Наголос як основна просодична характеристика слова в акцентології

Наголос як основна просодична характеристика слова в акцентології

Н.В. Таценко

Сумський державний університет

Акцентологія як наука, що вивчає природу і функціонування наголосу, а також систему пов'язаних з наголосом мовних одиниць, має давню традицію. Уже в брахманах у VIII-VI ст. до нашої ери та упанішадах у VII-ІІI ст. до нашої ери у Стародавній Індії зустрічаються поняття “свара” - наголос або тон. Питання просодики активно опрацьовувалось у піфагорійській школі Стародавньої Греції. Вивчення тонів у Китаї почалось в кінці 5 ст. нашої ери.

У 70-х роках ХІХ ст. О.О.Потебня ввів морфологічні критерії в опис російського наголосу (Потебня 1973). Цю лінію продовжив І.А.Бодуен де Куртене (Бодуен де Куртене 1963). В області порівняльно-історичної акцентології був встановлений закон Ф. де Соссюра, який фіксував відтяжку наголосу у литовській мові (Соссюр 1977). Ф.Ф.Фортунатов поширив цей закон на інші балто-слов'янські мови (Фортунатов 1974). Найбільш повну нову реконструкцію слов'янської акцентуації здійснили В.А.Дибо та В.М.Ілліч-Світич, які показали, зокрема, що праслов'янські акцентні парадигми нерухомого наголосу на основі в усіх словоформах та нерухомого наголосу на закінченні в усіх словоформах знаходились у відношенні додаткової дистрибуції, обумовленої просодичною якістю кореневого слова (Дибо 1981). С.Д.Кацнельсон запропонував нову інтерпретацію закону Вернера, а також дав загальну картину порівняльно-історичного аналізу германської акцентології (Кацнельсон 1966). У морфологічній акцентології встановлено акцентні парадигми. Для давньоpoсійської мови характерне виділення трьох акцентних парадигм: а - нерухомий наголос на основі в усіх словоформах, або колумнальна (колонна), баритонована парадигма (баритонеза); б - нерухомий наголос на закінченні в усіх словоформах, або окситонована парадигма (окситонеза); в - рухомий наголос, який розподіляється у різних словоформах за певними правилами між наосновним та нафлективним (флексійним) типом, який також може переходити на клитики (акцентуаційно залежні слова) - рухома парадигма (Дибо 1981).

Проте на цей час лишаються проблеми розширення парадигми стосовно теорії наголосу та практичного використання результатів експериментально-фонетичних досліджень, оскільки, як відомо, порушення інтонаційного оформлення мовлення не лише знижує його виразність, але й часто призводить до неадекватного тлумачення смислу висловлювання та різкого зниження ефективності повноцінного спілкування (Калита 2001:5).

Притаманний сьогоденню стрімкий розвиток лінгвістики взагалі й фонетичних досліджень зокрема сприяє значному розширенню кола завдань та проблем, вирішуваних на стиках фонетики з іншими науками, які мають до неї пряме або опосередковане відношення.

Наголос є фактором супрасегментного фонологічного рівня. В залежності від того, з якою сегментною одиницею він функціонально співвідноситься, розрізняють мовний, синтагматичний (тактовий) і фразовий наголос. Особливий вид наголосу - логічний, який призначений підкреслювати змістовно найбільш важливі у даній мовленнєвій ситуації слова у реченні. Фізичним носієм наголосу є склад або мора; у тих випадках, коли фізичний і функціональний носії наголосу збігаються, говорять про складові акценти.

Виділяють три фонетичних компоненти наголосу (за компонентом, який має перевагу, визначають фонетичний тип наголосу). Перший компонент - це інтенсивність, яка досягається збільшенням мускульного напруження і посиленням видиху. Заснований на цій властивості наголос називають динамічним або експіраторним. Другий компонент - це висота голосового тону. За цією ознакою виділяють музичний наголос, який може реалізуватись у декількох різновидах, наприклад у висхідному та низхідному. Третій компонент - довгота, за якою умовно виділяють кількісний наголос, хоча в чистому вигляді він не зареєстрований. Звичайно у мовах, які мають наголос, поєднуються всі зазначені ознаки, але їх значущість буває різною. Експерименти показали, що носії російської та англійської мов, які вважаються мовами з динамічним наголосом, сприймають довгі голосні (або голосні з посиленням тону) як наголошені, тобто інтенсивність для них не є єдиною ознакою наголосу. Встановлено, зокрема, що для російського наголосу довгота є найважливішим компонентом, тому росіяни схильні сприймати чеські слова з довгим другим складом типу motэl “метелик” як ті, що мають наголос на другому складі, хоча в дійсності наголос у чеській мові завжди на першому складі (Ілліч-Світич 1963:73). У мовах з протиставленням довгих і коротких голосних ознака довготи, яка не бере участі у створенні ефекту наголосу, може впливати на реалізацію його різновидів. Так, у давньогрецькій мові, яка мала музичний (тонічний) наголос, низхідний різновид наголосу (циркумфлекс) був можливий тільки на довгому складі, на відміну від висхідного (акута),який був допустимий як на довгому, так і на короткому складах.

В окремій мові репрезентований, як правило, один фонетичний тип наголосу. Досить рідко трапляються випадки існування різних типів, як-от у шведській мові, де спостерігаються динамічний та музичний наголоси, які можуть бути наявні в одному й тому ж слові, але динамічний наголос при цьому теж на початковому складі, aбо в датській мові, де поряд з динамічним наголосом у деяких словах є також так званий поштовх (stцd) - наголос, ускладнений гортанною змичкою, який є залишком колишнього музичного наголосу. У таких мовах, як палеоазіатські, взагалі не помічено наголосу.

Звичайно у мовах з наголосом кожне повнозначне слово має наголос, при тому єдиний. У деяких мовах у багатоскладових словах можливі два наголоси одного типу, у яких один є головним, а інший - другорядним. Наприклад, в англійській мові слово `competition' з головним наголосом на третьому складі та другорядним на першому. Поряд з обов'язково наголошеними словами (ортотонічними) виділяються обов'язково ненаголошені - енклітики, до яких відносять артиклі, прийменники, частки, хоча в означених умовах деякі з таких слів можуть у складі фрази перетягувати наголос з повнозначних слів. Наприклад, в російській мові “по воду” і “по ягоды”. Такий зміщений наголос в індоєвропейських мовах Є.Курилович називає рецесивним (Kurylowicz 1958:132). Він спостерігається у тих повнозначних словах, які у православну епоху належали до групи так званого енкликомена, названих так Р.О. Якобсоном - слів, які не мали обов'язкового наголосу, що відображено у фольклорних конструкціях типу “синє море” з одним наголосом (Jakobson 1971:81).

Крім фонетичних типів наголосу, розрізняють структурні типи за характером розміщення наголосу в структурі слова. При цьому важливо брати до уваги два аспекти - фонологічну (складову або морну) і морфологічну структуру. Стосовно складової структури слова говорять про вільний і обов'язковий наголоси. Вільний може падати на будь-який склад, а зв'язаний - на який-небудь означений. Згідно з даними Л.Хаймена, який обстежив 444 мови, у 25% мов наголос припадає на початковий склад, у 18% - на передостанній і у 33% наголос вільний (Hyman 1975:158). Зв'язаний наголос може бути поданий двома типами - фіксований наголос, який має єдине постійне місце, та обмежений наголос, який має означену зону локалізації. Приклади вільного наголосу - в російській, англійській, українській мовах, зв'язаного фіксованого наголосу - у чеській, угорській мовах (на першому складі), зв'язаного обмеженого - в латинській мові, де розміщення наголосу з кінця слова повинно складати один склад і дві мори. Наприклад, “divido” “розділяю” та diэisi “розділив”, де у першому слові наголос стоїть на другій морі першого складу, у другому - на першій морі другого складу (Потебня 1973:94).

Вільний динамічний наголос має змогу викликати кількісні та якісні зміни у складі слова, відомі під назвою редукції, яка чиниться у ненаголошених складах у російській, українській та англійській мовах. Але це спостерігається не завжди, і наголос, який викликає редукцію, С.І.Бернштейн називає сильноцентралізуючим, на протилежність слабоцентралізуючому, тобто тому, який не викликає змін вокалізму слова (Трубецький 1960:207). В російській мові редукція регулюється формулою О.А. Потебні: ...12311..., де цифри означають відповідний ступінь повнозвучності складу в слові, рахуючи від наголошеного (Потебня 1973:43).

Стосовно морфологічної структури слова важливо розрізняти рухомий і нерухомий (постійний) наголоси. Ця характеристика має фундаментальне значення у слов'янських і балтійських мовах. Рухомість означає, що у межах морфологічної парадигми наголос у різних словоформах може бути то на основі, то на закінченні. Тим самим поряд з формальними словозмінними парадигмами складаються акцентні парадигми, які слугують додатковим засобом розрізнення граматичних форм, іноді навіть єдиним. Якщо словоформа містить нульове закінчення, то їй приписується так званий умовний наголос. Наприклад, у слові <стол> в називному відмінку однини - нафлективний, а у слові <дом> - наосновний (Залізняк 1985:24). Акцентні парадигми узагальнюються в акцентні типи. Для слов'янських мов встановлені три типи: 1) постійний наголос на основі (корені) - тип А (баритонований); 2) постійний наголос на флексії (посткореневому елементі) - тип В (окситонований); 3) рухомий наголос - тип С (рухомий) (Дибо 1981:19).

Акцентні типи схильні до модифікації. Змінюватись можуть також і загальні структурні і фонетичні типи наголосу. Мови, які мають єдину опозицію <наголошеність-ненаголошеність>, називають монотонічними (моноакцентними). Мови, які мають також опозиції фонетичних типів наголосу, називають політонічними (поліакцетними). Сам наголос може розвиватись з тону; такий шлях припускається для індоєвропейських мов (тон>музичний наголос>динамічний наголос).

Наголос виконує у мові різноманітні функції. Спільно для всіх типів і видів наголосу є кульмінативна функція - забезпечення цілісності та окремості слова шляхом просодичної централізації його складово - звукової структури (виділення просодичного центру слова). Вільний і обмежений наголоси можуть виконувати сигніфікативну функцію, розрізняючи, крім граматичних форм, також лексеми і лексико-семантичні варіанти слів. Зв'язаний (особливо фіксований) наголос виконує делімітативну (розмежувальну) функцію, зазначаючи межі слів. Наголос будь-якого типу може виконувати також експресивну функцію, оскільки він є елементом інтонації фрази.

Акцентні засоби мови у мовленнєвій діяльності використовуються для квантування мовленнєвого потоку- дискретизації його на одиниці, релевантні з точки зору даної мови, а в остаточному підсумку - змісту. З цієї точки зору мови можуть суттєво відрізнятися співвідношенням граматики і просодики. В одних мовах, наприклад у російській, слово як одиниця тексту володіє яскравою індивідуальністю у плані своїх граматичних, граматико-семантичних властивостей, тому воно не потребує однозначних просодичних маркерів своїх меж. В інших мовах, як, наприклад, у японській, нестягненість текстових одиниць, які традиційно вважаються словами, потребує підвищеного фонетичного забезпечення, що і забезпечується поширенням акцентного контуру на все слово (квазіслово) з можливістю виявлення меж останнього.

У французькій мові той же ефект, необхідність якого викликається іншими чинниками - дезакцентуацією слів у складі ритмічної групи, досягається іншими засобами: тенденцією до збігання ритмічної групи зі словом та фіксованим наголосом на останньому складі ритмічної групи, який вказує на її межі; противагою об'єктивного ослаблення функції наголосу є аредукованість сегментних одиниць - як голосних, так і приголосних.

Одна з найважливіших функцій просодичних засобів мови - бути знаряддям первинної категоризації одиниць тексту, віднесення їх до деяких широких класів. Під час сприйняття мовлення звертання до акцентних ознак дає змогу слухаючим класифікувати слова (складоморфеми) по їх акцентному контуру. В умовах високої надмірності тексту і ситуації мовленнєвого спілкування така попередня класифікація на базі просодичної інформації може виявитись достатньою для адекватної інтерпретації висловлювання. У протилежному разі слід звернутися до аналізу сегментних ознак, але вже у межах просодично звужених класів мовних одиниць. Аналіз полегшується дистрибутивними та іншими кореляціями між інтонаційно - акцентними та семантико - граматичними, акцентними та сегментними, тональними та сегментними ознаками таких одиниць. Крім того, всередині просодичних контурів існують мікропросодичні зміни, які пов'язані з наявністю тих чи інших голосних, приголосних і, у свою чергу, можуть бути використані для розпізнавання останніх.

Список літератури

Бодуен де Куртене И.А. Язык и языки // Избранные труды по общему языкознанию.-М.:Изд-во АН СССР, 1963.

Герценберг Л.Г. Питання реконструкції індоєвропейської просодики. -Л.: Просвещение, 1981.

Дибо В.А. Слов'янська акцентологія. -М.,1981.

Зализняк А.А. От праславянской акцентуации к русской. -М., 1985.

Залізняк А.А. Російська іменна словозміна. -М.: Рус.яз., 1967.

Ілліч-Світич В.М. Іменна акцентуація у балтійській та слов'янській мовах. Доля акцентуаційних парадигм.-М.:Прогресс, 1963.

Калита А.А. Фонетичні засоби актуалізації смислу англійського емоційного висловлювання: Монографія.- К.: Видавничий центр КДЛУ, 2001.

Кацнельсон С.Д. Порівняльна акцентологія германських мов. -М.; Л.: Наука, 1966.

Потебня О.О. Наголос.-К.: Мистецтво, 1973.

Ф. де Соссюр. Труды по языкознанию.-М.: Прогресс, 1977.

Трубецький Н.С. Основи фонології / Пер. з нім.-М.: Прогресс, 1960.

Фортунатов Н.М. Ритм художественной прозы.-Л.: Наука, 1974.

Hyman L.M. Phonology. Theory and analysis.- N.Y.-[a.o.], 1975.

Jakobson R. Die Betonung und ihre Rolle in der Wort und Syntagmaphonologie, в его кн.: Selected writings, 2ed.- The Hague,1971. - V.1.

Kurylowicz J. L'accentuation des langues indoeuropeenes.- Wroclaw-Krakow, 1958.