Східні мови і метатеорія мовознавства

Східні мови і метатеорія мовознавства

Мета статті пошук перспективних напрямків дослідження східних мов у світлі лінгвістичної метатеорії.

Застосований до цілої сукупності лінгвістичних знань метатеоретичний підхід дозволив віднайти найзагальнішу галузеву й наукознавчу структуру. Теоретично доведено та практично показано, що для вичерпної класифікації знань про мову й мови необхідно й достатньо спиратися лише на п'ять вихідних галузевих і п'ять наукознавчих сутностей. Ці два ряди сутностей розглядалися як значення двох координат матриці лінгвістичних знань. Галузеві сутності визначаються об'єктивною, наочною істотною відмінністю предметів лінгвістичного дослідження. Це: 1) етномови, 2) діалекти, 3) ідіолекти, 4) структури та 5) лінгвістичні знаки. Вони можуть вивчатися в логічній (прямій) та історичній (зворотній) методологічній послідовності. Наукознавчі сутності при цьому розподіляються так: логічні 1) концептуальний план дослідження, 2) класифікаційний план, 3) залежнісний план; історичні 4) генетичний план дослідження, 5) еволюційний план [Тищенко 1992].

Таким чином, у метатеоретичному аспекті проблеми вдалося віднайти стабільні опорні характеристики. Цього не можна сказати про загально-мовне поняття "східні мови", попереднє зведення "західних" (європейських) трактувань якого [Сходознавство... 1978, 898; Лингвистический... 1990, 87, Оrient 1977, 1575; Proche... 1976, 1465; Hornby 1987, 592, Oriente... 1966, 531; Kluge 1975, 486] виявляє лише метафоричний характер вихідної семантики ("мови Сходу", "мови на схід від нас", мови Азії а іноді й півночі Африки). Згодом вихідна семантика ускладнилася конкретними історичними й географічними реаліями кожної з європейських національних сходознавчих наукових традицій. Промовистим є і розгляд цього слова не як терміна, а як "побутового поняття", тобто воно відсутнє у спеціальних термінологічних словниках, зате наявне у словниках загальномовних.

Магриб і Машрик інша географічна традиція, вже в межах ісламського світу. Як на арабів, "західні" країни Північної Африки (Туніс, Алжир, Марокко, Мавританія) з європейського погляду все ще продовжують Східний світ, що включав колись і Піренейський півострів. Нарешті, китайці цілком природно вважали своїм "Заходом" тюрків, согдійців, тібетців і арабів [Гумилев 1992, 32].

Уникнути невизначеності, розмитості побутової семантики можна спробувати через мовні критерії. Як свідчить історична лігвістика, мовний вплив Сходу сягає самої серцевини Європи: це й арабізми іберо-романських мов і арабська топоніміка Португалії та Іспанії (крім Кантабрії та Країни Басків, хоча сама баскійська мова і має східні запозичення); це топонімічні й лексичні тюркізми Балкан та Угорщини; іранізми слов'янського світу (лексичні, граматичні, фонетичні аж до ірансько-українсько-словацько-чеської ізоглоси фарингального г [h]); зрештою, це й доісторичний "середземноморський" субстрат Італії, Франції, Великобританії [Krahe 1960, 1319, Locker 1962, 535]. Лінгвістичні дані корелюють і з висновками антропології про східне походження або принаймні східні риси європейських аборигенів та пізніших, але ще доіндоєвропейських народів Європи.

Як за місцевою традицією сільські старожили Смоленщини чи Вітебщини про "давню Литву" кажуть "відразу на захід" від сусіднього лісу, так і мешканці чи не кожної області Центральної та Східної Європи переконують іспанського журналіста, що колись саме їхнє місто (село, містечко) було останнім форпостом Заходу перед безкраїм (кочовим, деспотичним, азіатським) Сходом.

На наш погляд, культурологічно цінним стало б узагальнення як відомостей про реальні ізоглоси східного впливу на європейські мови, так і східної межі поширення античного європейського впливу з Європи до Середньої Азії, Індостану, Сіньцьзяну.

Після цих зауважень можна розглянути загальнолінгвістичну проблематику східних мов насамперед, крізь призму галузевої структури лінгвістичної метатеорії.

1. У галузі контрастивної лінгвістики є спостереження, які засвідчують важливе місце східних мов у геолінгвосфері. Так, окремі східні мови мають найбільшу демографічну потужність (китайська, гіндустані, арабська, японська та багато інших). Коли ж розглядати Схід за німецькою дослідницькою традицією (Morgenland) як множину "незахідних" цивілізацій (суспільств, культур, мов) або як сукупність регіонів Сходу, а також Північної Африки та Австралії [Ерасов 1987, 111122], то носії західних мов від усього населення землі (5 млрд людей у 1988 р.) становлять заледве 28% [Брук 1988, 574575; Брук 1989, 391396]. Решта припадає на широко трактований "Схід".

Серед вегікулярних мов світу (тобто міжнародних мов світової цивілізації) [Моль 1973] половину зараз складають східні мови: це китайська, арабська, гіндустані, малайська/індонезійська, корейська, тамільська, фарсі, турецька, суахілі. Аби визнати їхній статус вегікулярності, треба зважити на їхні показники за другим параметром вегікулярності мовно-політичним: кожна з них є офіційною в кількох країнах, щонайменше у двох (очевидний опосередкований вплив на цей параметр має згадана демографічна потужність цих мов). Щодо першого параметра економічного, то найкращі показники тут лише в чотирьох спільнот япономовної, корейськомовної, арабомовної та китайськомовної. За культурно-освітнім і науково-інформаційним показниками розвиток східних суспільств істотно нижчий від західного. На країни "третього світу" припадає лише 10% учених світу [Guia...(1983), 8], східна література в перекладах Заходу становить незначну частку (3% перекладених авторів). Щоправда, останнім часом маємо певне послаблення "інформаційного імперіалізму" Заходу, зокрема, зростає відсоток видань, перекладених східними мовами (табл. 1) [UNESCO... 19791990].

Інша важлива область контрастивної лінгвістики дослідження етномовної відносності та пов'язаної з нею проблеми універсалій вочевидь набуває найціннішої та найпереконливішої аргументації саме на ґрунті східних мов. Тут є чимало доказів існування мовних універсалій Сходу східних фреквенталій. Це, наприклад, фонематичний (змісторозрізняльний) характер тонів у тональних мовах Південно-Східної Азії, моносилабічність їх питомої лексики тощо.

Цікавим для дослідників є великий діапазон розбіжностей у засвоєнні окремими східними мовами західних запозичень і ставленні мовців до цих запозичень. Загальну скерованість цих процесів не вдається пов'язати з культурним рівнем відповідних спільнот. Показовим є широке проникнення англіцизмів до японської мови чи гіндустані, але не до китайської чи в'єтнамської, наявність нових романських (переважно французьких) запозичень у перській або турецькій мові при меншій схильності до запозичень в арабській. Якщо в японському та південно-корейському етносоціумах вплив західного універсалізму органічно трансформувався і приніс економічні успіхи, то в інших країнах Сходу сама перспектива "вестернізації" розцінюється часом песимістично [Ерасов 1987, 111122].

Динаміка світового процесу письмового перекладу

2. Соціолінгвістична галузь мовознавства у східних мовах досліджена незрівняно менше, ніж у західних. Загалом можна припустити, що при всій істотній подібності етноузуальна структура в західних і східних мовах досить відмінна. Це видно хоча б з хрестоматійного прикладу локального статусу арабської мови. Адже й досі не визначено, чи в кожній країні арабського світу національні варіанти арабської мови це все-таки окремі мови (за європейськими уявленнями) чи лише діалекти (за арабською традицією). Де реальні інтегративні межі об'єднаних часто лише спільною писемністю різновидів китайської мови? Надзвичайно цікава проблема недавнього формування двох національних норм (арабо-фарсізованої в урду та санскритизованої в гінді) на єдиному загальнонародному мовному ґрунті гіндустані або схоже за історичним розвитком формування бахаса індонесіа та бахаса мелаю. Безперечний мовнополітичний інтерес мали б зіставні дослідження цих процесів, з одного боку, і аналогічних європейських з іншого. Наприклад, португальська мова Португалії та Бразилії, іспанська Іспанії та Латинської Америки, нідерландська (голландська, фламандська) та решта нижньонімецьких діалектів без виразно оформленої норми, сербська й хорватська, португальська й галісійська, каталанська й окситанська тощо.

Існує тенденція окремих соціумів Сходу до сакралізації мовних норм, коли помилка рецитатора або переписувача у відтворенні давніх обрядових текстів вважається за тяжкий гріх, що пояснює велику точність копій і застиглість текстів священних книг. На відміну від європейських письмових пам'яток годі видобути зі східних рукописів опосередковані відомості про звукові й структуральні історичні зміни певної мови, адже переписувачі надто уважні й уникають найменшої похибки.

Певна специфічність Сходу проявляється і в тлумаченні ширшого, більш загального поняття людських норм. Нав'язлива європейська оцінка Сходу ("традиційність східного світу сучасність Заходу") зараз переглядається. При цьому семантично переобтяжений і розмитий термін "традиційність" розкладається на конкретніші складові: "самобутність, специфіка, культурна спадщина, ядро культури, ендогенність". Як видно з переліку, спільним семантичним множником цих понять постає саме норма. Згадана контрастивно-лінгвістична проблема мовних контактів очевидно пов'язана з соціоузуомовною проблемою норми, протиставленої діалектам.

Важливу системотворчу роль у формуванні норм східних суспільств відіграє їхня цивілізація: вона виражає специфічність регіону, забезпечує історичну спадковість, дає ґрунт для протистояння Заходу й живить власні корені матеріального та культурного існування. Саме вироблені у такому протиставленні "неєвропейські" концептуальні парадигми відкривають шлях не до поглинення Заходом, а до міжкультурної єдності та суттєвої тотожності Заходу і Сходу [Ерасов 1987, 111122].

Наскільки тематика діалектології збагачується географією запозичень, видно на прикладі степового українського діалектизму лелека (при загальнонародному чорногуз). За Атласом української мови [Атлас... 1984; Атлас... 1988], поширення назви лелека в Україні доповнює балтійське бусол та германське гайстер. З іншого боку, ця ізоглоса в Україні становить південно-західну межу величезного суцільного (чи розірваного?) ареалу близьких за звучанням назв цього птаха аж до арабських та індійських земель (пор. тур. leylek, кр.-тат. lailak, лакс. лелухх "птах взагалі", фар., урду laglag та ін.) [Общеславянский... 1988, 8283, Арабско-русский... 1970, 2. 929, А Dictionary... 1884, 929]. Дехто припускає звуконаслідувальне походження цієї назви на слов'янському ґрунті [Етимологічний... 1989, 217]. Вагомим аргументом проти цього є збіг ізоглоси лелека з територією поширення в Україні тюркських та іранських гідронімів [Трубачев 1968, 275, 277] та ще більша близькість подніпрянського черкаського лелеґа до перського laglag (див. карту 1).

Своєрідність східних традицій очевидна і в лінгвостилістичній нормі та літературній естетиці. Далекосхідні критерії прекрасного вимагають при сприйнятті європейським читачем відповідної підготовки чи й адаптації. Так, далекосхідна проза виявляє, як правило, статичність сюжету, надмірну зворушливість, церемонність персонажів навіть у кращих творах [Ким Чжегю 1989]. Оскільки для європейських літератур таке вже в минулому, літератури Сходу залишають враження архаїчності або принаймні "несучасносгі".

3. При проекції східних мов на загальнолінгвістичну галузь ідіолектології (ідіопрагматики) на перший план висуваються проблеми східної ментальності та педагогіки східних мов.

Існує величезний матеріал про специфічне світосприйняття народів Сходу, зокрема, про їхню ментальність, зумовлену, серед іншого, ієрогліфічною системою письма. Однак хрестоматійні приклади нераціонально великих енергетичних витрат китайців або японців на освоєння ієрогліфів вимагають певної теоретичної інтерпретації. Для європейського раціоналізму не пояснимі утримання в сучасному світі і безсумнівна життєвість доалфавітних систем письма всупереч досконалішим ромадзі чи пін'їн (варіанти латинки, опрацьовані для мов Сходу). Справді, якщо англійська система при її тисячах (!) фонографічних відповідників [Пашковский 1992] вимагає для засвоєння "всього лише" дворічних зусиль (для десятків досконаліших європейських орфографій такої проблеми не існує взагалі), то як пояснити, чому кожен японець витрачає на освоєння двох кан та ієрогліфіки до шести років життя, а китаєць може освоювати своє письмо хоч і все життя?

Дослідники відзначають особливе місце писемності у східному світогляді. Східна система цінностей вважає логічну й мнемонічну основи ієрогліфіки за традиційний складник світогляду. Як зазначає Дж. де Франсіс, "одну з найпривабливіших сторін вивчення китайської мови становить відчуття спадкоємності та зв'язку з минулим, яке живиться знанням ієрогліфів" (de Francis 1972, 443]. Навіть нейтральні нормативні денотанти в ієрогліфічній системі справляють враження поетизованих метафор ("Країна вранішнього спокою", "Серединна держава" відповідно Корея і Китай). Наведені міркування свідчать про перспективність узагальнення цих даних та пов'язання їх з контрастивним підходом, етномовною відносністю та вивченням універсалій східних мов.

Звукова екзотика, громіздка графіка, незвична граматична будова східних мов дають підстави для особливої педагогіки научання цих мов. На противагу традиційним східним методикам викладання неписьменним носіям мови, західні методики передбачають тут кілька етапів і навчають спочатку усної мови виключно через транслітерацію або транскрипцію, впроваджуючи писемність лише згодом [de Francis 1972; Pisowicz 1977]. У дієвості цього підходу переконує і симетричний досвід викладання європейських мов для студентів зі Сходу.

Окрема дослідна тема чому твори східних письменників майже відсутні в сучасній "соціокультурній таблиці" перекладної літератури? Певне світло проливає тут англомовна належність оригіналів цих перекладів (96 англомовних авторів із 187), що дозволяє зрозуміти цю таблицю не як відображення світової культури (за "Щорічниками" ЮНЕСКО), але як моделі західного бачення світової культури в її літературній частині, тобто як таблиці світової літератури, сприйнятої крізь призму західного прагматизму і певною мірою визначеної смаками західного споживача.

Вужча тема дослідження окремих творів, популярних поза межами "своєї" культури очевидно, через духовну співзвучність. Класичним прикладом є творчість Омара Хайяма в англомовних країнах. Якщо ж прийняти концепцію "більш і менш східних" культур, то слід визнати причетними до цього факти більшої популярності творів Ф. Рабле, Ф. Достоєвського, Дж. Родарі та інших поза культурним середовищем, з якого ці твори виросли. Отже, і цей аспект ідіолінгвістики пов'язаний із ширшою проблемою етноментальності.

4. Галузь синтактики східних мов надає багатий матеріал для різноманітних типологій. Навіть поверхове ознайомлення з типологічними класифікаціями Шлегелів Франка Містелі або Дж. Грінберга показує, що їх покликала до життя потреба систематизувати граматичні явища насамперед і переважно східних мов.

Оскільки більшість синтактичних описів східних мов створено на контрастивних засадах, тим самим у них закумульовано численні факти матеріальної та структурної своєрідності мов Сходу порівняно з європейськими, що могло б бути основою майбутньої "лінгвістики орієнталій" або "східної універсалогії". В усякому разі, традиційне уявлення про несхожість східних мов з європейськими живиться й очевидною екзотичністю її синтактики.

Нарешті, контенсивна типологія як єдина, що її вдалося інтерпретувати діахронічно, дозволяє зрозуміти не просто особливе, а навіть виняткове значення східних мов для реконструкції історії людського мислення. Як з'ясувалося, саме серед східних мов представлені не лише мови однакової (з європейськими) номінативної будови, але й численні деномінативні мови: ергативні, органічно-активні, класно-особові і навіть доморфологічні. Вже створено досить переконливі реконструкції історичного розвитку граматики й логіки та виявлено ступені їх взаємної відповідності (кореляції) [Лосев 1982, 246407, Климов 1973; 1976, 122146; 1977; 1983].

5. У галузі сигніфіки східних мов гідним об'єктом для загальномовознавчих студій є функціонування мовних знаків серед освічених носіїв ієрогліфіки та розгортання теорій ієрогліфічних писемностей у загальну теорію символічних систем [Yen Ren Chao 1968].

Вивчення семантичної етноспецифіки окремих східних мов та їх груп, практична побудова семантичних словників-тезаурусів, перевірка справедливості для східних мов законів Вебера Фехнера у фонології, закону Зіпфа Флеша та інших закономірностей лінгвостатистики (особливо для політональних мов і переважно моносилабічних лексиконів), ось неповний перелік сходознавчих досліджень, перспективних з погляду лінгвістичної метатеорії.

Зведена таблиця Міжнародного фонетичного алфавіту (МФА) засвідчує, що чи не найбільше розмаїття і багатство звукових виражальних засобів серед мов світу знову припадає на східні мови; пор. глотизовані, емфатичні, ретрофлексні, авульсивні звуки. Тим часом європейські мови послуговуються менш екзотичними (у масштабах таблиці "немаркованими") звуковими засобами т. зв. основної серії артикуляцій. Це можна пояснити тривалим "перемішуванням" численних європейських мов з неминучим вирівнюванням їх фонетичної будови: наприклад, очевидно східна за походженням баскійська мова досі екзотична за граматикою і лексикою, але вже цілком "романська" за звуковим складом.

Нарешті, саме на Сході зародилось і сформувалося письмо поміж виниклими тоді найдавнішими цивілізаціями. Не буде перебільшенням сказати, що всі визначальні події історії письма та його розвиток відбулись у Дворіччі на Грунті давніх мов Близького Сходу. Навіть останнє вдосконалення консонантного письма фінікійців (що призвело до винаходу алфавіту) сталося внаслідок східних контактів греків як носіїв однієї з європейських культур.

Враховуючи авторитетну думку, що втрачені за колонізації Америки місцеві ієрогліфоподібні системи не були власне писемністю (а становили швидше мнемонічну опорну систему для усного тлумачення "записаного"), мусимо визнати лише східне походження всіх існуючих систем письма. Таким чином, Схід виявився самодостатнім для забезпечення свого суспільного розвитку таким культурним набутком, як письмо власного винаходу. Це увиразнюється теорією моногенезу письма, аргументацією походження принаймні великих письмових систем Азії з єдиного месопотамського джерела [Гельб 1982].

До яких попередніх висновків приводить застосована тут до вивчення східних мов ідея метатеоретичного підходу?

1. Найважливішим видається висновок про значно вагомішу роль східних мов у геолінгвосфері. Всупереч європоцентристським стереотипам мислення, мовний світ у певних вимірах виявляється взагалі "переважно східним".

2. Водночас, заново прочитані з погляду лінгвістичної метатеорії матеріали східних мов сприятимуть конкретизації поняття "світ Сходу" зокрема, даючи відповідь на запитання: "Де проходять мовні, лінгвістичні межі Сходу в Європі?"

3. Нарешті, назріли умови для узагальнення досвіду викладання східних мов, а отже, і для ширшого звертання нового українського суспільства до мов і культур Сходу.

ЛІТЕРАТУРА

Арабско-русский... 1970. Арабско-русский словарь. Сост. X. К. Баранов. Изд. 4. В двух книгах. Москва.

Атлас...1984. Атлас української мови. Т. 1. Київ. Карта 324.

Атлас...1988. Атлас української мови. Т. 2. Київ. Карта 339.

Брук С. И. 1988. "Численность народов по языковым семьям и группам (середина 1985), тыс. чел." Народи мира. Историко-зтнографический справочиик. Москва.

Брук С. И. 1989. "Языковые семьи и группы (середина 1987), тыс. чел." Население мира. Демографическнй справочник. Москва.

Гельб И. Е. 1982. Опыг изучения письма: Москва.

Гумилев Л. Н. 1992. От Руси к России. Москва.

Етимологічний... 1989. Етимологічний словник української мови. За ред. О. С. Мельничука. Т. 3. Київ.

Ерасов Б. С. 1987. "Проблемы самобытности незападных цивилизаций". Вопросы философии. б. Москва.

Ким Чжегю. 1989. Счастье. Пер. с корейск. Ван Ли, В. Мокляк. Москва.

Климов Г. А. 1973. Очерк общей теории эргативности. Москва.

Климов Г. А. 1976. "Вопросы контенсивио-типологического описання языков". Принципы описания языков мира. Москва.

Климов Г. А. 1977. Типология языков активного строя. Москва.

Климов Г. А. 1983. Принципы контенсивной типологии. Москва.

Лингвистический...1990. Лингвистический энциклопедический словарь. Москва.

Лосев А. Ф. 1982. "О пропозициональннх функциях древнейших лексических структур. О типах грамматического предложения в связи с историей мышления". Знак, символ, миф. Москва.

Моль А. 1973. Социодинамика культури. Москва.

Общеславянский... 1988. Общеславянский Лингвистический атлас. Серия лексико-словообразовательная. Вып. 1. Животный мир. Москва.

Пашковский В. С. 1992. Графо-фонетические соответствия английской орфографии как система. Препринт. Киев.

Сходознавство... 1978. "Сходознавство". Словник української мови. В 11т. Т. 9. Київ.

Тищенко К. М. 1992. Метатеорія мовознавства. Докт. дис. Київ.

Трубачев О. Н. 1968. Названия рек Правобережной Украины. Москва.

A Dictionary... 1884. A Dictionary of Urdu, class. Hindi and English. By J. Т. Platts. Vol. 2. London.

de Francis J. 1972. Beginning Chinese. Forge Village, Mass.

Guia... (1983). Guia do terceiro mundo. 19841985. Lisboa.

Horby A. S. 1987. "Orient, Oriental". Oxford Advanced Learner's Dict. of Current English. Oxford.

Kluge F. "Morgenland". Etymol. Wtb. der Dt. Spr. Berlin, New York.

Krahe Н. 1960. "Einleitung und Lautlehre". Gennanische Sprachwiss. I. Berlin.

Locker E. 1962. "Die Altesten Sprachgeschichten Westeuropas". Osterr. Akad. des Wissensch. Philos. hist. Klasse. Sitzungberichte, 210. Bd. 5. Wien.

Orient. 1977. "Orient". Petit Larousse. Paris.

Oriente... 1966. "Oriente, Oriemtale". Dizionario Garzanti delta linqua italiana. Milano.

Pisowicz, A. 1977. Farsi. Materialy pomocnicze do nauky jezyka perskiego. Krakow.

Prohe... 1976. "Proche Orient". Petit Robert. Paris.

UNESCO... 1979-1990. UNESCO Statistical Year-looks. 1976-1988. New York.

Yen Ren Chao. 1968. Language and Symbolic Systems. Cambridge.