Погляди В. Гнатюка на розвиток освіти в Західній Україні в кінці ХІХ - на початку ХХ століття

В умовах національного культурно-державного відродження України теоретичного і практичного вирішення вимагає проблема розвитку освіти. У цьому контексті невипадковим є значний інтерес до питань шкільництва, становлення вищої освіти в Україні в кінці ХІХ - на початку ХХ ст., в час національного відродження.

У зв`язку з цим важливе значення мають концептуальні погляди визначних діячів України щодо становлення освіти в досліджуваний період, певний досвід розвитку шкільництва та вищої освіти. Дана проблема цікавила багатьох представників вітчизняної науки. Та з особливою увагою поставився до неї відомий вчений-українознавець Володимир Гнатюк. Він народився 9 травня 1871 року у с. Велеснів (тепер Монастириського району Тернопільської області). Після закінчення Станіславської вищої гімназії вступив на філософський факультет Львівського університету [1: 90]. Вчений розпочав свою наукову і громадсько-політичну діяльність на зламі ХІХ - ХХ ст.ст., коли завершувався процес формування сучасної української нації, а український національний рух вступив у свою найвищу стадію, політичну, і в умовах наближення розпаду Російської та Австро-Угорської імперій, що розчленували живе тіло цієї нації, поставив на чергу дня питання про відновлення власної незалежної держави. Наукове й усе духовне, а великою мірою і громадсько-політичне життя Галичини тоді було позначене незаперечним впливом Наукового товариства ім. Шевченка, яке відігравало роль наукового і загальнокультурного центру для всієї України, а головні напрямки діяльності його визначали такі могутні постаті, як М. Грушевський та І. Франко. Володимиру Гнатюкові судилося стати в один ряд із цими велетнями духу. За свідченням академіка М. Грушевського, те, що В. Гнатюк «дав українській нації, творить великий і вічно пам`ятний монумент його любови до українського народу та його наукового дослідження» [2: 189]. Що ж є визначальним у наукових здобутках В. Гнатюка, присвячених проблемам українознавства? Насамперед, це:

закладена змалку любов до рідного слова і рідного народу та його творчості, а також уміння ставитися до цієї творчості, як до чогось святого;

навчання з його своєрідною внутрішньою атмосферою і глибокими народними традиціями;

оточення у Науковому товаристві ім. Шевченка, приклад самовідданої і титанічної праці своїх старших колег;

високопатріотичне розуміння В. Гнатюком необхідності створення власної національної науки.

Діяльності В. Гнатюка притаманні широкий діапазон і багатогранність. Не було жодної вагомої ділянки культурного та громадсько-суспільного життя, в яких він безпосередньо чи опосередковано не брав би участі. І треба відзначити, що серед такої багатющої діяльності академіка важливе місце займає питання розвитку освіти в Західній Україні вказаного періоду. Торкаючись цього питання, В. Гнатюк з гіркотою зазначав, що в Галичині, Закарпатті, Буковині народ «мало або й зовсім не просвічений, полишений сам собі на волю без ніякого проводу інтелігентних людей» [3: 3]. Значна кількість народних шкіл у Галичині існувала лише на папері, вони були фактично не українські, а переважно польсько-українські, за винятком незначної частини більше класових шкіл у містах. Немає зовсім українських виділових, фахових, рільничих шкіл, учительських семінарій, реальних вищих шкіл, за винятком 4 гімназій, але це крапля в морі «порівняно до числа руської людності» [3: 3-4].

Конкретний аналіз стану освіти в Західній Україні дозволив В. Гнатюкові зробити висновок, що «ніякий нарід не упосліджений так у шкільництві в Австрії, як русини» [4: 119]. Австро-польські шовіністи всіляко перешкоджали розвитку українських шкіл, висували і відстоювали наївні аргументи: некультурність українців, гайдамаччина, брак вчителів, племінна ненависть й антагонізм. Вони потрібні їм для того, щоб для молоді польської національності відкривати більше гімназій. Тому з них виходить «найбільше польської інтелігенції, вона … не допускає до ніякого, найменшого, національного розвитку» [4: 120]. Протидіяти цьому можна і треба шляхом заснування українських приватних гімназій з обов`язковим поступовим переведенням їх на державний кошт.

Не кращі справи в галузі народної освіти були і на Буковині. Хоч українці становили більшість населення краю (як і в Галичині), та «в шкільництві покривджені вони як галицькі русини» [5: 195]. Так, за станом на 1897 - 1898 роки, на Буковині всього було 349 шкіл: з них українських 147 з 276 класами, волоських 137 з 301 класом, мішаних 73 з 291 класом. Дітей шкільного віку на один клас припадало: українських - 143, фактично вчилося - 97; волоських - 105, фактично вчилося - 77; німецьких - 69, фактично вчилося - 52. Волохи і німці мали значно більше класів, ніж українці, і на них припадало значно менше дітей. Звідси цілком зрозуміло, що менша кількість учнів у класах «більше причиниться до корисної науки, ніж коли класи переповнені» [5: 195].

Володимир Гнатюк неодноразово підкреслював велике значення «рідного шкільництва», бо іншомовне - чуже українській нації і «причиняється тільки до денаціоналізації» [7: 201].

Опираючись на міркування знаних педагогів А. Дістервега і К. Ушинського, він зазначав, що найкращим способом виховання є національне. Вчений звертав увагу на те, що в російській Україні нема шкіл з українською мовою навчання і національною літературою. Ті книжки, які дозволяє уряд, діти або зовсім не розуміють, або розуміють неправильно. Вони насичені «фальшивою історією», «святим писанням», «політичними статтями, писаними в честь царя» [7: 8]. Таке навчання не розвиває розумових здібностей дітей, а ще більше їх псує.

Школа російській Україні, завданням якої є пропаганда «самодержав`я, православ`я, народності», вчить дітей «гордувати свою мову», а запобігти цьому може лише «зворушенням мас народних просвітою», і станеться це тоді, коли українська інтелігенція «повернеться до мови й духу своєї нації» [7: 9].

Вивчення української мови в середніх школах, викладання нею різних предметів надзвичайно важливе з точки зору національності, воно сприятиме оволодінню кожним учнем літературних норм рідної мови. Проте ця справа поставлена в школі погано. Часто учень, що володіє літературною мовою, в школі псує її і після закінчення навчання не вміє правильно писати, висловлюватися. Спричинено це тим, що вчителі ґрунтовно не вчать, бо самі добре не знають та використовують недосконалі підручники [8: 408-409]. Для вивчення рідної мови треба використовувати твори письменників, написані літературною мовою, граматики і словники, але головним джерелом її засвоєння повинна стати народна словесність, яка містить «невичерпну копальню» для кожного, хто хоче пізнати українську мову в усіх її відтінках [9: 343]. Для повного вивчення усної словесності в середніх школах треба створити для учнів спеціальний підручник, який містив би найяскравіші зразки всіх її жанрів та народних говірок. Тільки ґрунтовне засвоєння народної творчості в школі, на думку вченого, приведе до зміни хибного погляду, що вона не може дати інтелігентові ніякої духовної поживи, бо вийшла з такого низького і темного середовища, де культурній людині нема чого шукати, нема чого вчитися.

Поряд з цим В. Гнатюк ставить у приклад перші повністю українські середні школи, які виникли в останній чверті ХІХ ст., першою серед яких була Львівська академічна гімназія, переведена на українську мову в 1864 - 1878 роках. З 1887 р. почалося переведення на українську мову викладання у Перемиській гімназії. Згодом засновано ще українські гімназії в Коломиї, Тернополі і Станіславі, і близько 1910 р. в краї числилися 5 українських державних гімназій та одна філія, а в двох польських - Бережанській та Стрийській - було відкрито паралельні українські класи [10: 294].

Торкаючись вищої освіти, В. Гнатюк зазначав, що Львівський університет повинен бути українським, з викладанням українською мовою «відповідно до потреб українсько-руського населення Галичини» [11: 111]. На підтримку своїх слів вчений описував боротьбу за український університет у Львові, кульмінацією якої став демонстративний вихід з нього у 1902 році близько 600 українських студентів і перехід на навчання в інші вузи. Перипетії цієї боротьби стали темою серії спеціальних статей В. Гнатюка на сторінках «Літературно-наукового вісника» та «Slovanskeho Psehledu». У них він підтримував справедливі вимоги українських студентів щодо заснування власного університету, зазначаючи, що згадана студентська демонстрація «виросла в поважну культурну справу з незвичайно великим і далекосяжним значенням політичним», оскільки із заснуванням університету змінилося б ставлення до українців, котрих тоді вважали «хлопською» нацією, яка «в культурнім життю не має ні голосу, ні значення», що «за університетом пішли б інші культурні здобутки, які пхнули б нас на широку струю загального життя цивілізованих народів та в недовгім часі зрівняли б нас із ними в кожнім напрямі» [12: 170]. На підтвердження слушності цього автор наводить аргумент, який висунули студенти, що за умов, коли в австрійській державі один університет припадає на кожні 1,5 млн. німців і 1,5 млн. поляків, то 3,5 мільйони русинів мусять мати хоч один свій університет [11: 113]. Як відомо, досягти виконання згаданої вимоги українцям не вдалося до кінця існування Австро-Угорської імперії.

Менш складною бачить В. Гнатюк проблему українських кафедр у новоствореному (1875) Чернівецькому університеті, де перша з них - мови і літератури - почала функціонувати з часу його заснування. Очолювали її спочатку Г. Онишкевич, згодом С. Смаль-Стоцький. Пізніше було відкрито ще дві на богословському факультеті, і тим самим їх число на початку ХХ ст. доведено до трьох [10: 298].

Доля так розпорядилася, що В. Гнатюку безпосередньо в школі довелося попрацювати дуже короткий час. Після закінчення у 1897 році Львівського університету він отримав посаду вчителя гімназії, але вже через рік був змушений відійти від педагогічної діяльності, і як виявилося пізніше, назовсім. Причиною цього послужив той факт, що дирекції школи не сподобалася надмірна активність молодого вчителя, яку він проявив, ставши одним із організаторів святкування 25-річчя літературної творчості І. Франка. Крайова шкільна рада вирішила перевести В. Гнатюка на роботу до Самбірської гімназії, але на нове місце призначення він так і не прибув, а за порадою М. Грушевського приступив до роботи у Науковому товаристві ім. Шевченка, якому він і присвятив все своє життя.

Незважаючи на відхід від педагогічної діяльності, В. Гнатюк не випускав з поля зору питань галицького шкільництва. З одного боку, таке зацікавлення було притаманне передовій частині інтелігенції Галичини, до якої, без сумніву, належав В. Гнатюк, що розуміла вагу і значення школи та освіти для народу. З другого боку, аналізуючи численні публікації В. Гнатюка на педагогічні теми, в особі його ми бачимо людину, яка не лише проявила певний інтерес до даної проблеми, а й брала активну участь у боротьбі за українську школу.

Великою заслугою В. Гнатюка перед національною школою є те, що він своєю наполегливістю, кипучою енергією зумів зацікавити народних вчителів, які працювали у всіх куточках краю, до активної етнографічної практики. На них він поклав особливі надії, оскільки вони щоденно перебували в гущі народу і мали змогу до найменших подробиць вивчати його життя й проникати в усі потаємні куточки його душі. В. Гнатюк виростив славну плеяду вчителів - збирачів різноманітних фольклорних матеріалів. Саме ці люди зробили гідний внесок у розвиток етнографічної думки і народної педагогіки на західноукраїнських землях. Серед них можна назвати Луку Гарматія, Олексу Іванчука, Антона Онищука, Василя Равлюка, Євгенію Бохенську та інших.

Володимир Гнатюк доклав багато зусиль для запровадження української літературної мови, утвердження фонетичного правопису в школах. У низці статей на правописні теми він боровся за чистоту української мови, підкреслюючи її величезне національне значення і гостро критикуючи стан викладання рідної мови в галицьких школах. Вирішальну роль у вивченні учнями мови В. Гнатюк відводив учителям, які, на його думку, повинні бути професіоналами свого предмету, постійно прагнути до вдосконалення своїх знань, активно працювати у наукових товариствах [13: 3-5].

Багатий матеріал щодо історії школи містять статті й замітки В. Гнатюка про стан українського шкільництва. Чи це стосується загальних питань («Русини в школах Галичини», «Народна освіта в числах», «Уваги про галицькі середні школи»), чи йдеться про стан справ в окремих навчальних закладах («Руська гімназія в Тернополі», «Справа українсько-руської гімназії в Станіславі»), всюди автор намагається подати не лише статистику, а робить власний аналіз та з`ясовує причини такого незадовільного становища.

В умовах наступу панівної верхівки Галичини на державні українські школи В. Гнатюк бачив порятунок національного шкільництва в організації приватних шкіл. Низка рецензій, які опублікував В. Гнатюк на шкільні підручники, свідчить про те, що йому була не байдужою і ця надзвичайно важлива проблема української школи. Він завжди вітав вихід нових шкільних книжок, але разом з тим критично оцінював їх зміст, робив слушні зауваження щодо мови викладу, методичної побудови тощо [13: 6-7].

Багато праць В. Гнатюка торкається проблем ролі й місця української мови у слов`янському світі. Як відомо, українська мова на межі ХІХ та ХХ ст.ст. все ще не мала повноправного статусу. На кінець ХІХ ст. українська народна мова в художній літературі пройшла столітній шлях свого розвитку, а також зайняла вагоме місце і почала успішно розвиватися в публіцистиці. Проте не було єдиної літературної мови з огляду на історичне розмежування української етномовної території і через відсутність державності. Тому в цих умовах «мовне питання неминуче перестає бути тільки лінгвістичним, а стає також - і часто насамперед - питанням політичним, соціальним і культурним» [14: 26].

Варто звернути увагу на окремі статті та мовні консультації В. Гнатюка, які вийшли друком у цей період. Чимало уваги в них приділено справі становлення єдиних правописних норм на всіх українських землях. Це ми бачимо в його статтях «На правописні теми», «Три питання нашого правопису, з додатками проф. А. Е. Кримського», «Остатки аориста в нашій мові». Необхідно відзначити, що фольклорні записки В. Гнатюка - це справжня скарбниця української діалектології. Підкреслимо, що великою заслугою вченого на ниві української мови було відкриття ним невідомого науці бачванського говору. Не можна не згадати про В. Гнатюка як перекладача з російської, польської, болгарської літератур. Він перекладав твори Л. Толстого, В. Оркана, Б. Пруса, П. Тодорова та інших письменників.

Володимир Гнатюк як редактор відомих українських видань постійно дбав про рівень культурної літературної мови на сторінках часописів. У багатьох рецензіях він оцінював не лише зміст, а й мовне оформлення. Його закиди на адресу мовної культури були іноді гострі, але справедливі. Вчений вважав, що вдосконалювати свою мову кожна людина повинна протягом усього життя. Критикуючи мову підручника для співу автора М. Копка, В. Гнатюк звертав увагу на культуру мови вчителя, адже чистота і досконалість, образність мови педагога - джерело збагачення мови учня. Культурно-мовні погляди вченого не втратили наукового значення і сьогодні. Кілька статей та заміток він присвятив безпосередньо методичним питанням вивчення української мови. Даючи оцінку статті М. Пачовського «Становище й наука українсько-руської мови як викладової в наших гімназіях», В. Гнатюк писав: «Наука мови дуже важка річ, але з нею належить поступати дуже обережно…» [14: 26]. У 1913 році вчений опублікував свою найкращу методичну статтю «В справі науки української мови в середніх школах» [15: 340-346].

Десятки праць присвятив Володимир Гнатюк проблемам шкільництва та освіти в Україні, що стосувалися типів шкіл і вищих навчальних закладів. Неодноразово він підкреслював негативну роль щораз більшої політизації школи в Україні. Вчений часто торкався проблем рівня навчального процесу в школах, шкільних програм, підручників. Водночас В. Гнатюк вважав необхідним поряд з історією, математикою і фізикою, мовою та літературою широко вивчати у школі народознавство.

Ґрунтовний аналіз освітньої справи в Західній Україні дав змогу В. Гнатюку пересвідчитися у її незадовільному стані та прийти до висновку, що потрібно «піднести українське шкільництво до того ступеня, на якому воно стоїть в інших культурних народів» [16: 201]. Ця думка залишається актуальною і тепер, вона ніби сказана про сучасну українську школу, яка шукає шляхи перебудови й оновлення.

Безперечно, сьогодні в умовах реформування національної школи погляди та творчість В. Гнатюка з питань розвитку освіти мають практичне значення. Багато його ідей, висловлених свого часу, досить важливі і знаходять своє місце в концепції української школи. Наукова спадщина В. Гнатюка відкриває широкі можливості для всебічного ознайомлення з народною культурою, звичаями, на чому і буде базуватися виховання учнівської та студентської молоді.