Ономастика як наука про власні імена

Власні назви, оніми - індивідуальні найменування окремих одиничних об'єктів. Належність одиниці - провідна ознака власних назв. Десятки тисяч Олен та Сергіїв, що живуть в Україні, не поєднуються в поняття "Олена" й "Сергій": кожній особі її ім'я належить індивідуально, незалежно від наявності чи відсутності тезок. Натомість, скажімо, назви сортів черешні Ярославна, Франциск та інші належать сукупностям одиниць, що об'єднуються відповідними поняттями, і тому не є власними назвами всупереч своїй орфографії. Звідси другою ознакою, яка розрізняє власні та загальні назви (апелятиви), і відношення до поняття: загальні назви носії понять, а Власні назви включають усю відому мовцеві інформацію про свої денотати, без певних узагальнень. І тому пов'язуються з поняттями лише тією мірою, якою вказують на різновид об'єктів, до яких належать їх денотати. Так,, Власна назва Київ указує на те, що її денотат - місто, а Власна назва Перун - на те, що вона належить язичницькому божеству. Тому Власні назви, не будучи носіями понять. Включають їх у свою семантичну структуру, утримують на рівні сем: у семантичну структуру Власна назва Київ входить сема "місто", яка виражає поняття "місто", і т. д.

Розглядаючи відношення слів місто і Київ, Львів, Одеса, Харків та ріка і Дніпро, Дністер, Дунай, Прут, можна констатувати, що загальні назви об'єднують, узагальнюють однорідні об'єкти, а Власні назви, навпаки, їх розрізняють, диференціюють. Тобто загальні назви виконують генералізуючу функцію, а Власні назви -диференційну. Це третя їх істотна ознака. Існують й інші розбіжності між власними та загальними назвами (за підрахунками І. Коваленка їх 28). Розмежування власних і загальних назв стосується лише іменників (чи словосполучень, що виконують роль іменників, порівняємо сердите море - Чорне море).

Набуваючи функцій іменників, генетично Власні назви можуть виходити з різних частин мови, порівнюючи Котляревський (прикметник) і Звенигород (поєднання дієслова з іменником), кличка собаки Стрибай (дієслово), персонаж М. Коцюбинського Ох (вигук).

Власні назви з'являються тоді, коли індивідуальне розрізнення набуває суспільної значущості. За денотатами розрізняють такі класи Власних назв:

особові імені людей

назви географічних об'єктів

назви космічних об'єктів

найменування божеств, міфічних істот

клички тварин

назви організацій, виробництв та суспільних об'єднань (ця група Власних назв позначається терміном ергонімія і включає величезну кількість найменувань - товариств, заводів, магазинів, форм тощо).

Назви відрізків часу, подій (хрононімія 2 св. війна).

Назви окремих предметів (хрематонімія, що включає Власні назви матеріальних предметів - кораблів, ураганів. Алмазів тощо та витворів духовної культури - заголовки творів, назви музичних п'єс, творів живопису, кінофільмів та інші) Сукупність усіх Власних назв мови становить її ономастичний простір.

Власних назв дуже багато. В Україні одних топонімів кілька мільйонів. На мільйони, очевидно, треба рахувати також ергоніми й особливо хрематоніми української мови. Однак у лексичному запасі людини загальних назв значно більше, ніж Власних назв. Річ у тому, що загальні назви є, безперечно, центральним шаром лексики, а Власні назви становлять її потужну периферію з дуже різною сферою поширення. Загалом же у мові на одну загальну назву припадає до кількох сотень власних назв.

Власні назви належать до універсалій мовних - вони існують в усіх мовах світу. Але в кожній мові Власні назви мають і свої специфічні ознаки. Специфіку українських Власних назв становлять і сам їх набір, і характерні фонетичні трансформації імен особових суттєво відмінні, наприклад від близькоспорідненої російської мови) і розмаїтість пестливих іменних форм (чого немає наприклад в англ. мові), і комплекти словотворчих засобів з їх продуктивністю (наприклад, назви наступних прізвищ на -івці, клички Варин на -ко).

Ономастика (від грец. оnomastike - мистецтво давати імена) - розділ мовознавства, що вивчає власні назви, їх будову, системну організацію, функціонування, розвиток і походження. За напрямками дослідження ономастику прийнято розділяти на теоретичну, описову, історичну, прикладну й ономастику поетичну, а за об'єктами дослідження - на антропоніміку, топоніміку, космоніміку, теоніміку, зооніміку, егроніміку, хрононіміку та хрематоніміку.

При цьому слід мати на увазі, що за кожним з розділів ономастики закріпилась термінологічна тріода на зразок: антропонім - певна сукупність імен особових, антропоніміка - їх наукове дослідження. Власні назви існують з давніх-давен, функціонують повсюдно і виникають та вживаються масово. Тому їх вивчення дозволяє істотно відновлювати факти історії мови та історії народу, досліджувати процеси номінації та її різновиди, аналізувати функції навантаження власних назв тощо. Матеріали ономастики використовують різні науки (історія, археологія, етнографія, географія та інші). Ономастика, всвою чергу, користується даними цих наук.

Розвиток ономастики в Україні почався з розробки питань топоніміки і, меншою мірою, антропоніміки. Передусім він пов'язаний з діяльністю М. Максимовича, І. Срезневського, І. Філевича, І. Франка, О. Шахматова, В. Григоровича М. Сумцова, а також О. Соболевського, Г. Ульїнського, які привернули увагу до ономастики й самі чимало зробили в описі та інтерпретації багатьох власних назв України. Становлення систематичної розробки української топоніміки значною мірою здійснювалося завдяки зусиллям М. Кордуби ("Що кажуть назви осель, 1938). Різні аспекти укр. Ономастики досліджували К. Цілуймо, Л. Гумецька, Ю. Гелько, О. Трубочок, пізніше Д. Бучко, І. Желєзняк, Л. Масенко, О. Стрижак, М. Худаш, П. Чучка та інші, із зарубіжних мовознавців - Я. Рудницький, С. Грабець, З. Штібер. Координацію ономастичних досліджень в Україні здійснюють Українська ономастична комісія та сектор ономастики ІУМ НАН України.

Ономастика поетична - ономатоноетика - галузь ономастики, що вивчає функціонування власних назв у художніх творах. ДО засад ономастики поетичної належить те, що:

вона є вторинною, виникаючи й існуючи на базі загальнонародної ономастики і так чи інакше спираючись на діючі в мові ономастичні норми (порівняти ономатсиком поеми "Мар'яна-черниця". Т. Шевченка: Мар'яна, Петрусь і Петро, Оксана, Катруся, сотник Іван, Хома, Наум; Україна; назви пісень: Петрусь, Гриць);

ономастика поетична не зумовлюється безпосередньо історичним розвитком, як реальна ономастика, а залежить від волі автора і детермінується художнім задумом. Жанром, напрямком та стилем твору: доречне в гумористичній усмішці прізвище Перевертляшка (Остап Вишня) немислиме в ліричному творі;

власні назви в художньому творі передусім виконують стилістичну функцію і беруть участь у створенні образів;

на відміну від реальних власних назв, що належать мові, художні власні назви існують на рівні мовлення, тексту;

до складу художніх власних назв входить така їх особлива група як заголовки, що стають центром ономастичного простору твору.

Антропоніміка - розділ ономастики, який вивчає антропоніми (власні назви людей, по батькові, прізвища, прізвиська. Псевдоніми - Михайло, Надія; Іларіоновичс, Іванівна№ Костенко, Ситнянська; Журавель, Борис Тен, Леся Українка). Вона досліджує особливості утворення антропонімів, основні принципи номінації людини, шляхи переходу апелятива в антропоніми, і навпаки, хронологічні характеристики антропонімів, їх зміни в часі виникнення різних форм найменування людини, словотвір різних класів антропонімів, функціонування тих чи інших антропонімів у мові на різних хронологічних зрізах. Антропоніміка вирішує також суто практичні питання: правопис антропонімів, передача їх іншою мовою. Антропоніміка може служити важливим джерелом для інших наук: антропоніми минулого свідчать, зокрема, про колишнє розселення народів. У більшості народів за різних епох найменування (або зміна імені) пов'язане з певними обрядами, завдяки яким часто можна одержати нові відомості про побут, устрій та вірування народу.

Наукова українська антропономіка зародилася в 19 столітті, хоч окремі спори пояснення антонімів відомі починаючи з давньоруських літописців. Спочатку це були невеликі роботи, присвячені окремим явищам в антропономії, в основному діалектним (часто пов'язаним з етнографічними реаліями), правописним, публікації джерел тощо.

Початок 20 століття ознаменований появою праць з елементами наукового узагальнення, з'ясування національних рис української антропонімії та продовженням регіонального вивчення антропонімів на основі діалектних особливостей. У 40-50-х рр. 20 ст. почалися активізація роботи на антропонімічній ниві. Дослідження того часу відзначаються цілеспрямованим добором фактичного матеріалу, спробами його класифікації, окремо порівняльно - історичними екскурсами, певними узагальненнями в межах дібраного фактажу. 1960-90-і рр. характерні особливим розвитком укр. Антропоніміки, за це період написано низку ґрунтовних праць (П. Чучка, М. Худаш, І. Сухо млин, О. Недільно, Р. Керста, Л. Кракалія, Р. Сташ та інші). Наукові роботи останнього часу присвячено походженню (етимології), словотвірній будові, регіональній характеристиці українських антропонімів; створено антропонімічні словники різних типів.

Теонім - власна назва, найменування божеств (Перун, Волос, Троян, Род, Христос). В укр. мові існують теоніми язичницькі (слов'янські) та християнські (запозичені). Оригінальні цілісні слов'янські теологічні тексти не збереглися. Вся язичницька теологічна система українців була зруйнована в період християнізації. Язичницькі теоніми відновлюються за літописами та іншими писемними джерелами (зокрема, вони збереглися в "словах" - повчаннях проти язичництва), фольклором та етнографічними фактами. Імена богів східнослов'янського язичницького пантеону ще повністю не виявлені й не вивчені, а в тлумаченні окремих теонімів є багато спірного. Теоніми християнства мають більше літератури з глибокими мовознавчими розробками, що належать в основному до 19 ст. У цілому ж теоніміка в Україні ще не дістала достатнього розвитку.

Топоніміка - розділ ономастики, що вивчає походження, значення та функціонування топонімів (власні назви будь-якого географічного об'єкта - річка Дунай, місто Черкаси, гори Карпати, Залозий шлях, вулиця Боричів Узвіз, ліс Вовчі Гори та інші).

Топоніми мають велике пізнавальне значення. Географічні назви на карті України з'явилися не водночас, їх поява і розвиток тісно пов'язані із загальною історією народу, його культурою, релігією, рівнем суспільних відносин. Потреба в географічних назвах спочатку, очевидно, як своєрідних первинних орієнтирах виникла досить давно і губиться в нетрях історії. Проте топоніми ніколи не були раз і назавжди даними, застиглими номінативними знаками географічних об'єктів. Зміни історичних умов, війни, великі переселення племен і народі обов'язково позначаються на топонімії. Забуваються ізникають старі назви, деякі з них частково або й повністю перекриваються новими топонімами відповідно до потреб етнічної спільності. Міграційні рухи сприяють перенесенню топонімів на нові ареали, формуванню географічних назв відповідно до характерних особливостей географічного середовища.

Топоніми України як важлива частина загальної мовної системи етносу не існують ізольовано, вони зазнають семантичних зрушень основ, постійно відбуваються номінативні зміни об'єктів, відчутними є міжмовні та міждіалектні впливи. Тому топонімію слід розглядати не як монолітне нерухоме ціле, а яе багатошарове, хронологічно різне утворення, що дає уявлення про умови, давні народи взагалі й розкриває умови формування укр. нації зокрема. Процес найменування географічних об'єктів зумовлюється не тільки соціально-політичними факторами, а й естетичними, меморіальними мотивами, неабияке значення належить тут моді, має місце й випадковість.

Специфіка топонімів полягає в тому, що вони несуть інформацію значно ширшу за лінгвістичну, дозволяють заповнювати прогалини в етногенетичних дослідженнях. Висновки. Одержані на підставі аналізу архаїчних географічних назв, відіграють вагому роль у розв'язанні, зокрема, найсладнішої проблеми сучасного слов'янознавства - окресленні прабатьківщини слов'ян. Широке попозашовне тло топонімів включає історичний, географічний, етнографічний та інші аспекти, тому найдоцільнішим видається комплекс же дослідження географічних назв зусиллями представників суміжних наук.