До питання передачі пресуппозиций в перекладі

ДО ПИТАННЯ ПЕРЕДАЧІ ПРЕСУПОЗИЦІЇ У ПЕРЕКЛАДІ

Вивчення пресупозицій належить до ряду питань, які досі не мають загальноприйнятого визначення і які викликають численні суперечки. Поняття пресупозиції з'явилося в останній чверті ХІХ століття завдяки дослідженням Г. Фреге, який провів чітке розмежування двох типів значень: твердження та пресупозиції (asserted meaning and presupposed meaning) [1,337]. Фреге писав, що коли ми говоримо “Кеплер помер у злиднях”, то висловлюємо свою впевненість у тому, що ім'я Кеплер мало або має референцію, тобто, що Кеплер існував. Тому і протилежне висловлювання “Кеплер не помер у злиднях” має ту ж саму пресупозицію, але інше твердження.

Відтоді питання про пресупозиції почало широко дискутуватися у лінгвістичній літературі (переважно на Заході), досягнувши піку у 70-ті роки ХХ століття. Дослідники розходилися у своїх поглядах і піддавали критиці кожну попередню роботу. Як зауважує Л. Хікі: “Практично все, що було написано про пресупозицію, підлягало сумніву або запереченню з боку якогось авторитетного фахівця” (цит. за:[2,114]). Огляд основних праць про пресупозицію зроблений О.Стариковою в роботі „Проблемы имплицитной номинации в современном английском языке» [3], де аналізуються різні підходи до вивчення цього явища. Дослідження показує, що до пресупозицій відносили невербалізовані ланки речення, які означали загально відомі істини та факти (John isn't tall but he is good at basketball > Tall people are good at basketball, де > знак імпліцитності). Ряд авторів зараховував до пресупозицій відповідні конототивні елементи речень, що обумовлюють реальність, ефективність висловлювання, а також елементи семантичної структури окремих дієслів, що виражають додаткові відомості про суб'єкт чи об'єкт речення (Ч. Філмор). Велике місце займали дослідження пресупозицій у світлі логічних категорій. Було виокремлено імплікативні, фактичні дієслова, що відбивали істинність або хибність пов'язаних з ними комплементів (П. і К. Кіпарські, П. Картунен).

Вітчизняна історія досліджень пресупозицій навряд чи може бути представлена широким колом дослідників. Поширеною була думка проти “протискування у радянське мовознавство різних видів логічного позитивізму” [4,54]. Проте, останнім часом, до цього питання звертається все більше дослідників, в тому числі і в галузі перекладознавства, де вивчення пресупозицій вважається важливою складовою створення загальної теорії імплікативності, що “суттєво необхідно для розвитку теорії перекладу” [5,86]. Важливими етапами у розвитку цієї проблеми були публікації Г.В. Чернова (1988), В.Н. Коміссарова (1999), а також зарубіжних дослідників П. Фосіта (1998), М. Ріфатера (1985), спираючись на які, ми спробуємо виділити основні способи передачі пресупозицій у перекладі, що і є метою даної статті.

То ж розгляньмо детальніше поняття пресупозиції, і чим вона відрізняється від інших форм імплікативності. В лінгвістичній літературі поняття пресупозиції засноване на логічному зв'язку “якщо А, то Б”, де А - антецедент, а Б - консеквент, що читається як “А викликає (імпліцирує) Б” або “Б виникає з А”. На відміну від логічної операції, де є два терми - антецедент та консеквент, в лінгвістиці імплікація і пресупозиція мають один експліцитний терм: або антецедент, або консеквент, і це визначає, з чим саме лінгвіст має справу - з імплікацією чи з пресуппозицією. Коли це експліцитний антецедент, з нього виводиться імплікатура (“А викликає (імплікує ) Б”), за наявністю експліцитного консеквента ми знаємо, що він виведений з пресупозиції, тобто “Б виникає з А”. Насправді А не дано нам у тексті, ми лише припускаємо (хоча й на достатніх підставах), що А мав на увазі той, хто говорив, якщо він чекав правильного осмислення експліцитного Б. Г.В. Чернов пропонує розглядати ці поняття за допомогою тричленної формули: (А) > Б >(С), де Б є експліцитне висловлювання, засноване на смислі, що імплікується тим, хто говорить - (А), і де Б в той час само імплікує певний висновок, який робить той, хто слухає, - (С) [6,52]. Таким чином, імплікатура є результат висновку (С), який робить реципієнт з експліцитного висловлювання тексту Б за умови його осмислення, а пресупозиція (А) є та умова осмислення експліцитного висловлювання Б у тексті, яку мав на увазі, той хто говорив. Так, (А) не є тотожнім (С), пресупозиція ширша і багатіша ніж імплікатура. Остання є лише мінімальним висновком того, хто слухає, який дозволяє зрозуміти висловлювання Б.

Перш ніж перейти до теми передачі пресупозицій у перекладі, проілюструємо це явище прикладом, запозиченим з досліджень П. Фосіта [2, 115-116]. Наприклад питання “Чи є у вас діти?” припускає , що є хтось, щоб на нього відповісти, що ця людина розуміє мову і здатна відповідати. Пресупозиції в цьому реченні пов'язані не лише з мовними складовими, але й з контекстом та культурою. Навряд чи хто задасть таке питання людині, що кладе квіти на могилу з надписом “На вічну пам'ять про єдину дитину...”, або людині, що походить із спільноти, де вважається поганим тоном задавати особисті питання у товаристві. Проте, звичайно, знайдуться люди, які зроблять так з причин невихованості, жорстокості, необізнаності, або якщо їм просто за це заплатили. Таким чином П. Фосіт розрізнює лінгвістичні та нелінгвістичні (контекстуальні та культурологічні) чинники пресупозиції, її “спускові механізми” (presupposition triggers). І саме останні, нелінгвістичні, чинники роблять це явище складнішим для вивчення з лінгвістичної точки зору, проте цікавішим з точки зору перекладу, оскільки пресупозиції, обумовлені лінгвістичними категоріями і структурами, дуже рідко порушуються при перекладі. Даного погляду дотримується С. Левінсон, який у своїх дослідженнях дійшов висновку, що навіть у мовах з дуже віддалених мовних родин лінгвістичні складові, що викликають пресупозиції, є паралельними (цит. за: [2,118]). Наприклад, речення “She regrets drinking her beer”, “ Sie bedauert, dass sie das Bier getrunken hat”, “Вона шкодує, що випила пиво” мають на увазі одне й те саме, хоча виражені різними мовними структурами. Таким чином, обмеження пресупозиції суто лінгвістичним підходом робить її занадто вузькою і нецікавою проблемою.

Отже, постає питання, чи має перекладач володіти знанням , на яке розраховував автор, а якщо ні, то як йому його здобути (адже часто потрібна інформація не міститься в довідниках та енциклопедіях), так само, як нею не володіють і носії мови. А якщо ми не можемо бути впевненими, що носії мови оригіналу мають необхідні знання, то як ми можемо знати, в якій мірі ними володіє цільова аудиторія? Якщо припустити, що пресупозиції невідомі, то можливі два шляхи вирішення проблеми: або перекладач буде сприймати цільову аудиторію як ту, яка нічого не знає і не має можливостей дізнатись, або залишить її без жодних пояснень, не передавши достатньої інформації для розуміння смислу тексту в ситуації, коли цільовий читач навряд чи має можливості і бажання робити власне дослідження. Якщо припускається, що цільова аудиторія не має достатніх знань для розуміння, і якщо перекладач вирішує їм допомогти, постає питання, як найкраще обрати оптимальний шлях передачі інформації, зазнавши якнайменше втрат.

Для ілюстрації того, як ці питання вирішуються у перекладацькій практиці пропонуємо звернутися до роману Джеймса Джойса “Улісс” та його перекладів. Цей вибір обумовлений загальновизнаною специфічністю твору, який є серйозним випробовуванням навіть для найдосвідченішого перекладача. Роман містить багато незрозумілого, особливо в останніх епізодах, одинадцятім - вісімнадцятім, де книга значно ускладнюється. Незрозумілими є значення слів, смисл фраз, реалій, подій тощо. Наприклад, дослідники й коментатори досі намагаються розгадати, що мав на увазі автор під фразою “U.P.: up, she said.” [7,158], тому й перекладацькі рішення різняться. Якщо російський перекладач вирішує дотримуватися однієї з гіпотез (яка трактує це як натяк на божевілля) і перекладає її як “К.К.: ку-ку” [8,151], то його німецький колега обирає залишити оригінальне “U.P.: up” [9,214]. Проте, зауважимо, що російський читач знаходиться у вигіднішому становищі, оскільки роман оснащений докладним коментарем, де перекладач наводить існуючі гіпотези, ділиться своїми труднощами, дає підрядкове пояснення та тлумачення окремих фрагментів тексту, а також вступні лекції до кожного епізоду , що розкривають його структуру, всі смислові та художні плани. Таким чином, у випадках, коли пресупозиція невідома навіть рецепторам оригіналу, оздоблення тексту коментарем вбачається нами необхідним елементом якісного перекладу і свідченням відповідальності перекладача перед читачем та культурою.

Звичайно, оптимальним рішенням було б точне відтворення у перекладі мовного змісту оригіналу, з тим щоб рецептори перекладу могли б на його основі самостійно вивести конкретно-контекстуальний та імпліцитний зміст [10,56]. Проте, як відомо, мовний зміст оригіналу практично ніколи не відтворюється у перекладі у повному обсязі, і добитися тут тотожності неможливо, тим більше, що приналежність рецептора до іншого мовного колективу сама по собі залишає його без певних знань, якими володіє рецептор оригіналу і які необхідні для повної інтерпретації мовного змісту оригінального тексту. Тому виникає необхідність передати ці знання рецептору перекладу, включивши їх у зміст тексту або, знову ж таки, у позатекстові посилання і примітки.

Плідною у цьому відношенні є робота видатного теоретика семіотики М. Ріфатера, який пропонує передавати пресупозиції, роблячи імпліцитне експліцитним або шляхом обмеженої перифрази. Він погоджується, що в ідеалі перекладач мав би зберегти у цільовому тексті імплікації, які виводяться з пресупозицій оригіналу, але приходить до висновку, що іншого шляху немає, тим більше, якщо пресупозиція є інтертекстуальною. У такому випадку перекладач вимушений надати експліцитний еквівалент того імпліцитного інтертексту, на який вказував оригінал [11,215].

Ще один спосіб передачі інтертекстуальної пресупозиції пропонує У.Еко, який виступає одночасно з позиції письменника і семіотика. Аналізуючи переклади своїх творів, він дійшов висновку, що , для того щоб читач перекладу зрозумів семіотичний універсум тексту оригіналу, перекладач вимушений “пристосовувати” його до семіотичного універсуму приймаючої культури (цит. за: [12,124]). Саме такого принципу дотримується С.С. Хоружий, перекладаючи наступний уривок з „Улісса”:

And she tickled tiny tot's two cheeks to make him forget and played here's the lord mayor, here's his two horses, here's his gingerbread carriage and here he walks in, chinchopper, chinchopper. chinchopper, chin [7, 353].

Она пощекотала крошке его пухлые щечки, чтобы он поскорей забыл, и принялась с ним играть в сорока-ворона кашку варила, деток кормила, этому дала, и этому дала, и этому дала, и этому дала, а самому маленькому не дала [8,340] .

На наш погляд таке рішення перекладача цілком справедливе, хоча і вводить читача у світ цілком російських асоціацій. Для порівняння, наведемо також уривки українською та німецькою мовою:

І вона полоскотала малого линочка в обидві щічки, аби він забув, і показала йому ось лорд-мер, ось його пара коней, ось його пряникова коляска, а ось і він чимчикує: коп-коп, коп-коп, коп-коп, коп [13,130].

Und sie tatschelte dem winzigen Kerlchen die beiden Backchen, damit er nicht weiter daran dachte, und spielte mit ihm dies ist der Burgermeister, dieі sind seine zwei Pferde, dies ist seine Pfefferkuchenkutsche, und hier steigt er ein, so tipptopper tipptopper tipptopper fein [9,478].

Отже, яку стратегію обрати для актуалізації пресупозицій у перекладі залежить від перекладача, який бере на себе відповідальність за комунікативні події навколо тексту.

Пресупозиція - це складне явище, яке потребує детальнішого вивчення. Малодослідженим є питання співвідношення пресупозиції з конототивним значенням, виділення диференціальних ознак, що відрізняють її від інших видів прихованого значення, визначення місця пресупозиції у загальній теорії імплікативності.

Список Літератури

1. Кифер Ф. О пресуппозициях //Новое в зарубежной лингвистике. Вып.8. - М.: Прогресс, 1978. - С.337-369.

2. Fawcett P. Presupposition and Translation // The Pragmatics of Translation / Ed. By Leo Hickey. - Multilingual Matters Ltd, 1998. - P. 114-123.

3. Старикова Е.Н. Проблемы имплицитной номинации в современном английском языке: Автореф.дис... д-ра филол.наук, К., - 1976. - 41с.

4. Ахманова О.С., Гюббенет И.В. «Вертикальный контекст» как филологическая проблема //Вопросы языкознания. - 1977. - №3. - С. 47-54.

5. Арнольд И.В. Импликация как прием построения текста и предмет филологического изучения // Семантика. Стилистика. Интертекстуальность: Сборник статей / Научн.ред. П.Е. Бухаркин. - СПб.:Изд-во С.- Петерб. ун-та, 1999. -С.77-92.

6. Чернов Г.В. Контекстно-свободная и контекстно-связанная ипликативность и проблема переводимости // Текст и перевод / В.Н. Комиссаров, Л.А. Черняховская, Л.К. Латышев и др. - М.: Наука, 1988. - С. 51- 63

7. Joyce J. Ulysses. - NY: Vintage Books, 1990. - 783р.

8. Джойс Дж. Улисс. Перевод В.А. Хинкинса и С.С. Хоружего, комментарий С.Хоружего. - СПб.: «Симпозиум», 2000. - 830с.

9. Joyce J. Ulysses (Ubersetzt von Hans Wollschlager). - Suhrkamp Verlag Frankfurt am Main, 1996. - 989S.

10. Комиссаров В. Н. Современное переводоведение. Курс лекций. - М.:ЭТС, 1999. - 192с.

11. Riffaterre M. Transposing Presuppositions on the Semiotics of Literary Translation // Theories of Translation. An Anthology of Essays from Dryden to Derrida / Ed. by Rainer Schulte and John Biguenet. - The University of Chicago Press,1990. - P. 204-217.

12. Денисова Г. Интертекстуальность и семиотика перевода: возможности и способы передачи интекста // Текст. Интертекст. Культура. - М.: “Азбуковник”, 2001. - 608 с.

13. Джойс Дж. Улісс. Переклад О. Тереха за ред. Г Кочура // Всесвіт. - 1966. - №5. - С.111-141