Використання розділових знаків

· Для виділення поширеної групи вставних слів (чи вставного речення), що стоїть у середині речення, наприклад: Климко став навколішки, припав до води - холодна та добра! - тоді вмився і втерся галстуком од матроски (Гр.. Тютюнник).

· Якщо друга частина безсполучникового речення (приєднувального) починається словами то, цей, той, тоді й т. ін., наприклад: Ще й разу не бачив моря, я вже надумався стати неодмінно моряком - то був мій перший, дитячий ще, вибір професії (Ю. Смолич).

· Парними тире виділяємо вставні конструкції, прикладки тощо: Настане - вірю я - година: загине розбрат на землі (П. Грабовський).

· Після однорідних членів перед узагальнюючим словом, наприклад: І земля, і вода, і повітря - все поснуло.

· Після однорідних членів, якщо узагальню вальне слово стоїть перед ними, а після однорідних членів речення не закінчується, наприклад: Класики української літератури: Шевченко, Панас Мирний - чимало творів присвятили зображенню кріпаччини.

· Між однорідними членами, якщо вони протиставлені один одному й не з'єднані сполучником, наприклад: Поривання, бажання, обіцянки - не допомога. І діло, як на гріх, не діло - тільки сміх (Л. Глібов).

· Між однорідними присудками (без сполучників або з єднальними сполучниками), якщо другий із них виражає причину дії, узагальнення, наслідок, уточнення або пояснення попередньої дії, а також швидку зміну подій, наприклад: Мотря миттю обернулася, глянула на Чіпку - та й отетеріла (Панас Мирний).

· Перед однорідними означеннями, якщо вони стоять після означуваного слова, наприклад: Йому жаль стало Жука - здорового, чорного, мордатого (Панас Мирний).

· Іноді тире може ставитися і перед однорідними членами (замість двокрапки), але треба вимовляти однорідні члени з підвищеною інтонацією, наприклад: Усе навпіл - і труд, і піт, любов і дні гарячі (Д. Луценко).

· Для означення спеціально підкресленої паузи різного змістового та стилістичного характеру, наприклад: Сьогодні - майбутнього далину я оком прозираю (П. Тичина); Увечері кличуть: “Йди до панночки - розбирати” (Марко Вовчок); …І віримо, що переможемо - ми, І знаємо, що не вмремо - ніколи! (М. Рильський).

Тире ставимо:

1. Між підметом і присудком:

а) якщо підмет або присудок виражено особовим або питальним займенником, наприклад: Ми такого роду, що має гарну вроду (Нар. Тв.);

б) якщо присудок має порівняльне значення і до його складу входять частки як, ніби, наче, неначе, мов, що та ін., наприклад: В чужих краях і хліб неначе вата (М. Тарновський);

в) якщо перед присудком, вираженим іменником, стоїть частка не, наприклад: Хай я не люди, ну й Хома не чоловік (Нар. Тв.); Серце не камінь;

г) якщо присудок виражений прикметником, дієприкметником, прикметниковим займенником, прийменниковими формами іменників, наприклад: Ночі місячні; Тоді я веселий, тоді я багатий, як буде серденько по волі гуляти (Т.Шевченко);

д) якщо присудок стоїть перед підметом, наприклад: Чудова таки штука життя;

е) якщо присудок виражений іменником чи займенником у непрямих відмінках, наприклад: Чесної вдачі, безмежної хоробрості вояк;

ж) перед присудком у реченнях на зразок: Ранок як ранок; І світ божий як Великдень, і люди як люди (Т. Шевченко);

и) якщо між головними членами речення стоїть вставне слово, прислівник або частка, наприклад: Сьогоднішнє свято, безперечно, пам'ятна подія у нашому житті.

2. У неповних реченнях, у яких пропущений присудок встановлюється значеннями обов'язкових другорядних членів речення, якщо відсутня спеціальна пауза, наприклад: Олександр дивився на них, а вони на нього.

3. якщо після однорідних членів із попереднім узагальню вальним словом за правилами потрібна кома, то тире після переліку не ставимо, наприклад: Найпоширенішими породами в лісостеповій частині України є широколисті дерева: дуб, липа, вільха, вяз, береза.

Деякі зауваги щодо правописної проблеми

Чинний правопис лишається, на жаль, заляканим дитям колишньої тоталітарної системи навіть у незалежній 15 років державі Україна. Несприйнняття проекту правописних змін виявило, наче лакмусовий папірець, загрозливу здеградованість нашого суспільства в аспекті національного самоусвідомлення та утвердження.

Дивним видається той факт, що до обговорення запропонованих змін було залучено широкий загал і розгорнуто гучну кампанію в українських і навіть російських ЗМІ. Хоча новий кримінальний і цивільний кодекс, нові правила дорожнього руху та безліч нововведених у тих чи інших сферах нашого життя обговорювали і приймали відповідні рішення лише фахівці. До речі, у Росії протягом 1991 - 1999 рр. було прийнято низку правописних змін, про які знають навіть не всі мовники цієї держави, а українські русисти й поготів.

Про проект 1999 р. нової редакції українського правопису. У нинішніх дискусіях, що точаться навколо проблем функціонування української мови, помітне місце посідають питання нової редакції “Українського правопису”. І це не випадково. Значення стабільної орфографії для духовної культури - велетенське, адже вона забезпечує міцність норми (кодексу) літературної мови, сприяє освіті й усталенню грамотності громадян.

Орфографія є важливим складником етнічної культури і невід'ємним її атрибутом, тому царський уряд забороняв українській національний правопис, а радянські функціонери прямо втручалися у справи орфографії.

Що ж таке мова? Мова - це скарбниця духовних надбань нації, досвіду співжиття, праці і творчості попередніх поколінь. У її глибинах - філософський розум, витончений естетичний смак, поетичність, сила надзвичайної чутливості до найтонших переливів людських почуттів і явищ природи. Разом із тим мова - це і своєрідний оберіг звичаїв і традицій, запорука інтелектуального зростання, розвою та поступу народу в загальноосвітньому житті. Вона характеризується єдністю, взаємозв'язком та взаємозалежністю всіх її складових. Належачи до так званих вторинних систем, мова існує не сама по собі, а в людському суспільстві, похідним від якого є. існує вона у вигляді різноманітних актів мовлення, що повторюються усно та фіксуються письмово.

Саме в системі національної мови закодовано інтелект тієї чи іншої нації. Мова є основною формою національної культури й насамперед першоосновою літератури.

Літературна мова - варіант загальнонародної мови; загальнонаціональна мова, оброблена майстрами (письменниками, науковцями, митцями, учителями та ін.), відзначається наявністю орфоепічної та граматичної норми й обслуговує багатоманітні культурні потреби народу. Літературна мова є мовою художньої літератури, освіти, науки, державних установ, театру тощо. Літературна мова протиставляється діалектами, просторіччю, жаргонам. Вона має дві форми - усну й писемну, низку функціональних стилів.

Формування людини як особистості з високим інтелектуальним рівнем, як яскравої творчої індивідуальності неможливе без досконалого володіння мовою. За словами німецького філософа Л. Фейєрбаха, “…щоб людина не називала і не виражала, завжди вона розкриває свою особисту сутність; тому вона є критерієм того, на якому рівні знаходиться людська культура”. Цю тезу доповнює відомий український мовознавець О. Потебня: “мовна індивідуальність вирізняє людину як особистість, і що яскравіша ця особистість, то повніше вона відображає мовні якості суспільства”.

Вже 2006 рік 15 років незалежності України і здавалось, що вже усе сформувалось, але на даний момент постає питання про другу державну мову - російську.

Суржик - феномен не тільки мовної, а й геополітичної стратегії урядовців і політиків. Навіть не проголошуючи другу (російську) мову як офіційну, вони широко й безборонно вживають її в усіх офіційних сферах, що є плідним підгрунтямм для “суржикізації” нації. Не до кінця позбувшись одного мовного суржику, певна частина “всеїдних” уже смакує іншими. “Фейс”, “Шоп”, “єс !”, “о'кей !” та інші англомовні запозичення часто можна почути сьогодні. “Дай Боже, щоб люди навчилися англійської мови, але не дай Боже, щоб вона стала другою (общепонятною)”. Це застереження одного з найвидатніших учених-мовознавців ХХ ст.. Ю. Тевельова (Шереха) прозвучало ще на Першому міжнародному конгресі україністів.

З утратою рідної мови руйнується сам спосіб світосприймання, національного мислення, що, зрештою, призводить до денаціоналізації. Згідно з думкою О. Потрібні, для народу, який денаціоналізується, цілком природно складаються надто погані умови щодо інтелектуального розвитку; його розум перестає бути самостійним, він змушений пристосуватися, зважати на конюктуру. Та й узагалі, денаціоналізація, як стверджує наш видатний лінгвіст, “зводиться до поганого виховання, до моральної недуги: на неповне використання наявних засобів сприймання, засвоєння чи ослаблення енергії думки, на гидоту запустіння на місці витіснених, але нічим не замінених форм свідомості, на ослаблення зв'язку підростаючих поколінь із дорослими, що замінюються лише кволим зв'язком із чужими; на дезорганізацію суспільства, аморальність, спідлення”. Цю думку продовжує І. Огієнко: “Мовне винародовлення призводить до морального каліцтва, а воно - най родючіший грунт для різних злочинів”.

Занепокоєння щодо сучасного стану, у якому перебуває українська мова, звучить з уст небайдужих, національно свідомих діячів культури, науки, народних обранців, які неодноразово ініціювали парламентські слухання у Верховній Раді. П. Мовчан зазначав: “На превеликий жаль, нас оточують суцільні зони глухоти, бо мова наша дедалі більше витісняється суржиком, мішаною, сурогатною російською, покручами. Це не збагачує саму російську мову, руйнує її”.

Утративши свою мову, народ гине як окрема історична величина і стає населенням, контингентом, електоратом, біомасою тощо. “Різні мови… є різними світ оглядами… Своєрідність мови впливає на сутність нації, як тієї, яка розмовляє нею, так і тієї, якій вона чужа, тому уважне вивчення мови повинно включати в себе все, що історія й філософія пов'язує із внутрішнім світом людини”, - писав німецький мовознавець В. Гумбольт.

Виховувати в собі повагу до мови, якою спілкуємося, - це, передусім, шанувати себе, виявляти повагу до народу, його історію, культури. Адже мова - своєрідний генетичний код нації, а не лише засіб спілкування.

Розвиток мови особистості - непростий процес. Лише людина, яка невпинно працює над опануванням мови, повсякчас прагне правильно говорити, виявляти в усному та писемному мовленні свою індивідуальність, може наблизитися до мовної довершеності. Досягти ж її - ілюзорна мрія, оскільки мова - це океан, який не має меж.

Нерозумно вважати, що знаєш рідну мову досконало. Як мудро зауважено, чужу мову можна вивчити за півроку, а свою треба вчити все життя.

Не дуріте самі себе,

Учітесь, читайте,

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь.

Кобзареві слова актуальні повсякчас, оскільки їх адресовано “і живим, і ненародженим”.

Мова - не лише одна з ознак нашої національної самобутності, а й дієвий засіб плекання цього почуття.

Будьмо ж розсудливими, не губімо своєї неповторної, Богом даної мови!

Упродовж сторіч Україна зазнавала від своїх найближчих сусідів спланованих і жахливих своїми наслідками акцій геноциду, голодомору, лінгвоциту й денаціоналізації. На найвищому державному рівні видавалися закони, постанови та розпорядження про заборону, викорінення й асиміляцію української мови.

Інтелектуальний та духовний досвід народу формує мова цього народу, отже, утрата її логічно призводить до втрати національної ідентичності, що більше - загибелі нації як цілісного організму.

Формування і становлення української мови, функціювання її в усіх сферах життя, існування взагалі як мови окремої самобутньої нації супроводилися негативним явищем, що дістало назву лінгвоцит. До лінгвоциту на українському ґрунті спричинилася втрата Україною своєї державності, а згодом і територіальної цілісності, унаслідок чого суспільне й культурне життя українського народу виявилося надовго узалежненим від суспіль-політичних процесів націй, які дуже часто були спрямовані на національну й мовну асиміляцію українців. З історії відомо безліч прикладів, коли зі зникненням мови зникав і етнос. Тому знищення мови (лінгвоцит) є основною передумовою етноциду - знищення етносу як культурно-історичної спільноти, його асиміляції іншим народом. Лінгвоцит завжди є стратегічною метою всіх без винятку завойовників, різняться лише його тактика та форми.

Жодна країн світу не зазнавала впродовж сторіч такого масштабного, спланованого на державному рівні нищівного удару по своїй культурі й мові. Ось далеко не повний перелік цих злочинів:

1627 р. - Філарет видає постанову, “чтобы впредь никто никаких книг литовская печати не покупали” (так називали книги з українських та білоруських друкарень).

За свідченням архідиякона П. Алєппського, ще 1652 р. в Україні майже всі домашні, і не тільки чоловічий персонал, а й жінки, і дочки, уміли читати. Перепис 1897 р. показав, що найбільш не писемний народ у Росії - українці.

Що ж сталося з нацією за ці 200 з лишком років? Відлік глобальної і страшної руйнації починається з горезвісної козацької ради, що відбулася 1654 р. у м. Переяслав.

… На початку грудня 1999 року Наукове товариство ім.. Т. Шевченка в Нью-Йорку з ініціативи тоді виконавчого президента його Л. Онишкевич організувало обговорення проекту в Нью-Йорку та Філадельфії (США) за участю членів Української національної комісії з питань правопису акад.. Ю. Тевельова (США) і проф.. А. Горняткевича (Канада), директора Інституту української мови НАНУ, а також акад.НАНУ, президента УВАН О. М. Білан юка. Проект загалом схвалено, але висловлено низку зауважень. Дуже високо оцінив проект добре знаний у середовищі лінгвістів світу академік Ю. Шевелов.

З ініціативи академіка НАНУ В. Русанівського, який виступає проти будь-яких змін у чинній орфографії, створено Комісію НАН України для вивчення проекту нової редакції “Українського правопису”. Кінцевий текст проекту має обговорити й затвердити Українська національна комісія з питань правопису, яку передбачається скликати в повному складі 2002 р. І вже після цього нову редакцію “Українського правопису” буде подано на розгляд Кабінетів Міністрів України.

Проект обговорено в лінгвістичних установах НАН України - в Інституті української мови, Інституті мовознавства ім.. О. Потебні, Українському мовно-інформаційному фонді. Таємне голосування показало, що багато із запропонованих змін підтримує більшість співробітників.

На лютий 2001 року було заплановано пленарне засідання комісії з питань правопису. Призедент України Л. Кучма дав розпорядження не приймати 2001 р. нової редакції “Українського правопису” і продовжувати обговорювати проблеми орфографії, пунктуації…

Мова - живий організм, система якого перебуває в постійному русі, тому ніякий правописний кодекс не може охопити всього того, що в ній існує. Увесь час потрібно враховувати нове в нашій мові, уточнювати поодинокі елементи пунктуації й орфографії. У зв'язку з цим вважаємо за необхідне утворення в системі Національної академії наук України, на базі Інституту української мови, постійної Правописної комісії. Як відомо, така комісія існувала на початковому етапі функціонування НАН України.

Використана література:

1. Українська мова універсальний довідник М. Зубков;

2. Літературна Україна. - 1999.- № 13-14 (4829-4830). -1 квітня. - С. 10.

3. Український правопис: Проект найновішої редакції. - К., 1999. - С. 242-333.;

4. Сучасна українська літературна мова, за редакцією М. Я. Плющ - Київ “Вища школа” 2005;

5. Н. Я. Грипас - “Пунктуація”.