Есе "Місія перекладача" Вальтера Беньяміна про перекладність та "чисту мову" на тлі німецької перекладацької традиції

Есе „Місія перекладача” Вальтера Беньяміна про перекладність та „чисту мову” на тлі німецької перекладацької традиції

О.А. Кальниченко;

В.О. Подміногін

“Ось цей твір Беньяміна - „Місія перекладача” - належить до числа добре відомих - як тому, що його скрізь читають, так і тому, що в нашій справі ти ніхто, доки чогось не висловив про це есе.”

Пол де Ман. Замість післямови: про „Місію перекладача” Вальтера Беньяміна

Об'єктом дослідження є положення про природу та мету перекладу, можливість/ неможливість здійснення перекладу та поняття, так званої, „чистої мови”, наріжні для теорії перекладу, як вони були висунуті в передмові чільного німецького мислителя та мистецтвознавця Вальтера Беньяміна (1892 - 1940) до власного перекладу з французької мови німецькою збірки Шарля Бодлера “Tableaux Parisiens”. Ця передмова від 1923 року, що має назву “Місія перекладача” (Die Aufgabe des Ьbersetzers), стала плідним продовженням та подальшим розвитком провідної традиції німецької класичної теорії перекладу, яку можна назвати „гетівською”. Не викликає сумніву, що саме ці питання, глибоко пов'язані як із загально теоретичними так і з суто практичними завданнями сучасного перекладознавства, знаходяться на перехресті інтересів окремих наукових дисциплін, таких як герменевтика, культурологія, філологія, філософія мови, адже останнім часом проблема перекладу привертає до себе все зростаючу увагу з боку не лише перекладознавців, а й інших науковців. Крім того, плідні дискусії з цієї проблематики неможливі без запровадження до вітчизняного вжитку класичних перекладознавчих текстів. А цей текст Беньяміна виявився центральним текстом в розгортанні сучасної дискусії навколо цих основних проблем теорії перекладу, і саме тому, починаючи з 1970х років, есе стало об'єктом критичного вивчення з боку чільних філософів та перекладознавців, таких як Моріс Бланшо, Жак Дерріда, Пол де Ман, Поль Рікер, Дуглас Робінсон, Гаррі Зонн, Антуан Берман, В.В.Бібіхін, Лоран Ламі, Стівен Рендалл, Алексіс Нусс та інші. Не вирішеними досі залишаються питання щодо принципової можливості здійснити переклад взагалі, а парадоксальні положення Беньяміна з цього питання, котре, починаючи з Лейбніца, для німецької культури стало традиційним, сприяли поновленню цієї вікової дискусії на рубежі ХХІ ст., що зумовлене привнесенням до цієї дискусії поняття „чистої мови”, вперше запроваджене Беньяміном. Метою даного дослідження є ввести до вітчизняного наукового обігу базові поняття, висунуті в есе, та надати їм сучасної інтерпретації, знайшовши точки дотику з класичною західноєвропейською “платонівською” традицією; по-друге, вказати на місце та роль цього твору в сучасному перекладознавстві.

До питання можливості / неможливості перекладу традиційно існує два підходи. Прибічники першого з них стверджують, що переклад уможливлює наявність мовних універсалій. Ті, хто притримуються другого підходу, відзначають, що кожна мовна спільнота трактує дійсність по-своєму, а це ставить під сумнів можливість перекладу. Останнім же часом до питання можливості перекладу з'явився й третій підхід: це - підхід деконструктивістів, котрі висловлюють сумнів стосовно поняття перекладу як передачі значення. Вони взагалі розвінчують поняття „тексту-першоджерела”, стверджуючи, що оскільки кожен текст базується на інших текстах, то не існує такого поняття як стабільний „оригінальний” текст, до якого перекладачі мають налаштовуватися як підпорядковані та вірні.

Питання перекладності текстів як таке починає розглядатися в ХІХ ст., коли мовознавство виникає як наукова дисципліна, що заохочує до постановки теоретичних питань такого характеру. А до тих пір, попри поодинокі скарги про неможливість перекладу визначних творів літератури (Данте в „Бенкеті”, Сервантес в „Дон Кіхоті), дослідники перекладу зосереджували свою увагу виключно на „кращих способах перекладу” й трактували перекладачів як знаряддя для досягнення цієї мети. Розробка теорій про природу мови та спілкування забезпечила передумови для постановки теоретичних питань про суть та мету перекладу. А труднощі з розв'язанням завдання адекватного художнього перекладу, яке полягало б в передачі смислового змісту, емоційної виразності та словесно-структурного оформлення першоджерела, породило досить-таки поширену думку про принципову неможливість адекватного художнього перекладу, яка сягає ще судження Лейбніца: „Нема в світі мови, яка була б здатна передати слова іншої мови не лише з рівною силою, але хоча б навіть з адекватним виразом”. До ХVIII ст., мабуть, існувала повна згода (хай і не висловлена експліцитно) щодо можливості перекладу, можливості взаємозаміни мовних кодів. Проте філософський підхід до мови Лейбніца вказав у іншому напрямі: „мова не є знаряддям думки, а її визначаючим середовищем” [1, 78]. В наступні століття багато перекладачів та теоретиків пристають до постулатів про неможливість перекладу, сформованих цим підходом.

Коли на межі XVIII та ХІХ ст. на зміну класицизму приходить романтизм із зовсім іншим загальним, естетичним та літературним світоглядом, то відразу й цілком змінюється ставлення перекладачів до своїх завдань. Романтики вже не прагнуть досягти ідеально-прекрасного, а ведуть мову про індивідуальність конкретних автора та твору, яку слід зберегти навіть з усіма вадами, помилками, темними місцями. Тому романтиків гостро цікавлять такі питання як “принцип точності перекладу, різні тлумачення цього терміну, визначення межі точності, співвідношення різних національних мов та наслідки цього для можливості та якості перекладу котрі вони ставлять вперше або переглядають. Романтики ясно усвідомлюють проблематичність перекладацької діяльності (“підвищення вимог до перекладу загострило разом з цим усвідомлення його труднощів”), і тому питання можливості перекладу викликає у них жвавий інтерес.

Кардинальні зміни у поглядах на теорію перекладу в кінці XVIII-початку XIX ст. не могли відбутися перед тим, як здійсниться переоцінка підходів до мови як такої. Безсумнівною заслугою Гердера стало вироблення лінгвістичних передумов теорії філологічної вірності першоджерелу, яка утвердилася в наступному романтизмі. Положенням, що вже зустрічалися у Бодмера й Брейтінгера, Гердер надав вигляд всеохоплюючої, революціонізуючої мовознавство і літературознавство просвітницької моделі. Гердер відходить від притаманного епосі Просвітництва уявлення про первинну єдність всіх мов. Він розглядає мову не як дещо дане, а як результат тривалого і ще не завершеного процесу, в ході якого людина лише має осягнути речі в мовному сенсі. Таким чином мова у Гердера набуває пізнавальної функції, коли думка та форма здійснюють її лише в нерозривній єдності. За такої умови переклад стає неможливою спробою наслідування чогось не наслідуваного. Але це протиріччя, що здається ймовірним, не є межею для Гердера. Він розглядає неможливість точно виразити те, що було сказане мовою оригіналу, мовою перекладу як річ позитивну, оцінюючи те нове, інше, що виникає при перекладі, як відчутну ознаку прогресивних процесів, що відбуваються в мові. Саме Гердер зробив історичну адекватність перекладів найвищим принципом перекладацької діяльності, принципом, який був головним і надалі, хоча часто робилися спроби його “творчого видозмінення”.

Жодна інша епоха не надавала проблемам перекладу стільки значення, як романтизм. Особливо це характерно для раннього романтизму, що підніс переклад до небувалої висоти ідеалу поетичної творчості. Для Ф. Шлегеля головною проблемою перекладу була історична диференціація оригіналу в момент виникнення перекладу. Оскільки історія, а разом з нею люди й мова, знаходяться в процесі постійної зміни, то переклад взагалі, на думку Ф. Шлегеля, не може створити “ідентичний твір”. Як сформулював Новаліс у своєму “Фрагменті про квітковий пилок”, коли „перекладач змушує поета говорити у відповідності як з його, перекладача, думками, так й із своїми, автора, власними” і ці два поетичні голоси утворюють єдине ціле, тоді в перекладі здійснюється потаємна мрія романтиків про єдність всього сущого. Тут стає зрозумілим, чому, згідно з Новалісом, “творець творця”, здійснює ще більш високу місію, ніж сам автор. Набагато більше зорієнтовані на практику висловлювання про переклад А.В. Шлегель. Виходячи з передумови, що поетична форма організує смисл, він підносить вірність джерельній формі до головного принципу перекладу. При цьому він йде настільки далеко, що припускає можливість порушення правил німецької граматики, коли поетична форма джерельною мовою завдяки йому може бути найкраще збережена.

У зв'язку з цим безсумнівний інтерес становлять також думки про переклад Гете, які за духом навряд чи можна назвати притаманними романтизмові, але такими, що мають із ним ряд точок дотику. В своїй триступеневій класифікації видів перекладу, свого роду їхньої історичної “Табелі про ранги”, він визначає підрядковий переклад як “вищу та останню” ступінь, якої може досягти народ. Вплив, який справив Гете і його школа на подальший розвиток перекладу як науки, важко переоцінити. Теорія перекладу епохи Гете характеризувалася внутрішньою логікою, цілісністю і послідовністю. ЇЇ визначали два основні принципи: ідея, хоч ніде точно не сформульованої, але досяжної ідентичності, яка безпосередньо пов'язана з філософією Шеллінга, та ідея досяжної вірності історичності, що сягає філософії історії Гердера. Цей принцип історичної вірності, що втілюється в більшості перекладів того періоду, демонструє те, що, починаючи з цього часу розуміється під вірністю оригіналу: вірність букві, сенсу, змісту, формі, духу, звучанню оригінала. Іншими словами, вимагається передавати національне та історичне забарвлення першоджерела.

В ХІХ ст. такі перекладознавці як Вільгельм фон Гумбольдт, Август Шлегель, Фрідріх Шлейєрмахер розглядали кожну мову як таку, котру неможливо виміряти в її індивідуальності. Саме звідси й виникає міркування про два можливі, однак несумісні, шляхи, які може обрати перекладач: "або перекладач залишає автора в покої, наскільки це можливо, й наближає читача до нього, або ж він залишає читача в покої, наскільки це можливо, й наближає до нього автора.” [2, 531] До певної міри при такому підході ігнорувався зв'язок між джерельною мовою/ культурою та цільовою мовою/ культурою й ніякого „середнього шляху” не передбачалося.

Суть принципів німецької науки про переклад тієї великої епохи початку XIX ст. далі розвиває Ф.Ніцше, який в своїй “Науці радості”, характеризуючи види перекладу та порівнюючи німецьку, французьку XVII-XVIII cт. з давньоримською традицією, робить висновок, що “Ступінь відчуття епохою історії можна виміряти по тому, як в цю епоху перекладають тексти, та по тому, як ця епоха включає до свого буття епохи минулі та книжки минулих епох.”. Ф. Ніцше в якості основного принципу німецьких перекладачів виділяв історичну вірність, а одним з аспектів вважав передачу темпу стилю, то У. Віламовіц-Меллендорф в своій роботі “Що таке переклад?” [3] намагається визначити задачі й основні принципи “післягетевського” періоду. Їхня суть полягає в наступному вислові: “Слід нехтувати буквою і слідувати духові, перекладати не слова та речення, а думки й почуття. Оболонку слід змінити, а зміст залишити. Кожен справжній переклад є травестією (пародією літературного стилю - прим. автора). Ще точніше, лишається душа, вона змінює тіло, в якому перебуває: справжній переклад є метемпсихозом” (переселенням душ). В цій яскраво викладеній точці зору, свідомо чи ні, відображаються думки цілого ряду німецьких дослідників - знавців перекладу. Ігнорувати букву і слідувати духові - цього вимагав ще Клопшток. Перекладати не слова і речення, а сприймати і передавати думки й почуття. У. Віламовіц-Меллендорф “відмовляється” від Гердера і всієї епохи Гете.

Рішуче на захист підходу до перекладу, сформульованого Гете та Шлейєрмахером, стає В. Беньямін. 1923 року Беньямін публікує власний переклад німецькою „Tableaux Parisiens” Бодлера і в передмові до книжки в есе під назвою „Місія перекладача” накреслює свою теорію перекладності тексту. Для Беньяміна закон, що визначає перекладність, слід шукати в першоджерелі [4; 3] Він розглядає перекладність певного твору як таку, що має подвійне значення: „ Питання перекладності має подвійне значення. Воно може означати: чи знайдеться коли-небудь серед всього читацького загалу першотвору пристойний перекладач? Та, більш істотно: чи його природа дозволяє переклад, й отже, з огляду на вагу форми, вимагає його?... Лише той, хто мислить неглибоко, ігноруючи самостійність значення останнього питання, оголосить їх обидва рівнозначними...” [4,25]. З точки зору Беньяміна перекладність тексту не залежить від того, чи може даний текст бути перекладеним. Саме тому він стверджує: „Перекладність - сутня ознака певних творів: це не означає, що переклад їх важливий для них самих; це радше означає, що конкретне значення, властиве першоджерелам, проявляється в їх перекладності.” [4,23].

Центральним для теорії Беньяміна є питання важливості та значущості тексту. Ця значущість перевищує як зміст, так і форму тексту: „Ця передача ніколи не може бути повною, але в цій області знаходиться те, що в перекладі є чимось більшим, аніж просто повідомленням. Точніше це сутнє ядро можна визначити, як те, що саме по собі знов-таки не піддається перекладу. Якщо ж навіть взяти з першоджерела максимум того, що є повідомленням, й перекласти його, то недоторканим залишиться те, на що якраз і спрямована робота справжнього перекладача. Воно не піддається перекладу, як поетичне слово першоджерела, бо відношення змісту до мови в першоджерелі та перекладі зовсім відмінні.” [4,25].

Ця невловимість справжнього значення тексту в теорії Беньяміна не є наслідком невідповідності між мовами. Навпаки, Беньямін детально розмірковує над „спорідненістю мов”, яка, як йому видається, базується на тому самому значенні: „мови не є чужими одна одній, а є, апріорно й незалежно від усіх історичних взаємовідносин між ними, споріднені в тому, що хочуть висловити.” Саме в перекладі можна вловити побіжне уявлення про „чисту мову”: „перетворити символізуюче (означаюче) у символізоване (означуване), знову віднайти чисту мову, сформовану в потоці мови, це те велике та єдине, на що здатен переклад. І місія перекладача як раз і полягає в тому, щоб звільнити у власній мові цю чисту мову, котра скована в чужій, звільнити цю мову, що знаходиться в полоні твору, при передачі його перекладачем. [4,27].

Одні вважають, що різні мови зовсім різнорідні, й переклад з однієї мови іншою апріорі абсолютно недосяжний. Інші вважають, що переклад все ж теоретично можливий завдяки якійсь спільній для всіх мов першооснові. Це припущення, в свою чергу, веде до нової дилеми: або першооснову слід заново знайти, і це означає більш поглиблений пошук прамови; або цю першооснову слід побудувати логічно, а це фактично ставить перед мовознавцями завдання створення нової універсальної мови .Дійсно, хоч теоретично переклад здається справою нездійсненною, він все ж здійснюється практично, проте за це нам доводиться розплачуватись нашими сумнівами відносно вірності/невірності своєму джерелу. Але коли переклад існує, то його все ж таки виконати можна. Раз так, то при всій багатоманітності мов мають існувати якісь приховані структури, які або несуть в собі ознаки втраченої прамови, і до цієї прамови нам слід знову вернутися; або ці структури апріорно є спільними для різних мов, тобто універсальними, і в цьому випадку їх слід виявити. Версія про прамову проповідувалося в працях гностиків, в Кабалі, в різних окультних вченнях. Пристрасна ностальгія за прамовою не обійшла стороною й Беньяміна, котрому „довершена мова”, „чиста мова”, бачиться як месіанська перспектива в царині перекладу.

Принципова основа перекладу - загальнолюдська мова. Відмінність мов світу - одне з найбільших досягнень людства. Оскільки різні народи користуються різними понятійними структурами, то кожна мова розглядає світ немов би із своєї точки зору и тому бачить в ньому щось нове, недоступне іншим мовам. Прийняття універсальної всесвітньої мови означало б стандартизацію думки й нанесло б людству непоправну втрату. Й разом з тим, поза всяким сумнівом, людство прагне до загальної мови, така мова необхідна, й її буде досягнуто. Виникає апорія, від подолання якої залежить проблема перекладу. [5, 11]. Перекладач не міг би здійснювати свої співставлення, якби не відчував історичної обумовленості зовнішніх форм кожної мови. Оригінал, замкнений в своїй конкретній формі, губиться. З цієї замкненості його спасає можливість перекладу. Перекладність демонструє принципову, хоча й лише потенційну можливість існування цього першотвору в любій формі. Тим самим перекладність виявляє, що окрім того, що першоджерело написане якоюсь конкретною мовою, воно також написане чистою / загальнолюдською мовою [5, 13]. Отже, спосіб існування загальнолюдської чистої мови - перекладність окремих мов, стверджує Беньямін. Його насправді цікавить переклад, котрий сягає чистої мови, що потенційно присутня в обраному корпусі творів любої мови. Для нього, чиста мова це - сила, прихована в певних текстах, поетичний потенціал, серцевина, що прагне вийти за безпосередню оболонку слів. І місія перекладача саме в тому й полягає, щоб сягнути цих потенціальних можливостей і вивільнити їх. Поширені уявлення про еквівалентність Беньямін перевернув шкереберть. Ставлячи питання про те чи підлягає твір перекладу, він взагалі не розмірковує про передачу змісту, або інформації. Якщо буденного поширення набула проста мовна заміна, це свідчить про те, що мова далека від „центральної взаємної спорідненості між мовами”, і як така не перекладається; тут необхідний не переклад, а технічні операції, переноси, врегулювання між мовами. А перекладність пов'язана з пошуком серед читацького загалу певного твору компетентного перекладача, котрий би спробував зробити це приховане значення, присутній потенціал, видимим. Цей потенціал - це відзвук чистої мови, що позначає точки взаємозв'язку, де мови сходяться і відображають те, що знаходиться поза межами висловлювання та історії. Тоді переклад має справу з розкриттям цього відзвуку в межах кожної мови, вібрації, котра демонструє, що ця мова виходить за свої межі: це музика, що створена окремими поетами, на зразок Малларме, яка характерна для їхніх комбінацій слів із звичної мови повсякденного вжитку. Однак, містичні польоти Беньяміна певною мірою пом'якшуються низкою його здавалось би парадоксальних тверджень про зміни мови з часом: що місія перекладача істотно піднесена, відокремлена від завдання писарчука із словником, й потім до певної міри знову вставлена в певний історичний процес.

Переклад, для перекладача Беньяміна, не пов'язаний з прагненням до схожості з оригіналом, адже з оригіналом відбуваються зміни. Слово зріє, змінює своє значення, відчуття стилю автора може модифікуватися, те, що було свіжим може стати пересічним. Мова живе. І коли змінюється мова першоджерела, то зміни так само відбуваються і з рідною мовою перекладача.Беньямін наділив переклад привілеєм: „особливою місією відслідковувати процес розвитку джерельної мови та родові муки своєї власної” [4, 23]. Перекладений твір, таким чином, може відродити твір-першоджерело, надаючи йому міріади „життів після життя”, і при цьому будуть створюватися нові мовні форми серед численних цільових мов, буде по-новому підступати до прихованої основоположної чистоти імпліцитної поетики; тобто, наближатися до чистої мови.

Ці протиріччя та протиставлення в основі слів Беньямін ілюструє конкретним прикладом: німецьким словом „Brot” та французьким „pain”, котрі українською означають „хліб”. Слова ці означають, в той же час, різне для німців та французів, хоча стосовно предмета, який позначають, означають те саме. Щоб продемонструвати цю відмінність Беньямін розрізняє між словом як референцією на конкретний предмет, „об'єкт, що означається”, між словом наповненим смислом, що його вкладає в це слово користувач, та потенціалом в самому слові, незалежному від користувача та об'єкта, що належить мові, способу означення. В перекладі саме спосіб означення й прагнуть зрозуміти, й шляхом усвідомлення прихованого в мові, на яку немає перекладу, встановлюють зв'язок з чистою мовою, невидимою „гармонією всіх самих різноманітних способів означення”[4, 24]. Те, що несхоже, наближується до одкровення. Таким чином переклад підноситься в якості тимчасового переважання іноземного, проте воно залишається тимчасовим, як визволяючи та обмежуюче бачення і як відтворення оригіналу на шляху відкритому до царства, де мови узгоджуються з чистою мовою. Перекладач виконує свою місію тоді, коли не просто передає комунікативний зміст, а коли сягає „того елементу, котрий не піддається перекладу”.

В першоджерелі відношення між змістом та мовою нагадують відношення плоду з його шкуркою, а мова перекладу подібна до королівської мантії навколо свого змісту; поет працює в самій мовній хащі, а перекладач знаходиться на узліссі, працюючи з усією мовою, намагаючись створити „відлуння першоджерела” в цільовій мові. Переклад в порівнянні з оригінальним твором є більш розумовим, раціональним, менш спонтанним, барвистим та безпосереднім. Перекладача наділено роллю, маючи загальний вид, підсумовувати, одначе у вирішальні моменти, коли можливі ривки росту, втручатися. Аргументація Беньяміна змінюється в ту чи іншу сторону, бо в той час як це іронічне дистанціювання перекладу може викликати тріщину між змістом та мовою, воно створює доповнену мову, котра є всього лише епізодом у великій об'єднуючій справі „ інтеграції багатьох мов в одну істинну мову”. Така діалектика на зразок ланцюгової реакції між першоджерелом та похідним через переклад веде до чистої мови, котра не знає протиріч. І саме ця чиста мова, котра лежить затаєною в перекладах, „ ця сама мова, чиї інтуїція та вид є єдиним верхом досконалості, на яку може сподіватися філософ ” [4, 27]. Визначивши вершину філософської істини, Беньямін визнає, що він зробив завдання перекладача, мабуть, нездійсненним, а „проблему достигання зернятка чистої мови” нерозв'язною. Він описує, як це зернятко може дозріти, рішуче приймаючи міри проти хибної дослівної вірності та передачі значення/ змісту.

Свою передмову Вальтер Беньямін починає з декларації, що при оцінці витвору мистецтва не варто озиратися на читача. Він належить до табору модерністів, котрі заперечують природність та гладкість мови перекладу в якості його мети, й відкрито відхиляють думку, що найвищою похвалою перекладачеві буде сказати, що переклад читається так, немов його відразу було створено цільовою мовою. Така похвала зводить нанівець вищу додаткову роль перекладу, те як він додає до своєї мови елемент мови чистої, присутньої в оригіналі, поетичну жагу єдності. Прозорість справжнього перекладу полягає не в тому, щоб зробити значення прозорим, а в тому, щоб не застити світла цієї чистоти. І це краще досягається буквальною передачею синтаксису, передачі , котра надає перевагу словам над синтаксисом. „У всій мові та її творах, продовжує Беньямін, крім того, що можливо передати, залишається ще й щось таке, що передати неможливо; і в залежності від контексту, де воно зустрічається, воно може бути як таке, що символізує, так і символізованим (Symbolisierendes und Symbolisiertes).” І це символізуюче символізоване й містить те ядро чистої мови, котре можливо відтворити лише в перекладі. Тому справжній переклад має справу з тими творами, які перекладні в силу їх високих поетичних якостей, в яких не міститься великої кількості необхідної для передачі інформації. Перекладач діє в царині мовного потоку, „він повинен розширювати та поглиблювати свою мову через іноземну” [4,28]. В якості свого ідеалу перекладу Беньямін називає буквальний переклад Гельдерліном трагедії Софокла, а ще ідеальнішим, на його думку, буквальний підрядний переклад Святого Письма - втілення його думки, що „всі визначні письмена, і в найвищій мірі, сакральні, поміж рядками містять свій потенційний переклад.” [4,28]. Беньямін - за словами Венуті [6] - відроджує поняття „очужуючого перекладу”, введене Шлейєрмахером, в якому читач переноситься настільки близько, наскільки це взагалі можливо, до іномовного тексту шляхом тісної передачі, що трансформує мову перекладу.

Отже, за Беньяміном, переклад виявляється можливим, оскільки мови недосконалі, й від істини завжди трохи осторонь, а сам переклад це - прагнення, рух до істини.

Список літератури

Steiner, G. After Babel: Aspects of Language and Translation. - London, Oxford and New York: Oxford University Press, 1975.

Venuti L. The Translator's Invisibility. A History of Translation / L. Venuti. - L.; N. Y.: Routledge, 1995. - 353 p

Wilamowitz-Mцllendorff U. von. Was ist Ьbersetzen? / U. von Wilamowitz-Mцllendorff // Wilamowitz-Mцllendorff U. von. Reden und Vortrдge.- Berlin, 1925.- Vol. 1. - S. 1-36.

Беньямін В. Місія перекладача / В. Беньямін // Вісник Міжнародного Слов'янського університету (м. Харків) : сер. Філологія, 2003. - Т. 6, №1. - С. 24 - 29.

Бибихин В.В. К проблеме определения сущности перевода/ В.В. Бибихин // Тетради переводчика. Вып. 10 ., Москва: МО, 1973. - С. 3 - 14.

Кальниченко О.А, Подміногін В.О.,Трактат Фрідріха Шлейєрмахера „Про різні методи перекладу” та його значення для сучасногоперекладознавства.// Вчені записки ХГІ „НУА”. Т. VIII. - 2002. - C. 503 - 533.