Становлення національної мови

Кожен народ має свою мову. Якщо народ втрачає свою мову, він перестає бути народом. Де хозари, де половці, де обри, де ятвяги, а разом з ними і їхні культури, звичаї? Їх нема, бо нема їхніх мов. Хоч генетичні нащадки цих народів існують, але вони розчинилися в інших народах, в інших культурах. Українська нація збереглася, бо зберегла свою мову. Ті, хто відступився від української мови, перестали бути українцями. Це Собеські, Потоцькі, Вишневецькі, які розбудовували шляхетську Польщу; це Гоголь, Чехов, Короленко, Мечников, які стали представниками російської культури й науки. Таких прикладів, на жаль, є багато.

Національна мова з'являється не відразу, не раптово. Її становлення триває сотні, а то й тисячі років. Численні покоління формують її, розвивають, збагачують, удосконалюють, пристосовують до свого менталітету, до природного оточення, до мінливих умов життя. Мова, продукт тривалого історичного розвитку народу. Українська мова як така розвивалася не одне тисячоліття. Україна близько 700 (семисот) років була розчленована між різними державами, які в такий чи інший спосіб викорінювали мову її автохтонного населення й насаджували свою. Закарпаття від ХІ ст. до середини ХХ ст. входило до складу Угорщини. Галичину й частину Волині в другій половині ХІV ст. загарбала Польща і втримувала їх аж до 1939 р. На решті українських земель, відтіснивши з них у ХІV ст. татаро-монголів, до 1569 р. панувала Литва. Потім ці землі перейшли під владу Польщі, а відтак Росії. І все-таки, незважаючи на несприятливі умови для української мови, нею на початку ХХ ст., як стверджував М.Грушевський у своїй “Історії України-Руси” (т.І), розмовляло понад 40 млн. людей. Тепер тих мільйонів є менше. Тільки давня мова могла так вистояти. А про давність української мови свідчить чимало як опосередкованих, так і прямих фактів. Факт перший. Коли українську мову зіставляти з найдавнішими індоєвропейськими мовами, зокрема з латинською, впадає в очі її, так би мовити, “архаїчність”, тобто наявність у ній великої кількості прадавніх, індоєвропейських елементів. Фонетична система української мови, якість її звуків напрочуд близькі до латинської (і, зауважимо, до іспанської та італійської її найближчих спадкоємниць). В обидвох мовах майже однакова система голосних звуків. І в латинській, і в українській розрізняються звуки ґ і г (g i h): в латинській genus “рід” (споріднене з нашим жінка) і hostis “чужинець, ворог” (споріднене з нашим гість). В обох мовах відбувається чергування звуків у і в: лат. nauta “моряк” i navis “корабель”, як наше наука і навчання. Так само в обидвох мовах є випадний звук е: в латинській aper -- apri (“вепр --вепра”), як в українській вітер -- вітру (випадає звук е). В архаїчній, тобто найдавнішій латині було вісім відмінків, у тому числі кличний і два місцеві. В українській мові і всі ці відмінки, за винятком одного місцевого, і в основному їхнє значення збереглися. Навіть закінчення в деяких відмінках ті самі. Наприклад, однакове закінчення виступає в називному відмінку однини багатьох іменників жіночого роду, як arena (арена), summa (сума) в одній і другій мовах; у кличному відмінку іменників чоловічого роду: Brute (Бруте) -- відомий латинський вислів “Et tu Brute contra me” (І ти, Бруте, проти мене) майже зрозумілий і без перекладу; такі самі закінчення в називному множини мають іменники чоловічого роду: muri (мури), numeri (номери); іменники середнього роду: maria (моря), nomina (імена). Латинська й українська мови розрізняють три роди: чоловічий, жіночий і середній. І знаменно, що найдавніші українські іменники в більшості випадків мають навіть той самий рід, що й латинські. Так, однаково до чоловічого роду належать, наприклад, іменники латинське hortus “сад” і наше город, pulvis і пил, ventus і вітер, mensis і місяць, sucus і сік, somnus і сон, dolor і біль, nasus і ніс;. до жіночого роду іменники nox і ніч, mors і смерть, res і річ, voluntas і воля, securis і сокира, lana і вовна, barba і борода, casa і хата; до середнього роду іменники cor і серце, nomen і ім'я, aratrum і орало, semen “насіння” ім'я, lac і молоко, vinum і вино тощо. У латинській мові іменник domus жіночого роду, в українській - дім чоловічого, але, виявляється, і в українській мові він часом буває жіночого роду: Куди ж я піду, коли в мене немає своєї доми? -- читаємо в І.Нечуя-Левицького. Ще більшу тотожність спостерігаємо в особових закінченнях дієслів, особливо при зіставленні українських форм з формами архаїчної, тобто найдавнішої латині: sedeti сидить, sedemos сидимо, sedetes сидите. Того самого походження суфікс для утворення вищого ступеня порівняння прикметників в українській мові -іш- і в архаїчній латині -ios-: новий новіший, novus novios; лівий лівіший, laevus laevios. Дитячі слова української мови часто співвідносяться з латинськими: тато і tata, мама і mamma, папа “хліб” і panis “хліб”, вава “болить” і vapulare “бути побитим”, куку “шукай” і occultare “ховатися” (у цих словах по-дитячому повторено перший склад), кака “брудне, погане” і cacare “випорожнятися” тощо. Усі ці та багато інших збігів з латинською мовою можуть свідчити лише про одне: українська мова в окремих своїх рисах почала формуватися ще дві з половиною -- три тисячі років тому, можливо, водночас із латинською, якщо не раніше. Адже українська мова зберегла багато чого, що вже класична латинь утратила. Факт другий. Візантійський мандрівник і історик Пріск Панійський 448 р., перебуваючи в таборі гуннського вождя Аттіли, на території сучасної України записав слова мед і страва - це вже українські слова. Факт третій. Коли в VІ-VІІ ст. н.е. предки сучасних сербів і хорватів переселилися з України на Балкани, вони вже понесли з собою багато елементів, властивих і сучасній українській мові. Зокрема в сербській і-хорватській мовах перед звуком е приголосні вимовляються так само твердо, як і в українській: земля “земля ”, весело. Не пом'якшуються приголосні й перед звуком и: липа “липа ”, тихи “тихий ”, вабити “вабити ”. У деяких діалектах хорватської мови так само, як і в українській, на місці колишнього звука, що позначався буквою h, звучить і: dilo “діло ”, lito “літо ”, did “дід ”. Так само відбувається чергування г, к, х із з, ц, с: у сербській і хорватській мовах: нога нози, рука руци, муха муси. Однаково звучить кличний відмінок в українській і сербській та хорватській мовах: Иван Иване, орач; орачу, сестра сестро, сестрица сестрице, лекар лекару, друг друже, юнак “герой jуначе. Дієслова в першій особі множини дійсного способу мають кінцівку -мо (як і в українській, в архаїчній латині та ще в італійській та іспанській мовах): чуємо, оремо, ходимо, стоїмо. Майже однаково в обох мовах змінюються дієслова в наказовому способі, наприклад, у сербській і хорватській мовах: пиши, пишемо, пишите; чекай, чекаймо, чекайте. Чимало слів, які, здавалося б, є специфічно українськими, зустрічаємо також у сербській та хорватській мовах у майже однаковому звучанні і з тим самим значенням: вир, гаj, каљужа, квочка, китица, кожух, кољиво “коливо”, крок, кут, куњати, крхки “крихкий”, кутњи (зуб), мршав “миршавий”, наопако “навпаки”, снага, треба, и поготово “і поготів”. Такі самі, як і українські, назви місяців у хорватській мові мають, проте, інше значення: травањ це “квітень”,; “червень”, српањ “липень”, листопад “жовтень”, але сечањ “січень”. Усе це незаперечно свідчить, що вже півтори тисячі років тому (коли серби й хорвати переселялися з України на Балкани) мова наших предків мала багато тих специфічних рис, які становлять визначальні особливості сучасної української мови. Це вже була українська мова, хоч так вона, зрозуміла річ, тоді ще не називалася. Факт четвертий. У VІІІ -- Х ст. русичі підпорядкували собі частину литовських племен на північ від Прип'яті, з яких пізніше постала білоруська народність. Білоруська мова, яка сформувалася внаслідок цього, мало чим відрізняється від сучасної української, лише фонетика, манера вимовляння звуків, у ній залишилася литовська: дзекання, цекання, акання, м'яка вимова. Останнім 983 року Володимир Великий завоював литовське плем'я ятвягів. Мова їхніх нащадків повністю українська -- це сучасна Берестейщина. Підкореним уже після 988 року, тобто після прийняття християнства, а з ним як елітної й староболгарської мови, угро-фінським племенам на північному сході було занесено вже українсько-старослов'янську суміш, яка й започаткувала сучасну російську мову. Факт п'ятий. Безперечно українським є напис “коваль Людота” на мечі з ХІ ст., знайденому на Полтавщині, як і значною мірою напис на келихові чернігівського князя Володимира Давидовича, зроблений не пізніше 1151 р.: “А се чара князя Володимерова Давыдовча, кто из неh пь тому на здоровье а хваля Бога свого господаря великого кня[зя]”. Факт шостий. До нашого часу дійшли писані на пергаменті два Ізборники Святослава 1073 і 1076 років. Перший -- це копія з болгарського оригіналу. І все-таки український переписувач примудрився наробити чимало помилок. У кількох словах замість закономірної в старослов'янській мові букви h він ужив букву и: нимая, симя, исцили, видома, пламениє (тобто пломеніє); сплутував и з ы: выны (замість вины), трызны (замість тризны), просты (замість прости), помыслы (замість помысли наказовий спосіб); написав чоловіка (замість человіка), Илля (замість Илия), ходъ (замість годъ так він передав український звук h), он є давъ, уставивъ (замість старослов'янського далъ, уставилъ), пьємо замість пиємъ, помагає (замість помогаєтъ) тощо. У складеному за болгарськими зразками українським автором Ізборнику Святослава 1076 р. є такі сучасні українські слова: ворогъ (вжито один раз, а 21 раз написано врагъ), морокъ, полонъ, вітрила, лука (“ділянка, поросла травою”), краса, свита, гърньць (горнець), въчинити, сваритися, дивися, лишися тощо. Факт сьомий. Важливим найдавнішим свідченням про мову Київської Русі є графіті (видряпані написи) на стінах Київської Софії з ХІ--ХІV ст. (будівництво собору було завершено 1037 р. за часів Ярослава Мудрого). Ці написи, як правило, дуже лаконічні і являють собою переважно молитовні звернення до Бога та святих з різних приводів. Написані вони старослов'янською мовою: вживається тільки займенник азъ, у прикметниках скрізь виступає закінчення аго (зълаго, грhшнаго), вживаються форми помози (наказовий спосіб), храбрый тощо. Але майже всі чоловічі імена в давальному відмінку мають закінчення -ові, -еві: Петрови, Дъмитръви, Павълови (ХІ ст.), Василеви, Борисови, Иванови, попови Ивану (ХІІ ст.) і т.д. У звертаннях послідовно вживається кличний відмінок: святый Фоко, свята Софиє и святый Онуфриє, Андрониче, небоже. Вживаються чоловічі імена на -о: Михалько, Марко (ХІ ст.), Дмитро (ХІІ ст.), Гаврило. Двічі наводиться ім'я Володимир, в ХІ і ХІІ ст., і обидва рази з повноголоссям -оло-. Звертає на себе увагу форма орудного відмінка имямъ (ХІІ ст.) замість старослов'янської форми именьмъ. У тому ж ХІІ ст. один з авторів утворив присвійний прикметник від імені Янъка цілком за правилами сучасної української мови: Янъчынъ. У написах з ХІІІ ст. подибуємо сучасну форму дієслова в минулому часі чоловічого роду з суфіксом -в, а не -л: азъ моливъ. Поряд з помилуй мя в ХІІІ ст. трапилося також помилуй мене. В ХІ-ХІІ ст. зустрічаємо цілком сучасні українські слова в сучасному звучанні: хрест, не хотячи, геть, порося. Факт восьмий. Багатий і переконливий матеріал про український характер мови Київської Русі дають новгородські берестяні грамоти ХІ-ХV ст., яких виявлено й опубліковано понад 700. Це переважно приватне ділове листування, писане, звичайно, тодішньою літературною старослов'янською мовою. Але вже від початку ХІІ тут спостерігається написання и замість h: тоби, съби, нимечкий, клить, дижя, помитка, дидъ, михъ, сино, на рицици “на річці”, не смиємъ, єси велилъ, роздилилъ, диялось, приихавъ, ихалы, поихалы, не надийся, сидити, ото всихъ селянъ, отъ всихъ сиротъ тощо. В них відбито також перехід е в о після шиплячих: чого, чоловікъ, жона моя, чоломъ; м'який звук ц: отьць “отець”, куницю, сороцицю, пшеници; префікс роз-: роздилилъ, розумно. Звертання вживаються переважно в кличному відмінку: куме, господине, Онсифоре, діво; іменники чоловічого роду в давальному відмінку однини мають закінчення -ові, -еві: Стоянови, синови, Василеви, мужеви; у родовому відмінку однини в іменниках чоловічого роду трапляється закінчення -у там, де мало б бути -а: гороху, пудъ меду, горсти лену, восъку, шолку, дару, лову. Прикметники в родовому відмінку однини чоловічого роду мають майже повсюдно закінчення -ого: доброго, великого, жолтого; рідко закінчення -аго: луцьшаго. Трапляються такі українські форми займенників: тоби, от нього, к ньому, с тыми, на тыхъ, хто, с кимъ. Явно український характер мають багато дієслівних форм: грамоту с тобою спишемо, молотимо да сыплемо, язъ къ тоби берость написавъ, пришьлить, възмить. Імена новгородців звучать переважно як сучасні українські (тут завчена книжна старослов'янська мова дає себе знати якнайменше): Олекса, Олексии, Олександр, Онисимъ, Олисей, Остафий, Олена, Микыта, Михайло, Марко, Василь, Василко, Юрко, Иванко, Пан[ь]ко, Рад[ь]ко, Степанець, Федорець, Костянтинъ, Хрьстина. То тут, то там в берестяних грамотах прохоплюються слова, характерні саме для української мови: господыня, господарь, батко, паробокъ, наимитъ, господа “домівка”, година, кожухъ, свита, глекъ, соромъ, досыть, куды, абы, та (сполучник) тощо. Факт дев'ятий -- це мова “Слова о полку Ігоревім”, опублікованого 1800 року. Поема, як вважають вчені, складена в 1185 -1187 рр., а відомий список її зроблено, можливо, в ХV- ХVІ ст., під час так званого другого південнослов'янського впливу, коли в текстах посилено виправлялися відхилення від старослов'янської мови. “Слово о полку Ігоревім” теж, очевидно, виправлене. На таку думку наштовхують ті поодинокі пропущені українізми, які трапляються тут. Наприклад, в усьому тексті вживається старослов'янська форма імені Владимиръ, але один раз Володимиръ; так само скрізь храбрый, і раптом: хороброє гніздо; п'ять разів слова дhвиця, дhва написані через h, а шостий через и: красною дивицею; через h написані слова полетhти, одолhти, разумhти, але написано через и: помолодити (А чи диво ся братіє стару помолодити?); дев'ятнадцять разів ужито в прикметниках закінчення -аго (стараго, великаго), а двадцятий раз проскакує -ого: поганого Кощея; у двох третіх випадків (65 разів) у кінці дієслів 3-ї особи однини й множини стоїть твердий -тъ (кличетъ, велитъ), але в решті випадків (31 раз) виступає -ть: комони ржуть за Сулою; звенить слава в Кыєвh; трубы трубять в Новhградh; стоять стязи в Путивлh. Зовсім не старослов'янські й такі вислови, слова та форми слів, як : лисици брешутъ на щиты, другаго дни велми рано, дhти бhсови, уже бо братіє невеселая година въстала, уже княже туга умь полонила, заступивъ королеви путь, подъ тыи мечи харалужныи, загородите полю ворота, оксамиты, кожухы, стягъ, звонячи в прадhднюю славу тощо. Факт десятий. Єврейський теолог Соломон Іцхакі (ХІ ст.) в коментарі до П'ятикнижжя, пояснюючи деякі слова з мови євреїв, що жили тоді в Київській Русі, називає слово сніг -- саме із звуками і та г: сніг. І це в ХІ столітті. Інший єврейський теолог Ісаак бен-Моїсей (писав у середині ХІІІ ст.) у коментарі до Талмуду дає таке пояснення: “Дерева (або колоди), зв'язані у великій кількості, що в Біблії називається рафсодот…, по-німецькому влос (Floss), а руською мовою пліт”. Виходить, що чергування о з і (пліт -- плоту) в українській мові відбулося ще десь до сере;дини ХІІІ ст., а не аж у ХV ст., як це засвідчують найдавніші українські пам'ятки. Факт одинадцятий. Найкраще відбили мову ще дохристиянської Русі українські народні пісні. Відразу слід зазначити, що народні пісні не перекладаються, вони можуть лише редагуватися, доповнюватися або скорочуватися. Але ось ця щедрівка, яку й тепер співають з 13 на 14 січня в Доброгостові Львівської області, не редагувалася: Чи спиш, чи чуєш, Господаречку, У своїм домочку На Новий рік, на Новий рік? Підем орати, підем сіяти Яру пшеницю На Новий рік, на Новий рік. На перший погляд незрозуміло, як це можна сіяти яру пшеницю в січні. Але річ у тім, що на Русі до прийняття християнства Новий рік зустрічали не в січні, а наприкінці березня, коли й справді можна починати весняну сівбу. Володимир Великий початок року переніс на вересень. А щедрівка залишилася без змін. Такою ж давньою, дохристиянською є й ця купальська пісня, записана на Івано-Франківщині й відома в інших краях України: Гей, око Лада, Леле Ладове, Гей, око Ладове, ніч пропадає, Бо око Лада з води виходить, Ладове свято нам приносить. Гей, Ладо! А ти, Перуне, Дай дочекати Ладі Купала. Усе тут і особливий ритм, й імена поганських божеств старовинне, тільки не мова. Можливо, ще давніші погляди наших предків відбиває ця веснянка, записана на Волині: Ой ти, соловейку, ти ранній пташку, Ой чого так рано із вир'їчка вийшов? Не сам же я вийшов, Дажбог мене вислав, З правої ручейки й ключики видав, З правої ручейки літо відмикати, З лівої ручейки зиму замикати. У цій пісні, як і в попередніх, відбилося світобачення наших далеких пращурів у всій своїй первозданності: і уявлення про сонце як Ладове око, що поринає у воду й виринає з неї; і переконання, що на зиму пташки ховаються під річку, де був вирій, тобто рай, туди не треба було відлітати, туди просто заходили і звідти виходили; і поділ року на зиму, літо й осінь (без весни). Давність цієї пісні, як і багатьох інших, не тільки наведених тут, безперечна. А мова їхня природна, жива, українська, ніби вони недавно складені. Факт дванадцятий. Пращури українців живуть споконвіку на цій землі, що тепер зветься Україною, тобто вкраяною долею, Богом. Як вважає більшість славістів, епіцентром, звідки поширювалися слов'янські мови, була Україна. “Те, що слов'янська прабатьківщина була між Карпатами, Придніпров'ям (заходячи далеко на лівий берег Дніпра) і Пінськими болотами, на території, де з найдавніших часів панує чисто слов'янська топоніміка, є в наш час загально визнаним”, стверджує російський мовознавець В.Кипарський. “Найвірогіднішою, на наш погляд, є гіпотеза про середньодніпровську-західнобузьку прабатьківщину слов'ян”, уточнює інший російський мовознавець Ф.Філін. Це дає підстави припускати, що українська мова, як автохтонна, найбільшою мірою і в найбільш чистому вигляді успадкувала й зберегла риси тієї мови, яка лягла в основу всіх слов'янських мов. Бо ж саме з цієї території йшла слов'янська експансія, а отже, й поширювалася слов'янська мова, яка, стикаючись з іншими мовами інших племен, набувала відмінних рис і започатковувала нові слов'янські мови. Підсумок. Українська мова формувалася тисячоліттями. Її основні елементи були започатковані ще в часи, співвідносні з виникненням латинської мови, або й раніше. У VІ-VІІ ст. вона вже мала окреслено сучасні обриси, про що засвідчують сербська й хорватська мови. Ще до створення Київської держави українська мова опанувала великі простори центрально-східної Європи. Нею розмовляло населення Київської Русі. Звичайно, за цей тривалий час українська мова зазнавала різних сторонніх впливів. Для неї не минулися безслідно і грецька колонізація Чорноморського узбережжя, і нуртування скіфських племен у VІІ ст. до н.е. -ІІ ст. н.е., і вторгнення готів на південь України в ІІІ -ІV ст., й існування могутньої гунської імперії в ІV -V ст., і жорстоке панування тюркомовних аварів (літописних обрів) у VІ -VІІІ ст., і зіткнення з хозарами, уграми, печенігами впродовж VІІІ -Х ст. Щось в українській мові залишилося від мов цих народів і племен. Щось привнесли в неї старослов'янська, польська, російська мови. Це лише збагатило її, але не зруйнувало. Ніякі впливи й лихоліття не могли порушити її цілісності, стрункості. Українська мова зараз одна з найбагатших і найрозвиненіших мов світу. І ми, українці, повинні захистити її від посягань різних зайд і перевертнів, як її досі захистили наші предки. Житиме наша рідна мова -- житиме й наш народ.

Сестра Берегиня! Насчет кипы. В США считается общепринятым для всех политиков заискивать перед жидовской мафией, надевать кипу и в периоды предвыборных компаний восхвалять евреев в их общественных организациях и синагогах. Это позорное явление практикуется вот уже почти сто лет. Жиды с удовольствием за этим наблюдают, но это вовсе не значит что они уважают этих политиканов. То, что когда-то вопили иудейские пророки расисты и шарлатаны, то что вот уже десятки лет тайно воплощают в жизнь в развитых (и не очень развитых) государствах мира босы международной хаббадовской жидовской мафии, открыто и нагло заявил еврейский фашист премьер министр Израиля Менахем Бегин, который был предельно откровенен: "Наша раса(читай жиды) - раса элиты. На этой планете - мы воплощённые боги. Мы также отличаемся от низших рас (читай, например, славян), как они в свою очередь отличаются от насекомых. В действительности, в сравнении с нашей расой, другие расы - это твари и животные, в лучшем случае скот (читай и украинцы и русские ... это животные для жидов). Другие расы - это человеческий экскремент (украинцы и русские... в понимании жидов это гавно!). Наше предназначение - править низшими расами. Наш царь будет царствовать земным царством посредством калёного железа. Массы будут лизать наши ноги и будут нашими рабами". Оригинал - "Our race is the Master Race. We are divine gods on this planet. We are as different from the inferior races as they are from insects. In fact, compared to our race, other races are beasts and animals, cattle at best. Other races are considered as human excrement. Our destiny is to rule over the inferior races. Our earthly kingdom will be ruled by our leader with a rod of iron. The masses will lick our feet and serve us as our slaves." Former Israeli Prime Minister Menechem Begin".А в это время, наши жалкие президенты Ющенко и Путин едут в Израиль, надевают кипы, как все обрезанные пархатые жиды, и целуют жидовскую стену плача, унизив Православный наш народ. Такого позора еще не знала история Руси. Ну Путину это еще как- бы простительно он явно представляет интересы хаббадовской мафии и у него дедушка Шломов еврей (но Путин не галахический еврей и необрезанный жид). А Ющенко ведь из казацкого рода и казачество всегда на Руси было спецназом Православия и ярым врагом жидовства (см. Еврейскую энциклопедию). Оба они должны знать, что о них думают окружающие их жиды: "эти твари для нас гавно, они служат нам по- рабски и лижут нам ноги". И не надо обольщаться "дружбой" с иудеями, господа народные избранники, читайте книги по основам иудаизма: жиды дружат только с ближними, то есть с жидами! Первый президент Израиля Давид Бен - Гурион, как истый еврейский фашист заявлял: "Кого заботит, что говорят гои (не жиды). Только одно имеет значение, что делают евреи!" И это является практически цитатой из "Протоколов сионских мудрецов", жидовское авторство которых последние всегда панически отрицают. Что же касается утки что Ющенко на самом деле имеет жидовскую фамилию по линии отца, то это неправда ибо об этом жид Ю.Вильнер обязательно бы написал в своей книге "Андрей Ющенко персонаж и "легенда".

Брат полковник! Действительно на каждый момент истории каждый народ имеет свой язык, но это вовсе не означает, что народ (этнос) возможно исторически идентифицировать по признакам какого -то языка. Это явная глупость из уст жидовской оранжевой мафии. Например, евреи когда пришли в Палестину говорили на иврите. Этот язык имеет своим корнем языке санскрит также как и у нас Русов. Сейчас по этой теме опубликовано много работ, но жиды этой темы крайне не любят, потому что оказалось что они вовсе не древний народ. А лишь мутанты от арийцев со второй группой крови, возникшие в результате радиационных воздействий. Жиды коренные как племя мутантов с третьей группой крови без внешних признаков азиатской расы, перекочивало из Индостана примерно 3600 лет тому назад, в начале в Мессопотамию, а потом в Палестину, потом частично в Египет и их оттуда выгнали с позором на рубеже 2- и 1-го тысячелетий до нашей эры. Уже к концу 1-го тысячелетия до н.э. все население Иудеи разговаривало на арамейском языке, на котором разговаривали все племена Палестины. Только левиты и коэны знали иврит и писали на нем свитки Торы. Евреи "рассеяния" уже в средние века бойко разговаривали на идиш, а ассимилированные евреи разговаривали исключительно на языке страны, где они проживали (например, евреи в СССР говорили на русском). Все это подтверждает давно общепризнанную истину о том, что язык это только вторичный признак народа (надстройка) и он в силу исторических обстоятельств может меняться радикально. Главное, чем действительно идентифицируется народ, это Раса, группа крови и анализы ДНК по отцовской и материнской линиям и конечно национальная идея и общность экономических интересов.

Вопреки знаменитому изречению Карамзина о значительной примеси татарской крови у «чистых русских» найти её следы учёным не удалось. Результаты масштабного исследования показали: крупнейший этнос Европы состоит из двух мало смешанных меж собой групп, а поляки и украинцы генетически ближе русским Центральной России, чем их соотечественники-северяне. В течение длительного времени основным методом разграничения различных этносов человеческой цивилизации являлись сопоставления языков, наречий и диалектов, используемых теми ли иными популяциями. Принципиально иной подход в деле определения родства тех или иных народов демонстрирует генетическая генеалогия. Она использует информацию, скрытую в Y-хромосоме, передающейся от отца к сыну практически в неизменном виде. Благодаря этой особенности мужской хромосомы коллективу российских ученых из Медико-генетического научного центра РАМН в сотрудничестве с эстонскими и британскими генетиками удалось выявить существенную неоднородность исконно русского населения нашей страны и проследить закономерности развития истории формирования Руси от доисторических времен до эпохи правления Ивана Грозного. Результаты масштабного эксперимента опубликованы в последнем номере The American Journal of Human Genetics. Вообще говоря, истории развития гаплоидной (одинарной, не имеющей в геноме гомологичной себе) Y-хромосомы, равно как и её географии, посвящается все больше научных работ. Цель их - установить закономерности изменения её в соответствии с историческим периодом времени и географически положением, а также сопоставить полученную картину с аналогичной для митохондриальной ДНК (мтДНК) - существенно более примитивной хромосомы, наследуемой исключительно по материнской линии. Генетическая генеалогия: использует ДНК-тесты совместно с традиционными генеалогическими методами исследования. Методы генетической генеалогии позволяют получить доступ к той части ДНК, которая передается неизменной от До сих пор имеется довольно ограниченное число публикаций на тему межэтнических вариаций генетической структуры Y-хромосомы. Тем не менее уже первые исследования в области вариаций генетической структуры, передаваемой из поколения в поколение по мужской линии, проведенные рядом европейских специалистов в начале ХХI века, выявили её заметную географическую дифференциацию. Одним из главных выводов этих пионерских работ является первостепенная важность географических, а не языковых факторов в объяснении наблюдаемой изменчивости Y-хромосомы различных этносов на территории Европы. Термин «этнос» в подобных работах определяется довольно строго и обозначает популяцию, говорящую на одном языке и имеющую продолжительную историю, включающую в себя определенный ареал обитания и общие биогеографические корни. Территория Восточной Европы в течение многих тысячелетий была местом пересечения путей миграции популяций, населявших обширные территории от Центральной Европы до границ современного Китая. Несмотря на то что заселены эти земли были ещё до последнего оледенения нашей планеты около 20 тысяч лет назад, свидетельств, прямо указывающих на наличие каких-либо «исконных» народностей, живших на этой территории, нет. Генетическая структура этих популяций на сегодняшний день остается загадкой. Например, анализ костных останков указывает на то, что люди монголоидного типа начали появляться у границ Восточной Европы много позже - примерно в начале нашей эры. Исконные территории формирования славянских народов также до сих пор подвергаются достаточно бурным обсуждениям, однако уверенно установлено, что массовое переселение славян из Центральной Европы на восток происходило в VII-IX веках. Переселение происходило в двух направлениях - северо-восточном и юго-восточном. По всей видимости, миграция на северо-восток сопровождалась экстенсивной ассимиляцией местных этнических групп - прибалтийских и финно-угорских. В последней публикации коллектив ученых сфокусировался на изучении вариаций Y-хромосомы внутри русского этноса. В настоящее время русские - самый многочисленный «монолитный» этнос, живущий на территории примерно одной трети Европейского субконтинента. Окончательно русская идентичность сформировалась примерно между XIV и XVI веками нашей эры в центральной и северной области Восточной Европы. Центром русских территорий явилось Великое княжество Московское, в то время как юг и запад восточноевропейских территорий отошел к лингвистически близким украинской и белорусской народностям. Автор работы подвергли анализу передающуюся по мужской линии генетическую структуру 1228 наших современников, живущих на территории древнего Московского княжества. Данные были собраны в 14 районах России. Добровольцы, предоставлявшие свой генетический материал, могли с уверенностью сказать, что их предки вплоть до 4-го колена являются этническими русскими. В ходе анализа предпочтение отдавалось жителям деревень и маленьких городов для того, чтобы минимизировать вероятность проявления в тесте миграции людей в недавнем прошлом. Кроме того, участники эксперимента не должны были состоять в родстве вплоть до 3-го колена. Целью работы было установление степени смешения с нерусскими народностями, а также выявление закономерностей вариации части мужской хромосомы, не подвергающейся рекомбинации (non-recombining Y, NRY), на более широком пространстве западной части Евразийского континента на основе данных других исследователей - внутри и между различными популяциями людей. Полученные генетические данные были расклассифицированы на основании 32 информативных генетических маркеров. Далее ученым предстояло оценить частоты появления тех или иных гаплогрупп (крупных групп схожих типов Y-хромосомы) среди людей и сопоставить их с географическими данными. В итоге исследователи установили значительные внутри этнические вариации этих частот, а во многих случаях вырисовался явный градиент этих изменений: от северо-восточных территорий к юго-западным. Комбинируя карты распределения частот различных гаплогрупп, ученые впервые смогли составить комплексную карту генетического разнообразия регионов России. Как и в случае отдельных частот, комбинированная карта показала постепенное изменение структуры мужской Y-хромосомы россиян при движении с севера на юг. Применение методов многомерного шкалирования позволило разделить современных русских на две большие группы. Одна из них населяет современные центральные и южные районы древнего Московского княжества, а вторая базируется в северных землях. Многомерное шкалирование: процедура статистической обработки массива данных с целью выявления похожих и различающихся элементов. Позволяет в компактном виде оценить близость элементов, каждый из которых описывается множеством признаков. Кроме того, ученым удалось показать, что различия в генетической структуре Y-хромосомы северян и южан не могут быть объяснены только постепенным дрейфом генома ввиду различных географических условий. Сравнение изменчивости мужской хромосомы русских с данными соседних народностей выявило большие сходства северян с финноязычными этносами, в то время как обитатели центра и юга России, оказались генетически более близки к остальным народностям, общающимся на славянских наречиях. Если у первых часто встречается «варяжская» гаплогруппа N3, широко распространённая в Финляндии и на севере Швеции, то для вторых характерна гаплогруппа R1a, характерная для славян Центральной Европы. Таким образом, еще одним фактором, определяющим, по мнению ученых, различия между русскими северянами и нашим южным населением, является ассимиляция племен, живших на этой земле задолго до прихода на неё наших предков. Не исключён и вариант их культурного и языкового «обрусения» без значительного генетического смешивания. Эту теорию подтверждают и данные лингвистических изысканий, описывающие финно-угорскую составляющую северного русского диалекта, практически не встречающуюся у южан. Генетически ассимиляция выразилась в наличии в Y-хромосоме населения северных областей семейства N-гаплогрупп. Эти же гаплогруппы также являются общими для большинства народов Азии, однако русские северяне кроме этой гаплогруппы практически никогда не проявляют других генетических маркеров, широко распространенных у азиатов, например C и Q. Это говорит о том, что сколько-нибудь значительной миграции людей из азиатских районов в доисторические времена существования праславянских народов на территории Восточной Европы не было. Не оказался удивительным для ученых еще один факт: генетические вариации Y-хромосомы жителей центральных и южных районов Древней Руси оказались не только практически идентичны таковым у «братьев-славян» - украинцев и белорусов, но и очень близки по структуре к вариациям поляков. Ученые считают, что это наблюдение может быть истолковано двояко. Во-первых, такая близость генетической структуры может означать, что процесс продвижения русских на восток не сопровождался ассимиляцией местных народностей - по крайней мере, тех, что имели сильные отличия в структуре мужской генетической линии. Во-вторых, это может значить, что славянские племена уже освоили эти земли задолго до массового переселения на них основной части древних русских в VII-IX веках. Такая точка зрения хорошо согласуется с тем фактом, что восточные и западные славяне демонстрируют большую схожесть и плавные закономерные изменения в структуре мужской генетической линии. "Карта генетической близости народов Европы и отдельных популяций внутри этносов" Стоит отметить, что во всех случаях генетически выявленные субпопуляции не выходят за рамки этносов, определенных с лингвистических позиций. Однако у этого правила есть одно весьма любопытное исключение: четыре большие группы славянских народов - украинцы, поляки и русские, а также не показанные на схеме белорусы - демонстрируют большую близость как в генетической структуре мужской наследственной линии, так и в языке. При этом русские северяне оказываются значительно удалены от этой группы на диаграмме многомерного шкалирования. Казалось бы, такая ситуация должна войти в противоречие с тезисом о том, что географические факторы оказывают большее влияние на вариации Y-хромосомы, нежели лингвистические, так как территория, занимаемая Польшей, Украиной и центральными областями России простирается практически от центра Европы к её восточной границе. Авторы работы, комментируя данный факт, отмечают, что генетические вариации, по всей видимости, имеют много общего даже для удаленных территориально этнических групп при условии, что их языки близки. Подытоживая статью, авторы заключают, что, несмотря на расхожие мнения о сильной татарской и монгольской примеси в крови русских, доставшейся их предкам еще во времена татаро-монгольского нашествия, гаплогруппы тюркских народов и других азиатских этносов практически не оставили следа на населении современного северо-западного, центрального и южного регионов. Вместо этого генетическая структура отцовской линии населения европейской части России демонстрирует плавное изменение при движении с севера на юг, что говорит о двух центрах формирования Древней Руси. При этом движение древних славян в северные районы сопровождалось ассимиляцией местных финно-угорских племен, в то время как на южных территориях отдельные славянские племена и народности могли существовать задолго до великого переселения. Источник: [gazeta.ru]

Аналитик! Я тебе не сестра! Ибо християнство ненавижу! И борюсь с теми, кто поклоняется этому! Так как меня интересуют люди Разумные и свободные от догм и религий, ты в эту категорию не попадаешь! Ибо ты РАБ жидовский, и все твои высказывания не ценны! Хоть и говоришь умные речи. Ты как полковник - христианский фанат. Вроде бы и против жидов, а их религию насаждаешь. Значит - враг! И дух у тебя рабский! ....А Ющенко ведь из казацкого рода .... А ю...Щенок такой казак, как ты балерун. Жид он.

Молодец Берегиня! А кто тебе сказал что я христианин? Наоборот! На вышеуказанном сайте Святая Русь и разоблачается жидовская суть мерзкого лжехристианства и явлен истинный образ Спасителя, ничего не имеющий общего с сатанинским- из Нового Завета. Милости просим к нам [imperiuarys.ucoz.ua]

А вот что пишет жидовская Википедия о тех Русах, которые хотят знать Правду: "В великій мірі упереджене ставлення до української держави та українців в Україні наслідує українофобські настрої в Росії і в багатьох випадках місцеві представники антиукраїнських рухів сповідують ті ж імперські ідеї, що і споріднені організації в Росії [30]. Одним з яскравих прикладів експорту українофобії в Україну є Євразійська Спілка Молоді -- радикальна молодіжна організація, спонсорована Євразійським рухом Олександра Дугіна [31]. Ця організація не тільки не приховує своєї ненависті до України, але й звинувачується в організації нападів на державні і приватні організації України та закликає до порушення територіальної цілісності країни [32][33][34]. В жовтні 2007 р. Євразійська Спілка Молоді взяла відповідальність за акт вандалізму, внаслідок чого був знищений Герб України на вершині гори Говерла [35]. В деяких регіонах України рішенням суду діяльність цієї організації була заборонена [36]. Показовим фактом розповсюдження українофобії в Україні є приналежність таких українських політиків, як Наталія Вітренко та Дмитро Корчинський до Вищої Ради Міжнародного Євразійського Руху -- організації, яку звинувачують не тільки у відвертій українофобії, але й у розповсюджені расизму [37]. Комуністична партія України не тільки не засуджує прояви українофобії, але й розповсюджує українофобський твір Василя Шульгіна «Українствующіе і ми» на своїй інтернетній сторінці [38]. В Україні існують також залишки минулої зневаги і упередженості до української мови і культури. Такі українофобські настрої знайшли своє втілення в ланах представників окремих політичних партій України. Так член Партії Регіонів та депутат Донецької міської ради Микола Левченко викликав хвилю невдоволення громадськості та навіть членів власної партії своїми принизливими коментарями про українську мову та літературу [39][40]. Під впливом певних політичних рухів Росії спостерігається поширення українофобії в Криму [41]. В цьому регіоні України, навіть у парламенті автономії з вуст віце спікера та головного редактора «Кримської правди» Михаїла Бахарєва лунають українофобські тези і ідеї майже в повній гармонії з висловлюваннями російських українофобів:Немає такої української мови. Це мова черні... Це мова, яку штучно придумали Шевченко й інші авантюристи. Я вам скажу більше - немає і такої нації «українці», як і немає ніякого майбутнього у Української держави. Ми просто зобов'язані поставити заслін українізації... [42]. Також місцеві українські організації півострова звертають увагу на посилення українофобських настроїв та нехтування правами етнічних українців у цьому регіоні [43]. Члени громади вказують на те, що українську мову фактично вилучили з користування попри положення Конституції і незважаючи на це, на півострові продовжуються спекуляції про утиски російської мови [44]. Іншим українофобським заходом в Криму також вважають «музей української окупації Криму», який відкрили проросійські організації кримської автономії [41]. За часів УРСР в великих урбанізованих містах, особливо в робочих районах на хвилі поширеної побутової українофобії відбувалися спонтанно-організовані масові зіткнення між російськомовною молоддю і переважно україномовними мешканцями гуртожитків і прикордонних до цих районів селищ. Наприклад у 1980-х роках на заході Києва в масових сутичках приймали одночасно сотні молодих людей, очолюваних подекуди кримінальними елементами. Основною ознакою за якою молодики визначали супротивника була українська мова."http://uk.wikipedia.org/wiki/Українофобія

А за название «украинцы» поляки ухватились после раздела Польши, так как для вооруженного возврата этих территорий у них не было необходимых ресурсов. Именно тогда у поляков и появилась тенденция отрицать русскость малорусов, живущих в пределах упраздненной Польши, тогда они и ухватились за название «Украина», чтобы повернуть мысль таким образом: раз страна называется Украиной, то, значит, народ, ее населяющий, должен называться украинским. Значительная часть польской знати не примирилась с потерей русских земель, и некоторые из них начали сразу же вести агитацию против «варварской, реакционной России» и ее императрицы Екатерины II. Польским политическим деятелям в первую очередь необходимо было доказать, что императрица Екатерина Великая - захватчица, отнявшая у Польши нерусские земли, населенные чуждым России народом. Сложившаяся к этому времени обстановка в Европе как нельзя больше благоприятствовала желанию польских политических кругов. Дело в том, что к концу 18 века во Франции обосновался революционный порядок, порожденный Великой французской революцией. И вот в ненавидевшей монархическую Россию революционной Франции в 1795 году появляется на французском языке работа польского эмигранта графа Яна Потоцкого «Fragments historiques et geographiques sur la Scythie, la Sarmatie et les slaves», в которой впервые в истории утверждается, что на берегах Днепра живет не русский народ, а украинский, правда, славянского происхождения. Дальше - больше: очень скоро другой польский граф Фаддей Чацкий в своей книге «O nazwisku Ucrainy i poczatku kosakow» предлагает новую теорию: украинский народ вообще не имеет ничего общего со славянством; его предки - кочевники из орды укров, которая в 7 веке пришла на «Украину» из-за Волги. Нечего и говорить о том, что никаких исторических данных об этой орде никому предъявить он так не смог. К слову сказать, этой теорией, но уже вывернутой наизнанку, усиленно пользовались в Польше Пилсудского, чтобы доказать монгольское происхождение русских. Этим хотели создать расовую пропасть между великороссами и малороссами и установить ближайшую степень родства между поляками и малороссами, к этому времени уже переделанными в не русских «украинцев». И даже сейчас, несмотря на провал расовых теорий «о монгольском происхождении великороссов» приводятся ссылки на некоторые из тех публикаций. По мнению авторов, сторонников расовой теории, монгольская кровь должна служить достаточно убедительным доказательством «подлосьцi походзеня» москалей, то есть низости их происхождения. Итак, в самом конце 18 века в революционной Франции двумя польскими графами для борьбы с Россией был теоретически создан нерусский «украинский народ». Первым пропагандистом теории графа Яна Потоцкого в России был его родной брат граф Северин Потоцкий. Но, вопреки деятельности этого графа и его преемников, широкие слои населения Малороссии, а также Новороссии узнали о своем «украинском» происхождении лишь через сто лет, то есть после революции 1917 года, когда жители регионов были переименованы революционерами из русских в «украинцы». Вот когда на Малой Руси исчезли русские и появились «украинцы» как особая национальность. Но на территории Белой, Черной и Червонной Руси новых географических названий не появилось, да и местные поляки продолжали называть тамошних жителей по-старому - русскими или русинами.