Специфіка вияву архетипу в літературному тексті

У художніх творах різних часів та культур постійно народжуються схожі мотиви, образи, сюжети. Послідовність і нескінченність цього процесу забезпечується первісною загальнолюдською системою уявлень про навколишній світ. Засновником психоаналізу, З. Фрейдом, було виявлено, що джерелом багатьох образів сновидінь є первісні ідеї, міфи і ритуали. На думку Ґ. Адлера, такі образи в «колективному неусвідомленому» «існують in potentia, а під впливом людської свідомості перетворюються із потенційних образів у актуальні, тобто в переживання архетипу» [1, с. 214].

Те, яким чином людство на певному етапі своєї історії осмислює архетипи, не тільки впливає на його культурно-історичний розвиток, а й у великій мірі визначає долю цілих народів. Небезпечні модифікації архетипних уявлень призводять до соціальних криз, технічних катастроф, викликають воєнну агресію однієї нації по відношенню до іншої тощо. Кризові стани суспільства відображаються в літературних творах, сюжети, образи і мотиви яких репрезентують особливості «переживання» архетипів у художньому слові.

У даній розвідці маємо на меті окреслити специфіку вияву архетипів у літературному тексті. У статті спираємося на ґрунтовні лінгвістичні дослідження українського вченого О.О. Потебні [2], який поєднував психологічний та лінгвістичний аналіз художнього твору, а також на праці К. - Ґ. Юнґа [3 - 8] та його послідовників - Дж.Л. Хендерсона [9], М. - Л. фон Франц [10], А. Яффе [11], Ґ. Адлера [1], котрі на початку ХХ ст. сприяли інтеграції психоаналітичної концепції «колективного неусвідомленого» в царину літературознавства.

Типові форми уявлень (архетипічні способи розуміння) К. - Ґ. Юнґом осмислюються в таких поняттях як «персона» (уособлення соціальної маски), «тінь» (узагальнення того, що кожна людина боїться і ненавидить у собі), «аніма» та «анімус» (уособлення психологічно маскулинного в жінці і психологічно фемінного у чоловікові), «самість» (архетип цілісності), «мудрий старий» та «мудра стара» (архетипи духу). Оскільки кожне із виділених понять об'єктується в слові, розглянемо цю одиницю мови в контексті лінгвістичної концепції О.О. Потебні про «внутрішню форму» слова [2, с. 160].

Поняття «внутрішньої форми» походить із джерел античної філософії (воно може тлумачитися як одне із значень платонівського «ейдосу») та виступає основним у вченні О.О. Потебні, репрезентуючи трансформацію ідей німецького лінгвіста-філософа В. Ґумбольдта. На думку О.О. Потебні, «внутрішня форма» слова «крім фактичної єдності образу, дає іще знання цієї єдності; вона є не образ предмета, а образ образу, тобто уявлення», яке «має значення не саме по собі, а тільки як форма, у якій чуттєвий образ входить у свідомість; воно - тільки вказівка на цей образ і, будучи не пов'язаним з ним, тобто будучи не пов'язаним із судженням, не має змісту» [2, с. 131-132]. Це формулювання співзвучне одному з юнґівських визначень поняття архетипу: «Архетип… є тенденцією до створення певного мотиву, - уявлення, яке може значно змінюватися в деталях, не втрачаючи при цьому своєї базової схеми» [12, с. 146]. По суті, два вчені - український мовознавець О.О. Потебня та швейцарський психоаналітик К.-Ґ. Юнґ - описують одне явище, користуючись різними системами понять. У наведеному визначенні К.-Ґ. Юнґа поняття «архетип» виступає як тотожне терміну «внутрішньої форми слова», окресленому О.О. Потебнею.

«Внутрішня форма» слова при автоматичному використанні не виявляє генеративної функції. Слово у цьому випадку є комунікативним засобом мови. Натомість, якщо «внутрішня форма» слова активізується, створюється символічне поле, в якому генеруються нові образи і за законами асоціативної гри моделюються символічні системи. Слово стає організуючим, об'єднуючим центром символів і образів, і, починаючи функціонувати як текст символічних систем (архетип), виступає як комунікативний засіб міфу. Оскільки, як зазначає О.О. Потебня, «сама поява «внутрішньої форми», сама апперцепція в слові згущує чуттєвий образ, замінюючи всі його стихії одним уявленням, розширюючи свідомість, повідомляючи можливість руху великим мисленим масам» [2, с. 197], завдяки об'єктивації архетипних моделей у певні поняття, навіть невеликий за обсягом художній твір може передавати величезні смислові масиви.

Друга функція, яку виконує у тексті слово з активізованою «внутрішньою формою», - інтерпретаторська. «Внутрішня форма» слова-архетипу забезпечує інтуїтивне осягнення істини, у той час як його «зовнішня форма» допомагає усвідомити логічні взаємозв'язки між поняттями. Число генерованих «похідних текстів, що є інтерпретаційними варіантами первісного образу, є нескінченною величиною, адже «…наші можливості розуміння кружляють навколо вічного першообразу, і при кожному новому повороті починає блищати нова грань, притаманного йому смислу» [13, с. 46]. Архетипна інтерпретація тексту передбачає виявлення основних організаційних центрів, кодів-слів та їх символічних взаємозв'язків.

Кожен сюжет, образ, мотив художнього твору, що зазнає архетипної інтерпретації, постає в тримірній часовій перспективі - одночасно розглядається з позицій сьогодення реципієнта, позицій того часу, у якому був створений твір, і, нарешті, осмислення сюжету, образу чи мотиву розширюється до рамок вічності.

Спираючись на думку О.О. Потебні про те, що в художньому творі є ті ж самі стихії, що і в слові, - «зміст» (або ідея), який відповідає чуттєвому образу або розвинутому з нього поняттю; «внутрішня форма», «образ», який вказує на цей зміст і відповідає уявленню (яке теж має значення тільки як символ, натяк на певну сукупність чуттєвих сприйняттів або на поняття), і нарешті, «зовнішня форма», у якій об'єктується художній образ» [2, с. 165], - розглянемо архетип як структуру, у котрій теж можна виявити «зміст», «внутрішню» та «зовнішню форми». «Зміст» архетипу в художньому творі визначається засобами, за допомогою яких репрезентується головна ідея. До таких засобів віднесемо конкретні слова-поняття, синтаксичні структури тексту і сам текст. «Внутрішня форма» архетипу в творі «виявляється» завдяки символічним системам, що виконують роль трансформатора в процесі перетворення ідеальних уявлень у конкретні образи, організовуючи художні тексти в певному ритмі. «Зовнішня форма» архетипу об'єктується в мотиви, сюжети і образи художнього твору.

Якщо в тексті літературного твору комунікаційними засобами на синтаксичному рівні є слово, словосполучення, речення, то в архетипній оповіді такими засобами виступають архетип (текст символічних систем), архетипні сюжети, образи та мотиви. Зазначимо також, що наративний текст викладається лінійно: слово - речення - текст, а архетипний - циклічно: архетипний мотив - архетипний сюжет - архетипний образ - архетип - архетипний мотив і т.д. При аналізі архетипних структур художнього твору, слід враховувати той факт, що циклічна архетипна система викладу реалізується в межах лінійного простору тексту (міфологічна оповідь включається до наративної) тільки за умови активізації певного слова-архетипу.

У циклічності міфологічної оповіді закладена потенційна можливість трансформації архетипних мотивів, сюжетів, образів: «психічна форма, що лежить в основі будь-якого архетипного образу, зберігає свій характер на всіх стадіях розвитку, хоча емпірично здатна варіювати нескінченно. Зовнішня форма дерева може з часом змінитися, але багатство і життєвість символа виражається в зміні його значення» [15, с. 239]. Варіативність архетипних образів пояснюється специфікою формування одних і тих же категоріальних уявлень у різних текстах культури. Так філософська категорія матерії в язичництві символічно виражається завдяки образам землі і тварин; категорія ідеального - через образи неба, небесних світил; категорія цілісності в язичницькому культі репрезентується через образ священного шлюбу неба і землі; в християнській релігії - через образ Бога; в аналітичній психології - через образ «самості». Спосіб вираження архетипного образу залежить також від досвіду реципієнта-інтерпретатора, його ментальності, моральних та релігійних поглядів, світосприйняття, фантазії тощо.

Модифікації архетипних образів матерії та духу описано в працях К. Ґ. Юнґа: «Наскільки суттєво відрізняється колишній образ матерії - Великої Матері, - який міг вмістити в себе і виразити глибокий емоційний зміст Матері-Землі. Те ж саме і з духом, який тепер ототожнюється з інтелектом і перестає бути Батьком всього. Він дегенерував до обмежених «Его» - намірів людини, а колосальна емоційна енергія, виражена в образі «нашого Отця», зникла в піску інтелектуальної пустелі» [12, c. 177]. Подібна трансформація архетипних уявлень простежується при порівнянні культурних, філософських, релігійних традицій різних епох і може мати негативний вплив на формування моральної свідомості людства. Зміни архетипних образів відображають духовний розвиток суспільства, що виявляється в архетипних структурах літературних творів.

Розглянувши феномен архетипу в контексті досліджень українського науковця О.О. Потебні про «внутрішню форму» слова та концепцій К.-Ґ. Юнґа про «колективне неусвідомлене», наголошуємо на необхідності створення єдиної понятійної системи, яка б уможливила узагальнення теоретичних здобутків лінгвістики та психоаналізу для виявлення архетипних структур у художньому тексті. Переосмислення наукових концепцій вищезгаданих вчених у контексті сучасного літературознавства надасть можливість вироблення нових методів архетипного аналізу літературного твору.