Діяльність Д. Мордовця на ниві українознавства

Діяльність д. Мордовця на ниві українознавства

Характерною ознакою сьогочасного наукового знання є повільне повернення численних матеріалів із рукописних та архівних фондів персоналій письменників, що були для недалекого минулого Радянської України табуйованими. До таких митців належить і Данило Мордовець - прозаїк, історик, етнограф, педагог, видавець, громадський діяч, який повернувся до свого читача після тривалого замовчування.

На сьогодні немає чіткого розмежування щодо приналежності Д. Мордовця до української чи російської літератури: “Незважаючи на різноманітну діяльність Мордовця в українському літературному житті того часу, сучасне російське радянське літературознавство вважає його чисто російським письменником, іноді навіть не згадуючи про його українську діяльність” [2, с. 1649].

Доля української літератури після першого погрому в 1847 році та її розбудження у 1859-1863 роках цікавила літературознавців. Так, у 1885 році варшавський місячник надрукував велику хроніку І. Франка, де останній намагається змалювати стан літератури. У Х розділі подано невелику характеристику Данила Мордовця: “Автор немов сміється; оповідання свої заправляє ніби гумором українським, свіжим, здоровим і дуже милим, але серед сміху гумориста видно спливаючі з очей старця на сиву бороду палячі сльози болю” [6, XXVI, с. 354].

Діяльність Д. Мордовця була націлена на пропагування української мови й літератури. Незважаючи на труднощі в друкуванні, знаходимо повість “Дві долі” (“Галицький вісник”, 1898), героєм якої є Юрась Хмельницький, син Богдана Хмельницького. У листі від 20 лютого 1898 р. до дружини Віри М. Коцюбинський поділяє думку, що “друга книжка нецікава, особливо белетристика”. “Дві долі” Мордовця по виповненню нагадують малюнки на коробках з цукерків, так це все шаблонове [3, V, с. 199]. До цього періоду належать також публіцистичні статті “Провинциальная литература” (“Дело”, 1886), “Провинциальная печать” (“Исторические пропилеи”, 1889). У 1898 р. була надрукована стаття у “Волыни” (6-7 лютого), що висміювала літературну мову Галичини. М. Коцюбинський скаржився у листі до Віри Коцюбинської: “Клятий “Еф” зробив мені капость, розбивши статтю Мордовця на дві половини. Вона не зробить такого враження, яке мала б, поміщена цілком” [3, V, с. 196]. З наступного листа бачимо, що ставлення М. Коцюбинського до митця добре, він робить йому зауваження, наголошуючи на доброчинній справі. “Як тобі сподобалась стаття Мордовця? Я підкреслив синім олівцем свою приміточку і послав йому ті номери “Волині”, де поміщена його стаття. Такі помітки гріх робити, хай старий знає. А все ж добре, що він написав ту статтю” [3, V, с. 197]. Причому ці зауваження скоріше поради, у статті Д. Мордовець пропустив імена відомих письменників, а саме Панаса Мирного та О.Маковея, наводячи імена авторів, які не були відомі широкому колу читачів.

У 80-90-ті роки Мордовець є представником українства в Петербурзі. У цей час значно зростає роль української інтелігенції. До петербурзької цензури почала надходити велика кількість рукописів українською мовою. Українські митці докладали великих зусиль у боротьбі з циркуляром Валуєва 1863 року. Значно зросла кількість концертів та вечорів, організованих петербурзькою громадою. Чимала роль тут належить Д. Мордовцю. Саме він виступає на захист українського театру під час нападок реакційної преси, незважаючи на страшні умови часу, пише театральні рецензії на вистави трупи Кропивницького та Саксаганського, пропагує українську літературу й драматургію. Мордовець (або, як його називали українці, “дід Мордовець”) надав велику допомогу письменникові О. Кониському порадами та матеріалами в написанні біографії М. Костомарова. За його сприяння в Петербурзі було видано твори І. Нечуя-Левицького та Панаса Мирного.

Про дружнє й поважне ставлення українського письменства до Д. Мордовця свідчать листи, написані в різні періоди творчості митця відомими українськими прозаїками (І. Нечуєм-Левицьким, М. Коцюбинським, М. Драгомановим, Б. Грінченком та ін.). Серед них на особливу увагу заслуговує листування з Михайлом Старицьким, у якій яскраво видно роль Д. Мордовця в допомозі українському театру й особисто М. Старицькому. Це виявилося в доведенні необґрунтованості обвинувачень М. Старицького в плагіаті (про це закидали останньому Б. Грінченко та І. Александровський). Велика заслуга тут належить виступам Д. Мордовця в пресі та суді (лист від 10 жовтня 1901 р.) [4, VІ, с. 604-605].

У своїх листах М. Старицький не тільки відстоював питання, які стосувались його особи, а й гаряче вболівав за долю рідної мови й друкованої книжки (лист до Д.Мордовця, 1 квітня 1882 р.) [4, VІ, с. 444-447], лист від 8 березня 1898 р. [4, VІ, с. 567], хвилювався за стан здоров'я М.Костомарова й дякував Д. Мордовцю за дружні рецензії на його твори [4, VІ, с. 450-451], лист від 1901 р., грудень [4, VІ, с. 615], за дорученням Леоніда Майкова Д. Мордовець написав свої висновки про творчість М. Старицького для нарахування останньому пенсії. З листа (грудень 1895р.) видно, що письменник настільки був спантеличений добрим відгуком старшого товариша, що вирішив історичний роман “Богдан Хмельницький” присвятити Д. Мордовцю, про що й повідомляє його: “Роман, коли дозволите, я хочу присвятити Вам при виданні; для того й прошу, прочитайте його, укажіть хиби і коли знайдете дотепним, то благословіть мені присвятити його Вам, яко натхновенному мені своїми цінними утворами смак і прихил до наших минулих славних подій” [4, VІ, с. 530-531].

З наведених листів видно, що М. Старицький з великою повагою ставився до Д. Мордовця й звертався по допомогу до нього в найскрутніший час. Шанобливе ставлення до митця виявляється у теплих, дружніх звертаннях та витриманому епістолярному жанрі.

Українські письменники С. Русова, Б. Грінченко, В. Самійленко, М. Коцюбинський зверталися по допомогу до Мордовця щодо встановлення пам'ятника Л. Глібову. Так, у листі від 16 травня 1899 р. зазначається: “В Чернігові поховано одного з найталановитіших українських поетів, байкаря Л. Глібова. Чернігівські земляки, вкупі з сином поета, становлять над його могилою невеличкий монумент - надгробок. Одначе зібраних на се грошей не вистачає на добрий, хоч і невеликий надгробок. Бажаючи вшанувати пам'ять поета так, як він того заробив, чернігівські українці вдаються до своїх петербурзьких земляків, просячи їх пособити в сій справі грішми. Маючи на увазі, що надгробок має бути поставлений в кінці травня сього року, бажано було б не загаювати сю справу” [3, V, с. 334].

У 1904 році в Києві було видано збірник “На вічну пам'ять Котляревському”, у якому серед багатьох письменників зустрічаємо Д. Мордовця з нарисом “Луна з нової України”. Зазначимо, що автор пішов значно далі від своїх сучасників, піднявши в оповіданні проблему переселенського руху на Амур і життя українців у тих далеких краях. І. Франко, аналізуючи цей збірник, зазначає: “Звичайний спосіб оповідання Д. Мордовця, більш ліричний, ніж епічний, не дає ярких, пластичних образів, але зате лишає в душі декілька тонів, що довго і глибоко торкають чуття і малюють невгасну любов українців до рідного краю та тугу за ним і на нових оселях” [6, XXXV, с. 228].

І. Франко завжди відзначав своєрідність Мордовця, вказував на його ліризм та щирість викладу й називав ім'я письменника серед “відомих імен” української літератури. І. Франко в некролозі знову підкреслює, що Мордовець “належить до великих майстрів української мови, та й своїми симпатіями він усе був на боці України” [6, ХХХУІ, с. 44]

У Данила Мордовця був гарний приклад його попередників, особливо Т. Шевченка й М. Костомарова. Так, уже під час навчання в Петербурзькому університеті на історико-філологічному факультеті майбутній письменник захоплювався українською літературою. “Я встиг придбати такі твори українських письменників, які в той час у Петербурзі були майже неприступні за своєю рідкістю: замість обідів і булок до чаю я волів платити по 10 рублів за “Кобзаря” Шевченка (перше видання коштувало декілька копійок) або за його “Гайдамаків”, за “Микиту Гайдая”, “Гамалію” і навіть за “Тризну” [7, с. 78], - читаємо в спогадах Д. Мордовця.

Кобзаря України Данило Лукич уважав духовним батьком: “Першим, кого я побачив, з'явившись у Костомарова, - згадував пізніше Мордовець, - був батько Тарас” [5, с. 286]. Це була остання зустріч подружжя Мордовцевих з Кобзарем, але на згадку залишився дорогоцінний зошит “Поезія Тараса Григоровича Шевченка”, у який дружина Д. Мордовця переписала майже всі Шевченкові поезії до 1859 року. На початку наступного року Т. Шевченко направив у Саратов примірник нового видання “Кобзаря” з підписом. Після того, як Мордовець отримав “Кобзар”, “перечитаний” цензурою, він написав на нього рецензію, опубліковану 2 квітня 1860 року в журналі “Русское слово”. Це було найбільш розгорнуте висловлювання письменника про великого поета України, що стало цінним внеском у Шевченкіану.

Захищаючи права українського народу, його духовну скарбницю, Мордовець пише відомий виступ-відповідь П. Кулішу проти спроби звести наклеп на героїчне минуле України “Крашанка русинам і полякам на Великдень 1882 року” (Львів, 1882). Цього ж року Мордовець у відповіді “За крашанку - писанка П.О. Кулішеві” докоряє останньому за плазування перед польською шляхтою, за обливання брудом героїчного українського народу. Куліш, незважаючи на дружні стосунки з українською інтелігенцією, намагався в деяких своїх працях принизити Шевченка. Мордовець відзначав, що поява таких статей шкодить справі розвитку української культури. І. Франко вважав відповідь Мордовця найкращою публіцистичною працею.

Усе своє життя Д. Мордовець відстоював і пропагував поезію Т. Шевченка серед молоді. Саме такими заходами він намагався захистити права української літератури на самостійне існування, які скасував у 1863 році Валуєв. За ініціативою Д. Мордовця у 1898 році було створено “Общество имени Т.Г. Шевченко для вспомоществования нуждающимся уроженцам Южной Росии, учащимся в высших учебных заведениях Петербурга”. Як і в будь-якій організації, засновники товариства ставили перед собою ряд завдань, серед яких найголовнішими були: знаходити грошові кошти для створення музею й школи на честь пам'яті великого поета України та надавати постійну допомогу не лише рідним Кобзаря, а й усім, хто її потребує. Члени товариства планували видавати художні твори Т.Шевченка й матеріали, що стосуються біографічних даних з метою виховання в підростаючого покоління національної гордості, святості своєї віри. Для усвідомлення себе гідними нащадками Т. Шевченка проводити публічні лекції й читання, огляди музейних експонатів тощо.

Діяльність Д. Мордовця не могла залишитися поза увагою опонентів письменника. З одного боку, до “діда Мордовця” зверталася все більша частина земляків-українців, що давало йому змогу піклуватися про стан речей в Україні, а з іншого - українофоби повісили на нього ярлик “петербургського українофильства”. Проте, незважаючи на такі нападки, письменник ще з більшим ентузіазмом брався до роботи на ниві українства. Літературна й культурно-громадська діяльність письменника дозволяє зробити такий висновок: менталітет митця бiльше тяжiє до українського. Цієї ж думки дотримується О. Агеєва, аналізуючи роман “Цар i гетьман”: “... искренним восхищением, любовью и теплотой насыщены страницы, посвященные Малороссии, ее природе, песням, людям, жизнь которых создала пресимпатичный и препоэтичный тип вольного казака, который не терпел никакой узды, ни повода. Но вот автор переходит к описанию России, и оно становится разительным контрастом по отношению к многокрасочной, окутанной дымкой очарования, поэзии, чего-то чудесного Украине. Восхищение сменяется жалостью и горечью. Перед читателем встает Россия - “дурна Москва”... [1, с. 284]. Архів Д. Мордовця подає цікавий факт про виступ письменника на вечорі Шевченка з напутнім словом до молоді: “Ці промови завжди викликали щирі й гучні оплески публіки, що відносились не стільки до змісту промов, в більшості трохи шаблонового, скільки до симпатичної постаті сивого дідуся, од котрої справді віяло сороковими роками, шевченковими часами...” [5, с. 298].

Коцюбинський був зацікавлений новоутвореним товариством, про що написав у листі до Мордовця (23 липня 1898 р.): “... Я оце зважуюсь обернутись до Вас, вельмишановний добродію, з уклінним проханням вислати мені примірник статуту товариства, коли є друкований, або подати головніші, характеризуючі мету й средства товариства, пункти статуту, за що буду дуже вдячний Вам” [3, V, с. 226]. При сприянні цього зібрання проводилися й Шевченківські вечори, на які часто заходили М. Заньковецька, М. Кропивницький. Так, “навесні 1902 р. Д. Мордовець промовляв українською мовою на шевченківському святі в Санкт-Петербурзі в будинку Шляхетського зібрання, річ неймовірна для Києва чи Одеси” [8, с. 28].

Данило Мордовець протягом життя був духовно пов'язаний з рідним народом. Уся його літературна та громадська діяльність присвячена Україні. У перші роки заснування “Благотворительного общества издания общеполезных и дешевых книг для малорусского народа” (1898-1917), головою якого був Д. Мордовець, позначився великий друк української книжки, бо це було перше легальне видавництво, що дозволило Міністерство внутрішніх справ.

Література

Агеева О.Г. Послесловие // Мордовцев Д. Царь и гетьман. - М., 1990. - С.278-285.

Енциклопедія українознавства. - Париж-Нью-Йорк: Молоде життя, 1966.

Коцюбинський М. Твори: В 7 т. - К., 1975 (тут і далі в тексті номер тому позначатиметься римською цифрою, а номер сторінки - арабською).

Старицький М. Зібр. творів: У 6 т. - К., 1989-1990 (тут і далі в тексті номер тому позначатиметься римською цифрою, номер сторінки - арабською).

Стебніцький П. З архива Д.Л. Мордовцева // Україна. - 1907. - № 9.-С.285-305.

Франко І.Я. Повне зібр. тв.: У 50 т. - К., 1976-1986. (тут і далі в тексті номер тому позначатиметься римською цифрою, номер сторінки - арабською).

Читання в Історичному товаристві Нестора-літописця. - К., 1901. - Вип.1. - Розд. ІІ. Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900-1941): Стан і статус. - Чернівці, 1998.