Музична українська лексика Х-ХVІ століть

Музична українська лексика Х-ХVІ століть

Невід'ємною частиною української культури часів Київської Русі була музика. Можна виділити три основні напрямки її побутування: народну музику, професійну інструментальну музику (світську та ратну) і професійний церковний спів.

Про народну музику часів Київської Русі довідуємося з різних писемних джерел - літописів, творів красного письменства (“Слово про похід Ігорів), давніх малюнків, зображень на ювелірних виробах, монетах тощо; в українських народних піснях зафіксовано чимало старовинних музичних назв (гуслі, сопелі, клепало, било, дзвони). Народні умільці - гудці, глумці, скоморохи існували ще в язичницькі часи, їхня діяльність модифікувалася протягом тисячоліть, особливо після прийняття християнства.

Багатством і різноманітністю відзначався музичний побут княжого двору. При дворі князя був цілий штат руських та іноземних (наприклад, з Візантії) музикантів-умільців. Була у Київській Русі й ратна, тобто військова музика, яку виконували за допомогою труб, сурм, бубнів. У літературних пам'ятках Київської Русі згадано імена таких музикантів: гудець Ор, що співав половецькі пісні, та галицький “славутний співець” Митуса (Іпатіївський літопис, 1241). Легендарною постаттю був славнозвісний Боян, оспіваний у “Слові про похід Ігорів”. Улюбленцями народу були також скоморохи, яких називали веселими людьми або веселими молодцями. У билинному епосі згадують скоморохів, які грають “на гусельках, гудочках, свирелях” і з піснями “по уличках походжають”.

Поширення та розвиток музичної культури сприяли виникненню в лексичній системі мови специфічних найменувань. Досліджуючи пам'ятки XI-XIV ст., В.Філіппов виділяє цілий пласт музичної лексики, серед якої найбільш частотними є слова ігрець, гудець, плясець, смичець. Аналіз цих найменувань свідчить, що це були не окремі вкраплення, а системно організовані елементи музичної термінолексики. Доказом цього є специфічна модель термінів: дієслівний корінь + суфікс -ець-.

До найдавніших слів, що позначали музичні поняття, належать: бубон, голос, грати, гудіти, гусла, дуда, пісня, свиріль, скрип, співати та ін., які є праслов'янськими за походженням.

Із впровадженням християнства в Киїській Русі почала розвиватись і церковна музика. У другій половині XI ст. у Києво-Печерському монастирі була заснована школа співу, з'явились і свої майстри церковного співу - розспівщики. Уже в ті часи існували два види церковного співу - кондакарний і стихирарний, записували церковні наспіви за допомогою спеціальних знаків - крюків, знамен.

Розвиток української церковно-музичної термінології досліджував О. Горбач у науковій розвідці «З історії української церковно-музичної термінології». Автор проаналізував музичну лексику, зафіксовану в писемних джерелах ХІ-ХVІІІ століть, починаючи від рукописних збірників, молитовників, псалтирів до музикознавчої праці М. Дилецького та лексикографічних праць П. Беринди, М. Смотрицького, Є. Славинецького, І. Срезневського, Л. Зизанія, І. Максимовича; О.Горбач зафіксував музичні терміни у водевілі І. Котляревського “Москаль-чарівник”. Автор зробив висновок, що “вся термінологія нашої церковної - а отже найдавнішої вченої музики в основному грецька: …скрізь ідеться або про безпосередні позичення з грецького або про кальки-переклади грецьких термінів на церковнослов'янщину”. На думку вченого, церковно-музична термінологія засвідчує “сильну південну, візантійсько-болгарську хвилю, змінену згодом західньою, польсько-латинською чи - італійською”.

Особливе зацікавлення викликає музична лексика, почерпнута з давньоукраїнських пам'яток і зафіксована в “Материалах для словаря древнерусского языка” І. Срезневського, “Словаре древнерусского языка (ХІ-ХІV)” за редакцією Р. Аванесова, „Словнику староукраїнської мови ХІV-ХVст.”, „Словнику української мови ХV - першої половини ХVІІ ст.”.

У період ХІ-ХІV ст. вже існував розвинений пласт музичної лексики, що охоплював різні тематичні групи, серед яких найпоширенішими були назви музичних інструментів, назви осіб, назви видів і жанрів музики та назви процесів, пов'язаних з музикою.

Серед назв музичних інструментів виділяємо такі номінації: загальні назви - съсидъ, сосидъ, съсдъ, мисикы" - “музыкальный инструмент ”; струнні музичні інструменти та їх деталі - брицало, гисли, гоусли, гисль, гсль (наявні форми множини й однини), лура (ліра), поснивьць, посмица, поснивица, посница, посньница - “муз. инстр. въ родо арфы, цовница“, псалътырь, псалтырь - “струнный инструментъ, родъ арфы“, струна, търн", торн", трьн", тери" - “лира», цовьница, цьвьница - «струна; лира»; ударні музичні інструменти - било, бибънъ, бибьнъ, бибонъ, бибенъ, варганъ, звонъ, звоньць, клаколъ, колоколъ, колокольць, клепало, кимвалъ, кимвалъ, коумвалъ, кимбалъ, кгмбалъ, кгмболъ, кгмвалъ, набломъ, титинбазъ, тимпанъ; духові музичні інструменти: пипела, пипола - “свироль“, пищаль, свироль, сопль, сополь, сирна, триба, трба, тръстьца; органъ, оръганъ, арганъ, ерганъ, рганъ. Трапляються найменування музичних інструментів - аналітичні конструкції моделі “іменник + прикметник”: духовные гоусли, труба благогласная, труба духовная.

Група на позначення діячів у царині музикування цікава з лексичного та структурного боку. Типовими у цьому періоді розвитку музичної лексики є похідні складні слова, у яких можна виділити кілька основ: псалмописьць, псалъмоповьць, повцелюбьць, поснопои, посноповьць, поснословъ, поснословьць, поснотворъ, свитоповць.

Продуктивними виявились назви із суфіксом -ник-, що виник ще в спільнослов'янську епоху і швидко активізувався в аґентивній функції в давньоукраїнській мові: демествьникъ, демествиник, деместьникъ, игрьникъ, каноньникъ, ликъствьникъ, мисичьникъ, посниникъ, посникъ, посеник, пищальникъ, свирольникъ, слижьбьникъ, слижебникъ, сопольникъ, трибникъ, цовникъ. У давніх пам'ятках трапляються поодинокі утворення з суфіксом -ик-: деместик, демьстикъ, доместикъ.

Низка аґентивних назв музичного профілю містить суфікс -ьць- (-ць-) - суч. -ець-: глоумьць, гоудьць, гидьць, игрьць, игроць, игрець, повьць, поснивьць, повецъ, свирьць, свирець, сопьць.

Поруч із утвореннями чоловічого роду вживали паралельні назви жіночого роду із суфіксом -ниц-: бибъница, бубеньница, играньница, тимпальница, тимпаньница, коущьница.

Із прийняттям християнства в Київській Русі вагому частину музичної культури становили християнські церковні співи. При храмах було засновано хорові колективи, які супроводжували богослужіння. На відміну від народних пісень, які передавались від покоління до покоління усно, церковні відправи записували. З Візантії до нас прийшла невменна (знакова) нотація, почала формуватися фахова церковно-музична термінологія на позначення різних жанрів, церковних відправ, крюкових знаків; серед цих назв переважали запозичення з грецької мови, а також утверджувалися назви, почерпнуті з народної мови.

У тематичній групі жанрів і видів музики, частин богослужебних відправ наявні такі запозичення, переважно з грецької мови: акаfистъ, антифонъ, аллилоуарь, аллилоуи", ~ксапсалмъ, ектени", коланды, каланьды, каланьди, коледа, колда, канинъ, канонъ, кенаникъ, кондакъ, коньдакъ, лтерги", литирги", литорги", ексапсалмъ, оксапсалмъ, прокименъ, прокимонъ, прокыменъ, псалъмосъ, пьсалъмосъ, псалъмъ, пьсалъмъ, стихира, стихыра, стихора, стихера, тропарь, трепарь.

У цій тематичній групі трапляються назви, які виникли на слов'янській основі. Так, національним відповідником грецького терміна літургія є служба, поти~. Окремі музичні назви мають суфікс -л-, наприклад, отъполо, приполо, а в субстантивованих прикметниках натрапляємо на суфікси -льн-, -ньн-: содальна, содильна, содольна, трьпосньна, четверопосньна. У давніх пам'ятках зафіксовано чимало церковно-музичних термінів аналітичної структури - (“прикметник іменник”): канонъ великый, канонъ възкрьсьныи, прежесвищеная литоурги".

Після офіційного запровадження християнства в Київській Русі було поширено необхідні для церковних відправ та обрядів різноманітні книги, серед яких зафіксовано такі запозичені з грецької мови назви: апостолъ, ~вангели~, ермолои, кондакарь, мине", стихера, стихирарь, октоикъ, октаикъ, охътаикъ, охтаихъ, слижьбьникъ, слижебникъ.

Серед назв, пов'язаних із звукоутворенням, трапляються іменники переважно віддієслівного походження: гласъ, голосъ, звикъ, звакъ, звоукъ, звонъ, глоумъ, игрь (зафіксовано синонімічні назви до цього терміна з суфіксами -ищ- та похідних від нього -нищ-, -алищ-: игрище, игрьнище, игралище), пискъ, свистъ, ликъ.

Продуктивними виявились іменники з суфіксом -н'іi- (-т'іi-), які означають опредмечені процеси, дії або абстрактні поняття за назвою дії: брицаниє, въсповани~, въспони~, въспоти~, глашень~, глоумлени~, гоудени~, гидени~, гижени~, глашени~, звонени~, звицани~, играни~, клепани~, ликовани~, поти~, свистани~, слиждени~, слижени~, ударени~.

Серед музичних термінів, пов'язаних із вираженням динамічної ознаки (дії) у процесі її тривання, знаходимо значну кількість утворень на позначення звукодобування, це, зокрема, такі дієслова: гисти, звонити, звеноти, звьноти, звоноти, звоцати, звцати, звкнити, пипеловати, пиполовати, пискати, пискнити, свиревати, свирити, свирти, свиснити, свистати, сопсти, сопоти, троскотати, трибити, трабити.

Більшість із зазначених дієслів стали мотиваційною базою для утворення іменників - назв музичних інструментів, частина з яких існувала в період Київської Русі: брицати - брицало, гисти - гисль, гасль, гисли, звонити - звонъ, клатати - клаколъ, колоколъ, клепати - клепало, сопоти - сопль, сопохъ, сопихъ, сополь; інші іменники утворились згодом, вони зафіксовані у словнику за редакцією Б. Грінченка, у лексикографічних працях М. Уманця і А. Спілки, Є. Желехівського і С. Недільського та побутують у народних говірках і досі: свистати - свистак, свисток, сопіти - сопілка, троскотати - троскотало.

Окремо виділяємо дієслова на позначення узагальненої дії, пов'язаної із витворенням звучання: гласити, играти, плескати - “бряцать на кимвало»»“, повати, поти, рокотати, титьноти, титноти, идар"ти, идарати, ударить, колидовати, литоиргисати, литоргисати, шпильманити.

Прикметники вказують на відношення до музики, до музичних інструментів, гравців, до назв жанрів, церковних відправ, наприклад, игрьныи, мисикиинъ, мисичьскыи, мисикыискыи; гисльныи, органьскыи, органьныи, пищальскыи, свирольныи, сиризинъ, сирининъ, трибьныи, трабьныи, цовьничьныи, повьчьскы, поснивыи, скомрашьскыи, шпильманьскыи, октоичьныи, октаичьныи, поснивьныи, посньныи, посньскы. Прикметники великыи, възкрьсьныи набувають термінного значення лише у сполученні з іменникам: канонъ великыи, канонъ възкрьсьныи.

Прикметники із складними основами скомпоновані з двох твірних основ, що супроводжується суфіксацією: прикметник іменник: благопохвальныи, гласохвальныи, доброгласьныи, любогласьнъ, твьрдогласьныи; займенник сам, все прикметник: самогласьныи, вьсесъставьныи - многострунный; числівник іменник: деситьстроуньныи, осмогласьныи.

Період зародження української музичної термінолексики (Х-ХVІ ст.) залишається мало дослідженим. Різні тогочасні богослужебні півчі книги - октоїхи, осьмогласники, кондакарі, каноники, трактати-сказання, устави-типики, типикони, нотні книги або зошити-поголосники не опубліковані і не розшифровані.

Першою спробою систематизації, упорядкування та пояснення музичних назв давнього періоду є “Словник термінів і слів українського церковного співу” В.Ф. Іванова, виданий 1998 року в Миколаєві. У цій сучасній лексикографічній праці представлена музична лексика Х-ХХ ст. Виділяємо такі тематичні групи церковно-музичної лексики періоду Х-ХVІ ст.:

- музичні інструменти: било (дерев'яна або металева дошка, ударом об яку скликали до молитви вірних, коли в християнській церкві ще не були введені дзвони), клепало (до Вечерні, на якій співали “Блажен муж”, вдаряли в залізне клепало), благовіст, благовісник (один із видів церковного дзвону), кимвал (музичний інструмент, який складається з двох металевих тарілок, що вдаряють одна об одну; церковні дзвони), тимпан (рід мідних тарілок). Ця тематична група невелика, адже назви музичних інструментів не відповідають тематиці словника - “терміни і слова українського церковного співу”;

- назви професій в царині церковного співу: вершники (виконавці верхнього голосу в знаменному трирядковому співі), головщик (до ХVІІ ст. ведучий і перший співак на крилосі, найдосвідченіший заспівувач і керівник церковного хору, знавець співочих традицій, крюкової нотації), демественник (соліст в демественному співі, вчитель співу в Київській Русі), доместик (вчитель і начальник хору в грецькій церкві; назва доместиків-півчих засвідчена в руських літописах ХІ-ХІІ ст.), димарх (керівник хору), добропісневий (старовинна назва церковного півчого, який добре знав богослужбовий спів), канонарх (клірик - розпорядник церковного співу), клірик (той, хто належить до кліру, в тому числі і крилосний півчий, реґент), нижники (виконавці нижнього голосу у трирядковому співі), паламар (нижчий церковний служитель, що допомагає священику під час богослужіння, бере участь у крилосному співі); піснивець, пісельник, пісенник (півчий, який у хорі співав церковні піснеспіви), піснепівець, піснеспівець, піснесловець (півчі, які в старовину виконували духовні пісні, псалми), піснеписець, піснетворець (автор, який писав духовні пісні, складав або обробляв церковні піснеспіви), протопсалт, протопсалтис (керівник хору в Київській Русі), путники (виконавці головного голосу у трирядковому співі);

- назви співацьких голосів та їх регістрів: бас (низький чоловічий голос), алтембас (високий бас, те ж саме, що бас-ексцелент, бас-гоф, бас-крижак, тенор-бас), путь (в трирядковому співі середній голос, який виконував головну партію);

- назви музичних колективів: хор церковний (колектив півчих з віруючих), капела (об'єднання духовних осіб, які служили при дворі);

- назви дій, процесів праці в галузі музики: хейрономія (старовинний спосіб керування хором за допомогою системи умовних рухів руками і пальцями; використовували також при цьому міміка і рух головою), єдиногласіє (злагоджене ансамблеве інтонування в церковному співі), перечення (неприємна для слуху поява хроматичного зміненого тону в одному з голосів хорового твору тоді, як в іншому голосі перебуває той же тон в незміненому вигляді), солодкоспів (приємний спів), солодкогласіє (приємне, чарівне звучання півчого голосу);

- назви видів, жанрів музики, окремих музичних творів та їх складових частин: ізводи (місцеві музично-поетичні варіанти старовинних церковних піснеспівів), ірмос (назва першого стихира-тропаря в кожній пісні канону), канон (піснеспів, складений за відомим правилом і розміром), катавасія (ірмоси, які співаються в кожній пісні канону), піснесловіє (духовна пісня), кондак (коротка пісня, яка містить в собі похвалу святому або виражає суть свята), стих (короткий піснеспів або пісня, вибрана з псалмів або з інших книг Святого Писання), стихира (піснеспів візантійського походження на вірші строфічної будови з силабічним складом і одного розміру), псальма (духовна пісня-гімн, створена на тексти віршово оброблених біблійних псалмів), подобен (піснеспів, який прийнятий за зразок побудови тексту і наспіву для виконання по ньому інших піснеспівів), піснеспів (узагальнена назва церковного одноголосного твору), розспів (система церковних мелодій, для якої характерні визначальні мотиви-поспівок і закономірності їх організації в співі Служби Божої), тропар (невеличкий піснеспів, в якому коротко розкривається суть свята або згадується пам'ять святого; цей жанр використовувався у візантійському богослужінні, а пізніше перейшов у староукраїнське);

- назви графічних знаків, які використовували для запису музики: знаменна нотація (один з різновидів невменних середньовічних нотацій; знаменна нотація розроблена давньоукраїнськими півчими на основі невменної візантійської нотації в Хст.), знам'я, знамено (в українському співі ще з часів Київської Русі знаменом називали всі безлінійні ноти (крюки)), ініціали (в абзацах старовинних нотних рукописів початкові букви тексту, виконані у збільшеному розмірі і прикрашені орнаментом, малюнками, часто із зображенням духовних осіб, гуслярів), істинноречіє (текст безлінійних рукописів, що збереглися від перших часів християнства в Русі), кондакарна нотація (різновид невменних середньовічних нотацій, зафіксована в староукраїнських півчих рукописах ХІ-ХІV ст.), кондакарне знам'я (музичні знаки, якими написані кондакарі або збірники кондаків; існувало в співочій богослужебній практиці з кінця ХІ до початку ХІV ст.), крюки, знамена (знаки староукраїнської півчої ідеографічної нотації (один з видів невменного письма), які використовувались для запису піснеспівів; відомі з кінця ХІ - початку ХІІ ст.), невменна нотація (один з ранніх засобів запису музики, що поширювалася приблизно з ХІ ст.), невми (умовні графічні знаки, за допомогою яких записували музику в епоху раннього середньовіччя; тип (або зовнішній вигляд) графічного письма), криж (назва невменного знака в системі знаменного співу), нота (умовний графічний знак для того або іншого музичного тону (звуку); ще у ІІ ст. після Різдва Христового це слово використовували в цьому значенні), палка, паракліт (назва невменного знака в системі знаменного письма);

- назви прикрас мелодичного рисунка: аненайка (мелодична прикраса в староукраїнському мелізматичному церковному співі; з ХІ ст. стала відомою в співочій практиці Київської Русі), кратимата (прикраса церковної мелодії, яку використовували в давньогрецькій церкві; вживалась у церковному співі Київської Русі, про що свідчать нотні книги ХІ ст.);

- назви місць розташування співаків: капела (місце відправлення церковної служби), крилас, крилос, клірос, жереб (місце в передній частині храму, призначене для читців і півчих), солея (місце в грецькій церкві, де перебувають півчі; в стародавній Русі солея існувала в церквах, але з часом була ліквідована; від неї залишились сучасні крилоси), хори (місце для співаків в храмах, на якому під час богослужіння співає церковний хор);

- назви різних видів вокально-хорового співу: красний спів (вираз, популярний в характеристиці і оцінці благозвучного церковного співу), стовповий спів (те ж саме, що знаменний спів), знаменний розспів (найдавніший із розспівів і основний вид староукраїнського церковного співу), демество (тип староукраїнського церковного співу), демественний спів (один з видів староукраїнського церковного співу, що існував ще в часи Київської Русі);

- назви церковних півчих книг, трактатів, зошитів, уставів, правил: антифологіон, трефологій, святкова мінея (богослужбові книги, які містять службу Господських, Богородичних, Великих Свят), ірмологій, ірмологіон (церковна книга, яка містить ірмоси), кондакарі (староукраїнські півчі книги кін. ХІ - поч. ХІV ст.), книги нотні, книги півчі (богослужебні книги, призначені для крилосного співу; в православній церкві відомі з ХІ ст.), мінея (12 церковних книг із службами для свят на кожний день), номоканон (зібрання законів або церковних правил (і правил богослужбового співу); відомий у православній церкві ще з часів Київської Русі), октоїх, осьмигласник (церковна книга, яка містить восьмитижневий стовп піснеспівів, пов'язаних з системою восьмигласія), симфонія, конкорданція біблійна (зібрання всіх слів, висловів і фраз (і щодо співу), що трапляються в Біблії), стихирар (книга, яка містить зібрання стихир), типик, типікон (церковна книга (устав), яка подає правила для проведення богослужінь).

Огляд музичної термінолексики Х-ХVІ ст., зафіксованої у “Материалах для словаря древнерусского языка” І.Срезневського, “Словаре древнерусского языка (ХІ-ХІV)” за редакцією Р.Аванесова, „Словнику староукраїнської мови ХІV-ХVст.”, „Словнику української мови ХV - першої половини ХVІІ ст.”, “Словнику термінів і слів українського церковного співу” В.Ф. Іванова, дає підстави стверджувати, що в цей період закладено основу, на якій ґрунтується і вдосконалюється сучасна українська музична терміносистема. На українському мовному ґрунті виникли і закріпились назви жанрів та окремих музичних творів, народних музичних інструментів (гаївка, знаменний розспів, клепало, сопілка). Українська церковно-музична термінологія позначена помітним південновізантійським впливом - більшість запозичених лексем потрапила із грецької мови (гексахорд, ірмос, канонарх, кондак, кондакар, мінея, монодія, невми, октоїх, стихира, тропар, хейрономія). Хоча відчутні намагання впроваджувати в церковно-музичну терміносистему і давньоукраїнські номінації (аненайка, благовіст, благовісник, било, знаменний розспів, клепало, вершник, головщик, нижник, осьмогласіє, піснеписець, стовповий спів).

Література

1. Боровик М. Давньоруський церковний спів // Історія української музики в шести томах. К.: Наук. думка, 2000. Т. І. С. 148-171.

2. Булик-Верхола С.З. Назви народних духових інструментів у музичній терміносистемі української мови // Вісник Державного університету „Львівська політехніка”. Проблеми української термінології. 3. Горбач О. З історії української церковно-музичної термінології. Мюнхен, 1995-. 40 с.

4. Закревська Я. Назви діючої особи // Нариси з діалектного словотвору в ареальному аспекті. К.: Наук. думка, 2006. С. 52-82.

5. Іванов В. Словник термінів і слів українського церковного співу (посібник-довідник). Миколаїв, 2003. 244 с.

6. Майборода К. Музична культура Київської Русі // Історія української дожовтневої музики. К.: Муз. Україна, 1999. С. 10-21.

7. Словарь древнерусского языка (ХІ-ХІV). Под ред. Р. Аванесова. М.: Русский язык, 1999-2001. Т.І-ІV.