна характерна риса стилю - відсутність індивідуальних авторських рис.

Науковий стиль

За допомогою наукового стилю (як і офіційно-ділового) реалізується мовна функція повідомлення. Твори, виконані в цьому стилі, містять наукову інформацію, яку треба довести до різних верств суспільства. До мови наукової літератури ставляться особливо суворі вимоги в дотриманні норм, що сприяє посиленню логізації викладу. На лексичному й фразеологічному рівнях слід відзначити наявність великої кількості термінів із різних галузей знання, а отже - виразно іменний характер висловлювання (адже більшість термінологічної лексики - це іменники та інші субстантивовані частини мови). Оскільки наука оперує не образами, а поняттями, науковий твір насичений абстрактною лексикою. Загальновживані слова використовуються тут, як правило, лише в одному з своїх значень.

Важливою рисою наукової мови є схильність до розгорнених складних речень із розгалуженою системою різних видів підрядності, відокремлень, зворотів (особливо дієприкметникових та дієприслівникових), вставних і вставлених конструкцій. Синтаксис наукового стилю має яскраво виражений книжний характер.

Залежно від конкретних завдань і в науковому стилі виділяють кілька різновидів: власне (суто) науковий, науково-популярний, науково-публіцистичний, науково-навчальний і виробничо-технічний.

Публіцистичний стиль

Публіцистика є сферою масової комунікації, тому цей стиль має дуже широкий діапазон. Призначення публіцистичного стилю - формування громадської думки. Визначальною рисою його є вдале поєднання логізації викладу з емоційно-експресивним забарвленням. Щоб формувати громадську думку, публіцистичний твір має бути бездоганним стосовно логічної побудови. Водночас навіть найідеальніша в логічному плані річ не буде належно сприйнята, якщо вона викладатиметься безпристрасною, неоковірною, заштампованою мовою. У різних жанрах публіцистики логічний та емоційно-експресивний елементи мають неоднакове співвідношення, але коли говорити про публіцистичний стиль у цілому, то треба підкреслити, що в ньому логіка викладу та емоційно-експресивне забарвлення повинні бути взаємно врівноважені. Якщо офіційно-діловий та науковий стилі прагнуть до найбільшої інформативності, а деякі розмовні та поетичні тексти відзначаються дуже високим ступенем емоційності, то публіцистика мусить бути одночасно і впливовою, й інформативною, їй властиве чергування експресивних та інформативних уривків.

Об'єктом публіцистичного викладу є явища всіх ділянок суспільного життя. Тому перед публіцистом завжди стоїть потреба пошуку оптимальних засобів впливу, зокрема пошуків експресії. Адже в публіцистичному творі потрібно не тільки подати інформацію, а й витлумачити її з певних позицій, переконати читача в правильності цих позицій. З-поміж інших емоційно-експресивних засобів тут є безпосереднє звернення до читача, зокрема в формі запитань-відповідей. Образність у публіцистиці призначена не для художньо-мовленнєвої конкретизації, як у белетристиці, а для стильового протиставлення стандарту й експресії.