Функції перекладу

Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Кафедра теорії і практики перекладу з англійської мови

ФУНКЦІЇ ПЕРЕКЛАДУ

Віталій РАДЧУК

кандидат філологічних наук, доцент



У статті розглянуто специфіку перекладу, окреслено його основні, додаткові й проміжні функції. Автор розкриває ті орудні властивості перекладу, усвідомлення яких може допомогти студентові опанувати практикою перекладу.

Ключові слова: оригінал і переклад, форма і зміст, перекладач.



Будь-яка бодай трохи серйозна розмова про переклад не обходиться без з'ясування того, які потреби він має задовольнити і які завдання розв'язати, що він може дати культурі й певній громаді людей, у чому полягає його конкретне призначення, які в нього потенційні можливості й функції взагалі. Інакше кажучи, для чого й для кого працює перекладач, яка перед ним стоїть мета? А отже, і якими засобами досягти її, тієї мети, яку творчу стратегію обрати, який спосіб тлумачення вважати найкращим? Врешті, в чому покликання перекладача? Який критерій є підставою для оцінювання його творчих старань, чим міряти його вимогливість до себе, хвалу й хулу на його адресу з боку критики? Переклад має чимало завдань, їхня множина мінлива й має домінанти: кожна мовна, історична й національна спільнота, насамкінець кожна перекладацька особистість розставляє свої наголоси в сукупності функцій перекладу.

Схожим зачином проблему порушувала наша давня студія [1], що відкидала зневіру стосовно можливостей перекладу й вузьке трактування його призначення. Там пояснювалося, чому в неодномовному середовищі або за обставин близькості й зрозумілості мов перекладають для загалу, - до того ж багаторазово, іноді ненаситно й несамовито, - навіть ті твори, що їх кожен знає напам'ять в оригіналі. Розглянутий комплекс функцій перекладу, пов'язаних між собою, ілюстрував думку про багатовимірність і потужність перекладу як вияву творчої енергії для визначеної і вартісної мети. Звичайно, щоб спростувати переконання скептиків у тому, буцім переклад - це протез, милиця, „виворіт килима”, а тлумач - це зрадник під машкарою повпреда, слід усебічно розкрити суть таких складних явищ, як перекладність і тлумачення. Дослідження цих явищ складається в концепцію, що здатна переконати творчий цех, лягти в основу професійного кредо і, втілюючись практично, сформувати школу. Проте для глибшого усвідомлення потенцій перекладацького ремесла замало буде лише спроб класифікувати їх тим чи іншим способом [2]. Примітна річ: що докладніше описуються функції перекладу, то виразніше постає потреба розгалужувати їх на конкретні актуальні підкласи. Переклад - надзвичайно різноманітна царина, щораз своєрідне й унікальне творче диво. Власне, через те він і є могутнє знаряддя. Таксономія ж схоплює лише схоже в перекладах, повторюване, усталене, загальне, а разом з тим - і закономірне. Тим-то вона й належить до власне теорії. Однак теорія не може належати лише самій собі.

Можна подавати функції перекладу списком злободенних і конкретних вимог-орієнтирів, як це чинить журнальний критик, або замовник-роботодавець, або й сам перекладач, зазираючи при цьому ще й у майбутнє, щоб вгадати, чим саме і кому служитиме переклад і як довго.

Можна виявляти функції перекладу ретроспективно в перебігу їхньої взаємодії і рангування, як живу і плинну систему рушіїв, елементи якої структуруються в ієрархію. До цього покликаний історик, який вивчає еволюцію запитів і пріоритетів перекладу, розвиток мовних ресурсів для тлумачення, зміну творчих шкіл і традицій. Пожвавлюють цю динаміку поява та згасання функцій - і за життя одного з варіантів перекладу, який чимось застаріває, а чимось іншим водночас збуджує свіжий інтерес, і в естафеті прочитань твору, які утворюють поле взаємодії, що не дозволяє кожному наступному тлумаченню перебирати на себе увесь функційний потенціал сукупності попередніх версій.

Звичайно, можна подавати функції перекладу й узагальненим зводом у вигляді переліку з коментарями, до чого зазвичай вдається лектор або автор посібника, щоб висвітлити тему, без якої важко уявити сучасний курс теорії перекладу. Завдання тут - розкрити передусім ті орудні властивості перекладу, усвідомлення яких може допомогти студентові вивчитися на перекладача.

У такому разі, на наш погляд, варто показати, що переклад:

1) зламує низькі й високі мури нерозуміння (мовні бар'єри) і тим самим

2) здійснює комунікативну функцію як носій інформації. При цьому він

3) замінює першотвір як його правдивий відповідник (як іншомовна паралель), надаючись до цитування, чим

4) представляє зарубіжний літературний процес або розвиток думки у певній галузі,

5) знайомить з життям інших країн, їхнім побутом, звичаями, способом мислення, історією, природою тощо.

Зрідка переклад

6) служить автентичним текстом, що має ту саму силу (юридичну - в міжнародному документі, духовну - у священному писанні) і допускає одне-єдине узгоджене або канонізоване тлумачення, обов'язкове для всіх текстів різними мовами,

7) привертає увагу до оригіналу та його мови (своїми достоїнствами або вадами), 8) відсвіжує мову першоджерела (коли перекладають із давньої мови на „ту саму” сучасну),

9) повертає художника слова (автора) його рідній мові (як-от українській - „Повісті” Т. Шевченка, „Вечорниці на хуторі під Диканькою” М. Гоголя, статті поліглота І. Франка),

10) супроводжує оригінал як паралельний текст. Чи навіть буває

11) засобом опису іншої мови (цю метамовну функцію виконує буквальний переклад) або

12) методом зіставлення й кореляції мовних систем (як-от у двомовних словниках, порівняльних граматиках і стилістиках, у машинному перекладі).

Певна річ, суто технічні функції підпорядковуються іншим. Зокрема, підрядний переклад-супровід використовують для розбору текстів, пояснення темних місць, як проміжний етап перевираження першотвору тощо. Впадає в око, що нині почастішали двомовні й багатомовні видання поезій. Причому у двомовних виданнях дедалі більшає кількість перекладів, які по-різному подають першоджерело, і вони щораз сукупно творять нову якість. Також кожен перекладач з практики знає, що переклад - це завжди зіставне мовознавство. Але як орудний ресурс лінгвістики й науки в цілому міжмовне тлумачення не вичерпується порівнянням.

Багато чим з того, що перелічено тут щойно й далі, переклад

13) зводить мости єднання між культурами, народами, епохами й особистостями автора та перекладача, „зближує чуже зі своїм” (Ґете);

14) уможливлює новий і особливий тип інтертекстуальності, забезпечуючи перегук і взаємодію різнорідних контекстів;

15) духовно інтегрує і консолідує людство, творить світову спільноту, роблячи загальним набутком окремі досягнення народів у науці, техніці, культурі тощо. Ідею „всесвітньої літератури” обґрунтував ще Ґете, який називав працю перекладача „однією з найважливіших і найдостойніших справ, що зв'язують воєдино всесвіт” [3]. До речі, думку класика тлумачать і так: переклад є „одним із... засобів міжнаціональних відносин у цілому світі” [4]. Особливого резонансу цій ідеї надав марксизм, угледівши в ній для себе благословення, провідну зорю, модель підкорення планети. Сучасна стадія глобалізації завдячує перекладачам - попри поширення міжнародних мов, яке активізувало

16) посередницьку, „транспортну” роль перекладу, коли перекладають не з оригіналу, а з іншомовного перекладу. Примітно, що тепер майже половина перекладів у світі здійснюється з англійської мови. Буває й так, що твір, а надто міжнародний документ, заново тлумачать (перевиражають) з урахуванням кількох його різномовних версій, визнаних авторитетними чи автентичними. Статус самої мови оцінюється за кількістю і якістю перекладів нею. З іншого боку, переклади мовами міжнародного спілкування, однодержавними мовами, до яких належить українська, рідковживаними й загроженими, що перебувають на межі зникнення, мають доволі відмінні й по-різному акцентовані функції. Хоч це й парадоксально, але ті переклади, що конкурують і доповнюють один одного у вселенському вимірі, й далі

17) служать полем і стимулятором мовних контактів, а тому

18) сприяють створенню та еволюції мовних спільнот, місцевих і регіональних, які послуговуються багатьма мовами (або й мовами-гібридами).

Останній феномен стає зрозумілішим, коли зважити на те, що для семіотики всі люди є поліглотами. Це потверджується вже тим, що й у межах однієї етномови між її підсистемами здійснюються переклади (так звані внутрішньомовні), щоб розмножити твір на варіанти тлумачення і форми втілення. Потреба в них, що її по-своєму продовжують наслідування, пародія та епігонство, виходить далеко за рамки кодів словесних. Так, художню літературу прочитують театр і кіно, але ще й музика, балет, скульптура, пантоміма - часом багато разів. Утім, ще донедавна, всупереч застереженням О. Потебні, в перекладах вбачали зовсім протилежне - чинник „зближення і злиття національних мов в окремі зональні і... в єдину мову людства” [5].

Разом з тим переклад: 19) збагачує свою літературу й культуру новими образами, жанрами, стилістичними прийомами, поняттями і сферами думки; 20) прискорює зовнішні художні, концептуальні та ідейні впливи, а так само й внутрішнє життя своєї ойкумени - як складник її контексту. Чи не всі літератури починалися з перекладів, відтак переклад служив каталізатором літературного процесу. Духовний обмін лише примножує цінності - на відміну від обміну валют. „Що сховав ти - те пропало; що віддав ти - те твоє”, - писав Ш. Руставелі. Хто дає - здобуває нові обшири дотичності й дії, хто приймає - отримує нові стимули й животоки від капіталу власних напрацювань. Загалом переклад

21) продовжує буття твору й культури, є формою їхнього розвитку: твір - не мертва замкненість статичного тексту, а факт невпинної людської свідомості. „У поезії, в пластиці і взагалі в мистецтві немає готових речей”, - стверджував О. Мандельштам [6]. Вряди-годи іншомовна іпостась твору, а особливо самопереклад,

22) править за дзеркало, вдивляючись в яке, сам автор змінює щось в оригіналі чи у спрямуванні своєї творчості.

Переклад - завжди школа. Це

23) школа художньої майстерності (у якій виросло чимало класиків поезії, прози, драматургії). І в красному письменстві, і в будь-якій сфері поза ним, тобто беручи загалом, це

24) ефективна вправа для повнішого опанування ресурсів рідної мови;

25) лабораторія для випрацювання власного стилю, формування мовної особистості. Крім того,

26) допоміжний метод вивчення іноземної мови (щоправда, обмежений і нерідко сумнівний, бо прив'язує одну мову до іншої);

27) ефективна розумова вправа, яка розвиває творчі здібності, пам'ять, увагу, чутливість і чуттєвість, емпатію, реакцію тощо. Певна річ - за умови дидактично виправданого підбору текстів і способів перевираження (порівняймо можливості різновидів усного: послідовного й синхронного, одновекторного і двобічного, - і писемного, як-от подвійного, що включає зворотний). Само собою, за різних обставин переклад вчить перекладати, це 28) школа власне перекладу, причому і як долання труднощів перевираження (наприклад, у диктанті-перекладі або при усному зчитуванні іншою мовою з аркуша), і як готовий майстерний взірець, що гідний аналізу й наслідування. Бувати в робітні віртуозів слова, ретельно досліджувати їхні тлумачення перекладенятам-початківцям не менш корисно, ніж правити власні спроби під орудою наставника.

Віддавна визнано, що переклад -

29) важливий рушій розвитку мови, яку він мобілізує, поповнює, поширює на нові терени, шліфує тощо (як бачимо, функція урізноманітнюється). Ця теза особливо злободенна в Україні в сучасну добу незалежності. А разом з тим переклад

30) охороняє свою мову (без перекладів мова задихається, кволіє і щезає), захищає самобутність своєї культури. Або навпаки -

31) витісняє іншу мову з її споконвічних теренів (зауважмо ситуацію засилля чужомовних перекладів в Україні). Іноді тим самим -

32) звужує сферу функціонування самого оригіналу, робить його вторинним, необов'язковим, зайвим,

33) нав'язує суб'єктивне або й упереджене тлумачення (див. також п. 52).

На думку К. Фослера, „будь-який переклад здійснюється за велінням інстинкту самозбереження мовної спільноти”, художні переклади - це „стратегічні аванпости, на яких дух мови певного народу бореться з чужим, відвойовуючи в нього хитрістю якомога більше” [7]. Щоб відлучити плем'я від рідної мови, досить не впустити до неї духовних скарбів, напрацьованих людством, і нав'язати племені в перекладах чужою говіркою все, що витворив його власний геній. Можна створити й такі умови доступу до першотворів, що автори самі себе перекладуть, як довелося П. Кулішеві перекладати свою „Чорну раду”. І народ передражнить і перебреше на чужий смак і лад сам себе і для себе самого. Так перекривив В. Коломійця В. Данько у вірші „Рідна земля”, що його турботливо поширили в краю Кобзаря, аби українська дітлашня лицемірила, декламуючи: „Люби, неси, как звездный свет, Ее язык и песни...” [8].

„Щоб перекласти - треба зрозуміти, - ось перший і головний закон перекладу”, - мудро зауважує О. Кундзіч [9]. Але є і зворотний закон: щоб зрозуміти - треба перекласти. Надто він очевидний, коли хтось, не вельми доречно цитуючи чужу думку, не впускає її у свою мову й тим уникає виявляти власну проникливість, здатність сприймати, складати докупи поняття. На жаль, так чинять не лише з нехоті до вдумливого перевираження, попросту кажучи, з лінощів, але ще й з принципу, керуючись забобоном неперекладності, прикриваючись потребою сумнівної „документальності” [10]. Переклад служить

34) знаряддям мислення. Це є інструмент і документ думки (хоч би й „розмови з самим собою”), подеколи - її маніфестація, підкреслення того, що першоджерело сприймається проникливо і глибокосяжно. Тим самим він виконує надзвичайно важливу

35) функцію пізнання. До неї відносять і ознайомчу, але кожна з обох розмаїта, по-своєму розгалужується і тим відмежовується від іншої.

Афоризмом „Думка, що сказана, - це лжа” Ф. Тютчев розвинув тезу Ґете: „Те, що я по-справжньому знаю, я знаю, власне, лише для себе”. На людях думка сіє сумнів, бо дається взнаки прагматика слова: „Як тільки висловишся, тут же тебе закидають умовами, визначеннями, запереченнями”. З цього Ґете робить важливий висновок: „Тому все, що знаєш, намагайся перетворити в дію” [11]. Переклад

36) допомагає людині самій збагнути зміст джерела, дошукатися смислу, осягти світ образів, понять та ідей, новий чи по-новому, а ще й прочитати темні місця в давніх текстах (евристична функція). Але тлумач, працюючи для громади, виконує роль посередника -

37) пояснює незрозуміле іншим, відкриває автора новій спільноті. Тут суб'єкт пізнання - загал. А в нього - свої смаки, потреби, упередження. Вельми істотно, що перекладачі стають новаторами чи й піонерами на давно освоєних теренах. Нерідко переклад, а особливо новий,

38) змінює усталений погляд на твір як річ очевидну й завершену, переконує всіх свіжим і глибшим тлумаченням, відміняє помилки сприйняття. Трапляється й так, що переклад

39) допомагає відновити загублений оригінал, реставрувати затертий текст, заповнити лакуни чи навіть оживити мертву мову. Скажімо, єгипетські ієрогліфи й похідне від них народне письмо Ж.Ф. Шампольйон прочитав за тримовним написом на камені Розетта, що тепер у Британському музеї, послуговуючись давньогрецькою.

Але переклад ще й

40) виявляє багатозначність, смислову багатогранність твору, розширює діапазон його прочитань, він є

41) спосіб аналізу, розкриття змісту шляхом розкладання на складники і варіювання нюансів, причому не тільки у філологічній науці (де навіть двомовний словник дає нагромадження споріднених значень лексеми), але й коли кожна нова спроба відтворити поезію поезією, драму драмою, оповідь оповіддю подовжує вервечку несхожих і цілісних варіантів тлумачення. Він також не обмежується прогнозом сприйняття, а править за

42) творчий експеримент, інколи - науковий [12] .

Безперечно, пізнання оригіналу шляхом перекладу, особливо ж аналітична розгортка віяла тлумачень, завдячує тому, що міжмовне перевтілення - це активна, пошукова, творча, дерзновенна форма мислення, яке відкриває цінності, а не просто знайомить з ними, констатуючи факт їхньої наявності. Тим-то переклад виступає

43) множником втілень змісту (і збагачує самий зміст, як побачимо далі). А в суб'єктивному вимірі він є

44) засіб самовираження. Конкретніше -

45) носій духу й потреб своєї доби, своєї місцевості й традиції, зокрема й традиції перекладу (якщо за суб'єкта взяти спільноту і її культуру);

46) вияв і свідчення творчого почерку особистості - автопортрет перекладача, що може бути цінністю й сам по собі, надто ж із плином часу в галереї таких портретів.

Мистецтво перекладу

47) розкриває талант тлумача-посередника, художника, майстра слова, талант варіювати форму й бути правдивим. А тому приваблює багатьох ще й як 48) поле для творчого змагання особистостей.

Своєю багаторазовістю й різноманітністю переклад

49) фіксує еволюцію і географію сприйняття шедеврів класики: естафета перекладів у кожній мові і їхня різномовність - це історія літератури і свідчення її живучості. Habent sua fata libelli - книжки мають свою долю.

При цьому множина перекладів

50) забезпечує сприйняттю широту, стереоскопічність і динамічність, чим дає повніше уявлення про твір, ніж може дати одне-єдине тлумачення ба й навіть сам по собі оригінал. Як писав М. Гумільов, „щоб осягти цілком якого-небудь поета, треба прочитати його перекладеним усіма мовами” [13].

При всій своїй вірності оригіналові й авторові, при всій правдивості й адекватності переклад неминуче

51) надає певні тлумачення ідеям і цінностям, відтінює ті чи інші тонкощі значень, увиразнює, підкреслює й підсилює актуальні деталі. Тому інколи править за

52) зброю й арену світоглядної боротьби, зокрема в разі подання текстів художніх, сакральних, правових, давніх літописних, джерел наукової спадщини. Згадаймо, що через принципові різночитання угод, святих писань та історичних пам'яток нерідко ставалися суспільні розколи і криваві війни. І нині конфесії не одностайні навіть щодо того, як іменувати святих і діячів церкви: Іван, Йоан чи Іоан. Провідником ідеології переклад виступає в широкому діапазоні - від тлумачення окремого слова до видавничої стратегії країни.

Особливо виразно виявляє властивість до різночитань переклад художній, причому крізь свою основну функцію -

53) естетичну, котра є виявом життя самого твору, але разом з тим і своєрідним способом осяяння ним та переродження його в іншу словесну матерію - життям перекладача у творі, коли опосередковане оригіналом пізнання світу (бачення у власне гносеологічному розумінні, прорив, як казав І. Кашкін, до „первісної свіжості безпосереднього авторського сприйняття дійсності” [14]) супроводжується наведенням естетичних цінностей, навіюванням образів, емоцій, оцінок тощо [15].

Переклад - це

54) перевираження матеріалізованої у мові ідеї, краси, духу, а з тим і

55) творення багатовимірної нової субстанції, забезпечення їй шуканої іншості, відмінності від оригіналу (але не брайлем чи морзе), і

56) синтез творчих особистостей, національних начал, епох, самобутніх культурних космосів, внаслідок чого, як казав Ґете, „виникає щось третє” (пор. п. 13-14). Він

57) збагачує твір змістом, оскільки зміст, всотуючи злобу дня через словесний знак, нарощується самим сприйняттям: твір живе серед людей і дихає киснем довкілля; зчепність твору з мінливим позамовним контекстом надає змістові щораз нової структури і свіжої якості. А тому неможливо прочитати й оживити текст двічі однаково - ані декламуючи вголос, ані усним чи писемним перекладом.

Цей перелік можна було б скоротити, звівши його до кількох абстракцій (назв, означень чи дій), і навпаки - подовжити вдвічі або втричі, інакше роздрібнивши, розгалузивши й зв'язавши для певної теоретичної концепції, побудова якої тут, строго кажучи, на меті не стоїть. Можна і треба говорити про виховне значення перекладу, відзначаючи взірцеве почуття відповідальності, допитливість, працелюбську скромність і дерзновенність майстрів (зрештою, кожне ремесло плекає ділом свої цноти й кодекс поведінки). Також - про культурно-політичне, суспільно-історичне тощо. Окремо - про особисту користь від перекладу для автора і для перекладача. І загальну - для уособлюваної кожним з них громади. Проте сам факт різноманіття функцій перекладу дає змогу, а ряд обставин спонукає розвинути цю тему в кількох напрямках.

1. Виходячи з того, що логіка предмета відбиває перебіг явищ, але має звірятися дедалі пильнішим відстеженням сутніх тонкощів, варто спитати себе, що об'єднує деякі складові функції в одну або як вона розділяється на підфункції. Далі - як зв'язуються функції в комплекс, тобто як структурується з елементів система, яка щораз заявляє про себе ознаками динамічності. Також - чим визначається місце функції у причинно-наслідковому ланцюгу, тобто у вервечці функцій, де кожна наступна є породженням попередньої. Причинний зв'язок передбачено самим поняттям „функція”, яке академічний тлумачник пояснює так: „явище, яке залежить від іншого явища, є формою його виявлення і змінюється відповідно до його змін” [16]. Отже, функція - синонім чинника, або фактора, бо він (лат. factor - той, що робить, від facio - роблю) - „умова, рушійна сила, причина” [17]. Само собою, форма вміщує зміст. Проте сучасна наука, зокрема й філологія, дедалі ширше доповнює поняття формозмістової єдності означеним третім, яке філософія трактує таким чином: „Функція (лат. functio - виконання, здійснення) - спосіб діяння речі або елемента системи, спрямований на досягнення певного ефекту”. Вельми знаменно, що філософія визначає функцію через систему - категорію так само фундаментальну; при цьому ще й ставить „метод функціонального дослідження поряд із структурним” (а система є ціле з елементів і структури), підкреслюючи важливість обох [18]. Оскільки „річ” (ціле) не може бути „річчю в собі і для себе”, її функція виступає як зовнішній зв'язок, або зовнішня структура, - з напрямом дії і назовні, і ззовні, всередину, - тоді як функція елемента здійснюється також у межах „речі”, забезпечуючи їй цілість своєю належністю до структури внутрішньої. Вище наведено приклади роздвоєння і сходження функцій, згадано чимало допоміжних і проміжних функцій. Вочевидь, про функцію кінцеву можна взагалі говорити тільки умовно, якщо послідовно дотримуватися засади детермінізму.

2. Функції перекладу визначаються об'єктивно особливостями матеріалу. У роботі перекладача і в дослідженні перекладу іноді постає потреба розрізняти функцію перекладу й функцію власне твору. А також - перекладу й першотвору. Проте навряд чи розрізнення у першому випадку вдасться провести до кінця та й навряд чи варто цілком розривати два явища, муруючи між ними непролазну стіну. Адже поза матеріалом і предметом будь-яка функція взагалі неможлива. Щодо оригіналу й перекладу, то вони надаються до розгляду і як носії різних субстанцій, передусім мовних, і як окремі втілення однієї субстанції, що нею може бути мотив, жанр чи стиль. У перекладознавстві усталився дуалістичний погляд на переклад як процес і продукт, тож через діалектику цих понять, слід гадати, розкриватимуться далі й певні його функції.

3. Праця перекладача поділяється на сфери й різновиди насамперед предметно: звично говоримо про переклад художній, науковий, технічний, офіційно-діловий, публіцистичний, інформаційно-діловий, де основну функцію перекладу чітко визначено специфікою галузі (мовної підсистеми). У межах кожного з названих стилів виокремлюються жанрові різновиди, для яких випрацювано й осібні методики перекладу. Проте й тут розмежування царин не доконечне, а поєднання їх трапляється доволі часто. Наприклад, переклад давніх епічних творів вимагає від перекладача врівноважувати й гармоніювати науку і мистецтво, бути водночас ученим і поетом.

4. Функції перекладу зазвичай розглядаються в теорії фаху надто умоглядно, узагальнено й спрощено, тоді як практика, - а вона завжди конкретна, - знає також розмаїття видів перекладу більш-менш вузького призначення. Поліфункційний переклад нерідко розщеплюється на вервечку монофункційних.

Множником тлумачень у такому разі виступає сама їхня спеціалізація, а не багатозначність оригіналу чи широта синонімічних ресурсів мови перекладу. Один і той самий текст п'єси, наприклад, по-різному перекладають

1) для вистави в театрі,

2) для озвучення по радіо,

3) для популярного журналу, що читається в дорозі,

4) для академічного видання з коментарем,

5) для текстологічного дослідження,

6) для супроводу оригіналу, щоб відтінити його у двомовній книжці й тим самим створити ширший діапазон сприйняття,

7) для того, щоб зробити виклик попередникам, доповнити інші тлумачення, заявити неординарним прочитанням про відкриття стилю й глибин змісту,

8) для шкільної хрестоматії (навчального ознайомлення),

9) з метою освоїти техніку письма (такі вправи не завжди стають набутком гласності),

10) для допомоги самому перекладачеві (поясненими варіантами підрядника). Вимог до перекладу п'єси зазвичай ставиться чимало: повнота й відповідність предметного змісту, природність і сценічність мовлення, милозвучність, дохідливість висловлювання, драматизм дії, точність і психічна доречність образної деталі, її емоційно-оцінна рівносильність, індивідуальна характерність лексики й інтонацій, виразність натяків і глибина підтексту, рівнотривалість (еквілінеарність) тощо, - однак дві-три найвагоміші щораз відтіснятимуть решту. Діє принцип „інша мета - інакший переклад”. Або „різні завдання - різні (різнопрофільні) перекладачі”. Панівну або єдину функцію спеціального перекладу наперед визначено, однак і в її межах перекладацькі турніри - природна річ. Різновидами спеціального перекладу можна вважати навчальний, науковий текстологічний, машинний, скорочений, адаптаційний, підрядковий тощо. Розмаїття завдань у межах кожного різновиду легко допускає поділ його на підвиди. До речі, багатющий потенціал навчального перекладу давно на часі розкрити належним чином, зокрема таксономічно.

5. Справедливості ради відзначимо, що переклад часом і вводить в оману - внаслідок щирого недомислу і невдалих експериментів тлумача або коли той вдається до умисного кривотлумачення, видає своє за чуже.

Про таку „роль” годі було б тут згадувати, тим паче, що йдеться про спотворення, неповноцінний переклад, підробку, щодо яких застережлива критика випрацювала жорсткий і немилосердний оцінний словник. Проте методологічно така ситуація означає, що можуть бути й антифункції. Те саме ми спостерігаємо також у випадку роздвоєння функції утвердження мови на захисну й агресивну. Інакше кажучи, функція здатна переходити у свою протилежність. І притому крайню, прикладом чого є один із видів літературної фальсифікації - стилізований під переклад оригінальний твір, приписаний вигаданому авторові. До речі, така анонімність цілком протилежна присвоєнню іншомовного твору перекладом без зазначення, що це переклад. Отже, коли не відвертатися від правди життя, слід визнати за перекладом і „функцію” приховування плагіату. Звичайно, скрізь, де можливі невірність і притаювання, хоч би й несвідомі, постає конфлікт віри й недовіри - ним просякнуто чимало есеїв про переклад.

А тимчасом „Енеїда” І. Котляревського, Шевченкові наслідування Біблії і подібні до них спроби доводять, що ціла низка жанрів, проміжних на шляху від перекладу до власного оригінального твору, лише виграє від того, що вказує на джерело, власне - на інтертекстуальність... Між крайнощами маємо чималий діапазон градацій, позначених драматичним протиборством і балансом функцій, по суті - й визначених самою їхньою колізією.

6. Слід зважити на те, що перекладачі часто керуються в роботі не до кінця усвідомленими цілями й мотивами. Такі нечіткі й неосмислені, але потужні творчі імперативи-рушії і не опредмечуються словом інакше, як через текст перекладу, - тлумач не ділиться ними з оточенням, не формулює їх логічно навіть самому собі. Він осягає їх лише дією - лише тоді, коли відчуває опір матеріалу і докладає зусиль у самому процесі праці. Втім, замислитися над тим, що вело його голос, його перо, він може потім, коли про плід його спонук, старань, мук і осяянь судять користувач і критика. І все-таки майстри перекладу оприлюднюють у друці свої переробки доволі рідко, а чернетки, тобто власну лабораторію, нищать нещадно, з тією затятою немилосердністю, що її ніяк не пояснити виключно скромністю, - тому зазвичай єдина й остаточна редакція тексту як документ дії лише інтригує багатьма своїми загадками.

А тимчасом очевидною є потреба надати творчому чуттю та інтуїції чітких формул осмисленого досвіду, який можна шліфувати й передавати у спадок початківцям.

У цьому розумінні цінним орієнтиром стає навіть спрощений перелік того, що перекладач спроможний досягти своєю працею, - вступні оглядини того фахового потенціалу, який надає сенсу знаряддям майстерні. До речі, такий реєстр „вузликів для запам'ятовування” новачкам не завадить перекласти всіма доступними їм мовами.

А з ним - і свідчення відомих особистостей про відкриті ними можливості перекладу, взявши до уваги,

а) що їхні узагальнення ступенюються від філософії до буденних потреб,

б) що, знову-таки, ці зерна істини вирощені особисто, зросли з практики історично й мають далі лягти на конкретний ґрунт,

в) що формалізація творчого досвіду - це не апріорний взірець стратегії, а тим паче не рецептура натхнення.

Й.-В. Ґете в нотатках до „Західно-східного дивану” дав взірець методології, а надто історизму, міркуючи про три епохи і три роди перекладів: „Перший знайомить нас з чужими країнами в міру наших понять і уявлень про них: цій меті найкраще служить скромний прозовий переклад... У наступну епоху ми намагаємося, перекладаючи, перенестися в чужоземні умови, а, по суті, тільки присвоюємо собі чужі думки і почуття і хочемо їх висловити по-своєму - за допомогою своїх думок і почуттів. Таку епоху хотілося б назвати пародійною в первісному значенні цього слова...”. Нарешті „ми прагнемо створити переклад, ідентичний оригіналові, переклад, який не замінює оригіналу, але принаймні претендує на те, щоб бути використаним замість нього. Цей рід перекладу (націлений, як сказано далі, на „зближення чужого зі своїм” - В. Р.) спершу викликав найзапекліший опір: адже перекладач, який неухильно дотримується оригіналу, більшою або меншою мірою відходить від оригінальності своєї нації, і таким чином виникає щось третє, до чого ще повинен дорости смак читацької маси, обмеженої своїм національним світовідчуттям... В будь-якій літературі всі три епохи не раз повторюються і повертаються, і всі три роди перекладів зустрічаються одночасно” (переклав О. Кундзіч [19]).

„Перекладати щось з іноземної мови для покращання пам'яті й стилю”, - записав собі в щоденнику 23-літній Л. Толстой [20].

І. Франко вбачав завдання перекладу в тому, щоб знайомити народ з вершинами людського духу, ширити просвіту, піднімати рівень культури, плекати мистецтво слова. „Добрі переклади важних впливових творів чужих літератур у кождого культурного народу, починаючи від старинних римлян, належали до підвалин власного письменства”, - підкреслював великий реформатор і енциклопедист у статті „Каменярі. Український текст і польський переклад. Дещо про штуку перекладання” (опубл. 1912 р.) [21].

Кожну свою або чиюсь перекладацьку працю І. Франко оцінював конкретно, крізь призму нагальних потреб.

Услід за Г.-Є. Лессінгом і В. Бєлінським кидав непрямий високозлітний клич „У нас нема літератури!” і власною версією Ґетевого „Фауста” (1882) прагнув „роздути той пекучий, але благодатний вогонь - бажання правди і добра”, що його розпалив сам Ґете [22]. Задум збірки „Поеми” (1899), що її відкривали твори давніх Вавилону та Єгипту, окреслив так: „Передача чужомовної поезії, поезії різних віків і народів рідною мовою збагачує душу цілої нації, присвоюючи їй такі форми і вирази чуття, яких вона не мала досі, будуючи золотий міст зрозуміння і спочування між нами і далекими людьми, давніми поколіннями” [23]. Виклавши по-німецькому 20 шедеврів Т. Шевченка та українські пісні, митець, безперечно, мав на оці пропагувати самобутню поетику, заявити про свій народ, утвердити Україну. Принципово й вимогливо ставився І. Франко до перекладів як редактор і критик. Свідомо дбав про норму і розмаїття мови. А особливо зважав на зміст, тобто вибір оригіналів і вірність автору. Переорюючи межі порозуміння, про свій труд сказав: „Я старався присвоювати нашому народові культурні здобутки інших народів і знайомити інших з його життям” [24].

Одначе звернімо увагу на такий факт: з польської та німецької мов статті І. Франка для його 50-томника перекладено (ще й адаптовано до сучасніших норм слововжитку), а з російської, що друкувалися в іншій імперії, - ні. З чого б це? Чому класика не впустили в рідну мову, обмеживши право особистості і її голосу одне на одного? Чому виставили поліглота за білінгва? Що стоїть за цим винятком, а точніше - за звичними для підросійської України валуєвсько-сусловським утиском і привілеєм?..

М. Рильський 1937 року, коли в одежі українського слова разом вийшли солідні фоліанти О. Пушкіна „Вибрані твори” (у 2-х томах), „Вибрана проза” та „Євгеній Онєгін” (у його ж, М. Рильського, віртуозному тлумаченні), відзначав: „Тепер смішно було б доводити всім зрозумілу істину, що українські переклади Пушкіна конче потрібні. Це, по-перше, спосіб наблизити пушкінську спадщину до широких мас нашого народу, які думають і говорять українською мовою, - отже, значить, переклади є трамплін до дальшого ознайомлення з творчістю Пушкіна в оригіналі; а по-друге, який це прекрасний спосіб вигострити свою мовну зброю, піднести українську мовну культуру на вищий щабель розвитку! Переклади Пушкіна на українську мову збагачують, отже, українську мову, українську поезію, літературу взагалі. Ми певні, що поети, перекладачі, працюючи над перекладами з Пушкіна, відчували, як при тяжкому, але й радісному шуканні словесного еквівалента, - а коли й не еквівалента, то хоч паралелі пушкінському оригіналу, - як вони поширюють свій власний творчий світогляд, удосконалюють свої власні творчі засоби” [25].

Примітно, що за сім десятиліть відбулася переоцінка ваги означених М. Рильським функцій перекладу, які сьогодення акцентує інакше, додаючи до них ті, які наш класик і не згадував. Зокрема, значних нових українських перекладів прози О. Пушкіна ми не бачимо, - його ж вірші тлумачаться поетами в основному задля вправи й творчого турніру. Нема й гучних перевидань української пушкініани. Останньою помітною подією в літературному житті була поява 1969 року „Лірики” в серії книжок-мініатюр „Перлини світової лірики”, а коли судити за вищим критерієм - 4-томника „Твори” в 1953-1954 роках. Усе це - наслідок зміни не так ставлення до генія, як мовної ситуації в Україні. У книжці „Практика перекладу” 1968 року С. Ковганюк підсумував досвід тлумачення по-українському прози О. Пушкіна, М. Лермонтова, М. Гоголя, О. Герцена, А. Чехова, І. Тургенєва, Л. Толстого, О. Толстого, М. Шолохова, С. Злобіна, додавши список 24 використаних ним для розбору перекладів [26]. Хто читає тепер ці версії? Чи багатьох вони приваблюють? Неймовірним на початку ХХІ століття видається такий факт: ще зовсім недавно - на відстані людського півжиття - понад дві третини українців в Україні до російської мови не признавалося. В усьому СРСР за даними переписів населення її як другу на 1970 рік опанувало тільки 36,3% українців, а вже 1979 року - 49,8%, 1989 року - 56,2%. Рідною її так само визнавала дедалі більша частка українців у СРСР і людності в Україні [27]. За таких темпів штучна „інтернаціоналізація” на сьогодні майже завершилася стараннями незалежної держави: мову Росії в нашому краю будь-хто зрозуміє, тож декому її цілком доволі: іншою вже й не звертається. Та й навіщо, коли такий стереотип поведінки культивує телебачення, не забезпечуючи перекладу?.. Віднедавна цей процес супроводжується не менш прискореною англізацією ключових царин: ЗМІ, реклами, торгівлі, культури, науки, техніки, освіти тощо. Чого варті самі лише комп'ютер та Інтернет! В бібліотеці Києво-Могилянської академії тепер 40% книжок - англійською мовою. Серед них і переклади.

Ясна річ: двомовність (чи багатомовність) створює специфічні умови для перекладу. Білоруський теоретик В. Рагойша слушно зауважує, що вона знижує інформаційно-ознайомчу функцію перекладу, підвищуючи роль інших [28]. До них належать розкладка змісту, відтінювання, актуалізація, усотування нових значень, гра синонімічних форм, самовираження, стильовий експеримент тощо. Текст оригіналу один і тим обмежений - варіантів перекладу, причому повноцінного, може бути багато чи й безліч. Поле взаємодії варіантів надає їм певних переваг над оригіналом.

7. Очевидно, що вимоги до перекладу - не те саме, що його дієвість чи фактична „споживча” цінність. Нігілізм і скепсис щодо можливостей перекладу не в силі здолати іншу всюдисущу крайність - надмірні очікування. А тому сполука „перекладач повинен” у фаховій літературі стала від заклинань ледве не ідіомою: модальність дієслова тут давно перейшла на іменник. Рожеве розуміння обов'язку часто відвертає від самої природи явища, його парадоксів, того, що ж насправді діється в перекладі, чим ця праця здатна прислужитися.

Відомо: перекладачеві негоже поліпшувати твір. Цей припис - аксіома, але він не розкриває естетики й аксіології перекладу. Якщо перекладачі, на думку Ґете, - це „клопітливі свахи, які на різні лади розхвалюють нам красуню, обкутану ледь прозорим серпанком, розпалюючи непогамовану жагу до оригіналу” [29], то й сам автор оригіналу здатний викликбти інтерес до того, як його перекладено. А його автентичний почерк - прихиляти до тих чи інших прочитань і мистецтва урізноманітнювати способи вираження. Переклад може мати вартості, яких годі шукати в першотворі. Може зняти павутину віків з першотвору. Може вивищитися над ним силою виразності, залишаючись вірним йому і правдивим, - коли сама мова розкриває обійми назустріч вже оформленій думці, надаючи перекладачеві вигоди, яких не міг мати автор. Гріх відмовити Феніксу поезії, коли він сам приймає те, що до фактури вірша аж проситься, хтиво лине, невідчепно пристає: глибшу асоціацію, переконливіший епітет, різкіше протиставлення, точніший синонім, місткішу метафору, стисліший фразеологізм, милозвучніший перегук, розкутіший синтаксис, влучнішу риму тощо. Тим-то трапляються випадки [30], коли сам автор відзначає неабиякі набутки перекладу і навіть віддає йому перевагу над власним твором. Той самий Ґете зачудовувався своїм свіжим французьким „Фаустом” і свідчив, що „Герман і Доротея” йому більше до душі в перекладі латиною. „Фауст”, наголошував Ґете, „був зачатий у похмурій стихії, його дія відбувається в моторошній, хоч і різноманітній обстановці, однак завдяки французькій мові, від якої усе прояснюється й робиться приступнішим для ока й розуму, він виглядає погіднішим і виразнішим” [31].

8. Варто пам'ятати, що переклад здатний служити меті, яку перекладач зовсім не ставив собі або й не міг передбачити. Так буває, зокрема, через тривалий час або в третій країні. Як зазначалося, з перекладів теж багато перекладають, за ними відновлюють втрачені першоджерела, вивчають мову оригіналу або самого перекладу. Примітно, що прикладами з перекладів І. Франка, Лесі Українки, П. Тичини, М. Рильського, М. Бажана та багатьох інших класиків ілюструються статті в наших словниках. Деякі студенти навіть примудряються складати домашнє читання з іноземної мови, пробігши очима „Сагу про Форсайтів” Д. Голсуорсі в перекладі О. Тереха, про що останньому, либонь, і не снилося... Є цілі, які перекладач приховує, принаймні не надто афішує, а є й вельми резонансні, що ними на людях зручно прикриватися. Так, у багатомовному СРСР творчі потреби й осяяння тлумачів мали увінчуватися гаслом „дружби народів”, яка передбачала цілковите розчинення й зникнення народів-друзів, але спершу - взаємне зближення шляхом обміну вартостями, процідженими крізь ідейне сито. Переклад має виміри економічні (він може годувати не тільки перекладача, а й країну), політичні (він пропагує, недарма ж французи мають в Україні програму видання своєї літератури „Сковорода”), правові й моральні (захист авторства і плагіат існують і тут), статусні. Бувають переклади заробітчанські, (не)актуальні, канонічні, авторизовані, прохідні на певний рівень, наприклад, схвалені до друку, удостоєні премій чи високого випробування портфелем Г. Кочура... За лихоліття переклади служили способом висловити власний біль, езоповими натяками і кличем до сокири, оберталися репресіями проти перекладачів, вилежувалися по шухлядах через те, що їх довго не друкували, піддавалися цензурі, спаленню й публічному ганьбленню.

Воістину, на що здатний переклад - вічна загадка для людського розуму, який сам, за влучним висловом А. Шлеґеля, може тільки одне - перекладати.



ЛІТЕРАТУРА:

1. Радчук В. Навіщо потрібен білоруський Пушкін // Сузір'я. - Вип. 26. - Київ,1987, с. 251-259.

2. Рагойша В.П. Проблемы перевода с близкородственных языков: Белорусско-русско-украинский поэтический взаимоперевод. - Минск, 1980. - С. 17-31; Радчук В. Концепция функционально-эстетического равнодействия // Теорія і практика перекладу. - Вип. 1. - Київ, 1979. - С. 47-48; Радчук В. На жертовнику мистецтва // “Хай слово мовлено інакше...”. - Київ: Дніпро, 1982. - С. 19.

3. Гете И.В. German Romance / Пер. С. Герье. // Гете И.В. Собрание починений: В 10 томах. - Т.10. - Москва, 1980. - С. 412.

4. Гете Й.-В. Поезія і правда: Збірник / Упоряд., пер. Б.М. Гавришкова. - Київ, 1982. - С. 87.

5. Копанев П.И. Вопросы истории и теории художественного перевода. - Минск, 1972. - С. 73.

6. Мандельштам О.Э. Разговор о Данте. - Москва, 1967. - С. 27.

7. Цит. за: Копанев П.И. Названа праця. - С. 78.

8. Радчук В. Переклад - рушій чи гальмо? // Теорія і практика перекладу. - Вип. 17. - Київ: Вища школа, 1990. - С. 26-31; Радчук В. Глобалізація і переклад // Всесвіт. - 2002. - № 5-6. - С. 134-136.

9. Кундзіч О. Творчі проблеми перекладу. - Київ, 1973. - С. 21.

10. Радчук В. Забобон неперекладності (Чи під силу мові Тараса переклад цитат?) // Всесвіт. - № 1-2. - 2000. - С. 166-170.

11. Гете Й.-В., Цит. праця. - С. 58.

12. Рецкер Я.И. Теория перевода и переводческая практика. - Москва,1974. - С.63-75; Рецкер Я.И. Плагит или самостоятельный перевод? (Об одной судебной экспертизе) // Тетради переводчика. № 1. - Москва, 1963. - С.51-52.

13. Гумилев Н. Письмо о русской поэзии // Аполлон, 1914. - № 5. - С. 42.

14. Кашкин И. Для читателя-современника: Статьи и исследования. - Москва, 1977. - С. 469.

15. Савов К. Художественият превод като естетическа задача // Изкуството на превода. - Сборник 1. - София, 1976. - С. 129-139; Радчук В. Перевод как отражение и эстетическая задача // Теория и практика перевода. Вып. 13. - Киев, 1986. - С. 48, 40-50.

16. Словник української мови. В 11 томах. Т. 10. - Київ, 1979. - С. 653.

17. Словник іншомовних слів. Укл. С.М. Морозов, Л.М. Шкарапута. - Київ, 2000; Словник іншомовних слів: 23 000 слів та термінологічних сполучень / Укл. Л.О. Пустовіт та ін. За ред. Л.О. Пустовіт. - Київ, 2000.

18. Філософський словник / За ред. В.Ф.Шинкарука. - Київ, 1973. - С. 563-564.

19. Кундзіч О. Цит. праця. - С. 259-262.

20. Русские писатели о переводе (XVІІІ-XX вв). - Ленинград, 1960. - С. 525.

21. Франко І. Зібрання творів у 50 томах. Т. 39 - Київ, 1983. - С. 7.

22. Франко І. Там само. Т. 26. - Київ, 1980. - С. 155, 160.

23. Франко І. Там само. Т. 5, - Київ, 1976. - С. 7.

24. Франко І. Там само. Т. 31, - Київ, 1981. - С. 309.

25. Рильський М. Мистецтво перекладу. - Київ, 1975. - С. 135-136.

26. Ковганюк С. Практика перекладу (З досвіду перекладача). - Київ, 1968. -

27. Население СССР. Численность, состав и движение населения. 1973: Статистический сборник. - Москва, 1975; Население СССР. По данным Всесоюзной переписи населения 1979 года. - Москва, 1980; Население СССР. 1987: Статистический сборник. - Москва, 1988; Национальный состав населения СССР. По данным Всесоюзной переписи населения 1989 года. - Москва, 1991.

28. Рагойша В.П. Цит. праця. - С. 39.

29. Гете Й.-В., Цит. праця. - С. 97.

30. Лейтес А. Парадоксы переводческого искусства // Актуальные проблемы теории художественного перевода. - Т. 2. - Москва, 1967. - С. 319-323.

31. Гете Й.-В., Цит. праця. - С. 92.