Давнє арабське мовознавство

Зміст

Вступ

Давнє арабське мовознавство

Сучасні концепції фонеми

Висновок

Список літератури

Вступ

Багато мовознавців виникнення науки про мови датують 1660 роком -- виходом «Універсальної граматики», інші -- початком XIX ст. -- появою порівняльно-історичного мовознавства, визначаючи весь попередній період як «донаукове» мовознавство. Погодитися з цими твердженнями важко, оскільки чимало важливих проблем мовознавства (наприклад, походження мови, зв'язок мови з мисленням, зв'язок мовного знака зі значенням, взаємовідношення логічних та граматичних категорій, виділення частин мови і членів речення та ін.) були предметом вивчення ще в далекому минулому. У давньому мовознавстві виділяють чотири наукові традиції: давньоіндійську, давньокитайську, класичну, арабську. В цій роботі ми розглянемо давнє арабське мовознавство.

Розділ фонетики, який вивчає соціальну функцію звуків, називається фонологією. Основна одиниця фонології -- це звукотип, або фонема, -- найкоротша неподільна уявна частина мовленнєвого потоку, яка слугує для творення, упізнавання й розрізнення морфем, слів та речень. Так, теорія фонеми функціонує у науковому обігові ось уже майже сто років. З'ясування особливостей розвитку теорії протягом цього періоду дає можливість визначити перспективу подальших досліджень. Особливо актуальною є оцінка внеску українських науковців у розвиток теорії фонеми, оскільки аналіз доробку вітчизняних мовознавців допоможе визначити основу, на якій будувалися українські лінгвістичні, зокрема, фонологічні, традиції, з яких виходимо, і які маємо на увазі, розвиваючи науку про мову на сучасному етапі. Встановлення можливих впливів інших лінгвістичних (фонологічних) шкіл на українську фонологічну школу дозволяє визначити контекст, у якому розвивалася теорія фонеми в Україні протягом ХХ-ХХІ ст.

Давнє арабське мовознавство

Арабське мовознавство досягло великих успіхів в епоху халіфату (VII--XII ст.). Халіфат був багатонаціональною державою, в якій проживали перси, сирійці, греки, євреї та інші народи. Його територія охоплювала Аравію, Передню Азію, Північну Африку та Піренейський півострів. Державна політика була спрямована на арабізацію всіх народів, що населяли країну. Цьому сприяла підтримувана державою релігія -- магометанство (іслам).

Стимулом розвитку арабського мовознавства було тлумачення Корану (релігійного вчення, писаного чи укладеного Магометом у першій половині VII ст.) і боротьба проти засмічення літературної мови.

Арабські вчені були ознайомлені з багатьма досягненнями індійських і грецьких філологів. Спираючись на ті досягнення, вони досліджували арабську мову і створили детальний опис її фонетики, морфології та лексики.

В арабському мовознавстві розрізняють п'ять шкіл: басрійську з центром у м. Басра (Месопотамія), куфійську з центром у м. Куф (Месопотамія), багдадську з центром у м. Багдад, андалузьку (в Іспанії) і єгипетсько-сирійську. Найвідомішими є басрійська і куфійська школи.

Серед мовознавчих праць виділяється трактат «Аль-Кітаб» (у перекладі -- «книга») басрійського граматиста Сібавейхі (прибл. 753 -- 796 pp.). Це повна граматика класичної арабської мови, в якій детально описано словозміну імені та дієслова, словотвір, фонетичні процеси, що відбуваються при творенні різних граматичних форм, а також проаналізовано артикуляцію звуків та їх позиційні варіанти.

Арабські мовознавці розрізняли звук і букву, виявляли факти невідповідності між звучанням і написанням. Услід за Арістотелем вони виділяли три частини мови: ім'я, дієслово, службові слова. Виявили специфічне для семіто-хамітських мов явище -- внутрішню флексію. На початку X ст. в арабському мовознавстві остаточно сформувався мовознавчий поняттєвий апарат. Термінологія і граматичне вчення були приведені в систему. Вивчали арабські мовознавці й загальнотеоретичні питання, зокрема проблему походження мови.

Однак найбільших успіхів досягли араби в лексикографії. Вони уклали чимало багатотомних словників, серед яких вирізняється двадцятитомний словник Сагані (1181--1252) і стотомний (за іншими джерелами, шістдесятитомний) словник аль Фірузабаді (1329-- 1414) «Камус», що в перекладі означає «океан». Він був настільки популярним, що словом камус стали називати словник узагалі. Аналіз арабських словників засвідчує надзвичайне захоплення їхніх творців словом, лексичним багатством арабської мови. Так, до слів на позначення лева і меча наведено п'ятсот синонімів, верблюда -- тисяча. Один учений, виявивши чотириста синонімів до слова, що означає «біда», вигукнув: «Імена бід самі по собі біда!»

Арабська лінгвістична традиція вплинула на середньовічного тюрколога Махмуда аль Кашгарі (XI ст.), відомого в мовознавстві своєю оригінальною працею «Диван тюркських мов» (написана в 1073--1074 pp., опублікована у Стамбулі в 1912--1915 pp.), що є своєрідною енциклопедією тюркських мов (тут слово диван означає «зібрання»). У цій праці вперше застосовано порівняльний метод як науковий принцип дослідження. За оцінкою російського мовознавця В.А. Звегінцева (1910--1988), «це виняткова за точністю опису й багатством зібраного матеріалу порівняльна граматика й лексикологія тюркських мов у повному розумінні цього слова, яка супроводжується численними даними з історії, фольклору, міфології та етнографії тюркських племен».

Сучасні концепції фонеми

Фонеми в мові існують у певній системі. Фонологічна система в кожній мові, зокрема в українській, своя й по-своєму організована. Вона є явищем змінним, історичним. Наприклад, колись у мові наших далеких предків було не 6, а 11 голосних фонем: крім відомих а, о, у, є, и, і, були ще й "Ь, ь, ь, носові б, є; шиплячі були м'якими звуками, навіть писалося кажю, чюдо, жяль тощо, тепер вони стверділи. Сучасні системи голосних і приголосних фонем української мови усталені, чітко й логічно сформовані.

Фонеми завжди є складовими певної фонологічної системи, тобто стверджувати, що певна звукова одиниця є фонемою, можна лише стосовно окремої мови. Для того щоб описати фонологічну систему, потрібно протиставити кожну фонему всім іншим. Так, якщо взяти українську мову, в якій є 38 фонем, то кожну фонему можна схематично зобразити, як кульку з 37 дротиками, що відходять від неї в різні боки, які ілюструють протиставлення фонеми всім іншим.

Зміст кожної фонеми визначається її положенням у системі. Не кожен звук у певній мові є фонемою. Все залежить від того, чи той звук перебуває в опозиції до інших, чи є в мові слова, які різняться семантично завдяки тому звукові. Так, зокрема, і в українській, і в російській мовах є звуки [г] і [ґ], однак у російській мові ці два звуки представляють одну фонему, бо між собою вони не перебувають в опозиції (немає жодної пари слів, які б різнилися звуками [г] і [ґ]), тоді як в українській мові тут маємо дві окремі фонеми -- <г> і <ґ>, бо є низка слів, протиставлених саме цими звуковими одиницями (гніт -- Ґніт, грати -- ґрати). В українській і білоруській мовах є звук [р], але в українській мові є дві фонеми -- <р> і <р'> (nop.: рад [рад] і ряд [р'ад],) тоді як у білоруській мові лише одна <р>, бо опозиції <р>--<р'> там не існує, оскільки звук [р] є тільки твердим. Констатувати, що, наприклад, в англійській і українській мовах є фонема <е>, бо, мовляв, у цих мовах є такі звуки, все одно, що сказати, що туфлі і кофта однакові, бо вони 42 розміру. Насправді ці туфлі і кофта не однакові, бо належать до різних систем виміру -- системи взуття і системи одягу. Відповідно цінність українського [е] й англійського [е] різна, бо в англійській мові є чотири подібних до українського звука елементи, які перебувають в опозиції одне до одного й розрізняють слова: <е> -- <њ> -- <?:> -- <?> (head [hed] "голова" -- had [hњd] "past від have "мати" -- heard [h?:d] "past від hear "чути"). Отже, звуки стають фонемами лише тоді, коли вони перебувають в опозиції до інших звуків, тобто коли є хоч одна пара слів, яка різниться цими звуками.

В українській мові на стику чітко відокремлюваних складових частин слова або окремих слів приголосні можуть утворювати з акустичного погляду. Довгий звук: оббити [об:и'ти], вволю [в:о'л'у], віддати [в'ід:а'ти].. Такі довгі приголосні не становлять осібних фонем, а є сполученням двох однакових фонем нормальної довготи: /обби'ти/, /вво/л'у/. Це саме відбувається при збігу кореневого і суфіксального [н]: причинна [причи'н:а], стінна [с'т'ін:а']. У довгому твердому [н:] тут реалізуються дві самостійні фонеми /н/: /с'т'інна/. У такому, наприклад, слові, як ссати і похідних від нього (ссуть, ссавці) чується довгий твердий [с:]:[с:а'ти], [с:ут']. У ньому реалізуються дві самостійні фонеми /с/: /сса'ти/, /ссут'/; порівн. соска.

У сучасній українській мові поширені довгі м'які приголосні [д':] [т':], [з':], [с':], [ц':], [ж':], [ч':], [ш':], [н':], [л':]: [суд':а'], [стат':а'], [ма'з':у], [коло'с':а], [м'і'ц':у], [зб'і'ж':а], [кло'ч':а], [ту'ш':у], [знан':а'], [г'іл':а'] -- орфограф. суддя, стаття, маззю, колосся, міццю, збіжжя, клоччя, тушшю, знання, гілля. Довгі м'які приголосні теж не є самостійними фонемами, в них реалізується по дві фонеми: [д':] - /д'д'/, [т':] - /т'т'/, [з':] - /з'з'/, [с':]-/с'с'/, [ц':]-/ц'ц'/, [ж':] -- /жж/, [ч':] -- /чч/, [ш':] -- /шш/, [н':] -- /н'н'/, [л':]-- /л'л'/: /суд':а'/--/суд'д'а'/, [стат':а\/--/стат'т'а'/, [ма'з':у]-- /ма'з'з'у/, [коло'с':а] -- /колос'с'а/ ... Ці фонеми виконують у мові ту ж функцію, що й сполучення у такій позиції двох фонем --приголосної з [й]. Порівн. /клочча/ і /пірйа/ -- орфогр. пір'я, [піччу] і /кровйу/ -- орфогр. кров'ю, /л'л'ут'/ і /бйут'/-- орфогр. б'ють.

Губні, шиплячі та задньоязикові приголосні й фарингальний [г] у сучасній українській мові вимовляються не тільки як тверді, а і як м'які, точніше напівпом'якшені, звуки. У фонетичній транскрипції їх напівпом'якшену вимову звичайно позначають значком ', а в фонематичній ніяк не позначають. Розрізнення твердої й напівм'якої вимови цих приголосних зв'язане не з диференціацією у значенні слів, а зумовлене їх позицією щодо наступного голосного, який і виконує функцію розрізнювання у значенні слів і морфем: [бик] -- [б'ік], [гора1] -- [г'і'рка], [гру'ш':а] -- [гру'ш':і]. Отже, тверді і напів-пом'яшені приголосні [б] -- [б'], [п] -- [п'], [в] -- [в'], [м] -- [м'], [ф] - [ф'], [ж] - [ж'], [ч] - [ч'], [ш] - [ш'] [к] - [к'], [х] - [х'] і [г] -- [г'] становлять не окремі самостійні фонеми, а лише варіанти тих самих фонем. Цим вони відрізняються від інших парних твердих і м'яких приголосних, які виконують розрізнювальну функцію в мові і тому є окремими фонемами: /рад/ і /р'ад/, /с'іл/ і /с'іл'/.

Не всі фонеми однаково поширені в українській літературній мові, деякі з них мало навантажені і вживаються рідко, інші ж, навпаки, дуже навантажені і використовуються часто.

Висновок

Фонологічна система кожної з мов є своєрідною. Своєрідність ця стосується загальної кількості фонем (кількість фонем в різних мовах коливається від 10 до 80); організації фонемних опозицій; пропорції голосних та приголосних (в українській мові 38 фонем, з них 6 голосних і 32 приголосні; в російській -- 39 фонем, з них 5 голосних і 34 приголосні; в англійській -- 44 фонеми, причому тут аж 20 голосних і 24 приголосні; в німецькій -- 33 фонеми, 15 голосних, 18 приголосних; у французькій -- 35 фонем, 17 голосних і 18 приголосних); характеру самих позицій; варіантів та варіацій фонем.

Фонеми в мовленнєвому потоці ніколи не виступають у чистому вигляді. Вони, реалізуючись у звуках, так чи інакше взаємодіють одна з одною і внаслідок цього зазнають різних змін -- виникають алофони (варіації й варіанти) або навіть чергування фонем. Розрізняють чотири типи фонетичних змін: комбінаторні (асиміляційні й дисиміляційні), позиційні, фонетично не зумовлені та спонтанні. Також слід зазначити, що теорії фонеми в українській лінгвістиці другої половини ХХ ст. характеризуються орієнтацією на положення Петербурзької і Московської фонологічних шкіл. А розвиток загально-лінгвістичної теорії фонеми відбувався в Україні у контексті актуальних пошуків та інтерпретацій світових лінгвістичних шкіл. Аналіз інтерпретацій теорії фонеми на сучасному етапі дає підстави твердити, що наприкінці ХХ ст. теорія фонеми стала невіддільним i обов'язковим складником опису фонологічної системи мови.

Список літератури

1. Березин Ф.М. История лингвистических учений: Учебник для филол. спец. вузов. -- 2-е изд., испр. и доп. - М.: Высшая школа, 1984.

2. Бодуэн де Куртенэ И. А. Некоторые отделы сравнительной грамматики славянских языков // Русский филологический вестник. -- Т. 5. -- 1881 (перед. 1986)

3. Жовтобрюх М.А., Кулик Б.М. «Курс сучасної української літературної мови», К., Вища школа, 1974

4. Кочерга М.П., Загальне мовознавство, К., «Академія», 1999

5. Пауль Г. Принципы истории языка, -- М., 1960. -- С. 446.,

6. Семчинський С.В. Загальне мовознавство -- К., 1996. -- С. 73--98.)

7. Л.В. Щерба Языковая система и речевая деятельность, КомКнига 2007 г.

8. Ющук І.П., Українська мова, підручник для студентів філологічних навч. Закладів, К., Либідь, 2003