Історичний дискурс і проблеми перекладу

Історичний дискурс і проблеми перекладу

С.П. Запольських

Сучасне перекладознавство характеризується досить великою кількістю концепцій, направлених на вирішення проблем художнього і науково - технічного перекладу, проблеми ж особливостей перекладу історичних розвідок знаходяться поза межами досліджень провідних вітчизняних і закордонних перекладознавців. При цьому інтерес до історичного минулого України з боку іноземного читача стимулює потребу вирішення питань, пов'язаних із специфікою перекладу історичних праць про Україну.

Загальновідомим є той факт, що специфіка матеріалу висуває відповідні вимоги до його перекладу і визначає основні принципи і методи трансляції. Тому завданнями цієї статті є виділення складових історичного дискурсу і виявлення їх впливу на його відтворення в перекладі.

Переклад історичних текстів нами розглядається з позицій інтерпретативної теорії “як комунікативний процес, у якому беруть участь три основні учасники, а саме відправник (адресант) вихідного тексту, перекладач та одержувач (адресат) вихідного тексту” [1, 487] і тому доцільним виявляється використання терміну “дискурс” для найменування результатів цього процесу.

Необхідно зауважити, що у сучасній лінгвістиці саме поняття дискурсу ще не отримало однозначного визначення, дискурс тлумачиться як: надфразовий взаємозв'язок (єдність) слів; самоузгоджений текст; усно-розмовна форма тексту; взаємодія, інтеракція особистостей; діалог; полілог; мовленнєва практика; група висловлювань, пов'язаних між собою за змістом; мовний твір, тобто письмова або усна даність думки; “мова у мові”; граматично фіксований спосіб знакового закріплення соціокультурних смислів [2, 35 - 42]. При цьому важливо враховувати, що в неосяжній множині різних визначень поняття “дискурс” немає і не передбачається такого його визначення, котре можна було б вважати єдино правильним. Більше того, не можна навіть стверджувати, що всі існуючі нині дефініції дискурсу сприймаються як синонімічні поняття [3, 19].

Дослідники висловлюють також думку про відсутність загальновизнаної типології дискурсу. На цю проблему є такі погляди: “1) Н.Арутюнова виділяє такі типи дискурсу: діловий (закони, військові накази, постанови), науковий (наукова термінологія та теоретичний текст), поетичний (поетичне мовлення); 2) у межах аргументативного дискурсу А. Белова виділяє політичний, юридичний, академічний, рекламний, діловий та побутовий дискурси; 3) ототожнюючи дискурс із жанром, Г. Кресс пропонує такі його типи, як медичний, расистський, юридичний, політичний та ін.” [4, 155]; 4) Г. Почепцов серед головних комунікативних дискурсів називає теле- і радіодискурс, газетний, театральний, кінодискурс, літературний, дискурс у сфері “паблік рілейшнз”, рекламний, політичний, тоталітарний, неофіційний (позацензурний) дискурси, релігійний, неправдивий, ритуальний, лайливий, етикетний, фольклорний, міфологічний, святковий, невербальний, міжкультурний, візуальний, ієрархічний, іронічний [5]; 5) Р. Барт виділяє дискурси поезії, прози та історичний дискурс [6, 7].

Таку відмінність підходів до типології дискурсу можна пояснити складністю самого поняття, оскільки “дискурс - це мовлення “занурене у життя”, який однією із своїх сторін повернений до прагматичної ситуації, а іншою - до ментальних процесів учасників комунікації” [7, 137]. Тому аналіз дискурсу є міждисциплінарною областю знання, яке знаходиться на межі лінгвістики, соціології, психології, етнографії, літературознавства, стилістики та філософії.

Як раніше було зазначено, поняття історичний дискурс, ще не отримало широкого застосування у вітчизняних лінгвістичних наукових розвідках і, оскільки воно є одним із ключових у нашому дослідженні, то вважаємо за доцільне зупинитись на його дефініції.

Для визначення поняття “історичний дискурс”, доречним вважаємо скористатися дефініцією дискурсу запропонованою І.С. Шевченко: дискурс - це текст (тексти), створені в результаті мовної діяльності представників певної лінгво-культурної спільноти, розглянутий у сукупності його лінгвістичних параметрів і соціокультурного контексту [8, 152].

Спираючись на існуючі концепції визначення дискурсу та беручи до уваги специфіку матеріалу нашого дослідження, вважаємо за доцільне трактувати історичний дискурс як тексти, створені у результаті мовної діяльності істориків як представників професійної групи, розглянуті у сукупності їх лінгвістичних параметрів і соціокультурного контексту.

Така дефініція історичного дискурсу, на нашу думку, є придатною для перекладацького аналізу, оскільки тлумачить історичний дискурс як результат мовленнєвого акту, що забезпечує можливість застосування перекладознавчих методів аналізу взагалі, і підкреслює наукову і соціально-політичну значущість дискурсу, що “розміщує” його на межі спеціальної наукової літератури і суспільно-політичної літератури (див. класифікація різновидів перекладу залежно від жанрового типу тексту А.В. Федоров [9, 199 - 240]). З цього випливає, що важливими для перекладацького аналізу є, насамперед, жанрово-стилістичні категорії дискурсу, оскільки саме вони становлять основу традиційної класифікації видів перекладу стосовно характеру текстів.

Зауважимо, що твори історичного дискурсу різняться широкою розмаїтістю літературних форм. Серед них виділяють три типи - оповідання, картини, коментарі [10, 248]. Три основні методи викладення - опис, оповідь та аналіз - поєднуються у них по-різному, домінуючий метод дає підстави для такої класифікації.

Існує також класифікація історичних творів, яка враховує рівень концептуалізації. Так, наприклад, виділяють хроніку, історію (як оповідання) та історіографію (як історієписання), причому перші дві є примітивними формами оповіді. Спочатку елементи історичного поля (historical field) організовані в хроніку подій, потім хроніка організується в історію наступним перетворенням подій у компоненти “спектаклю”, чи процесу їхнього здійснення, що має початок, середину і кінець [11,5]. Історіографія є вищою формою оповіді, в якій сполучаються фактографічність та науковість позиції. Це дискурс, “якого, як правило, націлено на реконструкцію правдоподібної оповіді про серію подій, а не на статичний опис положення речей” [там же, c.13].

На основі наведених міркувань щодо історичного дискурсу необхідно з'ясувати тип його перекладу, що уможливить встановлення пріоритетів при передачі тексту цільовою мовою. Традиційно виділяють два типи перекладу - “художній (літературний)” і “інформативний (спеціальний)” [12, 95].

Художнім перекладом є вид перекладацької діяльності, основним завданням якого є породження на мові перекладу мовленнєвого продукту, який здатний здійснювати художньо-естетичний вплив на читача. Інформативним перекладом називають переклад текстів, основною функцією яких є передача інформації, а не художньо-естетичний вплив на читача. В інформативному перекладі виділяють підвиди перекладу на основі належності текстів перекладу до функціональних стилів. Функціонально-стилістичні особливості оригіналів визначають і специфічні риси перекладів таких текстів [там же, 95 - 97].

Основною функцією історичних розвідок є передача інформації, яка є зосередженою у термінології, тому, згідно наведеної класифікації, переклад історичного дискурсу є інформативним перекладом. Але, зважаючи на використання лексичних і синтаксичних експресивних засобів і враховуючи різноманітність літературних форм (оповідання, картина, коментар) та різні рівні концептуалізації історичного дискурсу (хроніка, історія (як оповідання) та історіографія (як історієписання), які до того ж можуть виступати у якості елементів історичного твору, можна стверджувати, що в перекладах історичних текстів є і елементи художнього перекладу.

Незважаючи на широку різноманітність творів історичного дискурсу, для них є спільним те, що лексичний склад характеризують елементи загальновживаної лексики, які поєднуються із термінологією.

Як відомо, термінами називають слова і словосполучення, які позначують спеціальні об'єкти і поняття, якими оперують спеціалісти певної галузі науки. Історична наука є комплексом дисциплін, які вивчають різноманіття минулого людства. Вона складається із загальної історії, історії окремих країн і народів, підрозділяється на прадавню, давню, середніх віків, нову і новітню історію. Тому логічно, що історичні терміни можуть бути загальними (універсальними) і спеціальними (національними).

З перекладознавчої точки зору інтерес представляють саме спеціальні терміни. На наш погляд, у якості національно-історичних термінів в історичних розвідках, можуть виступати антропоніми, топоніми, назви подій і історичні реалії, які відіграють головну смислову роль. Названим лексичним групам притаманні риси історичних реалій, які Р. Зорівчак характеризує як “семантичні архаїзми, які внаслідок зникнення референтів входять до історично дистантної лексики, втративши життєздатність. Їм властива сема “минуле”, пов'язана із старінням референта, виходом позначуваного ним з царини активної практики мовного колективу. Вони вміщають фонові знання культурної спадщини. Крім національного, для них характерний хронологічний колорит” [13, 70].

Антропоніми, топоніми, назви подій і історичні реалії в історичному дискурсі слугують елементами мови історичної науки і забезпечують чітку і точну номінацію об'єктів і явищ, при цьому встановлюється однозначне розуміння інформації спеціалістами. При цьому в деяких із них імплікованими є емоціональність, метафоричність, наявність асоціацій, що створює в оригінальних текстах особливе культурно-специфічне поле і потребує належної уваги перекладача.

Історики зазначають, що важливою рисою історичного дискурсу виявляється “авторитетність”, яка означає, що текст є частиною своєрідного гіпертексту, який автор доповнює, заперечує або оновлює і при цьому використовує посилання на авторитетні джерела [10, 278]. Так, ознакою всіх текстів історичного дискурсу є обов'язкова наявність посилань на інші джерела. Історичний дискурс є багатоступеневою структурою, що складається з двох взаємопов'язаних ліній опису. Одна лінія є безперервною (лінія, яка репрезентує історичне поле в авторському тексті), і вона спирається на іншу - переривчасту (лінії, які репрезентують історичне поле у текстах інших авторів).

Тому перед перекладачем історичного дискурсу неодмінно постає проблема інтертекстуальності. У даному випадку інтертекстеми входять до складу дискурсу у формі прямих і непрямих цитат. Згідно загальних рекомендацій щодо відтворення цитат виникає потреба звернутися до перекладів цитованого автора або самостійно перекласти цитату. Структура дискурсу роздвоєна таким витонченим способом і функціонує як система механізмів, що витягує із цитування правдоподібність оповіді та легітимність знання. Вона стає джерелом вірогідності. Автор цитує історичні джерела, створені очевидцями подій і його попередниками, в оригіналі або подаючи свою перекладацьку інтерпретацію. Автор історичної розвідки і автори інтекстів можуть використовувати локально і хронологічно забарвлену лексику.

Отже, лексичний склад історичного дискурсу утворений словами із різноманітних шарів словникового складу мови (історизми, архаїзми, діалектизми), що ставить перед перекладачем низку додаткових проблем - відтворення культурно-специфічного авторського і інтекстового хронологічно забарвленого “ідіолекту”.

Очевидно, що розбіжності двох культур і мовних картин світу заважають передачі оригінального тексту іншою мовою без втрат. Обрана перекладачем стратегія “форенізації” з метою створення інформативно точного перекладу уможливить збереження “чужих” елементів вихідної мови при певній руйнації норм вторинної культури. Перекладач може обрати цю стратегію і для збагачення вторинної культури, але, зважаючи на досить велику кількість “чужих” елементів, виникає небезпека переобтяжити транслят - зробити його складним для читача.

Обрана перекладачем інша стратегія “адаптації” також з метою створення інформативно точного перекладу пов'язана з пошуком функціональних чи культурних еквівалентів і викликає певну декультурацію і/ або усучаснення, тобто втрату маркерів вихідної культури і/ або хронологічних маркерів (напр. cтеп - prairie; писар - secretary). Текст легко сприймається навіть пересічним читачем, у якого виникає хибна ілюзія знайомства з оригіналом, а не з перекладом.

Сказане вище свідчить, що перекладач повинний виявити культурні компоненти тексту, які займають провідне місце в ієрархії текстових цінностей і є визначальними для його розуміння (ядерні компоненти), і синтезувати стратегії “форенізації” (для збереження культурно-історичного колориту) і “адаптації” (для полегшення сприйняття інформації) при їх відтворенні, а при передачі другорядних (периферійних) елементів дотримуватися лише стратегії “адаптації”.

Вважають, що історичний дискурс є об'єктивним і “закінчений історичний твір пропонує читачеві лише об'єктивовані висловлювання, анонімний дискурс Історії, який складається із висловлювань без висловлювань” [10, 278]. Історик намагається не втручатися у свій текст, даючи коментар, залишатися осторонь, не виражати обурення, хвилювання, захоплення. При цьому очевидним є те, що елемент суб'єктивності все ж таки привноситься у текст оповіді із позицією автора (особливо це помітно в історичних розвідках найвищого рівня концептуалізації - історіографії) і має результатом широке використання оцінної лексики.

Розрив у часі й просторі між автором і реципієнтом потребує логічної послідовності структури при викладення матеріалу. Зрозуміло, що у будь-якому історичному полі елементи опису імпліцитно присутні, але від автора залежить вибір основних дійових компонентів і специфіка їх характеристики і оцінки. Історик відбирає тільки ті фрагменти, які видаються йому найбільш важливими і його точка зору не завжди відповідає тому, що вважали за достовірне очевидці подій і попередні науковці. Відбір фактів, їх конструювання, аргументація, значення, яке вони отримують у творі, залежать від визначеної автором інтриги, вона присутня навіть у описі структури.

Наявність інтриги, як засобу побудови фабули твору, є важливою і невід'ємною ознакою творів історичного дискурсу. Інтрига є літературним терміном, що походить від латинського intrico - заплутую і означає “спосіб організації подій у драматичному, рідше - епічному, іноді ліричному творах за допомогою складних, напружених перипетій, гострої боротьби мотивів, часто прихованих намірів. Інтрига - важливий складник композиції, особливо в драматургії, в детективній літературі тощо” [14, 319].

Вибір інтриги та способи аргументації характеризують особистість автора, впливають на стиль оповіді. Аргументація є аналітичним розвитком доказів, на які спирається пояснення. Автор історичної розвідки не є ані безпосереднім учасником, ані глядачем подій, він уже знає розв'язку. Тому особлива увага у творі приділяється різниці між початковими планами і кінцевим результатом. З цього й випливає, що розгортання інтриги будується як аргументація. На нашу думку, релевантним для історичного дискурсу є загальне визначення аргументації як “комунікативної діяльності суб'єкта у триєдності вербального, невербального й екстралінгвістичного, метою якого є переконання адресата у правильності своєї позиції”, ”процесу, який впливає на адресата головним чином вербальними засобами з метою усунення когнітивного й аксіологічного дисонансу” [15, 5, 11].

Для історичних творів характерною є аргументація від конкретного до абстрактного, шляхом пояснення даних з історичних джерел. Очевидно, що недоліки й упущення в першоджерелах, упереджена позиція інтерпретаторів призводять до різних висновків. І навіть “об'єктивна” позиція історика все ж суб'єктивно репрезентує історичне поле. При описі ознак, властивостей, відношень, стану елементів, які репрезентують предмети історичного поля, науковець відбирає відповідні лексичні засоби у спробі переконати читача в правильності своєї точки зору, що результує у використанні повторі окремих слів і словосполучень, використанні яскравих епітетів і порівнянь. Вони несуть емоційну функцію, і це свідчить про спорідненість історичного дискурсу із суспільно-політичною літературою. Тому важливою проблемою для перекладача постає визначення “комунікативно-мовленнєвої модальності” [16, 440], що уможливить виявлення авторських акцентів і адекватне відтворення оригінального дискурсу.

Виділення інтриги виявляє тут спільність історичного дискурсу з художнім, але зауважимо, що в історичному дискурсі створення інтриги передбачає виділення об'єкта, визначення його початку і кінця, відбір акторів та епізодів в матеріалі, який вже реально існував і має прототипні зображення в історичних джерелах, в той час як у художніх текстах автор має право на вимисел. Автор історичного твору повинен дотримуватися рамок історичного поля. Перекладач володіє більшою інформацією щодо наслідків історичного явища і має свою власну точку зору, але його завданням є адекватно відтворити авторську модальність без привнесення додаткової навіть імплікованої інформації і зберегти баланс між суб'єктивно відтвореною автором реальністю і “дійсним” положенням при пере вербалізації еволюції історичного феномену.

Таким чином, можна стверджувати, що перекладач прагне надати “семантичний” переклад, який полягає у можливості найбільш повного відтворення контекстуального значення тих елементів вихідного тексту, які несуть основне інформативне навантаження. Як відомо, процес семантичного перекладу складає природна взаємодія двох стратегій [17, 14 - 15]. Одна з них орієнтована на спосіб висловлювання, характерний для мови перекладу, і використовується при передачі загальних лексико-граматичних елементів. Інша орієнтована на специфіку збереження особливостей вихідної форми висловлювання і доречна при передачі історизмів. Отже, перекладачі застосовують комбінацію двох стратегій “форенізації” і “адаптації”. Взагалі можна зазначити, що вихідний текст не спрощується, а перекладач намагається зберегти історичний, етнографічний і національний колорит оригіналу.

Таким чином, з перекладацької точки зору історичний дискурс можна віднести до спеціальної наукової літератури, яка виявляє спільність із суспільно-політичною літературою. Основною рисою історичного дискурсу є насиченість текстів історизмами, архаїзмами, діалектизмами, що потребує від перекладача професійної мовної компетентності, яка стосується як власної культури, так і культури, до якої належить оригінал. Визначення комунікативно-мовленнєвої модальність історичного дискурсу уможливлює виявлення авторських акцентів і адекватну його інтерпретацію цільовою мовою. Перекладач має визначити ті елементи оригіналу, які несуть основне смислове навантаження у тексті (ядерні елементи), враховуючи авторські акценти і відтворити їх дотримуючись стратегій форенізації і адаптації, периферійні ж елементи можна просто адаптувати до норм рецептивної культури.

Summary

The article considers the issue of the discourse of history from the point of interpretative theory of translation. “Intertexuality” of the discourse of history complicates its communicative modality and results in abundance of lexis from different language layers. The peculiarities of the discourse of history cause the translator's necessity of classifying the discourse elements into nucleus and periphery. The classification enables application of such main strategies as: “foreignization” aimed at retaining foreign elements of a source language and “adaptation” aimed at adapting the foreign elements to a target language.

Список літератури

1. 1.Чередниченко О.І. Міжкультурні аспекти перекладу // Мовні і концептуальні картини світу: Зб.наук.пр. - Спец.вип. - К.: КНУ імені Тараса Шевченка, 2001. - С. 485-489.

2. Селиванова Е.Л. “Основы лингвистической теории текста и коммуникации”: Монографическое учебное пособие. - К: ЦУЛ, "Фитосоциоцентр", 2002. - 336 с.

3. Лук'янець В.С. Філософія дискурсу.// Вісник НАН України № 10, Київ, 2000, - С. 18 - 32

4. Дискурс іноземної комунікації (колективна монографія) - Львів: Видавництво Львівського національного університету імені Івана Франка, 2001. - 495 с.

5. Почепцов Г. Г. Теорія комунікації. - 2-ге вид., доп. - К.: Видавничий центр “Київський університет”, 1999. - 308 с.

6. Barthes R. The discourse of history (translated by Stephen Bann) Comparative Criticism. - № 3. - 1981. - P. 7-20.

7. Лингвистический энциклопедический словарь / Гл. ред. В. Н. Ярцева. - М.: Сов. энциклопедия, 1990. - 685 с.

8. Шевченко И.С. К определению понятия дискурса в исторической прагматике // Вісник ХДУ № 435, Серія романо-германська філологія, 1999 - С. 150 - 153.

9. Федоров А.В. Основы общей теории перевода. Лингвистический очерк. - М.: Высшая школа, 1983. - 303 с.

10. Про А. Двенадцать уроков по истории (пер. с франц.) . - М.: Российс. гос. гуманит. ун-т, 2000. - 336 с.

11. White H. Metahistory: The Historical Imagination in Nineteenth-Century Europe. - USA: Johns Hopkins University Press, 1973, 1975. - 448 p.

12. Комиссаров В.Н. Теория перевода (Лингвистические аспекты). - М.: Высшая школа, 1990. - 255 с.

13. Зорівчак Р.П. Реалія і переклад: на матеріалі англомовних перекладів української прози. - Львів: Вид-во при Львів. ун-ті, 1989. - 213 с.

14. Лексикон загального та порівняльного літературознавства. - Чернівці: Золоті литаври, 2001. - 636 с.

15. Белова А.Д. Лингвистические аспекты аргументации / Отв. ред. Чередниченко А. И. - Киев:Логос, 2003. - 304 с.

16. Смущинська І.В. Основні аспекти категорії суб'єктивної модальності художнього твору // Мовні і концептуальні картини світу: Зб.наук.пр. - Спец.вип. - К.: КНУ імені Тараса Шевченка, 2001. - С. 439-443.

17. Казакова Т.А. Практические основы перевода. English - Russian. - Санкт-Петербург: Союз, 2002. - 320 с.