Значення або мовний смисл у розрізі займенникової семантики

Наталя ТЕСЛЕНКО

аспірант кафедри української мови

Донецького національного університету

Значення або мовний смисл у розрізі займенникової семантики

У роботі розкривається динаміка розвитку наукових поглядів щодо місця займенникових слів у частиномовній системі, з'ясовується неоднорідність понять «значення» і «смисл» на прикладі семантики займенників у вимірі сучасного розвитку філологічної науки. Вияскравлено основні напрями дослідження мовознавців від функціональності до смислу.

Ключові слова: вказівність, заступальність, анафора, кореферентність, дейксис, референційність, референційно-семантичні розряди, актант, значення, конструкт, квантор, смисл, смислова класифікація, мовленнєво-мисленнєвий процес, вихідний займенник.

Займенник одна з найбільш своєрідних у семантичному плані груп слів. Складність та „невловимість” їх семантики призвела до створення принципово різних концепцій займенникового значення. Ми намагалися систематизувати та узагальнити деякі ідеї, наукова цінність яких, на нашу думку, є безумовною, визначити спрямованість подальших досліджень.

Починаючи з ХХ століття, розповсюджується думка щодо неоднорідності граматичних категорій займенників, а тому обґрунтовується можливість розподілу займенників між іншими частинами мови (див. [Пешковский 1956]; [Мигирин 1978]; [Откупщикова 1978]; [Вихованець 2004] та ін.), відома також спроба виділити займенники в окремий лексико-семантичний тип слів, до складу якого В.В.Виноградов зараховував лише предметно-особові займенники та похідні від них, оскільки ця частина займенників «залишається поза системою живих граматичних класів», а близькість до іменників «не змогла стерти в цих словах граматичної своєрідності, притаманної особливому класу займенників», інші ж розподілив між частинами мови, як таку частину займенників, що «злилася з категоріями прикметників, прислівників, сполучників, часток» [Виноградов 1972, с.255].

Необхідність дослідження зумовлено в першу чергу тим, що зі зміною наукових теорій у ХХ ст. постала необхідність вияскравити зміни в поглядах на семантичну своєрідність займенникового класу слів.

Для того, щоб обґрунтувати необхідність самостійної займенникової категорії, слід розкрити особливість займенникової семантики як такої, що має право на «самостійність». У еволюції поглядів семантичної особливості займенникового класу слів першим кроком стало визначення такої функції, як вказівність. Займенники, на думку дослідників, «не називають, а вказують» і, таким чином, визначаються як вказівні слова (К.Бругманн, К.Бюлер та ін.), «шрифтери» (О.Есперсен, Р.Якобсон).

Недолік цього підходу виявляється в тому, що відповідно до буквального значення терміна «вказівний» - саме займенниками слід би було вважати тільки вказівні. Навіть якщо уточнити формулювання, визначивши вказівку як посилання на конкретний мовленнєвий акт (дейксис), то до власне займенників зараховуватимуться поряд із вказівними ще тільки особові, зворотний, відносні, тоді як питальні, заперечні, неозначені займенники залишатимуться поза рамками цього класу [Крылов 1989, с.6]. Крім того, термін «вказівка» для характеристики семантичної функції займенників не підходить… не можна приписувати всім займенникам вказівність, якщо ми виділяємо групу займенників вказівних» [Зарецкий 1940, с.18].

Друга спроба знайти узагальнювальну семантичну ознаку полягала в дослідженні такої функції займенників, як заступальність [Блумфилд 1968, с.247; Исаченко 1965, с.166]; займенники - це «заступальні слова», їх основна функція - «заступальна» [Откупщикова 1964, с.72]; «субститути» [Киприянов 1989, с.49].

Існують два види заступання - парадигматичне та синтагматичне. Відношення займенників до всього широкого класу мовних висловлень, які можуть стояти в тій самій позиції, одержало назву парадигматичне заступання. Заступання, за якого займенник розглядається щодо свого антецедента, називається синтагматичне заступання [Крылов 1989, с.6]. У першому випадку явище одержало назву дейксис, у другому - анафора.

Проте «парадигматичне заступання» притаманне не тільки займенникам, але й будь-яким повнозначним словам, які належать до певного лексико-граматичного розряду й розглядаються в їх відношенні до інших слів того ж розряду.

Синтагматичне заступання так само неможливо вважати відмінною рисою займенників, оскільки воно вважається первинним лише для анафоричних займенників (вказівних, зворотного, відносних, займенників 3-ої особи), а особові і кванторні залишаються поза цією функцією.

Перша і друга спроби на могли стати остаточними, оскільки предметом дослідження виступали функції займенників, а не їх значення. Визначити семантичну своєрідність займенникового класу слів уможливлюється лише через вияскравлення саме значення займенників.

Спрощення об'єктів мовного дослідження, що певний час переважало в лінгвістиці, з метою їхнього аналізу за допомогою залучення точних методів призвело до висунення на перший план такого вивчення семантики, за якого значення ототожнюється з умовами істинності вживання певного знака. Тож наступна спроба знайти притаманну для всіх займенників семантичну рису ґрунтується на аналізі реалізації займенника в акті мовлення. За цим підходом вважається, що в значення займенника входить його роль, яку він виконує в певному акті мовлення. Оскільки займенник у порівнянні з іншими частинами мови не має «речового» змісту, то «займенникові слова мають певні значення, структура яких складається з елемента вказівності й ознак, що відображають характеристики явищ із погляду їх співвіднесеності з мовцем» [Вихованець 2004, с.186]. Значення слова представлено у вигляді характеристик, які в мовленні при використанні знака приписуються актанту ситуації або ситуації загалом.

Референційні розряди відповідають таким принципам:
1) займенники, що характеризують предмет об'єктивної дійсності за допомогою покликання на конкретний мовленнєвий акт (на його учасників, на мовленнєву ситуацію або на саме висловлення), або
2) займенники, що характеризують предмет, вказуючи на нього, точніше на його денотативний статус. Саме з цих протиставлень висувається можливість розглядати займенники як семантичну єдність. За першим критерієм займенники утворюють розряд дейктичних (у широкому смислі) [Крылов 1989, с.8]; анафоричних і дейктичних у відносно чіткому розмежуванні [Падучева 2004, с.133]. За другим критерієм виділяється розряд займенників, «який виражає денотативний статус (кванторні займенники)» [Падучева 2004, с.134].

Пропонована спроба визначення займенникового значення дає підстави стверджувати, що займенники являють собою семантичний клас слів, в лексичне значення яких входить вказівка на той чи інший тип референції «денотативний статус» [Крылов 1989]; «займенник і взагалі займенникові елементи мови - це головні засоби референції» [Падучева 2004, с.10]. Це підтверджує інтуїцію традиційної граматики, яка завжди відстоювала єдність класу займенників як безпосередню очевидність. Звернення до референційних аспектів висловлення показало, що займенники, не постаючи граматичним угрупованням слів, утворюють, проте, лексико-семантичний клас слів, єдність якого зумовлено його принциповою роллю в здійсненні референції: це слова, в значення яких входить або покликання на акт мовлення, або вказівка на тип співвіднесеності висловлення з дійсністю [Падучева 2004, с.10].

Розглянемо референційні типи займенників. Займенники підрозділяються на два типи: І - займенники, що вказують на акт мовлення, ІІ - займенники з вказівкою на денотативний статус, або кванторні.

Серед займенників першого типу можна виділити дейктичні
(у вузькому розумінні) та анафоричні.

Дейктичні займенники відсилають до учасників певного мовленнєвого акту або до мовленнєвої ситуації. Так, особові займенники 1-ої та 2-ої особи звернені на слухача чи мовця в певному мовленнєвому акті, вказівні звернені на об'єкт, на який направлений вказівний жест мовця, реальний чи уявний. Усі дейктичні займенники спрямовані на екземпляр, тобто на визначений референт.

Анафоричні займенники - займенники, що відсилають до висловлення або тексту, до складу якого вони входять. Здебільшого це відсилка до передтексту - «власне анафора», «ретроспективна регресивна анафора», «реприза», на відміну від більш рідкісного випадку відсилки до посттексту - «катафори», «проспективної прогресивної анафори», «антиципації» [Ожоган 1998; Крилов 1989]. Смислове джерело, перший член анафоричного відношення, до якого відсилає ананфоричний займенник, називається антецедентом цього займенника, другий - анафором.

Анафоричні займенники поділяються на кілька референційно-семантичних розрядів: займенники 3-ої особи, зворотний, відносні. Розподіл займенників за розрядами зумовлений не тільки особливостями референції, а й своїми синтаксичними характеристиками. Займенники 3-ої особи не висувають, як правило, ніяких синтаксичних вимог до антецедента. Зворотний займенник характеризується обмеженнями на синтаксичний зв'язок з антецедентом: відсилає до суб'єкта того предиката, якому підпорядкований займенник. Відносні займенники поєднують анафоричну функцію з вираженням підпорядкування підрядного речення, до складу якого вони входять, головному. Як анафоричні, тобто для виконання анафоричної функції, можуть вживатися й вказівні займенники. Межа між анафоричними і власне дейктичними нечітка [Крылов 1989].

Поняття «анафора» і похідні від нього поняття «анафоричний займенник», «анафорична відсилка», «анафоричний зв'язок» і т.ін. мають давню історію. Ядерною проблемою цього явища є «принцип кореферентності».

За співвіднесеності займенника зі своїм антецедентом виникає поняття кореферентності/некореферентності.

Кореферентність - у простому випадку - це відношення між займенником та його антецедентом, за якого і займенник, і його антецедент співвідносяться з одним і тим самим предметом об'єктивної позамовленнєвої дійсності.

О.В.Падучева вважає, що анафоричний зв'язок може бути некореферентним: «Не виражають кореферентності вказівні займенники, які ідентифікують якісні характеристики (такий)» [Падучева 2004, с.137]. Принцип кореферентності є фундаментальним, оскільки відображає зміст анафори як мовного феномену, а численні випадки «анафори без кореферентності» можна зняти за рахунок уточнення поняття кореферентності. Більшість складних випадків у інтерпретації анафоричних одиниць виникає там, де порушується взаємооднозначне співвідношення між текстом і смислом. Усвідомлення цього факту призвело до появи в лінгвістиці тенденції розглядати кореферентність не як відношення між елементами тексту, а як відношення між елементами смислу, анафоричні одиниці за такого підходу розглядаються як один із засобів кодування в тексті відношення кореферентності.

О.В.Падучева на матеріалі займенників 3-ої особи наводить приклади, в яких констатує порушення кореферентності, проте ці приклади швидше за все свідчать про те, що автори намагаються представити кореферентними ті ситуації, які об'єктивно такими не постають [Селивёрстова 1988, с.38]; заперечення наявності конкретного індивіда, який би відповідав конструкту певного індивіда, та займенник відносяться до того ж самого денотата, тобто в цьому разі до конструкта члена певного класу: У нас ще немає доказів існування цього явища, але вони з'являться при подальшому дослідженні. Заперечення наявності конкретного індивіда - доказів не свідчить про відсутність кореференції із займенником вони, оскільки заперечується наявність конструкта, а не сам конструкт, а якщо конструкт існує, то займенник вони й індивід, який задовольняв би дескрипцію докази, відносяться до того самого денотата, тобто в цьому разі до конструкта члена класу докази. Так само можна розглянути ще один приклад, для якого характерне явище кореферентності, проте О.В.Падучева заперечує цей факт: Хто обраниця Жана Маре і чи існує вона взагалі - невідомо. Денотат іменної групи обраниця Жана Маре - конструкт, який відповідав би даній дескрипції. Займенник вона має той самий денотат. Таким чином, підтверджується кореферентність першої і другої частини речення, оскільки в першій частині ставиться питання про те, хто відповідає даному конструкту, в другій частині - чи відповідає хто-небудь йому взагалі (див. [Селивёрстова 1988]).

Другий тип займенників - займенники з вказівкою на денотативний статус, або кванторні.

Семантична структура речення може бути представлена у вигляді композиції предиката і групи аргументів (актантів). Центральним у цій системі є поняття квантифікації, тобто ступеня входження класу будь-якого з аргументів до класу предиката. Квантифікація може бути абсолютною (Всі учасники конференції зареєструвалися) або відносною (Деякі учасники конференції зареєструвалися), стверджувальною (Всі учасники конференції зареєструвалися) або заперечною (Ніхто з учасників конференції не зареєструвався). Семантичні показники, які відповідають тому чи іншому ступеню входження аргументу до сфери предиката, називаються кванторами. Виділяються наступні референційно-семантичні розряди, які виражають денотативний статус: 1) займенники невизначеності ( наприклад, якийсь), які відсилають до об'єкта, який невідомий мовцю; 2) слабовизначені (деякий), які відсилають до об'єкта, який відомий мовцю, але невідомий слухачу; 3) екзистенційні (який-небудь), які не індивідуалізують об'єктів; 4) універсальні (всякий), які вживаються в твердженнях, що стосуються всіх об'єктів певного класу; 5) заперечні (ніякий), які вживаються в реченнях, що заперечують наявність певної якості у всіх об'єктів будь-якого класу; 6) питальні займенники, які, крім власної функції, висловлюють також іллокутивну функцію питання [Падучева 2004, с.134].

Незважаючи на таку «табличну» класифікацію, займенники все одно не вдається чітко розмежувати за поданими розрядними значеннями. Такий прагматичний погляд на природу існування займенників і така прагматична класифікація не може цілком розкрити саме значення займенника, а тому й задовольнити лінгвістів, які намагаються знайти спільну семантичну ознаку та довести правомірність існування цього класу слів, оскільки знову, як і при перших двох спробах, значення зводилося до функціональності. Це відбувається ще й тому, що термін «прагматика» має надзвичайно широке вживання, він ще не одержав достатньо чіткої інтерпретації і тлумачиться різними лінгвістами по-різному (див. [Степанов 1981]). Нечіткість, коливання в уживанні терміна значною мірою зумовлені тим, що розмежування семіотики, запропоноване Ч.Моррисом [1983], на семантику, синтактику й прагматику не повністю відповідає природі й сутності мови перш за все тому, що в рамках цієї класифікації не визначено місця вченню про значення (семантика в теорії Ч.Морриса - це вчення про відношення мовних знаків до об'єктів дійсності, а не власне значення) [Селивёрстова 1988, с.30].

Якщо прийняти трактування прагматики як науки, що вивчає «поведінку знаків у реальних процесах комунікації» [Арутюнова, Падучева 1985, с.3], то в сфері її ведення опиняться всі мовні знаки, в умовах їх вживання, і займенники в цьому смислі не будуть відрізнятися від інших слів. Якщо віддати перевагу вужчому трактуванню поняття прагматики і вважати, що вона має справу з тими додатковими явищами, які виникають в умовах вживання мовного знака, і водночас незалежні від його значення, то займенникова семантика не відноситься до числа подібних явищ [Селивёрстова 1988, с.31].

Референційна (прагматична) класифікація має певні недоліки. По-перше, визнається нечітка межа між анафоричними та власне дейктичними займенниками, по-друге, анафоричний зв'язок виражається не тільки займенниками, анафоричний зв'язок - це відношення, яке виникає між словами у висловленні або в тексті, коли смисл одного слова або висловлювлення містить відсилку до іншого, за відсутності синтаксичного зв'язку, по-третє, не можна повністю ототожнювати значення займенників та їх функціонування в мовленні, оскільки функціонування походить від значення, а тому некоректно частину від цілого видавати за ціле та порівнювати перше і друге. Розглянута референційно-семантична класифікація займенників не повністю розкриває і можливості питальних займенників.

Мовознавці погоджуються з тим, що значення питального займенника - проблема складна не тільки на рівні тексту, а й на рівні самих займенників [Падучева 2004, с.232; Майтинская 1969, с.215].
У традиційному мовознавстві виокремлюють питальні й відносні займенники, цей розподіл відбувається на логіко-ситаксичному рівні. «Питальні займенники: хто, що, який, чий, котрий, скільки. Вони містять питання про особу, предмет, ознаку, належність і кількість предметів…»; «Відносні займенники. Якщо перелічені питальні займенники приєднують підрядне речення до головного, тобто виступають як сполучні слова і є співвідносними словами до іменника чи займенника головного речення, тоді вони стають відносними займенниками» [СУМ 2001, с.165].

У курсі «Сучасна українська літературна мова» за заг. ред. І.К. Білодіда автор статті «Займенник» І.Я.Матвіяс поєднує питальні і відносні займенники в один розряд: «Питально-відносні займенники становлять групи іменникового (хто, що) і прикметникового типу (який, котрий, чий)… Одні й ті ж займенникові слова, що належать до питально-відносних, виражають запитання про предмети, якості, належність і кількість або вказують на зв'язок підрядного речення з якимсь членом головного речення. У першому випадку - це питальні займенники, у другому - відносні. Питальні займенники не позначають якихось осіб, предметів, явищ, ознак, а тільки вказують, що вони повинні бути названі і спонукають співбесідника назвати їх» [СУЛМ 1969, с.271]. Автор статті, проголошуючи питальні і відносні займенники членами одного розряду, з'ясовує різницю їхньої референційної семантики, але суперечність навіть за такого погляду на ці займенники не зникає, оскільки належність до одного розряду не знімає різниці у їх референційному значенні. Така двозначність породжується традиційним уявленням про семантику й систему мови взагалі, точніше про функціонування в системі мови і в системі мовлення. На рівні саме мови питальні і відносні займенники не мають якісної різниці. Але на рівні синтаксису зв'язного тексту додаються референційні ознаки, які є ілюстраторами розбіжності в значенні цих займенників. Межа між питальними й відносними займенниками існує на синтаксичному рівні, оскільки відносність займенників реалізується у складнопідрядному реченні, а питальні займенники вказують на денотат і не вимагають для себе якихось особливостей синтаксичної будови. Відносні займенники, реалізуючи власне анафоричну функцію, повинні мати антецедент. Питальні займенники передбачають існування об'єкта з певними якостями й сигналізують про те, що мовець, який не спроможний ідентифікувати або характеризувати об'єкт, спонукає адресата допомогти йому в цьому. Функціональне призначення питальних і відносних займенників різне, оскільки перші є засобом запиту інформації, другі - служать для зв'язку частин складнопідрядного речення. Проте межа між питальними і відносними займенниками стирається в складі підрядних речень непрямих питань; у цьому випадку апеляція до адресата відсутня, а нездатність ідентифікації або характеризації об'єкта приписується вже не мовцю, а суб'єкту пропозиційної установки, яка вводить це непряме питання (Ми не знаємо, що робиться нині) [Крылов 1989]. Спроба розв'язання проблеми кваліфікації питально-відносних займенників була зроблена Є.М.Сидоренко (див. [Сидоренко 1990]): «Відносні займенники характеризуються контамінацією властивостей прономінативів і сполучників і через це, на нашу думку, повинні бути виведені за межі займенників».

Звичайно, перед нами постає питання, чи займенник є тільки вказівкою на спосіб представлення (тобто констатація відсутності значення в системі мови) або є засобом характеризації денотата, що свідчить про наявність значення.

Займенники не можна визначити лише як слова, значення яких зводиться до вказівки на відношення учасників комунікації до акту мовлення. Розглянемо займенник «я». Якби значення цього займенника зводилося б тільки до вказівки на відношення учасників в акті мовлення, тоді тотожним значенням було б значення висловлювання автор даних слів. Проте це не так, оскільки через певні традиції займенника «я» уникають, замінюючи його на подібні висловлювання. Ця стилістична функція ґрунтується саме на різниці у значеннях цих мовних засобів. Значення займенника «я» полягає в характеризації учасника події як індивіда, особистості і складає основну відмінність «я» від представленого мовного засобу. Загалом особові займенники характеризують мовця або слухача як індивіда.

У мовознавстві існує погляд, що «займенникові слова звичайно позбавлені лексичного значення, тому що вони поза ситуацією, контекстом не відображають, не називають жодних об'єктів навколишньої дійсності… [значення] у займенникових слів - змінне, повністю залежне від контексту» [Вихованець 2004, с.185]; «Слово-назва - самодостатній для досягнення референтної означеності знак. Слово-вказівка - знак, який забезпечує референтну означеність за підтримки контексту і реальної ситуації. Отже, слово-назва, референтом якого є клас однорідних предметів, а не одиничний представник класу, виконує свою відображальну функцію самостійно. Слово-вказівка для виконання відображальної функції потребує підтримки контексту і ситуації» [Мигирин 1978, с.32]. Є.М.Сидоренко визначає «прономінальний» спосіб відображення дійсності, за якого слово не має «речового» змісту. Семантика займенникових слів тлумачиться у співвідношенні з повнозначними частинами мови: «Своєрідність займенникових слів полягає у тому, що вони заступають відповідні частини мови, стаючи лексико-семантичними еквівалентами іменників, прикметників, числівників або прислівників» [Вихованець 2004].

Проте денотативне призначення мовного знака полягає в тому, щоб повідомляти щось про явища, описувані у висловленнях. Займенники співвідносяться з цілими денотативними полями (хто? - запитання про будь-яку особу, я - характеризує будь-яку особу як індивіда й адресата мовлення з погляду його одиничності). Займенники задають той чи інший рівень характеризації актанта ситуації, тому цілком можливо говорити про наявність лексичного значення займенників, але вони не містять у собі інформації, що відповідає цьому рівню представлення. Замість цього вони або відсилають до того елемента контексту, або ситуації, який може додати якісь відомості, або вказують на несуттєвість цих відомостей або відсутність їх у мовця. Ця інформація не належить самому значенню, а тому її мінливість у різних актах мовлення не свідчить про мінливість самого значення. «Різниця між значенням і денотатом полягає не стільки в їхній «матеріальній» природі, скільки в тому, що виступає як об'єкт опису, а що - як засіб, за допомогою якого цей об'єкт описується. У значенні займенника денотатом виступає конструкт, узагальнення» [Селивёрстова 1988].

Якщо розглядати власне значення займенників, тобто ту інформацію, яку займенники передають про свій денотат (референт), то легко побачити, що це значення не залежить ні від контексту, ні від ситуації: в «характеристику», яку займенники дають актанту ситуації, може входити вказівка, наприклад, на ту роль, яку даний актант відіграє в акті мовлення, проте сама ця вказівка не змінюється від контексту або ситуації. Навпроти, якщо розглядати ті додаткові конкретні знання, які необхідні для ідентифікації денотата, скажімо, - встановити час, визначений прислівником зараз, у якомусь окремому випадку його вживання, то можна побачити, що значення займенника змінюється залежно від контексту і ситуації [Селивёрстова 1988, с.9].

Така опозиційність у поглядах спричинена традиційним розмежуванням сфери мови і сфери мовлення. І знімається під синкретичним кутом зору - способом розгляду цих просторів (мови і мовлення) за умови рівноправ'я.

Характерною рисою представників різних поглядів є розшарування займенникової семантики. «Займенникові слова мають певні значення, структура яких складається з елемента вказівності й ознак, що відображають характеристики явищ із погляду їхньої співвіднесеності з мовцем» [Вихованець 2004]; Розуміння займенникового значення відбувається «за горизонталлю» і «за вертикаллю». «За вертикаллю» визначається категорійне значення, тобто співвіднесеність з іменником, прикметником, числівником, прислівником, «за горизонталлю» - семантичний розподіл займенників відбувається на основі розрядового значення, тобто закріпленістю знака за певним змістом об'єктивної дійсності [Сидоренко 1990]. Так, займенник він має розрядове значення предметно-особової вказівності та категорійне значення - предметність (без диференціації на істоту та неістоту), співвідносну з іменником.

Співвіднесеність категорійного значення займенників зі значенням предметності, ознаки предмета, кількості та ознаки ознак ґрунтується на визначенні місця займенникового класу слів в системі частин мови. Є.М. Сидоренко визначає займенниковий клас «поперечним», який обслуговує повнозначні частини мови, і знаходиться не на одному рівні з іншими частинами мови, а вздовж їх, що символізує семантико-функціональну основу виділення займенникового класу слів [Сидоренко 1990].

Ще однією особливістю даного підходу є розташування займенників «за горизонталлю», яке представляє собою займенниковий ряд, вершиною кожного з яких є питальний займенник, оскільки саме він має здатність виступати як протичлен в опозиції: питальні - позитивні займенники. Приклад займенникового ряду з верхівкою хто: хто, я, він, вона, воно, вони, той, цей, будь-хто, хтось, дехто, кожний, всякий, інший. Таким чином, Є.М. Сидоренко визначає різноспрямовану семантику займенників.

Спроба подати займенникове значення у вигляді двокомпонентної структури належить О.М.Селіверстовій:«В значення входять тільки: 1) вказівка на рівні характеризації; 2) інформація про те, де шукати і чи шукати взагалі недостатні відомості» (див. [Селивёрстова 1988]). Тобто, за О.М.Селіверстовою, у семантиці займенників існують постійні рівні, які не змінюються від висловлення до висловлення, та інші, змінні, які конкретизують перші. Отже, значення займенників має два шари: 1) займенники задають рівень характеризації актанта ситуації, представляють його або як особистість, або як члена класу; 2) займенники вказують, чи можна одержати з контексту або ситуації відомості, які розкривають задану характеристику, і за вказівки на наявність такої можливості містить у собі відсилку до того чи іншого елемента контексту або ситуації, які поповнюють недостатні відомості. Обидві ці частини значення
(і характеризація, і відсилка) достатньо стійкі.

Під терміном „значення” розуміється спосіб вказівки на денотат, те як денотат буде представлений у його означенні даним мовним знаком. На думку деяких вчених, значення займенників не збігається з загальним розумінням значення. Тоді виникає питання: чи універсальне поняття «значення»? Чи воно достатнє для категоризації всієї системи мови?

Синкретичні ознаки, які Є.М.Сидоренко поклала в основу значеннєвої концепції займенника, визначення О.М.Селіверстовою двокомпонентності значення займенників наближають до усвідомлення недостатності поняття «лексичне значення» для визначення всіх особливостей семантики займенників і семантики загалом.

Н.Ю.Шведова розширила поняття «значення» до поняття «смисл», зважаючи не та, що під значенням займенника розуміється конструкт, узагальнення. «Слова разом зі своїм лексичним значенням є лише частиною смислу» (див. [Шведова 1998]).

Ще однією спробою виокремлення займенника в самодостатній клас слів полягає у пошуках мовного смислу. Це стало можливим через зміну кута зору лінгвістичних досліджень другої половини ХХ ст., тобто акцентуванням уваги не на функціональному аспекті мовних одиниць, а на мовленнєво-мисленнєвому процесі, в лінгвістичній інтерпретації - мовному смислі.

Існують різні тлумачення мовного смислу. Прикладом цього є визначення мовного смислу в «Лінгвістичній енциклопедії» [М., 1990].

Поняття відображає загальні й одночасно найбільш сутнісні ознаки предмета чи явища. Значення слова наближене до поняття. Можна сказати, що значення прагне до поняття як до своєї кінечності [Степанов 1975, с.11]. Значення слова відображає загальні й одночасно сутнісні ознаки предмета, що пізнаються в практиці людей. Смисл розглядається як ціле, що створюється сигніфікатом, інтенсіоналом, конотацією, парадигматикою слова [ЛЭ 1990, с.385]. Поняттєві категорії трактуються як смислові компоненти загального характеру, притаманні не окремим словам і системам їх форм, а широким класам слів [ЛЭ 1990: Т.В.Булыгина, С.А.Крылов, стаття «Понятийные категории», с.385].

Достатньо ґрунтовно розглядається концепція мовного смислу в роботі І.І.Мєщанінова, де в термінах «поняттєвих категорій» розглядається такий «мовний зміст», який обов'язково має системне вираження - «мовний вияв» [Мещанинов 1945]; О.В.Бондарко описує мовний смисл за допомогою апарату понять і їхніх дефініцій, куди й відносяться «мовний зміст», «розумовий зміст мови», «поняттєвий смисл», «поняттєві категорії», «мовні семантичні функції» й деякі інші, які узагальнюються в межах «функціонально-семантичних полів» [Бондарко 1978]. На цілісній концепції смислу основана робота І.А. Мельчука, де смисл розуміється як певна інформація (означуване), тобто складне «семантичне представлення», сконструйоване з більш простих одиниць (сем); це означуване передається відповідними мовленнєвими сигналами - те, що означає, - текстовими одиницями: словоформами, словосполученнями, реченнями (див. [Мельчук 1974]). Н.Ю.Шведова розуміє мовний смисл як сполучення в собі певного поняття і власне значення, матеріалізовані в тій чи іншій одиниці мови; вводить поняття «загальна смислова категорія», «частково смислова категорія», які створюють основу смислової системи мови (див. [Шведова 1998]).

Значення займенника містить у собі конструкт, узагальнення, а тому цілком можливе існування поняття займенникового смислу, в який і входить значення. Основою всього займенникового класу слів виступають «вихідні займенники», в яких зосереджені «елементарні і водночас глобальні поняття - про істоту, про предмет (тобто про все неживе матеріальне, а також про все те, що можна уявити собі як деяку чуттєво або розумово сприйнятну реалію), про приналежність, про ознаку, що відкривається, сприймається, приписується або існує, про час (власне час або точки його відліку або умовного спину), про простір (власне простір і його спрямування, початок і межу), про кількість (власне кількість і її міру), лічбу, про обставину, що супроводжує ситуацію або її створює, про саму ситуацію, зовнішню або породжену чиїм-небудь внутрішнім станом, врешті-решт, про пов'язаність ситуацій або обставин за причиною або метою» [Шведова 1998]. Отже, постає нове розуміння займенникової семантики, яке представлене у вигляді мовного смислу.

Таке розуміння відповідає тлумаченню значення як концепту у Ф. де Соссюра, способі представлення позамовного поняття в О.О. Потебні, „наївного поняття” в Л.В. Щерби, „семантичного змісту”, закріпленого за одиницею вираження мовного знака, в О.І. Смирницького і т.ін.

В основі четвертого підходу лежить положення, що значення займенника - конструкт, узагальнення, а значить зумовлено процесом психічної діяльності людини, яка знайшла своє лінгвістичне відображення в мовленнєво-мисленнєвому процесі.

Конструкти, тобто «вихідні займенники», сегментовані засобами самої системи за ознакою «означеності - неозначеності - непредставленості (незнання, неіснування)» Так, у межах самої системи займенників створюються підсистеми, кожна з яких постає як «мала система», яку очолює «вихідний займенник» і яка диференціює його з погляду ступенів пізнання [Шведова 1988]. В основу триступеневого підходу покладений «смисл всеохоплюваності», тобто квантор всезагальності: в одних займенниках він наявний, інші займенники - протистоять своєю зосередженістю, даністю, одиничністю.

О.М.Селіверстова, досліджуючи семантику особових займенників, визначає, наприклад, що займенник «я» визначає індивіда в його одиничності. Вона протиставляє квантор одиничності і квантор всезагальності [Селивёрстова 1988, с.51], проте не вживає термін «мовний смисл» і не покладає ці принципи в основу займенникової семантики.

Система займенників, що характеризується чіткістю та глибиною своєї будови, за своєю природою самодостатня, вона звернена, водночас, до всіх інших класів слів та з ними взаємодіє. «Роль займенників у мові виходить далеко за межі будь-яких граматичних класів... вони означають смисли, що входять до глобальних понять матеріального й духовного світу, поглиблюють, диференціюють, зіставляють і сполучають ці смисли» [Шведова 1998]. Загальний склад займенників розподілений за наступними ділянками системи: 1) вихідні (вершинні) займенники, які означають глобальні поняття буття; 2) займенники, які входять до сегментів вихідних займенників та означають: а) означеність; б) неозначеність, невпевненість в існуванні, можливість; в) непредставленість - неіснування або заперечення існування або незнання; 3) займенники, що означають всеохоплюваність, загальність; 4) займенники, що означають одиничність, виключність; 5) займенники, що позначають власне тільки зв'язок компонентів тексту. Н.Ю. Шведова, так само, як і Є.М. Сидоренко, семантичні ознаки займенників розглядає «за горизонталлю» і «за вертикаллю». Вихідні займенники, проте, не мають лінійної організації: означуваний ними смисл сегментований засобами самої системи за ознакою «означеність - неозначеність - непредставленість». Сама система, початком якої є вихідний займенник, диференціює його з погляду ступенів пізнання. Членування займенників «за вертикаллю» має дві підстави: всередині означеності - на зіставленні граничності, зосередженості та неграничності; всередині неозначеності - на зіставленні потенційної одиничності та потенційної множинності. «За горизонталлю» кожна займенникова ділянка членується за означеністю/неозначеністю. Таким чином, Н.Ю.Шведова уточнює займенникову семантику ознакою означеності/неозначеності.

Проте смисловий підхід Н.Ю.Шведової не враховує важливого, на нашу думку, аспекту реалізації займенникових смислів у мовленні. «Сферою функціонування смислу являється текст: тут мовний смисл представлений в реальному втіленні... всі мовні смисли спрямовані на текст» [Шведова 1998, с.22]. Розглянуті погляди не враховують прагматичний аспект, але він не може залишатися поза увагою дослідження, оскільки всі значення реалізуються саме в мовленні.

Смисл породжуваний концептом або концептами, які у свою чергу є знаннями людини про окремий предмет чи явище. Ці знання цілеспрямовано реалізуються у взаємодії з об'єктивною дійсністю. Основною ланкою концептуальної системи виступає людина, яка здатна сприймати, продукувати інформацію, керуючись певними схемами, програмами, планами, стратегіями. У результаті розумової діяльності створюється система смислів, які відносяться до того, що індивід знає, думає про світ. Концепт є синкретичним явищем, представленим у вигляді ядра і периферії. Перше відображає денотативне призначення займенника, друге - суб'єктивний досвід, прагматичні характеристики. Ядром смислової концепції займенників виступає характеризація актанта ситуації, в яку може входити вказівка, додаткові, конкретні значення, які необхідні для ідентифікації денотата складають периферію.

Приймаючи концептуальність як основу семантичної системи мови, погляд на займенник як частину мови стає незаперечним. Смисли, які реалізує займенник і які можуть уточнюватися, обмежуються співвіднесеними з ним частинами мови, є самодостатніми для функціонування в межах окремої частини мови.

Визначення можливостей поєднання займенникових слів у єдиний клас, спроби з'ясування семантичної однорідності показують розвиток наукової думки в межах вивчення особливостей займенникової семантики. Кожний крок у дослідженнях, зроблений мовознавцями в напрямку вияскравлення функціональних, значеннєвих або смислових ознак займенників, відкривав різнобічність семантичної реалізації цих слів у мові, поглиблював відомості про функціонування займенників у мовленні.

Зважаючи на сучасний вимір лінгвістичної науки, на концептуалізацію семантики мовної системи, необхідне подальше дослідження мисленнєвої діяльності людини у проекції на семантичну «винятковість» займенникового класу слів.

ЛІТЕРАТУРА

1. Арутюнова 1988 - Арутюнова Н.Д. Типы языковых значений: Оценка. Событие. Факт. - М.: Наука, 1988. - 341с.

2. Арутюнова, Падучева 1985 - Арутюнова Н.Д., Падучева Е.В. Истоки, проблемы и категории прагматики // Новое в зарубежной лингвистике. - Вып. 16. - М.: Прогресс, 1985. - С.6 - 32.

3. Блумфилд 1968 - Блумфилд Л. Язык. - М.: Прогресс, 1968. - 607с.

4. Бондарко 1978 - Бондарко А.В. Грамматическое значение и его смысл. - Л., 1978.

5. Бондарко 1996 - Бондарко А.В. К интерпретации понятия «смысл» // Словарь. Грамматика. Текст. - М., 1996.

6. Виноградов 1972 - Виноградов В.В. Русский язык (Грамматическое учение о слове): Учеб. пособие для вузов / Отв. ред. В.А. Белошапкова, Н.Н. Прокопович. - 2-е изд. - М., Высш. шк., 1972.

7. Вихованець, Городенська 2004 - Іван Вихованець, Катерина Городенська. Теоретична морфологія української мови: Академ. граматика укр. мови / За ред. чл.-кор. НАН України Івана Вихованця. - К.: Унів. вид-во «Пульсари», 2004. - 400с.

8. Зарецкий 1940 - Зарецкий А. И. О местоимении // Рус. яз. в шк. - 1940. - №6. - С. 17- 22.

9. Исаченко 1965 - Исаченко А.В. О синтаксической природе местоимений // Проблемы совр. филологии. - М.: Наука, 1965. - С. 159 - 156.

10. Киприянов 1989 - Киприянов В.Ф. О дейктичности коммуникативов // Русские местоимения: Семантика и грамматика: Межвуз. сб. научн. тр. / Ред. кол.: А.Б. Пеньковский (отв. ред.) и др. - Владимир: ВГПИ, 1989. - С. 47 - 51.

11. Крылов 1989 - Крылов С.А. О семантике местоимённых слов и выражений // Русские местоимения: Семантика и грамматика: Межвуз. сб. научн. тр. / Ред. кол.: А.Б. Пеньковский (отв. ред.) и др. - Владимир: ВГПИ, 1989. - С. 3 - 12.

12. ЛЭ 1990 - Лингвистическая энциклопедия. - М., 1990.

13. Майтинская 1969 - Майтинская К.Е. Местоимения в языках разных систем. - М.: Наука, 1969. - 308с.

14. Мельчук 1974 - Мельчук И.А. Опыт теории лингвистических моделей «смысл - текст». - М.,1974.

15. Мещанинов 1945 - Мещанинов И.И. Понятийные категории в языке // Труды Военного института иностранных языков, 1945.

16. Мигирин 1978 - Мигирин В.Н. Гносеологические проблемы знаковой теории языка, фонологии, грамматики. - Кишинев: Штиинца, 1978. - 138 с.

17. Моррис 1983 - Моррис Ч. Основания общей теории знаков // Семиотика. - М., 1983.

18. Откупщикова 1964 - Откупщикова М.И., Филатов С.Я. Система морфологического синтеза для русского языка / Научно-техническая информация. - 1964. - №1. - С.39 - 46.

19. Откупщикова 1978 - Откупщикова М.И. Части речи и местоимения в русском языке // Структурная и прикладная лингвистика: Межвуз. сб. / Отв. ред. проф. А.С. Герд. - Л.: Изд-во Ленинг. ун-та, 1978. - Вып. 1 - С. 48 - 56.

20. Ожоган 1998 - Ожоган В.М. Займенникові слова у структурі сучасної української мови. Дисертація …доктора філологічних наук. - Київ, 1998. - 388с.

21. Падучева 2004 - Падучева Е.В. Высказывание и его соотнесённость с действительностью (референциальные аспекты семантики местоимений). Изд. 4-е, стереотипное. - М. : Едиториал УРСС, 2004. - 288с.

22. Пешковский 1956 - Пешковский А.М. Русский синтаксис в научном освещении. - 7-е изд. - М.: Учпедгиз, 1956. - 511с.

23. Подлесская 1989 - Подлесская В.И. К уточнению понятия «анафора» / Русские местоимения: Семантика и грамматика: Межвуз. сб. научн. тр. / Ред. кол.: А.Б.Пеньковский (отв. ред.) и др. - Владимир: ВГПИ, 1989. - С. 13 - 18.

24. Селивёрстова 1988 - Селивёрстова О.Н. Местоимения в языке и речи. - М.: Наука, 1988. - 151 с.

25. Сидоренко 1990 - Сидоренко Е.Н. Очерки по теории местоимений современного русского языка. - Киев; Одесса: Лыбидь, 1990. - 148 с.

26. Степанов 1975 - Степанов Ю.С. Основы языкознания. Учебное пособие для студентов филол. специальностей пед. ин-тов. - Изд. 2-е, перераб. - М.: Просвещение, 1975.

27. Степанов 1981 - Степанов Ю.С. Имена. Предикаты. Предложения. - М.: Наука, 1981. - 360с.

28. СУЛМ 1969 - Сучасна українська літ. мова: Морфологія / За заг. ред. І.К. Білодіда. - К.: Наук. думка, 1969. - 583с.

29. СУМ 2001 - Сучасна українська мова: Підручник / О.Д. Пономарів, В.В. Різун, Л.Ю. Шевченко та ін.; За ред. О.Д. Пономарева. - 2-ге вид., перероб. - К.: Либідь, 2001. - 400с.

30. Шведова 1998 - Шведова Н.Ю. Местоимение и смысл. Класс русских местоимений и открываемые ими смысловые пространства. - М.: Азбуковник, 1998. - 176с. (38 схем).