Семантичні та прагматичні компоненти категорії суб’єктивної модальності драматургічного дискурсу

СЕМАНТИЧНІ ТА ПРАГМАТИЧНІ КОМПОНЕНТИ КАТЕГОРІЇ СУБ'ЄКТИВНОЇ МОДАЛЬНОСТІ ДРАМАТУРГІЧНОГО ДИСКУРСУ

Наталія САФОНОВА,

кандидат філологічних наук,

доцент кафедри української мови

Горлівського державного педагогічного

інституту іноземних мов

Стаття продовжує цикл публікацій автора з теоретичних проблем категорії суб'єктивної модальності драматургічного дискурсу. Пропонована розвідка присвячена встановленню семантико-прагматичного статусу модальності дискурсу. Студіюються причини виникнення додаткових суб'єктивно-модальних смислів у текстах діалогічної тектоніки.

Ключові слова: суб'єктивна модальність, репрезентант, дискурс, модалізація, модалема, комуніканти.

Закріплення за суб'єктивною модальністю статусу функціонально-семантичної категорії націлює увагу дослідників здебільшого на вивчення її польової структури та засобів вираження з їх ієрархізацією й визначенням ядерних і периферійних репрезентантів. Такий підхід до вивчення категорії суб'єктивної модальності, застосовуваний лінгвістами для її опису в структурі речення, виявився досить плідними, оскільки лише останнім часом стало можливим створення досить вичерпного реєстру засобів вираження суб'єктивно-модальних смислів [Ахиджакова 2000; Ткачук 2003; Чолкан 2001]. Не заперечуючи вагомості досліджень та перспективності досягнень для теорії й практики мови, не можна не помітити, що поза увагою залишається не менш вагомий для такої універсальної категорії семантичний компонент суб'єктивно-модальних смислів. Дослідники, зауважуючи семантичну вагомість категорії суб'єктивної модальності, традиційно обмежуються лише репліками про те, що вона виражає широке коло значень, не ідентифікуючи й не кваліфікуючи їх.

Натомість не викликає сумнівів те, що суб'єктивна модальність тексту, а особливо дискурсу, не тотожна суб'єктивно-модальним значенням окремо взятого речення, оскільки в будь-якому дискурсі механізм витворення суб'єктивних смислів є складнішим, на відміну від реченнєвої суб'єктивної модальності з її функціонально-семантичною природою. Дискурс, за визначенням, передбачає прагматичну координату, яку в драматургічному дискурсі витворюють персонажі-мовці, ситуація мовлення з екстралінгвістичним об'єктом, навколо якого розгортається комунікативна дія, та темпорально-локальна прив'язаність діалогу. Такий підхід визначає актуальність дослідження.

Обираючи за об'єкт дослідження драматургічне мовлення, у своїй роботі ставимо за мету довести правомірність кваліфікації суб'єктивної модальності дискурсу як семантико-прагматичної категорії, що притаманна будь-яким текстам з конкретним продуцентом вербального повідомлення, якому притаманні заздалегідь зрозумілі чи вгадувані реципієнтом (читачем або учасником комунікативної взаємодії) смаки, вподобання, настрої, тобто за драматургічним текстом, на наше глибоке переконання, апріорі закріплюється прагматична етіологія. Забігаючи наперед, зауважимо, що в поняття прагматики вкладаємо традиційне для семіотики розуміння, за яким прагматика - це ставлення мовців до тих вербальних знаків, які вони залучають у своє повідомлення в процесі комунікації.

Така дещо широко сформульована мета передбачає розв'язання цілої низки більш конкретних завдань: 1) подати реєстр засобів, які переводять суб'єктивну модальність у прагматичну площину; 2) описати процедуру моралізації висловлення в драматургічному дискурсі; 3) встановити статус суб'єктивно-модальних смислів та їх роль у повному розумінні вербального повідомлення в умовах комунікативної взаємодії.

Власне-семантична площина драматургічного дискурсу - це вербальне наповнення реплік персонажів драматургічного діалогу. Додаткові смислові значення виникають у драматургічних діалогах завдяки самим персонажам, які, продукуючи своє вербальне чи невербальне повідомлення, наділяють його суб'єктивно-оцінними характеристиками так, що до партнера по діалогу надходить вербальний знак, аранжований ставленням мовця до факту позамовної дійсності, відбитої в репліці.

Оскільки в центр модальності драматургічного дискурсу поставлений суб'єкт-мовець як джерело мовлення, який відповідає за його зміст і за весь процес комунікації, у нашій роботі ми підтримуємо підхід до модальності як семантико-прагматичної категорії, що був запропонований О.В. Милосердовою [Милосердова 1991, с.32], яка розглядає модальність як складну структуру, що визначається в першу чергу тим, що в ній знаходить своє мовне вираження творчий характер мовної особистості, яка відбиває у своїй свідомості відношення повідомлюваного до об'єктивної дійсності.

Розклавши драматургічний дискурс на елементи-складники: продуцент - референтна ситуація - репліка - реципієнт, можна простежити, що модальність витворюється накладанням семантичної та прагматичної координати, при цьому компоненти вертикальної осі, “продуцент - реципієнт”, тяжіють до прагматичного боку розгортання комунікативної взаємодії, вертикальна вісь, “референтна ситуація - репліка (як складник драматургічного дискурсу)”, - до семантичної, горизонтальна вісь. Саме такий семіотичний погляд на проблему дозволяє надати суб'єктивній модальності драматургічного дискурсу кваліфікації семантико-прагматичної текстової категорії. Окремо взяте речення одразу позбавлене вертикальної (прагматичної) осі, а тому підходи до визначення суб'єктивної модальності речення є завузькими для її глибокого розуміння на рівні дискурсу.

На нашу думку, вихід модальності за межі речення в текстовий вимір передбачає ширший понятійно-семантичний статус цієї категорії, тим більше зважаючи на контамінований характер функціонування одиниць, що належать до сфери модальності, у реплікованому дискурсі. Це дозволяє говорити про певний гіперкатегоріальний статус суб'єктивної модальності в художньому творі [Гак 2000, с.108].

Саме тому застосування для дискурсу таких підходів, усталених для розгляду речення, як формально-граматичний, логічний чи власне-семантичний не є коректним, оскільки вони не в змозі враховувати мовленнєву індивідуальність продуцента вербального повідомлення. Тому до певної міри зручним у цій ситуації постає комунікативний підхід, зокрема через те, що суб'єктивна модальність, власне кажучи, не є облігаторною характеристикою предикативності, вона накладається на пропозиційну основу у вигляді модальної рамки, акцентуючи при цьому особистісну позицію мовця, сформовану його уявленнями, які існують на когнітивному рівні й несуть у собі інформацію про почуття - ставлення до пропозиційної основи. Цілком умотивовано В. Дресслер приходить до висновку, що категорія суб'єктивної модальності більшою мірою належить рівневі тексту, ніж речення, при цьому об'єктивно-модальні значення найчастіше обмежуються рамками речення, а суб'єктивно-модальне знаходить вираження в одиницях, що виходять за його межі [Дресслер 1978, с.124].

Ставлення суб'єкта мовлення до дійсності може виражатися одиницями й засобами різних мовних рівнів: лексичними, фразеологічними, граматичними, синтаксичними, стилістичними, композиційними, інтонаційними. Вважаємо, що суб'єктивно-модальне значення виражається не стільки власне структурною схемою речення, скільки додатковими лексико-семантичними й - у драматургічному дискурсі перманентно - паралінгвістичними засобами.

Засоби вираження суб'єктивної модальності функціонують як модифікатори основної модально-предикативної кваліфікації, що виражається способом дієслова, і здатні перекривати об'єктивно-модальні характеристики, при цьому об'єктом факультативної оцінки може стати не тільки предикативна основа, але й будь-який інформативно-значущий фрагмент повідомлюваного, у такому випадку на периферії речення виникає імітація додаткового предикативного ядра чи, принаймні, вагомого смислового компонента.

У драматургічному дискурсі разом із суто реченнєвими засобами виражання суб'єктивної модальності (парентетичні внесення, модальні частки, редуплікація (слів, речень), вигуки, інверсія, фразеологізми, неповні речення тощо) існують модифікатори неграматичної (власне реченнєвої) природи (ремарки, що вказують на тип вимови чи специфіку комунікативного регістру, розділові знаки, які передають тип інтонаційного забарвлення репліки (знаки оклику та питання, три крапки, лапки тощо), графічний запис мовленнєвого потоку, просодійні особливості мовлення, а також маркери, що не стосуються лінгвістики як такої (психічний і фізіологічний стан мовця, умови спілкування, соціальний та віковий статус комуніканта, рівень його освіченості й вихованості і т. ін.).

Виходячи з такого широкого розуміння, цілком правомірним є висновок про те, що суб'єктивна модальність у драматургічному дискурсі, постаючи вагомим компонентом інформаційного простору, взаємодіє з такими художніми категоріями, як задум, тема твору, концептуальність, інформативність, впливаючи на їхнє формування й кристалізацію.

Іншою ознакою суб'єктивної модальності в дискурсі є її зв'язок з категорією оцінки. Суб'єктивно-модальну семантику репліки чи тематичного діалогічного блоку як основної структурної одиниці текстів реплікованої тектоніки витворює персонаж: висловлюючись про референтну ситуацію, оцінює її. Проведений аналіз фактажу дозволяє констатувати, що в основі суб'єктивної модальності дійсно лежить філософська категорія оцінки (аксіологічність як така), яка позитивно чи негативно аранжує модальне ставлення мовця до предмета розмови й виступає в тісному зв'язку з іншими модифікаторами основного смислового навантаження висловлення - емоційністю, експресивністю, стилістичним забарвленням, які, сублімуючись, створюють модально-оцінну рамку висловлення, останню подеколи ще називають модальністю висловлення [Гак 2000, с.767], що реалізує комунікативні цілі - прагматико-когнітивні (поінформувати), прагматико-оцінні (висловити оцінку, спровокувати позитивне / негативне ставлення), прагматико-емоційні (самовиразитися, викликати почуття). Тобто суб'єктивна модальність драматургічного дискурсу має розглядатися як спільність (неподільність) категорії оцінки та емоційно-експресивного ставлення до повідомлюваного.

Додаткове суб'єктивно-модальне значення, яке нашаровує персонаж на своє вербальне повідомлення, виникає на основі його мовної картини світу. Зауважимо, що у поняття мовної картини світу персонажа вкладено суму поширених знань і уявлень, притаманних йому як даність (приписана автором драми так само як і вік, соціальний статус, політичні переконання, рівень освіченості тощо). Загалом же термін “картина світу”, за Ж.П. Соколовською, це “сукупність уявлень людини про її довкілля”, основною функцією якої постає “опис будови світу, вираження реальної структури природних явищ” [Соколовская 1993, с.12]. Картина світу є тим основним смисловим ґрунтом, на якому тримається вся лексико-семантична система мови, а конкретно для суб'єктивної модальності - й тим важелем, що, з одного боку, може відбивати навколишню дійсність у мовленні суб'єктивно, а з іншого, сприяє декодуванню таких суб'єктивно-модальних смислів. Картина світу як глобальний образ виникає в людини в процесі всіх її взаємостосунків і контактів зі світом. Вона постає як “суб'єктивний образ об'єктивної реальності” [Постовалова 1988, с.21]. О.О.Корнілов пропонує розглядати мовну картину світу крізь національну приналежність мовця. Вивчаючи національну мовну картину світу, лінгвіст розуміє її як “бачення мовцем усього сущого” [Корнилов 2003, с.283]. При цьому бачення вбирає в себе чуттєве сприйняття, логічне осмислення, оцінювання, а суще - об'єктивний матеріальний світ та усе, що привноситься в нього людською свідомістю (суб'єктивні оцінки, емоційні та ціннісні категорії).

У персонажів, виразників суб'єктивно-модальних смислів, наявні, як і в кожного мовця, дві картини світу - концептуальна і мовна. Концептуальна є “інваріантною для всіх людей і не залежить від мови, якою вони мислять і виражають свої думки” [Брутян 1972, с.94], це такий собі стереотип відбиття навколишньої дійсності . Мовна картина світу є вираженням концептуальної картини мовними засобами, вона “подає додаткову інформацію, виражену тими значеннями слів, котрі притаманні цій мові” [Космеда 2000, с.12], додамо також, що в драматургічному дискурсі інформація завжди обмежена часовими рамками, які змушують мовця висловлюватися стисло, але колоритно й без втрати змісту, подається крізь призму індивідуального суб'єктивного світосприйняття, а тому насичена суб'єктивно-модальними смислами. Зауважимо, що мовна картина світу персонажа драми постає суб'єктивною і не є прямим віддзеркаленням реальної дійсності, а певною її інтерпретацією, детермінованою національно-культурним світоглядом, менталітетом, системою існуючих критеріїв оцінки, культурно-історичним досвідом, тобто позатекстовими факторами, притаманними суспільству певної епохи.

Процес суб'єктивації персонажем драматургічного дискурсу своєї репліки починається з прийняття ним певного суб'єктивного погляду і перспективи бачення певного феномена об'єктивної дійсності, який описується через вибраний суб'єктивний спосіб бачення, яким і є суб'єктивна модальність дискурсу. З огляду на це виникає цілком слушне міркування про те, що суб'єктивно-модальна маркованість дискурсу завжди продиктована інтенцією мовця.

У драматургічному дискурсі кожна репліка персонажа постає суб'єктивно-модально детермінованою: насиченою додатковою супровідною, проте вагомою, інформацією, що модифікує пропозиційне значення речення-репліки. Зауважимо, що концентрація суб'єктивно-модальних смислів у драматургічному дискурсі має вищий рівень, на противагу іншим жанрам, бо мовець-персонаж через драматичні конфлікти проявляє себе (а отже й виражає модально-оцінне ставлення) більш радикально.

Нашарування на реплікову вербальну інформацію додаткових, залежних від інтенцій автора-мовця та його ставлення до референтного значення, смислів традиційно покваліфковується як процес модалізації [Смущинська 2003, с.96]. Модалізація персонажем висловлення є двовекторною: по-перше, вона спрямована на самого мовця, намір якого полягає в самовираженні, емоційному прояві, з'ясуванні думок адресата, оцінці, по-друге, - на реципієнта, коли продуцент має на меті здобути прихильність / відразу опонента, викликати певні мотивації, стимулювати до певної дії, спонукати до співпраці, взаємодії партнера по діалогу тощо. Процес модалізації вербального повідомлення з боку персонажа-адресанта варто розуміти як процес суб'єктивного кодування пропозиційного змісту. Часто навіть у нейтральній за вербальним змістом репліці простежується додаткове аранжування позитивної чи негативної семантики: відчай, замішання, пихатість, самолюбство, глузливість, смуток, огида, погроза, похвала, розчуленість, жалість тощо, наприклад:

СНІЖИНКА. ...Ну, наливайте, вип'ємо за батистові пелюшки. Ха-ха-ха!

КОРНІЙ. Ні, за вічне... Сніжинко (Наливає).

СНІЖИНКА. Ну, а признайтеся, болить серце за кігтями Пантери? Га? Признайтеся.

КОРНІЙ. Пийте, Сніжинко. І не смійтеся з мене... Ви дуже гарна, а коли смієтесь з цього, то не гарно. Вибачте... але правда.

СНІЖИНКА. О? Я гарна? Ви думаєте?

КОРНІЙ. Дуже гарна. В вас пірнути можна...

СНІЖИНКА. Чом же ви не пірнаєте?

КОРНІЙ. Е, Сніжинко... Ну, за вічне! (П'є). (Винниченко В. Чорна Пантера і Білий Медвідь) - СНІЖИНКА - “дорога” повія, закохана у порядного сім'янина, бідного художника КОРНІЯ, залишившись наодинці має намір випитати про ставлення свого обранця до себе, той же не йде на відверту розмову з нею, це, в свою чергу, викликає негативні емоції в СНІЖИНКИ, а тому її репліки забарвлені суб'єктивно-модальним значенням дошкульності, яке спричинене психічним станом досади СНІЖИНКИ. КОРНІЙ, розуміючи задирливу поведінку СНІЖИНКИ, умисно маркує свої репліки удавано-байдужим тоном. Як видно з прикладу, спрямованість процесу кодування йде від змісту, який закладає мовець, до знаку, яким виражається концептуальний зміст. Окрім зауваженого, наведений уривок дозволяє декодувати ще цілу палітру додаткових смислів: ненависть СНІЖИНКИ до Пантери як суперниці (дружини КОРНІЯ), неохоту КОРНІЯ спілкуватися з такою досить розкутою жінкою, присікування СНІЖИНКИ і її прагнення звести усі репліки свого опонента на її персону, намагання звабити останнього тощо.

Оскільки репліки драматургічного дискурсу завжди скеровані на конкретного реципієнта, то з погляду адресата модалізація - це процес суб'єктивного декодування, такий процес має протилежну природу: від змісту, почутого адресатом, до знаку, який виникає в результаті сприйнятої та інтерпретованої об'єктивної та суб'єктивної інформації. Повертаючись до прикладу, зауважимо, що КОРНІЄВІ вдається розкрити (декодувати) справжні наміри СНІЖИНКИ, але в силу свого характеру чи з інших суб'єктивних причин він обирає саме таку тактику продовження діалогічної взаємодії і вербальної реакції на почуте.

Процес модалізації завжди ґрунтується на поглядах комунікантів, зумовлених мовною та концептуальною картинами світу, та оцінці, викликаній психічним та емоційним станами. Кодуючи та декодуючи вербальну інформацію репліки суб'єктивними смислами, учасники діалогу задіюють весь комплекс своїх психолінгвістичних і культурних компетенцій, зокрема таких, як: лінгвістична, енциклопедична, логічна, риторико-прагматична - саме вони дозволяють розуміти багатоярусні імпліцитно-модальні смисли. Попри значний відсоток імпліцитності суб'єктивно-модальних смислів, повне смислове навантаження реплік постає в абсолютно декодованій формі для усіх учасників комунікативної взаємодії, оскільки всі персонажі драми майже завжди знайомі один з одним і мають певний досвід спілкування, а тому, щоб бути зрозумілим, добирають доцільні засоби й способи подачі інформації. Тому в драмі наявний новий тип модальності - модальність як соціальне забарвлення (термін І.В. Смущинської). Не можемо не зазначити абсолютно протилежне описаному явище, коли партнер по діалогічній взаємодії декодує справжні інтенції, натомість свідомо уникає продовження спілкування на нав'язувану опонентом тему, наприклад:

ІЛЛІВНА. Ти знаєш: в мене дома багато старовинних речей. Вони дуже дорогі для мене. Але я готова продати їх усі, заради вас, якщо це знадобиться. В могилу із собою все одно ж не заберу! Але я б хотіла, щоб вони перейшли до вас. Нехай це будуть ваші родинні реліквії. Уяви собі, деякі з цих речей набагато старші за мене. Їм стільки всього довелося пережити!.. Колись у нашому домі бували академіки, професори, військові... Пристойні, інтелігентні люди! Я тоді була зовсім маленька, але пам'ятаю все. А потім батька розстріляли, нас репресували... Мало що пощастило врятувати.

ТАНЯ. То ви що, князівського роду будете?

ІЛЛІВНА. Була. В засланні мені довелося і ями копати, і камінь довбати. А ще війна... Частину свого майна я витратила на те, щоб знову повернутися в цей будинок. Колись він був нашим. Батько був його власником.

ТАНЯ. Та ну?!

ІЛЛІВНА. Не віриться? Мені теж.

ТАНЯ. Чому ви раніше про це не розповідали?

ІЛЛІВНА. А навіщо було? Але тепер...

ТАНЯ. Що тепер?

ІЛЛІВНА. Прийшла моя пора! Вже скоро...

ТАНЯ. Що ви, Іллівно! Ви ж ще ого-го! Пиріжки такі смачні печете...

ІЛЛІВНА. Затрималася я на цьому світі, Танюшко. З моєї рідні нікого вже не лишилося. Одна лише пам'ять живе. Збережи її, якщо зможеш.

Дарує дівчині старовинну каблучку.

ТАНЯ. Маріє Іллівно...

ІЛЛІВНА. Ой, та ти ж гроші просила. Ось візьми (Новицька С. Крейзі).

На прикладі можна простежити нівелювання інтенцій мовців: ІЛЛІВНА, розуміючи цікавість ТАНІ до її родинного минулого, цілком свідомо уникає додаткових розповідей про своє щасливе, втім коротке дитинство в заможній родині, оскільки це може завдати їй зайвий раз страждань; ТАНЯ намагається відвести тему розмови від можливо раптової і неминучої смерті ІЛЛІВНИ; ІЛЛІВНА, знаючи вдачу своєї юної сусідки, побоюючись, що та поверне дорогий дарунок, переводить розмову в інше, зовсім буденне річище.

Семантика суб'єктивної модальності драматургічного дискурсу явище складне, джерелом якого постають персонажі драми із сформованими характерами, світоглядом, переконаннями та вподобаннями. Промовляючи репліку, персонаж ніби залишає під нею свій автограф, який засвідчує приналежність такого вербального повідомлення саме йому й саме в такому емоційному стані. Тобто персонаж не просто віддзеркалює дійсність, а опрацьовує та інтерпретує її - обмежує, ідентифікує, порівнює, протиставляє, заперечує, оцінює, визначає наявність причиново-наслідкових зв'язків, співвідносить з системою власних цінностей та загальнолюдської моралі, а тому релевантною постає інтерпретаторська роль мовця, яка виконує дві основні функції: 1) оцінно-кваліфікативну та 2) емотивно-експресивну.

Драма відзначається високим рівнем емоційної напруги, оскільки постійно відбувається комунікативна боротьба різних поглядів на драматургічний конфлікт. Інформація між персонажами носить завжди індивідуальний аксіологічний характер, а тому тип комунікативної взаємодії у драматургічному дискурсі суб'єктивно-еспресивний, суть якого полягає в досягненні впливу на адресата шляхом вираження особистісного ставлення до світу, у виділенні цінностей, позитивних і негативних оцінок таким чином, щоб у мовленні явно відчувалася суб'єктивність цього вираження.

Отже, інтегральним семантичним ядром суб'єктивної модальності виступає погляд персонажа-мовця, який відомий читачеві завдяки передтекстовому знайомству (зі списку дійових осіб) чи інтертекстовому прояву (з діалогів самого персонажа чи його характеристики іншими дійовими особами), в основі якої перебуває категорія оцінки, зумовлена соціальним статусом, віком, рівнем вихованості та освіченості, психічним станом, позитивним чи негативним ставленням до об'єкта мовлення, менталітетом, ідеологією мовця-персонажа тощо. Усі перелічені характеристики модалізують вербальне повідомлення, а отже виступають семантично значущими, тобто такими, що можуть заповнювати смислову площину додатковими інформаційновмісними сегментами. А це, в свою чергу, об'єднує семантичну домінанту суб'єктивної модальності драматургічного дискурсу з її прагматичною зумовленістю, і створює модальну рамку пропозиційного змісту репліки. Суб'єктивно-модальну рамку можна розуміти як відтворення засобами мови особистості персонажа-мовця у його відношенні до інформації, що передається.

Наділення драматургічного дискурсу суб'єктивно-модальними смислами - це не витворення нового вербального знака для присвоєння йому ознак знака позамовної дійсності, а вкладання в об'єктивний зміст репліки, який відтворює дійсність як поза людиною існуючу реальність, суб'єктивного змісту, тобто особливостей індивідуального бачення мовцем позамовної дійсності, яка в драматургічному дискурсі найчастіше виражається через контекстуальну конотацію, де й формується індивідуальна суб'єктивна оцінка [Телия 1986, с.22].

За Ш. Баллі, суб'єктивну оцінку ми розуміємо як результат співвідношення всіх явищ навколишнього світу з “Я” мовця, тобто в драматургічному дискурсі оцінювання персонажем дійсності (референтної ситуації) завжди корелює з його життєвим досвідом і світоглядом, зважаючи на те, що всі речі й явища справляють на людину приємне або неприємне враження, а будь-яке сприйняття завжди супроводжується почуттям задоволення чи незадоволення. До найменшого сприйняття мислення й реакції на нього психіки мовця постійно й ненавмисно додається елемент оцінки, при цьому оцінне значення часто виражає особисті думки й смаки мовця, які не можуть не впливати на вербальний зміст реплік.

Отже, модалізація репліки персонажем включає, як правило, крім безпосередньої оцінки:

емоційну ознаку в плані приємно / неприємно;

емотивно-експресивну в плані схвалення / несхвалення;

маркер психічного стану мовця.

Якщо перші дві постають як моносемантичні, бо в окремо взятій ситуації мовлення реакція мовця в емоційно-експресивному відношенні може бути або позитивна (схвальна), або негативна (несхвальна), то семантика психічного стану відзначатиметься різноплановістю й строкатістю значень.

Нашарування на реплікову вербальну інформацію додаткових суб'єктивних смислів, викликаних психічним станом мовця й суб'єктивним ставленням до референтної ситуації, які видозмінюють концептуальний смисл репліки чи надають їй нового звучання, відмінного від вербально вираженого, і становить суть модалізації драматургічного дискурсу.

Модалізаторами, одиницями, які виражають суб'єктивну модальність драматургічного дискурсу, специфічними для драми, виступають паралінгвістичні засоби, закладені в ремарки: 1) тон мовлення (грайливий, офіційний, іронічний, глузливий, інтимний, зневажливий тощо); 2) ситуація спілкування; 3) жести; 4) міміка; 5) гучність мовлення; 6) особливості вимови; 7) інтонація, як основний засіб вираження суб'єктивно-модальних значень мовлення.

Специфічні засоби репрезентації суб'єктивної модальності в драматургічному дискурсі вступають у процес модалізації висловлення, сублімуючись з лексичними та синтаксичними маркерами, традиційно вичленовуваними з яких є: 1) лексика в конототивному значенні; 2) фразеологічні та паремійні одиниці; 3) інверсія; 4) окличні речення; 5) риторичні запитання чи вислови; 6) етикетні вислови; 7) неповні (обірвані) речення; 8) частки; 9) вигуки; 10) повтори (редуплікації та репризи); 11) парентези; 12) парцеляція; 13) звертання / речення-вокативи тощо.

Контамінація засобів вираження суб'єктивної модальності чи їх автономне використання в репліках драматургічного дискурсу, як уже неодноразово наголошувалося, наділяє висловлення персонажів додатковою семантикою. За нашими спостереженнями, такі додаткові, суб'єктивно марковані, смислові компоненти вербальних повідомлень можна ідентифікувати, приписавши їм певне значення, а отже і класифікувати. Тому вважаємо за доцільне ввести поняття модалеми як семантично значущого компонента репліки драматургічного дискурсу.

За визначенням Б.Є. Арами, який досліджує психолінгвістичну природу модальності, модальність “завжди постає як один з основних семантичних компонентів структури висловлення, існує “в голові” індивіда у вигляді окремих образів-еталонів, закріплених у його досвіді, і таких, що реалізуються в його мовленнєвій практиці автоматизовано, тобто за тими ж правилами приписного характеру, за якими реалізуються одиниці всіх інших компонентів мовної спроможності” [Арама 1997, с.46]. Такі образи-еталони, які репрезентують суб'єктивно-модальні значення, можуть бути покваліфіковані як модалеми.

Отже, модалема - це наявний в когнітивній множинності мовця еталон кваліфікації позамовної дійсності, який у відповідній ситуації спілкування набуває конкретного значення, спираючись на оцінну та емоційну кваліфікацію продуцента, і може виражатися як експліцитно, так і імпліцитно. Модалема як смисловий компонент суб'єктивної модальності дискурсу в основі своєї семантики має, безумовно, оцінку - позитивну чи негативну, але така оцінка маніфестується через психічний стан мовця, мовна кваліфікація якого й демаркує значення модалеми. Інакше кажучи, якщо персонаж вступає в комунікативну взаємодію в емоційному стані інтересу, похвали, доброзичливості, тривоги, гніву, ворожості, скорботи, то і відповідного забарвлення набуває його репліка, а отже відповідної до стану мовця кваліфікації набуватиме й значення модалеми. З огляду на це, неминучим постає висновок, що модалема постає прагматично зумовленим смисловим компонентом вербального повідомлення.

Таким чином, стверджуючи, що драматургічний дискурс, маючи свого єдиного витворювача персонажа-мовця, з притаманною йому мовною картиною та індивідуальним ставленням до референтної ситуації, закладеної в зміст комунікативної взаємодії, наділений такою категорією як суб'єктивна модальність, в якій дихотомічно поєднуються об'єктивне і суб'єктивне начала драматургічної комунікації. Застосовуючи такий підхід, модальність постає як текстова змістова антропоегоцентрична (термін Ю.Д. Апресяна) комунікативно-прагматична суб'єктивно-об'єктивна категорія широкого семантичного обсягу, що охоплює когнітивно-епістемічні, емоційно-експресивні та оцінно-аксіологічні складники, яка формується в драматургічному дискурсі відкритою й динамічною системою різнорівневих граматичних та паралінгвістичних засобів, які, взаємодіючи між собою та взаємозумовлючись, можуть експліцитно або імпліцитно маніфестувати додаткові смисли, тим самим ускладнюючи пропозиційну семантичну площину репліки драматургічного дискурсу. І саме вивчення дискурсу в антропоцентричній парадигмі дозоляє кваліфікувати суб'єктивну модальність як семантико-прагматичну категорію, облігаторну для всіх мовленнєвих утворень з конкретним їх продуцентом.

Література

1. Арама 1997: Арама Б.Е. Психолингвистическое исследование модальности // Филологические науки. - 1997. - №1. - С.45-55.

2. Ахиджакова 2000: Ахиджакова М.П. Сопоставительно-типологическая характеристика способов и средств выражения модальных отношений в русском и адыгейском языках (на материале языка творчества Т.Керашева): Автореф. дис. … канд. филол. наук: 10.02.19. - Майкоп, 2000. - 23 с.

3. Брутян 1972: Брутян Г.А. Лингвистическое моделирование действительности и его роль в познании // Научн. докл. высш. школы. Вопросы философии. - 1972. - №10. - С.87-96.

4. Гак 2000: Гак В.Г. Теоретическая грамматика французского языка. - М.: Добросвет, 2000. - 832 с.

5. Дресслер 1978: Дресслер В. Синтаксис текста // НЗЛ. - М.: Прогресс, 1978. - Вып. VIII: Лингвистика текста. - С. 111-137.

6. Корнилов 2003: Корнилов О.А. Языковые картины мира как производные национальных менталитетов. 2-е изд., испр. и доп. - М.: ЧеРо, 2003. - 349 с.

7. Космеда 2000: Космеда Т.А. Аксіологічні аспекти прагмалінгвістики: формування і розвиток категорії оцінки. - Львів: ЛНУ ім. Івана Франка, 2000. - 350 с.

8. Милосердова 1991: Милосердова Е.В. Семантика и прагматика модальности (на материале простого предложения современного немецкого языка). - Воронеж: Изд-во ВГУ, 1991. - 196 с.

9. Постовалова 1998: Постовалова В.И. Картина мира в жизнедеятельности человека // Роль человеческого фактора в языке: Язык и картина мира. - М.: Наука, 1988. - С.9-69.

10. Смущинська 2003: Смущинська І.В. Модальність французького художнього тексту: типи та засоби вираження: Дис. ... докт.філол. наук: 10.02.05. - К., 2003. - 478 с.

11. Соколовская 1993: Соколовская Ж.П. «Картина мира» в значении слов: Семиотические фантазии или «Катехизис семантики». - Симферополь: Таврия, 1993. - 231 с.

12. Телия 1986: Телия В.Н. Коннотативный аспект семантики номинативных единиц. - М.: Наука, 1986. - 142 с.

13. Ткачук 2003: Ткачук В.М. Категорія суб'єктивної модальності. Монографія. - Тернопіль: Підручники й посібники, 2003. - 240 с.

14. Чолкан 2001: Чолкан В.А. Речення з суб'єктивно-модальними формами в сучасній українській мові: Автореф. дис. ... канд. філол. наук: 10.02.01. - Івано-Франківськ, 2001. - 19 с.