Размещено на http://www.allbest.ru/

1

Тяжка доля української мови

З двадцятих років руйнувалися наші безцінні святині, палилися українські бібліотеки, безжально витіснялася рідна мова з державних установ, середніх і вищих навчальних закладів. Ярлик “націоналіста” чіплявся кожному лише за те, що розмовляв рідною мовою.

Відразу після Переяславської ради царський уряд розпочав наполегливий наступ на українську духовність, вважаючи її знищення запорукою знищення окремішності української нації. Особливо нищівної наруги зазнавала українська мова як головний чинник національної означеності. Я звертаюсь до історії України - і бачу, як протягом трьох століть були проголошені десятки державних постанов і актів з боку влади:

1720 р. Петро І заборонив книгодрукування українською мовою.

1729 р. Петро ІІІ звелів переписати з української мови на російську всі державні постанови і розпорядження.

1763 р. З'явився указ Катерини ІІ про викладання українською мовою у Києво-Могилянській академії.

1769 р. Синод розпорядився вилучити українські букварі з усіх українських шкіл.

1775 р. Було закрито українські школи при полкових козацьких канцеляріях.

1862 р. Закрито недільні й безплатні українські школи для дорослих.

1863 р. видано Валуєвський циркуляр про заборону друкування книг українською мовою та українського театру у Східній Україні.

1876 р. Видано Ємський указ Олександра ІІ про заборону ввезення українських книг з-за кордону і підтекстування нот українською мовою.

1888 р. Олександр ІІІ заборонив вживати українську мову в офіційних установах і давати українські імена під час хрещення.

1895 р. Видано указ про заборону друкування українських книг для дітей.

1908 р. Указом Сенату національну культуру і просвітню діяльність в Україні визнано шкідливою.

1933 р. У телеграмі Сталіна йдеться про припинення “українізації”.

1936 р. Видано постанову РНК і ЦК ВКП(б) “ Про обов'язкове вивчення російської мови у школах національних республік і областей”.

1958 р. Стаття 20 Основ Законодавства Союзу РСР і союзних республік про народну освіту закріплює положення про вільний “вибір мови” навчанням, вивчення за бажанням учнів і батьків. Вивчення російської залишається обов'язковим.

1970 р. Видано наказ про захист дисертації тільки російською мовою з неодмінним затвердженням у Москві.

1983 р. Постанова ЦК КПРС про посилене вивчення російської мови, поділ класів в українських школах на 2 групи та підвищення зарплати вчителям російської мови.

1989 р. Постанова Пленуму ЦК КПРС про “законодавче закріплення російської мови як загальнодержавної”.

1990 р. Верховна Рада СРСР прийняла “Закон про мови народів СРСР”, де російській мові надається статус офіційної.

Внаслідок такої “інтернаціоналізації” ХХ сторіччя принесло нашій мові й культурі високі злети та найскладніші випробування наш народ вироджувався, був позбавлений знань про власну історію та культуру. Ми пережили український Ренесанс 20-х, але ж потім почався й терор сталінського “великого перелому”, коли українську мову в нещадні ті зими пакували в спец переселенські вагони разом з тужливим воланням мільйонів людей, відірваних разом зі своїми сім'ями від рідної землі... почуло цю мову заполярне крайсвіття, топили її в океанських баржах, заганяли слово Тарасове в тундру і тайгу...

...Готувалася національним мовам доля штучно видублених “неперспективних” сіл, певне, для цього так посилено заохочувалась міграція величезних мас людності з регіону в регіон, щоб швидше перемішати, перетопити всіх нас у єдиному казані, щоб, руйнуючи генетичну пам'ять народів, позбавляти коріння, щоб дедалі більше виростало людей ніяких, безпам'ятних, апатичних... таких зручних для адміністративно-бюрократичного апарату...

Україна після цих страшних ударів, які не кожна нація може витримати, зазнала колосальних втрат, та, на щастя, все це витримала. Жодна країна світу, мабуть, не дозволила б нікому зневажувати, принижувати, визнавати другорядною свою мову.

Адже, мова - це запорука існування народу. Захищаючи рідну мову, ти захищаєш свій народ, його гідність, його право на існування право на майбутнє. Захист рідної мови - найприродніший і найпростіший, найлегший і водночас найнеобхідніший спосіб національного самоутвердження й діяльності в ім'я народу.

Мабуть, не було жодного видатного поета чи письменника, який би від усього серця не поклав на неї найбільших надій, бо долю свого народу в майбутньому бачив невідривно від долі рідної мови.

Найвизначніші борці за українську мову були М. Костомаров, М. Коцюбинський, Леся Українка, І. Франко, І. Котляревський, О. Гончар О. Довженко, М. Рильський, Д. Білоус, Т. Шевченко, П. Мирний, А. Куліш, П. Тичина, В. Симоненко та багато інших. Кожен з них зробив великий внесок у розвиток української мови та літератури. Але найвизначніший з них всіх - Т.Г. Шевченко.

Проблема традицій і новаторства в українській літературі кінця

ХІХ - початку ХХ ст.

українська мова література реалізм модернізм

Кінець ХІХ - початок ХХ ст. - один із найцікавіших і найскладніших періодів не лише в мистецтві, а й у суспільному житті. Суспільство втрачає духовні орієнтири, не знає, у що вірити та куди йти. А література, не задовольняючись формами критичного реалізму, теж немовби опинилася на роздоріжжі. Перед письменниками стояло завдання осмислити кризу в соціальному середовищі та мистецтві і віднайти шляхи подальшого розвитку культури.

Донедавна українську літературу кінця ХІХ - початку ХХ ст. не досліджували комплексно, як систему, не вивчали об'єктивно, із врахуванням усіх мистецьких явищ і фактів, не розкривали широту й різноманітність оновлення стильових особливостей літератури. В останні роки інтерес дослідників-літературознавців до цієї культурної епохи значно зріс, що викликало неоднозначні, інколи навіть діаметрально протилежні погляди на проблему визначення художніх методів та стилів художньої літератури кінця ХІХ - початку ХХ ст.

Серед теоретичних проблем, висунутих літературним процесом 90-х років ХІХ ст. і початком наступного, можливо, центральною є проблема визначення художнього методу, проблема поєднання традицій та новаторства в літературі.

Українська література кінця ХІХ - початку ХХ ст. - явище загальноєвропейського типу, і, як така, вписується у той процес зміни типів художнього мислення, методів, стилів, який визначає історико-літературний розвиток майже всіх європейських (у тому числі й слов'янських) літератур цього періоду. Загальновизнано, що в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. в усіх європейських літературах розпочиналося становлення модернізму - художньої системи, принципово відмінної від художньої системи критичного реалізму.

В історії української літератури кінець ХІХ - початок ХХ ст. - період, позначений активним протистоянням і поєднанням реалізму й модернізму, традиційного та модерного мистецтва.

Молоде покоління українських письменників, розквіт творчості яких припадає на цей період, під впливом соціально-культурної ситуації в Україні і нового досвіду європейських літератур дедалі більше усвідомлює обмеженість критичного реалізму, необхідність змін, відходу від традиційних проблем і форм їх зображення. Визрівали протест проти натуралізму, вузького просвітянства, “грубого реалізму”, бажання якось наблизитися до новітніх течій європейської літератури, зруйнувати стереотипи і нормативи реалістичного побутописання.

Своєрідність літературного розвитку кінця ХІХ - початку ХХ ст. розуміли вже сучасники. У 1901 р. І.Франко пише про традицію й новаторство творчості молодих українських письменників у статті “З останніх десятиліть ХІХ віку”: “Засвоївши літературні традиції своїх учителів, молода генерація письменників, до яких належать Ольга Кобилянська, В.Стефаник, Л.Мартович, Антін Крушельницький, Михайло Яцків і Марко Черемшина, прагне відображати своєрідність українського життя у зовсім новій європейській манері”. У цій статті І.Франко велику увагу приділяв дослідженню нових особливостей літератури кінця ХІХ - початку ХХ ст., правдиво висвітлив ті риси, що відрізняли “нову школу” літератури від “старої”, а в статтях, “Старе й нове в сучасній українській літературі”, “Принципи й безпринципність” та ін. продовжив розмову на цю тему.

Академік О.І.Білецький зауважував, що література кінця ХІХ - початку ХХ ст. - це час народження нової формації реалізму, для якої не знайшли ще вдалої назви, хоч для кожного ясно, що реалізм М.Коцюбинського, В.Стефаника, С.Васильченка та ін. відрізняється від реалізму їхніх попередників: «Це в усякому разі народження нової реалістичної літератури, що живилася ідеалами наукового соціалізму і вела боротьбу проти просвітянства, що вироджувалося, проти декадентства і “чистого мистецтва”».

Сучасні літературознавці, зокрема В.Мельник, М.Наєнко, вважають, що “антинауково було б трактувати її (літературу кінця ХІХ - початку ХХ ст.) як органічне продовження класичного реалізму”, що “то був ніякий не реалізм, а те, що пізніше назване модернізмом”.

Сьогодні літературознавці намагаються осмислити процес зміни художніх методів, стилів та напрямів в літературі кінця ХІХ - початку ХХ ст. і трактують його або як продовження критичного (чи, як його ще називають, класичного) реалізму, або як початок модернізму (“ранній” модернізм). Проблема хронологічних рамок українського модернізму і критичного реалізму, а також письменників, яких називають модерністами чи реалістами, залишається дискусійною.

Традиційно вважається, що зачинателем українського модернізму був Микола Вороний. Готуючи в 1901 р. альманах “З-над хмар і долин” (вийшов у 1903 р.), М. Вороний опублікував у “Літературно-науковому віснику” відкритий лист до українських письменників, в якому закликав надсилати твори, в яких були б “усунуті набік різні заспівані тенденції та вимушені моралі”, де було б “хоч трошки філософії, де хоч клаптик яснів би … блакитного неба”. М. Вороний вважав неприйнятними для свого альманаху примітивні побутово-етнографічні та натуралістичні, спрощено тенденційні твори. Основна думка виступу М. Вороного виділялася чітко: він закликав писати інакше, “по-сучасному”, оновлювати літературу, виходячи насамперед із суто художніх вимог і завдань. Тим часом молодші автори, передусім ті, що складали ядро групи “Молода муза”, наголошували, що кризу в літературі спричинив “тенденційний реалізм” І. Нечуя-Левицького, П. Мирного, І. Карпенка-Карого та ін., у яких “кожну описану подію можна було сконтролювати метром і кожну їхню тенденцію - звичайним розумуванням”. Щоб вийти з цієї кризи, треба стати на інший шлях: “Воля і свобода в змісті й формі, щирість у почуваннях людських і в тонах природи”. Оскільки молодомузівці художню красу намагалися цілком відмежувати від суспільно-патріотичних мотивів, І. Франко вважав, що цей шлях веде “літературу в якийсь глухий кут, де можна хіба що повіситись”.

Чому І. Франко, так радіючи, що вся “наша поезія пішла новою дорогою”, все ж таки не сприйняв естетичних засад модернізму?

Безперечно, що оновлення і збагачення художнього методу диктувалося самим життям, проте, на думку І. Франка та ін. письменників, таке оновлення повинно було здійснюватись аж ніяк не за рахунок заперечення громадськості й соціальності письменства. І. Франко, М. Коцюбинський, Леся Українка та ін. прагнули у своїй творчості поєднати кращі традиції вітчизняної літератури з новими віяннями західноєвропейської. Тому М. Коцюбинський і М. Чернявський звернулися з відозвою до своїх колег по перу наближатися у своїй творчості до проблем життя, удосконалювати свій образний інструментарій. Через те й розгорнулася полеміка на сторінках “Літературно-наукового вісника” навколо статті С. Єфремова “В поисках новой красоты (заметки читателя)”, де є різкий протест проти розриву з усталеними традиціями, звинувачення молодих письменників у сліпому копіюванні чужинських мистецьких форм, прийомів і стилів.

Причину такого ставлення ми вбачаємо в специфіці українського літературного процесу, який формувався не тільки під впливом мистецьких віянь Заходу, а й на підставі відновлюваної вітчизняної традиції.

Оскільки український реалізм був здебільшого народницьким, “селянським” реалізмом, остільки антинародництво стало важливою засадою модерністів. Прозвучали заклики до оновлення і розширення проблемно-тематичного діапазону, відходу від переважно селянської тематики, характерів, зрештою, мови, лексики. Нарешті, на противагу народницькому реалізмові, модернізм відстоював пріоритет індивідуального над колективним, права особистості, а не абстрактні інтереси суспільства, в жертву яким приносилися особисті пориви.

Найважливіші риси, що характерні модернізмові, - це, по-перше, переважна увага до власне естетичних, художніх вартостей, а не до суспільних потреб, рішуча вимога незаангажованості мистецтва, звільнення його від служіння позаестетичним потребам (народу, нації, трудящих, партій тощо), а відтак - і ствердження права митця творити за законами краси й художньої довершеності.

Та цього не могли собі дозволити українські письменники, які жили й творили на межі ХІХ і ХХ ст.

Ще С.Єфремов, автор опублікованої в 1911 р. “Історії українського письменства”, зазначав, що упродовж віків зміст, форми української літератури визначали чотири ідеї: “елемент свободи” для людини, невпинна визвольна течія - це перша ідея. “Визвольно-національна ідея тягнеться другою червоною ниткою через усю історію нашого письменства”. Третьою рисою (ідеєю) стає “поступова течія народності в змісті й формі”, в літературній народній мові. А четверта - це її “принцип громадського слугування народові, тим широким масам трудящого люду, що кінець-кінцем дають життя, підпору і поживу всім заходам рук людських, а серед них і письменству”.

Не можна не погодитися з тими дослідниками української літератури кінця ХІХ - початку ХХ ст., які вважають, що саме життя зобов'язує українських письменників не поривати з реальною дійсністю і водночас дбати про новизну змісту, настроїв, форм. Оскільки українські митці були в основному вихідцями з гущі народу, який стогнав у ярмі соціального й національного гніту й потребував захисту, то вони не могли й не мали морального права забувати й про великі традиції.

І.Франко, схвально ставлячись до нових віянь в українській літературі, не міг змиритися з тими основними постулатами модернізму, які пропагував М.Вороний. Іван Франко у вступі до поеми “Лісова ідилія” назвав Миколу Вороного “ідеалістом непоправним”, який вимагає від авторів :

Пісень давайте нам, поети,

І. Франко утверджував думку про те, що “сучасна пісня не перина… вона вся пристрасть і бажання, і вся вогонь, і вся тривога, вся боротьба, і вся дорога…” У відповідь на його “Посланіє” М. Вороний написав вірш “Іванові Франкові”, якому передує епіграф із Ш. Бодлера: “Предметом поезії є тільки вона сама”.

Оскільки модерністи переважну увагу звертали на естетичні, художні вартості, а не на соціальні проблеми, вимагали звільнення мистецтва від служіння позаестетичним потребам (народу, нації тощо), то з такої позиції ні І. Франка, ні Лесю Українку, ні В. Стефаника, ні М. Коцюбинського не можемо назвати модерністами. Вони бачили перед собою інші завдання, сповідували іншу віру, служили іншим ідеям. Творчість І. Франка, Лесі Українки чи М. Коцюбинського, В. Стефаника, С. Васильченка аж ніяк не назвеш асоціальною: вона сповнена “усесвітнього страждання”, “гучних закликів до бою”, їхня пісня - і “вогонь”, і “боротьба”, і “тривога”. Вони не могли, та й не мали морального права стояти осторонь національних і соціальних питань.

На думку М. Жулинського, авторитетні українські письменники, такі як І. Франко, І. Нечуй-Левицький, С. Єфремов, “не хотіли визнавати, що потрапили у своєрідну ідеологічну пастку, зумовлену соціальними і національними домаганнями”, їм “вважалося неприпустимою естетичною забаганкою заворожувати себе тими особливостями мистецтва, які закладені у формі, символі, асоціаціях, відчуттях…”. Микола Жулинський, і з ним важко не погодитися, вважає, що це - трагедія української літератури, оскільки метод критичного реалізму “сковує творчу волю митця, змушує його “працювати” на соціальну ідею, і ця ідея - благородна, вимірювана широкими масами, історично перспективна - підкорювала фантазію митця, певною мірою диктувала тему, стиль, форму зображення”. Таким чином, закономірний процес зміни творчих напрямів, методів, стилів зазнав ідеологічних коректив, а український модернізм (і в цьому його світоглядна криза) із самого початку став заложником ідеології.

Можна лише погодитися й з іншим літературознавцем - Богданом Бенесьом, який писав про І. Франка, що він потрапив у прірву між двох літературних епох і ніколи не міг повністю проголосити свою приналежність ні до однієї з них. Це трагедія не лише І. Франка, а й інших письменників - його сучасників, яким “доля дала творити на перехресті двох літературних діб у народі, який мав важливіші за літературу проблеми”.

Вибір між мистецтвом і соціальним обов'язком письменників кінця ХІХ - початку ХХ ст. не відбувся на користь першого чи другого. Не відмовляючись від служіння соціальній та національній ідеї, вони разом з тим свідомо чи несвідомо у своїй творчості рівнялися на кращі зразки західноєвропейського мистецтва. Проте не запозичували їх сліпо, а перепускали через своє небайдуже до народних страждань серце. Так вони створили літературу, яка має реальну основу, але поривається “у блакить”. Водночас було б помилковим вважати літературу 90-х років ХІХ ст. і перших десятиріч ХХ ст. прямим продовженням методу критичного реалізму, адже навіть традиційні теми зображувалися не так, як у критичному реалізмі, стиль; форма зображення в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. були вже іншими.

Маємо всі підстави стверджувати, що на межі століть з'явилася нова література, неповторна й оригінальна. Так із синтезу традиції і новаторства, критичного реалізму й модернізму утворився новий світогляд, новий художній метод. Для українського письменства він став порубіжним явищем, сполучною ланкою між класичним реалізмом другої половини ХІХ-го ст., з його вірою у можливість раціонального пізнання і пояснення світу, і періодом активного утвердження на зламі століть суб'єктивних стилів і напрямів, добою модернізму.

Сучасна мовна ситуація

Пройшло багато часу... багато чого змінилось... Мрії Шевченка та інших письменників, поетів і навіть простих людей здійснились: Україна - самостійна держава (не Малоросія), українська мова визнана державною і національною, українці - нація...

Але хіба я помилюсь, якщо скажу, що сама зараз в культурному і мовному відношенні Україна переживає вкрай важкі часи? Так, в усі часи мовне питання було в Україні гострим. Але зараз, мені здається, закрадається якась безнадія і безвихідь - поселяються в душах поборників мови: все людство вже давно заклопотане зовсім іншими проблемами, хоч ми вже багато чого досягли, все одно намагаємося зробити краще, але товчемося навколо одного й того ж.

Можливо, що через те, що я не така доросла і через свою неосвіченість чогось не розумію, але я твердо переконана в одному: якщо наша мова зникне в Україні, то її більше ніде не залишиться(в її справжньому, живому вигляді) і ніхто її не підтримає. Адже, другої України і світі немає!

Тому саме ми, молодь, повинні подбати про рідну мову, підтримати її, допомогти й надалі їй розвиватися. Бо саме нам випала величезна місія - підняти Україну до світових вершин, вивести її шляхом незалежності від інших країн, проголошеної більш ніж шістнадцять років назад, у число наймогутніших країн світу.

Нехай а одне покоління не можна змінити того, що формувалося століттями. Але зміна потрібна, бо інакше зникне мова, а з нею - нація, культура, історія, література... Цього світова історія нам не пробачить.

Бо коли зникає народна мова - народу більше нема! Нема насильства нестерпнішого, як те, коли відбирають мову, створену незчисленними поколіннями предків. Народ може будь-що крім мови. Якщо відібрати у народу все - і він все зможе повернути, але крім мови, навіть нову батьківщину створить, але мови - ніколи: вимерла мова в устах народу - вимер і народ.

Тому, ми повинні запобігти вимиранню нашої рідної, української мови! А для цього ми повинні лише володіти, розуміти і розмовляти рідною мовою.

Література

Франко І.Я. Старе й нове в сучасній українській літературі // Зібр. тв.: У 50 т. - Т. 35. - К.: Наука, 1982.