Лінгвокогнітивна реалізація прагматики адресата в англомовній прозі

І.А. Бехта

Лінгвокогнітивна реалізація прагматики адресата в англомовній прозі

Автор статті розкриває лінгвокогнітивні аспекти прагматики адресату англомовної художньої прози. Аналізуя лінгвістичні моделі комунікації, важно враховувати лінійні та нелінійні підходи до їх структури. Постмодерністський текст трансформується у різновид інтерактивного художнього твору, в якому читач стає одним із персонажів. Автор робить висновок, що текст містить конкретні прагматичні параметри: адресант, комунікативні інтенції, адресат, перлокутивний ефект.

Сприйняття й інтерпретація художнього тексту охоплює сприйняття та трансформацію складної ієрархії кодів, рівнів і систем комунікації, що пов'язано із закономірною потребою різних прочитань тексту [1, 7-8]. У теорії декодування акцент перенесений на приймальну сторону процесу комунікації - на рецепцію. Інші елементи комунікації також можливі, але розглядаються з погляду читача. Процес естетичного впливу на читача і результат його сприйняття є власне продуктом художньої співтворчості автора-письменника і читача, бо завдяки участі останнього визначаються закономірності соціального функціонування твору і здійснюється його вихід у реальний світ. Тому художній текст не може бути позбавленим прагматичної визначенності. Йому (текстові) так само, як буденному людському спілкуванню, властиві такі прагматичні параметри, як автор мовлення, його комунікативне спрямування, адресат і пов'язаний з ним перлокутивний ефект [2, 356-367; 1, 2].

Процес комунікації при читанні літературного твору відбувається за схемою автор-письменниктекстадресат. Проте процес на цьому не зупиняється, а повертається у зворотному порядку: адресаттекставтор-письменник. В обох випадках сполучною ланкою між письменником і читачем є текст. Звернімо увагу на те, що текст є зовнішнім виявом внутрішньої ідеї, задуму автора-письменника [3, 69-70]. Тому цільове спрямування залежатиме від прагматичного спрямування та комунікативних інстанцій автора-письменника. Сам же літературний твір є однією з форм діалогу автора-письменника з читачем з одного боку, а з іншого - будь-який текст є сам собою ще й внутрішньою діалогічною фігурою. Навіть зовнішньо монологічне мовлення є прихованою формою діалогу. Звідси процес осмислення художнього твору - це складна інтеракція між мовленням, текстом і суб'єктивними асоціаціями читача.

Відтак основними чинниками формування художнього світу є автор-письменник і автор-наратор [4, 91; 5, 15; 6, 226-230]. Перший з них поєднує низку конкретних понять: автор-письменник, автор-стиль, внутрішній автор, автор-ідея. Інший - тип наратора, що залежить від авторської стратегії викладу, є безпосереднім функціональним засобом побудови художнього світу. Співвіднесеністю обох смислових інстанцій зумовлюється механізм перебігу нарації, сюжетно-композиційна структура твору, врешті - форма художнього викладу. Важливою ланкою у формуванні комунікативного світу твору є читач, який активно ангажується в цей процес, надає художньому світові неповторних ознак. Читачів у реальності насправді багато, але у просторі художнього твору вони між собою не зустрічаються. Читач (інакше адресат) - учасник акту текстової комунікації, до якого спрямований мовленнєвий продукт - текст.

Художня нарація відрізняється від усного мовленнєвого дискурсу тим, що вона не передбачає повноцінної комунікативної ситуації з повноцінним мовцем і синхронним адресатом.

(1) «Think of this - that the writer wrote alone, and the reader read alone, and they were alone with each other.» [1, 471].

Цей приклад з роману А. Байєтт (Possession, 1991) ілюструє мовленнєву інтеракцію автора і читача у текстовій комунікації, кожен з яких - як автор, так і читач, комунікують через медіум текст наодинці. Тому у художній комунікації немає місця ані для власне дейктичних елементів мови, ані для елементів з експресивно-комунікативною орієнтацією. Шляхи реалізації співтворчості автора та читача набувають значення в аналізі кореляції письменницького задуму з читацьким сприйняттям. Зацікавленість проблемою співтворчості, вперше актуалізована школою О. О. Потебні, з плином часу не зменшилася, а навпаки, посилилася через вивчення комунікативно-прагматичного спрямування художньої літератури. Тоді як В. В. Виноградов виокремлював у художньому творі образ читача [7, 117-220], М. Б. Храпченко запропонував вивчати життя літературного твору в одній площині з історичним буттям читача [8, 29-57]. Г. В. Колшанський у зв'язку з цим зауважує, «що поетичні форми мовної діяльності приховують у собі начало естетичної насолоди саме з цієї причини, що читач змушений «співпереживати» думки і почуття поета через недомовленість у самому тексті, що у суто лінгвістичній інтерпретації означає: індивідуальність використання багатозначності слів і не повністю розкритого контексту для їх однозначної реалізації» [9, 103].

З дією в лінгвістиці антропоцентричної парадигми, яка найповніше розкриває природу людського чинника у різних сиутаціях спілкування, виокремлюють два підходи, пов'язані з адресатом:

1) дослідження функціонування мовних засобів номінації адресата мовлення;

2) вивчення прагматичних рис мовних засобів щоб виявити вплив на адресата [10, 45-56].

Сприйняття художнього тексту - активний процес. У. Еко вважає читача дієвим учасником інтерпретації [11, 4], а В. Ізер зауважує, що «текст є потенціалом впливу, який актуалізується в процесі читання», так що читання є процесом динамічної взаємодії читача і тексту.

У кожному тексті є потенційна часова послідовність, яку читач неминуче повинен поступово осягнути, оскільки навіть малу частину тексту неможливо поглинути відразу [12, 7]. Г. Лерхнер розглядає процес мовної реалізації художніх текстів та особливості формування лінгвістичних параметрів літературного тексту як у процесі його творення, так і виходу його комунікативної взаємодії на одержувача [13, 263]. Таким чином, сприйняття художнього тексту є кінцевою фазою взаємодії у системі «автортекстчитач», водночас художнє сприйняття читача контролює і проектує автор-письменник. Відтак комунікативні проблеми художнього тексту пов'язуємо з розробленням когнітивних і соціальних проблем мовного застосування. Читач має право на свою інтерпретацію смислу художнього тексту. Він вибирає чи відхиляє літературний текст залежно від комплексу соціокультурних, естетичних і ситуативно-психологічних чинників, залежно від своєї належності до певної семіотичної групи і психічного типу.

У психологічному плані сприйняття тексту є процесом синтагматичного другосигнального відображення дійсності, процесом розкриття опосередкованих словами зв'язків, які об'єднуються, осмислюються й узагальнюються і в комплексі приводять до розуміння цілого тексту.

Процес розуміння художнього тексту містить не лише текст як лінгвістичну даність, як матеріалізований продукт творчої діяльності, а й враховує зв'язок тексту з епохою, історичною ситуацією і гіпотетичним читачем. Інакше кажучи, різне сприйняття художнього тексту залежить від часової дистанції між написанням і прочитанням твору, суб'єктивного стану у відповідний момент, переживань [14, 6-7]. В. В. Виноградов наголошує, що «кожне нове покоління читачів може підновити текст по своєму … тобто вкласти у нього свій новий зміст відповідно до культурного розвитку» [15, 9].

Зміни лінгвістичної компетенції чи тезауруса носіїв мови - важливий чинник в орієнтації подальшого розвитку лінгвістичних традицій. Cучасному постмодерністському авторові, зважаючи на складний і багатовекторний характер адресованості художнього твору, доводиться враховувати мінливі соціальні запити своїх потенційних читачів [16, 24-26]. У сучасній літературі спостерігається очевидна прагматична спрямованість на реципієнта, на його смак, передбачуваний (гаданий) тезаурус, соціальні потенції [17]. Орієнтація на реципієнта - важливий екстралінгвістичний чиннику системі комунікативної організації тексту, який тісно пов'язаний з лінгвістичними аспектами. Він передбачає постійне врахування адресата мовлення, мислиться як потенційний співрозмовник, що відтворює у своїй уяві, те, що не сказано безпосередньо як автором, так і персонажем.

Аналізуючи лінгвістичні моделі комунікації, важливо розмежовувати лінійний і нелінійний підходи до їхньої будови, які відповідно репрезентують мову. У цьому плані показові дві моделі комунікації: лінійна, чи монологічна модель Р. Якобсона і нелінійна, чи діалогічна модель М. М. Бахтіна. Як у моделі Ф. де Соссюра, функціональний аналіз мови у моделі Р. Якобсона поданий з позицій одного мовця, повідомлення якого повністю залежить лише від його інтенцій і передається в одному напрямі [18, 306-330; 19, 468-472]. Шість функцій мови (емотивна, референційна, поетична, фатична, металінгвальна, конативна) за Р. Якобсоном, відповідають тому, що він називає «шістьма конститутивними чинниками вербальної комунікації» - (адресант, контекст, повідомлення, контакт, код, адресат). Адже коли адресант відправляє повідомлення адресату, повідомлення вимагає контексту, коду і контакту.

Модель комунікації М. М. Бахтіна принципово інша: тут будь-яке висловлювання водночас скероване і вперед, на слухача, немовби передбачаючи майбутню відповідь, і назад, на попереднє висловлювання, будучи реплікою - відповіддю на нього. Висловлювання формується під впливом контексту, воно наповнене контекстуальними «обертонами» і насичене чужими «голосами». Дві основні ідеї М. М. Бахтіна вельми суттєві для розуміння процесу комунікації: по-перше, неодмінною ознакою будь-якого висловлювання є його адресованість, тобто без слухача немає мовця, без адресата немає адресанта; по-друге, будь-яке висловлювання набуває смислу лише у контексті, у конкретний час і у конкретному місці, тобто воно хронотопне [20, 245-280].

Представлена своєрідність комунікативно-прагматичного аспекту у системі автортекстчитач засвідчує функціонування складної системи діалогічних взаємозв'язкі суб'єкта мовлення, основним композиційним способом оформлення яких у тексті є діалогічність. Зв'язок адресант (автор-письменник)адресат (читач) є ключовим у концепції естетичного впливу. Однак, якщо аналог мовця (адресант) простежуємо у всіх жанрах літератури хоч би у редукованій ролі суб'єкта свідомості, то з адресатом (читачем) справа інакша. Розрізняємо внутрішнього адресата (один з персонажів тексту) - нарататора і зовнішнього - читача.

Водночас термінологічний апарат на позначення адресата художнього тексту не позбавлений недоліків. Деякі терміни, зокрема, поняття зовнішнього адресата, іменують як реальний, емпіричний, кінцевий читач, а поняття внутрішнього адресата - текстовий, передбачуваний, імплікований, потенційний, уявлюваний, вигаданий, перший адресат, гіпотетичний читач, гіпотетична модель адресата, фіктивний читач, зразковий читач, комунікативний образ адресата.

Адресат, який частково визначається авторськими наративними стратегіями, є водночас важливим компонентом у з'ясуванні самого автора-наратора. Значної ваги М. М. Бахтін надавав адресату недаремно: «Кому адресоване висловлювання, як той, хто говорить, відчуває і уявляє собі своїх адресатів, яка сила їх впливу на висловлювання - від цього залежить і композиція, і особливий стиль висловлювання» [21, 275]. Н. Д. Арутюнова наголошує, що «… будь-який мовленнєвий акт розрахований на певну модель адресата» [2, 358]. І. Г. Торсуєва, звертаючи увагу на виявлення взаємозалежності тексту як системи та довкілля, зауважує, що «адресат як компонент довкілля завжди присутній у тексті» [22, 67].

Автор-письменник, демонструючи читачеві художній світ власного твору, веде з ним своєрідний діалог, який інколи може мати характер гри. Це особливо прикметно у творах постмодернізму, де автор-письменник може залучати читача до спільного уявлення подій чи прогнозувати їхній перебіг у нарації (приклад 2), спонукати читача подумки згадувати минуле (приклад 4), використовуючи переважно ввічливі форми звертання, кліше на кшталт: We may imagine then, you and I - may we not?, або емфатичні моделі типу You do even think….

(2) «We may imagine then, you and I - may we not? - that she goes on to tell her familiar stranger (with a little help from yours truly, ma'am: “Baylor” the Taler of Behler the Failer) the whole time - straddling story of…» [2, 10].

(3) «You do even think of your own past as quite real; you dress it up, you gild it or blacken it, censor it, tinker with it … fictionalize it, in a word, and put it away on a shelf - your book, your romanced autobiography. We are all in flight from the real reality. That is a basic definition of Homo sapiens.» [3, 87].

Делегуючи у твір наратора, який є виразником «чужої» свідомості, автор пропонує читачеві розгадати, як співвідноситься ця «чужа» свідомість з її власне авторською. Щоразу нараційна стратегія автора-письменника несе в собі певні ціннісні орієнтири для читача. Саме у його, читача, компетенції You could read (4) зіставити кути зору автора-письменника і автора-наратора.

(4) «Over his desk the little print of the photograph of Randolph Ash's death mask was ambiguous. You could read it either way; as though you were looking into a hollow mould, as though the planes of the chooks and forehead, the blank eyes and the broad brow were sculpted and looking out. You were inside - behind those closed eyes like an actor, masked: you were outside, looking at closure, if not finality.» [1, 472].

Прономінальна форма звертання через займенник другої особи You: You were inside, you were outside, you could read, - творчий спосіб поєднання контекстної інтеграції автора (наратора) і персонажа. Прономінальна форма з You - один з основних морфологічних конструктів авторсько-читацьких дискурсних стратегій.

З міркувань паралелізму можна було б подумати, що якщо у рамках літературної комунікації аналогом мовця слугує не автор, а наратор, то аналогом слухача повинен бути не сам читач, а якийсь його представник - нарататор - narratee, the one who is narrated to, as inscribed in the text [23, 57]. Однак, як категорично стверджує O. В. Падучева [24, 216], у такому подвійному дублюванні немає потреби, бо адресатом нарації у комунікативній ситуації наративу є не представник читача, а сам читач, до якого безпосередньо звертається, якого застерігає, якому наказує адресант у текстовій комунікації (приклад 5) (beware the aged critic, beware the nun, beware the man, this man is you, take care, develop, smile, walk on та ін.):

(5) «The man in the Moon is getting younger every year. Your watch knows exactly what time is doing to you: tsk, tsk, it says, every second of every day. Every morning we leave more in the bed, more of ourselves, as our bodies make their own preparations for reunion with the cosmos. Beware the aged critic with his hair of winebar sawdust. Beware the nun and the witchy buckles of her shoes. Beware the man at the callbox, with the suitcase: this man is you. The planesaw whines,whining for its planesaw mummy. And then there is the information, which is nothing, and comes at night.» [4, 494].

(6) «So reader, should you ever find yourself writing about the world, take care not to nibble at the many tempting symbols she [register machine] sets squarely in your path, or you'll be baited into saying things you don't really mean, and offending the people you want most entertain. Develop, if you can, the technique of the pallbearers and myself: smile, to be sure, but walk on and say nothing, as though you hadn't noticed.» [5, 118].

У наведених уривках (5, 6) настанови, застереження читачеві, до якого звертається адресант у комунікативному акті особливо актуалізуються через повтори імперативних форм: наказу develop, smile, walk on та звертання beware підсилених конкретним адресатом thе aged critic, the man, the nun та ін.

Фігура читача виникає в уявленні смислу тексту повсякчас, коли з'ясовується, що наратор, не є останньою інстанцією у його художній композиції. Наведемо для прикладу уривок, де відчувається іронія автора-письменника стосовно нарації.

(7) «Oh, but you say, come on - what I really mean is that the idea crossed my mind as I wrote that it might be more clever to have him stop and drink milk … and meet Sarah again.» [3, 86].

Іронічне ставлення автора до свого наратора - це феномен, який можна уявити як заплановану автором участь читача в інтерпретації тексту. У наведеному прикладі автор активно залучає читача до інтерпретації смислу тексту (oh, but you say, come on), що далі спонукає останнього до формування особистої точки зору.

Аналогічним чином можна підійти до проблеми ненадійного оповідача (unreliable teller) [25]. Фігура оповідача повинна перебувати в постійній опозиції до вражень, які формуються у процесі читання. А сам читач піддається впливу співгри процесу творення ілюзій та їхнього руйнування, яка перетворює читання у природній процес відтворення [19, 361]. У сучасній художній прозі, особливо постмодерністській, багато думок, роздумів представлено у завуальованій формі, приховано, подано натяком. Автор-письменник дає змогу проникливому читачеві розгадати численні таємниці художнього життя персонажів. Таким чином, читач виступає гарантом зв'язності у тексті модерністської та постмодерністської літератури [24, 217], де з приводу текстів з «порушенням механізму зв'язності» мовиться, що у них «закладено кілька інтерпретацій, які у деталях залежать від читача» [26, 441], зокрема у наведених нище прикладах, де через ризоматичність, кліпоїдний характер, лабіринтизацію викладу автор-письменник наголошує на своєму викладі, мотивує і декларує свою точку зору.

(8) «So far, so good: but (here comes our story) it wasn't Sindbad the Sailor who made that final voyage.» [2, 13].

(9) «From her absence in my story's wrap-up, its narrator concludes, we may infer that old Scheherazade achieved her narrative end. Okay?» [2, 573].

(10) «But I am a novelist, not a man in a garden - I can follow her where I like? But possibility is not permissibility.» [3, 85].

У першому реченні узагальненність інформації містить анонімне here comes our story, у другому і третьому - Its narrator concludes, I am the novelist, це натяк на анонімних нараторів. Наведені приклади - вияв нової практики письма постмодернізму, яким є пастиш. Він (пастиш) прийшов на зміну пародії, став своєрідною формою самопародії та самоіронії, коли письменник спочатку розчиняє свою свідомість в іронічній грі цитат і алюзій, фрагментує її, а згодом повертається у текст, нагадуючи читачеві (через лабіринтоподібні схеми згаданих мовних засобів) про свою присутність.

Викладене засвідчує ефективне використання тактики безпосереднього втягування читача у гру постмодерністського тексту, що стає принципом побудови тексту та інструментом повного контролю над читацькою уявою та читацькими фантазіями. Сам постмодерністський текст трансформується у різновид інтерактивного художнього твору в якому читач стає одним із персонажів. Найефективнішим різновидом гри автора з читачем є спроба залучити читача до спільного процесу пізнання базових людських цінностей. Таке намагання заангажувати читача, за нашими спостереженнями, засвідчує особливу стратегію вибудування комунікації з читачем через текст. Динамічною моделлю для реалізації цієї стратегії, без сумніву, є одна з найдавніших традицій та авторських технологій вплітання в структуру тексту звичайної розмови з читачем. Саме така традиція є невичерпним джерелом інтимізації взаємостосунків автора і читача і потребує подальшого лінгвістичного дослідження.

SUMMARY

The article deals with the linguistic and cognitive realization of the addressee's pragmatics in the English fictional prose. The author considers the linguistic models of communication in a postmodernist text paying attention to the linear and nonlinear approaches of the model structures. Postmodernist fiction transfers into interactive fictional literature where the reader becomes one of the characters. The author concludes that the text, being the key means of secondary communication, possesses definite pragmatic parameters such as an addresser, communicative intention, an addressee and perlocutionary effect.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Bortolussi M. & Dixon P. Pscyhonarratology. Foundations for the Empirical Study of Literary Response. - Cambridge: CUP, 2003. - 304 p.

2. Арутюнова Н. Д. Фактор адресата // Известия АН СССР. Серия л-ра. и яз. - 1981. - Т. 40. - № 4. - С. 356 - 367.

3. Diengot N. The Implied Author once again // Journal of literary semantics. -1993. - Vol.22 -No.1 - P. 69 - 70.

4. Rogers M. F. Novels, Novelists, and Readers. Toward a Phenomenological Sociology of Literature. - Albany: State University of New York Press, 1991. - 324 p.

5. Всемирная энциклопедия: философия / Главн. науч. ред. и сост. А. А. Грицанов. - М.: АСТ. Мн.: Харвест, Современный литератор, 2001. - 1312 с.

6. Сouturier M. Textual Communication. A Print-Based Theory of the Novel. - L. & N. Y.: Routledge, 1991. - 251 p.

7. Виноградов В. В. О языке Л.Н. Толстого // Литературное наследство. - М., 1939. - Т. 35 - 36.

8. Храпченко М. Б. Время и жизнь литературных произведений // Художественное восприятие. - Л.: Наука, 1971. Сб. 1. - С. 29 - 57.

9. Колшанский Г. В. Контекстная семантика. - М.: Наука, 1980. - 148 с.

10. Нестеров А. П. О некоторых аспектах обозначения адресанта и адресата речи в современном португальском языке // Лингвистический статус разговорной речи и методика ее преподавания: Сб. науч. тр. МГПИИЯ им. М. Тореза. - М., 1986. - Вып. 273. - С. 45 - 56.

11. Eco U. The Role of the Reader: Exploration in the Semiotics of the Texts. - Bloomington, London. - 1979. - VIII. - 273 p.

12. Iser W. The Implied Reader: Patterns of Communication in Prose Fiction from Bunyan to Beckett. - Baltimore, 1972/1974.

13. Lerchner G. Sprachform von Dichtung: Linguistische Untersuchungen zu Funktion und Wirkung literarischer Texte. - Berlin; Weimar: Aufbau Verlag, 1984. - 263 S.

14. Колегаева И. М. Онтология языкового сообщения как единицы вербальной коммуникации // Язык и культура. Вторая междунар. конф. Тезисы. - К.: Видавничий дім Д. Бураго, 1993. - Ч. 1. - C. 6 - 7.

15. Виноградов В.В. О теории художественной речи. - М.: Высш. шк., 1971. - 240 с.

16. Киченко О. Ситуація постмодернізму / постпостмодернізму і смислові домінанти жанру роману // Вісник Черкаського ун-ту. Серія «Філологічні науки». - 2003. - Вип. 49. - С. 24 - 29.

17. Караулов Ю. Н. Русский язык и языковая личность. - М. Наука, 1987. - 263 с.

18. Якобсон Р. Лингвистика и поэтика // Структурализм «за» и «против» / Сб. ст. Пер. с англ., франц., нем., чешск., польск., и болг. яз. Под ред. Е. Я. Босина и М. Я. Полякова. - М.: Прогресс, 1975. - С. 193 - 231.

19. Антологія світової літературної критичної думки ХХ ст. / За ред. М. Зубрицької. - 2-е вид., доповнене. - Львів.: Літопис, 2001. - 832 с.

20. Бахтин М. М. Эстетика словесного творчества. - М.: Исскуство, 1979. - 423 с.

21. Бахтин М. М. Вопросы литературы и эстетики. - М.: Художест. лит-ра, 1975. - 504 с.

22. Торсуева И. Г. Детерминированность высказывания параметрами текста // Вопр. языкознания. - 1986. - №1. - С. 65 - 74.

23. Prince G. A Dictionary of Narratology. - Aldershot: Gower Publishing Company Ltd., 1988. - P. 12.

24. Падучева Е. В. Семантические исследования (Семантика времени и вида в русском языке; Семантика нарратива). - М.: Школа «Языки русской культуры», 1996. - 464 с.

25. Booth C. W. The Rhetoric of Fiction. - Chicago: Univ. of Chicago Press, 1961. - 455 p.

26. Майенова М. Р. Теория текста и традиционные проблемы поэтики // Новое в зарубежной лингвистике. Лингвистика текста. - М., 1978. - Вып. 8. - С. 425 - 442.

ДЖЕРЕЛА ІЛЮСТРАТИВНОГО МАТЕРІАЛУ

1. Byatt A. S. Possession. -- L.: Vintage, 1991.

2. Barth J. The Last Voyage of Somebody the Sailor. -- N.Y.: Anchor Books, 1992.

3. Fowles J. The French Lieutenant's Woman. -- Triad, Granada, 1980.

4. Amis M. The Information. -- L.: Flamingo, 1996.

5. Barth J. The Floating Opera. -- N.Y.: Avon Library Book, 1968.