Предикативні сполуки фонем в аспекті діахронічної лінгвістики

ПРЕДИКАТИВНІ СПОЛУКИ ФОНЕМ В АСПЕКТІ ДІАХРОНІЧНОЇ ЛІНГВІСТИКИ

Мова як конструктивний механізм породження лінійних (предикативних) зв'язків зазначену свою сутність реалізує також на рівні фонем. Стосовно діахронії фонему доцільніше визначати як звукотип, а не як те, що представляє функцію смислорозрізнення (пор. s-mobile, позбавлене цієї функції, а також протетичні та епентетичні звуки). Принцип предикації - принцип ототожнення, потреба в якому (ототожненні) характеризує ситуацію „знаходження спільної мови”. Раніше вже говорилося, що (некомпаративістська) схема еволюції (+) > (±) > (-) може мати не лише парадигматичне, а й синтагматичне наповнення [Луценко 1998, с. 79]. Йшлося про те, що одиниця-попередник і одиниця-континуант подекуди утворюють сполуки, як, наприклад, k - t в рос. кто, серб. tko (там само). Сполуки t - k і k - t, представляючи проміжну ланку схеми, (±), водночас є відбиттям дії загального принципу предикації, котрий визначив предикативну природу слів, словосполучень і речень [Луценко 2003]. Ототожнення як з'єднання (а не як субституція), на наш погляд, представляє передовсім взаємодію ідіомів, відповідно, зазначена схема еволюції є вторинним, внутрішньомовним, переформулюванням зовнішніх мовних стосунків. Це означає, що ототожнювані фонеми фактично є діафонами (= різномовними або різночасовими алофонами) і представляють „рухомість” синхронії, а не власне еволюцію. Відтак, подана схема буде аналітично релевантна зі стрілками протилежного напряму [(+) < (±) < (-)] або ж зі знаками реляцій [(+) - (±) - (-)].

Отож, міжмовні предикації, а не парадигматичні стосунки і прамовний стан визначали розвиток мови. Предикацію на рівні фонем спричиняла їхня ідіомна маркованість (стосовно голосних див. про це [Луценко 1993, с. 30]) - можливість розпізнаватися в розрізі належності певному ідіому / етносу. Подекуди предикація примітивів і предикація фонем співіснували: в межах укр. одуд (од-уд) і рос. удод (уд-од) у стосунок предикації входять однозначні примітиви, марковані різними голосними фонемами. Ці ж примітиви, але з іншою огласовкою приголосного, маємо в слові отут (от-ут; от/ут/од/уд = `крило', `дзьоб', `рот', `рука' > `близько', `поруч', `зараз', пор. основу рос. хвата- і нім. heute `сьогодні'), забуття предикативної структури якого спричинило новий витук предикації: отуто-от. Внаслідок предикації тільки голосних (j - прокладка; `рот' > `місце') виникло рос. уют (< *оют), і можна гадати, що функціональна відмінність предикації такого роду від предикації примітивів була не дуже суттєвою. Цей же тип предикації фонем маємо в огуд `огудина', огуда `осуд', полуда, огудина, угода, когут `півень', рос. угодный, уход; оруда, орудний, рос. оруд-ие, макед., болг. увод (г, р, в, л і т.ін. - фонетичні зв'я?зки, в семантичні стосунки не заглиблюємося). Опосередковано її репрезентують також випадки типу огида, коли, корито тощо. Предикацію а - о представляє ст.-сл. агода, паралелізм якого з агона дозволяє вищенаведені од, уд зіставляти з нім. und `і' (< `рука'), Wund (`тьма' ~ `рот' > `подив' > `чудо'), Hund (`рот' ~ `паща' > `собака'), рос. худо `зло' та ін. Суфікс діяча -ун (біг-ун, крик-ун) того ж походження. Послідовні предикації і - у, в - j перетворили ун спочатку в юн `в'юн'(Грінч. ІV, 531), а потім і у в'юн (в'юн = `язик як рухома частина рота', > `в'юн'). Правда, можливе й інше пояснення виникнення в'юн з ун: 1) в-протеза + ун; 2) емфатичне подвоєння в: *ввун; 3) перетворення на стику вв > вj: в'юн. Сюди ж і лун-ка (протетичний в + ун: лун-, початково, `рот'). Навпаки, предикацію у - і маємо в рос. уйма, уйти (пор. слвн. uiti; з уйма слід зіставляти рос. ём-кий, діал. юм-ный, укр. єм-ний і т.п.). Як бачимо, майже в усіх цих випадках модифікується один примітив.

Наведені випадки (ун - уд - und та ін.), як здається, ставлять перед питанням про роль носової субстанції в мові в розрізі діахронії. Носова субстанція належить до найдавніших субстанцій мовлення, і тому - з огляду на це - вона може бути протиставлена (наймолодшій) гортанно-ротовій субстанції. Оскільки мова як така базується на останній, початково носова субстанція складала тільки надлишкове тло відтворення голосних (насамперед и <лат.>, бо загалом вокалізм розвивався в напрямі «від и»). Вона була розчинена в звучанні, утворюваному при допомозі органів гортані і ротової порожнини. В більшості мов, не будучи (не ставши) фонологічно релевантним, це тло поступово зникло (u >u і т.ін.; пор. лат. lingua і франц. ligue - разом зі „старим” уживанням російського слова язык у значенні `народ'). Під наголосом же розподіл субстанцій видозмінювався інакше: від тла лишався носовий призвук, котрий трансформувався в приголосний. При цьому - одночасно - в частині випадків голосний змінювався (на слабкий корелят або сильний континуант): u > o<sup>n</sup>, <sup>n</sup>a і т.п. Голосні з носовими призвуками (такі, як у польській), таким чином, не є прототипом щодо „звичайних” голосних, а являють собою діахронічну паралель до них. Якісно звичайні голосні ближче до вихідних голосних, оскільки втрата назального тла на їхню фонетичну своєрідність не вплинула. Зовсім на дрібницю спрощуючи ситуацію, можна стверджувати, що <sup>n</sup>a, o<sup>n</sup> або i<sup>n</sup> - з и, а не, наприклад, и - з o<sup>n</sup> (отож, український прийменник у стосовно німецького in `в' - „прототип”; наше рука, відповідно, більш давнє, ніж литов. rankб). Таким же чином паралельна (до носової, дієзної та фарингальної) губна субстанція голосного, переважно після приголосних, переходила в призвук, відповідно, губний голосний - в негубний (u > wa, u > y [ы] і т.ін.). Через те, що в мовленні співіснують кілька базових звукових субстанцій, по мовах набір типових рефлексів u після приголосного постає як досить різноманітний: na, on, no, an, wa, aw, we, wo, ha, ah, ja, jo, oj і т.п.

Важливим конструктивним чинником фонетичних перетворень було те, що рефлекси и <лат.> не завжди розміщувались послідовно-лінійно. Предикативний стосунок певного рефлексу и до відповідного приголосного міг проявлятися через охоплення консонанта або консонантної сполуки складниками рефлексу спереду і ззаду. Так із су (пор. укр. су-темрява, рос. су-мрак, `тьма' ~ `багато') виникли слова рос. вся, всё, все, весь, укр. все, всі, весь і т.п.: су > *вса (замість сва, але пор. серб. све? `всі', сва?к = рос. всяк і т.ін.) > вся, рос. всё, укр. все, всьо-го, всі (про ікавізм див. нижче) та ін. Подібне до сучасного написання слів цього ряду в пам'ятках (вси, всь, все) дослідники намагаються пояснити (вдаючись до ідеї падіння редукованих [Кудрявцев 1996, с. 73]) як вторинне, хоча, як це зрозуміло із сказаного в статті, ситуація з вимовою і написанням зазначених слів розвивалась у протилежному напрямі. Оскільки функціонально-номінативно співвідносні `тьма' і `сила' ~ `рука', то сюди і взяти (с > з); при цьому не слід обминати й рос. воз, укр. віз, узвіз і т.ін. Структурі охоплення відповідає укр. діал. вна `вона', котре, таким чином, може походити з ну; ну ж, далі, можна зіставляти зі ст.-сл. ны (акомодація праворуч) та мы (акомодація ліворуч: ну > н<sup>в</sup>у > му > мы). Із ту, ду (~ ут, уд), що дали тма `тьма', дом, дім (`тьма' ~ `небо' > `дах' ~ `житло'), виникли укр. мста, рос. мзда (відтворюють ідею тьми як зворотності, повернення, заду): 1) ту > сту (> сто, спочатку `багато' ~ `тьма') > вста > мста; 2) ду > сду//зду (> суд, зуд) > *взда > мзда. Хоча вторинно мста і мзда розійшлися (Мста не мзда. - В.Даль), історично вони являють собою одне слово. Із вста (пор. уста) - весть, вість, а із мста далі рос. месть (мстя > месть), место, мост, укр. місто, мiст та ін. Про походження зазначених слів у лінгвістичній літературі писали часто, але водночас і неправильно. Для мзда, наприклад, цілком довільно постулюються корінь мь- і суфікс -зд- (Ю.В.Откупщиков) - без урахування вторинного характеру м'якості і перетворень іншого типу. Семантичних пояснень, як це здавна ведеться, також бракує (мзда, месть - споконвічно `плата', `нагорода' [Шанский 1998, с. 69]). З огляду на викладене в статті коментарі до подібних „побудов” очевидні.

Доцільно зауважити, що предикації фонем невіддільні від внутрішньослівних, „морфологічних” предикацій. Загалом кажучи, збереження внутрішньослівного стосунку предикації базоване на (напів)усвідомленні членимості слова. Коли слово опрощується, виникає валентність як прагнення увійти в нову кореляцію предикації. З іншого боку, мовці прагнуть не втратити членимість, і вона „поновлюється” при допомозі власне фонетичних засобів, відповідно, за рахунок розділення одного слова на два. На зазначеній основі відбувалася передовсім розбудова системи займенникових прислівників. Зокрема, згадуване вище отут перетворили спочатку в *оттут, після чого відбулося розділення *оттут: а) без наслідків, що їх спричиняє стик приголосних: от тут; б) з наслідками, що спричиняються стиком приголосних (м'якість, дисиміляція): ось тут. Так виникли синоніми от - ось, а також прислівник тут. Пор. ще укр. отой і рос. вот тот, укр. ота і рос. вот та. В українській мові ота, вірогідно, через ступінь *отта, перейшло в *отся, оця (відповідно: оте > *отте > *отсе > оце; про ц див. також нижче). Так само, як і в інших випадках (пор. епентезу в страм, уздрів, рос. встреча, ндрав), тут поверхневі фонетичні реляції підкріплюються глибинним алофонічним / предикативним зв'язком відповідних звукових елементів.

Як уже почасти зрозуміло, крім предикації-сполучення, слід брати до уваги також предикацію-субституцію, коли в якості алофонів можуть уживатися почергово різні звуки, без набуття ними смислорозрізнювальної функції. Їхня тотожність підтверджується вживанням у сполуках (±), хоча водночас обидві інші ланки схеми не завжди відновлюються з однаковою легкістю. З огляду на це різницю між укр. укр. усний і рос. устный можна зводити до того, що в межах слова устный ужита предикативна фонемна сполука (с - т), а в межах слова усний маємо заповнення позиції однією фонемою (субституцію). Отже, в складі слова усний ус- відповідає вищенаведеним ут / уд і означає `рот', `діра' (< `тьма' ~ `багато', > `множина': рос. нес-ут, бер-ут і т.ін.). На основі можливих предикацій голосних і приголосних у якості споріднених додамо сюди рос. уста, ус, укр. вуста, вус, рос. узда, укр. гуз-но (`нижній/задній рот'), Русь (= `північ' ~ `тьма', < `те, що позаду'), рос. юз, юзом `гузно', `гузном' (предикація і - у), укр. густ, глузд (`рот' > `розум'), рос. обоюдный, огузок та ін. В укр. і в вус не дути вус іще `рот', `вуста' [Луценко 2002, с. 317]. „Чисту” субституцію маємо в укр. павук - павутина, рос. паук - паут, щека - щетина, котлета - коклета (к - т); укр. гидкий - бридкий, підібрати - підібгати, рак `гак' - гак, серб. бор `бог' - бог (р - г); укр. всотати - рос. всосать, тень - сень, укр. тіпатися - сіпатися, ні се ні те (т - с); укр. кмітливий - рос. сметливый (к - с); укр. зуб, купатися - макед. заб, капе се (у - а); укр. немно `невиразно' - темно (н - т); лат. labra - labia `губи', рос. пряный - пьяный (р - j) та ін.

Наслідком якісного перетворення звукових складників предикації постають нові фонетичні елементи. Нім. Mдrz і рос. март (пор. скр. himartu `зима', тобто март = [ще] `зима'), лат. vox, vocis `голос' і укр. око (функції ока, руки і голосу збігаються щодо пітьми), наприклад, засвідчують (можливість) виникнення ц з к + с та т + с. Поміж іншим, таке з'єднання підтверджується колишньою або сучасною м'якістю ц - пор. укр. грець, горілиць, вівця, отець, цятка і т.ін. (м'якість, як ми про це неодноразово писали, створюється стиком приголосних). Цілком можливо, що -ть/-т в закінченнях дієслівних презенсів - це, по-перше, результат предикативної взаємодії т з початковим приголосним частки -ся; по-друге, продукт розділового емфатичного подвоєння ц', що виникло таким чином; по-третє, наслідок морфологізації структури словоформи. Інакше кажучи: 1) сміє + ся > *сміє-тся > *сміє-ця; 2) *сміє-ця > сміє-цця; 3) сміє-цця > сміє-ть-ся. Зазначений шлях виникнення -ть/-т, зокрема, приєднання -ся/-сь до форм без -ть/-т, цілком підтверджується - пор.: Скоро смеркнесь, голуб сивий сюди прилітає… (М.Шашкевич); Дивувалась зима: / Як се скріпла земля / Наливаєсь теплом, / Оживає щодня? (І.Франко); Земля все молода, вона як дівка, свєто є - то вбереси (= вбереться), будний день - то вона по-будному вбрана… (В.Стефаник) і т.п. Цим, очевидно, можна пояснити й те, що подекуди форма з -ть (або іншим показником суб'єктності), але без -ся перебирає на себе функцію форми із -ся. Пор.: Нудиться світом, нудить і собою (М. Шашкевич); На озимині з'являються кури і пасуть (В.Стефаник). Звідси випливає, що говорити про втрату -ть формами типу бере, несе, знає тощо в українській мові ніяк не можна.

Тлумачення къто як сполуки слів (къ-то; у пропонованій нами термінології - як предикації примітивів), з подальшою вказівкою на відмінювання лише першої частини сполуки [Борковский, Кузнецов 1965, с.230], на наш погляд, неправильне. У складі к(ъ)то (з к[ъ]та = та ~ *тва ~ тма `тьма') к - т утворюють предикативну сполуку (чим підтверджуються їхні алофонічні стосунки; до речі, це ж кто / кта дало в українській кат: пор. кто его знает і укр. кат зна що), у формах непрямих відмінків (кого, кому), так само, як і в казна-що, казна-де, казна-коли і т.п., уживається лише один з алофонів, маємо предикацію-субституцію. Предикацію к - т представляє й рос. икота (з *икта, пор. слвн. ihta) - на відміну від укр. гикавка (сюди ж ёкать, ёкнуть); протилежний випадок - укр. смоктати при рос. чмокать, цмокать. Пор. ще карк, карколомний (`шия' = `прохід' < `рот') і картати та ін. Додамо, що номінація знищення, страти, загибелі, рівно як і номінація предметної питальності, зводить між собою концепти `тьми' і `рота'. Це означає, що іменник кат та імпліцитний займенник кат співвідносні за походженням, але не означає, що вони походять одне від одного. Кат-іменник і кат-займенник - семантичні (парадигматичні) кореляти, а не значеннєві варіанти одного слова. Співвідносні з попередніми випадки, але з предикацією від т до к маємо, очевидно, в ткати, так, рос. ток, укр. тік, лат. cicur (= рос. тихоня; пор. чкурнути) і т.д. Як це зрозуміло, так (пор. рос. да = так) відрізняється від та (пор. рос. да: ты да я) тим, що не обходиться без предикації приголосних. У свою чергу субституції типу рос. стадо - стая, укр. здісти - з'їсти дають підстави для зіставлення укр. та, рос. да і нім. ja `так'. Зміст `так', до речі, представляє смислову реляцію `тьма' ~ `багато' > `є' ~ `так' (пор. військ. єсть!; польськ. tak jest).

Щодо так званих “єрів” слід зауважити, що відповідні писемні знаки, скоріш за все, позначали не надкороткі голосні, а (дзвінке й глухе) придихання - універсальний (діахронічний) предикат до всіх приголосних. Звідси перехід къто в хто (укр., блр.) - це не дисиміляція після падіння редукованого, а наслідок взаємодії к - г: к + г > х (лишились: від к - місце творення, від г - спосіб творення). Водночас виникнення gdo (слвн., серб.) - це наслідок тієї ж взаємодії, але з перерозподілом акцентів: k + h > g (від k - спосіб творення, від h - дзвінкість). Придихання (тут і вище мається на увазі h-призвук) насправді або редукувало, або - між приголосними - трансформувалося в (дієзний) призвук, що впливав на оточення і міг вокалізуватися: 1) к(h)то > к'то > что; 2) к(h)та > к'та > чта > чита- (пор. рос. по-чёт, почита-ть = `підносити', < `небо' ~ `тьма'; сюди і чеськ. poиet `кількість', `число', < `тьма' ~ `багато'); 3) к(h)та > к'та > *к'-о-т > кіт (номінація за кольором, для домашніх тварин типова), пор. лат. catus або cattus, m `кішка'. Перехід від г до х можна розглядати і як підсилення (на основі емфази) г в х (пор. слвц. ah i ach `ах'). Оскільки в так само підсилювався в л і, як і г, уходив до складу рефлексів у, певно, що в стосунку спорідненості між собою знаходяться форми типу укр. писав (пор. макед. мува і укр. муха), рос. писал.

Позаяк в українській мові дієзність розподілена серед голосних [Луценко 1997, с. 348], для збереження м'якості приголосного потрібно, щоб в іменниках кіт, тік у позиції між к і т стояв і. Відповідно, у рос. соловей, наприклад, маємо в' + э, в укр. соловій (Іде соловій наш! - М.Шашкевич) - в + і, але в „компромісному”, теж українському соловей закономірно представлені ті ж в та е (э). Такими випадками (пор. ще укр. льод - лід - лед) підтверджується зазначений розподіл дієзності в українській мові. Йдеться, власне, про те, що позиційна (передовсім - стикова) м'якість приголосного в українській мові передбачає наявність у синтагмі і, в російській мові - о, э. Український ікавізм, таким чином, слід пояснювати саме цим, а не сумнівним (абсолютним) падінням „єрів”. Розв'язання проблеми „ятя”, до речі, слід шукати в цій же сфері (h - морфонема, детермінована розподілом м'якості). Сказане означає також, що неправильно, відзначаючи „чергування” о - і, водночас говорити про «альтернацію С'//С», як це робить М.Федурко [2003, с. 162].

Називальний дериват `тьми' `рот' - джерело номінації всіх органів-отворів (очі, вуха та ін.), крім того, що за ротом названі `слина' (< `вода'), `обличчя', `живіт', `губа/и' тощо. За `ротом'/`анусом' (< `тьмою') позначається також `запах', звідси - спорідненість слів рос. ухать, благоухать та уха, юха, юшка (< `вода', < `тьма'), ухо, вуха, нюхать (предикація н - j), брюхо; сморід, смердіти - морда, зітхнути, чхать - тхнути і под. При цьому слід бути свідомим того, що, наприклад, такі слова, як сморід і смородина, формально корелюють тільки тому, що являють собою різноаспектні деривати смислу `тьма'. Слово брюхо виникло таким чином: 1) спочатку йот предикативно сполучився з р (*юхо > *рюхо); 2) потім перед плавним поставили технічний проривний (пор. бридкий і гидкий). На основі субституції у - а до брюхо додаємо ряха. Зв'язані за походженням сопатка і собачка (< *собатка), сопіти, сопло, соплі та ін., укр. урок, наука, учити, слвн. uk `наука', рос. `урок', макед. ук `учень', укр. уректи, провчити, зурочити (рос. `сглазить'; `рот' + `рука' + `око') та ін.

Фонологічний мовний матеріал характеризується досить високим ступенем типологічності. Як свідчать наведені факти, ідея предикації фонем відкриває нові можливості перед діахронічною лінгвістикою, зокрема етимологією. На основі врахування субституцій (вага = ура, < `верх'), усічення предикацій (урок > ук, ок; оруд- > уд, од тощо) і т. ін. виникає ситуація, коли увага мовознавця звертається на нові фонетичні і семантичні зв'язки слів. У дослідження вводиться аспект динаміки, якого ще досі бракує студіям із славістики.

ЛІТЕРАТУРА

Борковский, Кузнецов 1965: Борковский В.И., Кузнецов П.С. Историческая грамматика русского языка. - М., 1965. - 555 с.

Кудрявцев 1996: Кудрявцев Ю.С. Очерки по русской исторической фонологии и морфонологии. - Тарту, 1996. - 157 с.

Луценко 1993: Луценко Н.А. К вопросу о концептуальном разграничении понятий «язык» и «диалект» // Актуальные вопросы теории языка и ономастической номинации. Сб. научн. статей. - Донецк, 1993. - С. 12-39.

Луценко 1997: Луценко Н.А. О типологических и исторических предпосылках выделения системы гласных (на материале украинского языка) // Литературное произведение: слово и бытие. К 60-летию М.М.Гиршмана. - Донецк, 1997. - С. 337-351.

Луценко 1998: Луценко Н.А. Этимология, семантика, морфология // Функціонально-когнітивні вияви граматичних структур. Збірн. наук. пр. - Київ, 1998. - С. 68-86.

Луценко 2002: Луценко Н.А. В какой ус не дует, на какой ус мотать? (Об этимологии фразеологизмов со словом ус) // Восточноукраинский лингвистический сборник. Вып. 8-й. - Донецк, 2002. - С. 305-318.

Луценко 2003: Луценко Н.А. Введение в лингвистику слова. - Горловка, 2003. - 144 с.

Федурко 2003: Федурко М. Морфонологія відіменникового словотворення. - Київ-Дрогобич, 2003. - 272 с.

Шанский 1998: Шанский Н.М. Русский язык на «отлично». - Ростов-на-Дону, 1998. - 576 с.