Мова та професія. Функції та значення української мови в нашому суспільстві, її державотворча роль

Мова та професія. Функції та значення української мови в нашому суспільстві, її державотворча роль

Кожна мова - це феномен, у якому генетично записані історія і культура народу. Саме мова забезпечує людині співжиття в суспільстві, зумовлює формування її духовної сутності.

Вона не тільки засіб спілкування між людьми, а й засіб інтелектуального й естетичного освоєння світу, одна з основних прикмет творення, формування нації.

Функціонування мови як життєтворчого ферменту нації є однією з найважливіших умов справді вільного й широкого розвитку її духовного й екологічного потенціалу.

Це феномен, який певним чином сполучає клітинний і духовний рівні, є своєрідним симбіозом матеріального та ідеального.

Український народ віками витворював собі мову. Від звука, слова - до пісні. Триста тисяч пісень склала Україна українською, своєю мовою. Українське слово зажило визнання і шани серед близьких і далеких народів. Україна створила мистецтво, визнане в усьому світі і дала людству геніальних мислителів, поетів.

Українська нація - сформована, цивілізована, працьовита, талановита. Саме мова є передумовою зростання й змужніння особистості, засобом пізнання світу і збагачення досвідом попередніх поколінь. Вона - той ланцюжок, що єднає сучасне покоління з минулим і майбутнім, що об'єднує людей у народ, а народ представляє нацією.

Мова є засобом саморозвитку й самовираження особистості. Те, як людина говорить, створює образ її душі та інтелекту, вихованості, оскільки інакше як через мову практично ці якості не виявляються. Мовлення кожного - це його духовний, інтелектуальний портрет.

Заговорить людина - і виявить не тільки рівень своєї освіченості, а й міру вихованості, гостроту розуму, образність уяви, точність спостережень, жвавість натури.

Тисячоліттями український народ творив високорозвинену літературну мову. Вона до послуг кожного з нас, її треба свідомо й активно вивчати, осягати, оволодівати виражальними засобами.

Володіння правилами і нормами української літературної мови, мовна культура є необхідним складником особистості кожної людини. Від мистецтва лікаря спілкуватися залежать результати розвитку особистості, адже практика доводить, що слово може не тільки викликати функціональні зміни в організмі, але і вбити людину в буквальному сенсі слова.

Тому кожна людина має володіти культурою мовлення: вміти добирати мовностилістичні засоби і прийоми відповідно до умов і цілей спілкування, передаючи певний психокультурний контекст. Саме це є стрижнем, на який нанизуються професійні знання та вміння фахівця. Тому цілком закономірним є уведення 1994 року до навчальних планів закладів вищої школи практичного курсу сучасної української мови, названого "Ділова українська мова", який в ідеалі не мав би дублювати шкільний курс української мови, але повинен базуватися на ньому. Тому дисципліна, що вивчається у вищих навчальних закладах, зокрема, у вищих медичних навчальних закладах, не повинна обмежуватися лише ознайомленням з особливостями офіційно-ділового стилю та формулярами документів.

Практичний курс "Ділова українська мова" покликаний насамперед формувати мовну особистість спеціаліста, здатну до розв'язання різноманітних комунікативних завдань у всіх актуальних сферах спілкування (науково-навчальній та офіційно-діловій). Будь-якому фахівцеві, зокрема лікареві, крім умінь складати і сприймати (читати) різноманітні документи (у тому числі професійні), треба:

1) володіти культурою конструктивного діалогу та полілогу;

2) вміти сприймати, відтворювати готові та створювати наукові фахові тексти;

3) володіти прийомами підготовки і виголошення публічного виступу;

4) вміти застосовувати фахову українську термінологію у різноманітних комунікативних процесах;

5) вміти користуватися словниками.

У час національного відродження та відновлення української державності політично зріс суспільний інтерес до історії, походження та розвитку української мови як національної мови світу.

І зрозумілим є щире прагнення піднести престиж української мови, показати її глибокі коріння, знайти її гідне місце серед інших мов.

А тому кожна освічена людина повинна знати основні відомості про походження, розвиток української мови (сучасні концепції), формування її літературно-писемних стандартів, становлення правопису, орієнтуватися в проблемах функціонування літературної мови на сучасному етапі та бачити перспективи її еволюції.

Мова є засобом і матеріалом формування та становлення особистості людини, її інтелекту, волі, почуттів і формою буття.

Мова -- це неперервний процес пізнання світу, освоєння його людиною.

Мова є засобом спілкування між людьми, передання власного досвіду іншим і збагачення досвідом інших. Мова сприяє виявленню й задоволенню матеріальних і духовних потреб людей, об'єднує їх у суспільство для досягнення добробуту та духовних цінностей.

Мова існує у двох формах: усній і писемній.

Передаючись з уст в уста, закріплюючись у текстах, вона невтомно долає віки, єднає покоління, збирає й зберігає духовне єство народу, національну картину світу, формує національну свідомість і культуру нації.

Потреба ефективного та ефектного спілкування стимулює мовців до художнього осмислення мови, до пошуку все точніших і виразніших мовних засобів. У результаті з загальнонародної мови витворюється відшліфований, культурний варіант -- добірне літературне мовлення, яке й саме вже може стати мистецтвом (мистецтво образного слова) та естетичним матеріалом для інших видів мистецтва (театру, живопису, музики).

Мова невмируща, бо в ній безсмертя народу. Вона твориться народом, живе в ньому і з ним. Але в безсмерті мови є й часточка безсмертя людини. Через мову кожна людина дотикається до безсмертя свого народу.

Мова належить до унікальних явищ життя людини і суспільства.

Вона витворилась одночасно з ними і є не тільки їхньою найприкметнішою ознакою, а й найнеобхіднішою умовою формування їхньої сутності.

Мова обслуговує людину і суспільство, але цим не вичерпується її роль. Мова є і формою буття їх.

З-поміж багатьох функцій мови в житті людини й суспільства основними називають такі:

1. Комунікативна функція, або функція спілкування.

Суть її полягає в тому, що мова використовується як засіб спілкування між людьми, як інформаційний зв'язок у суспільстві.

Ця функція є життєво необхідною і для суспільства, і для мови.

Для суспільства вона важлива тим, що за допомогою мови люди обмінюються думками й почуттями, збагачуються досвідом попередніх поколінь, домагаються взаєморозуміння у колективі, гуртуються для захисту, створюють матеріальні й духовні цінності, дбають про поступ уперед.

Для мови комунікативна функція також є вкрай важливою, бо мова, якою не спілкуються, вмирає.

Зі смертю ж мови вмирає народ, що був її творцем і носієм, вмирає жива культура, створена цим народом і мовою, а писемна та матеріальна культура губиться у віках і забувається.

Народ, який втратив свою мову спілкування, втрачає й увесь той духовно-культурний світ цінностей, що витворився на ґрунті його мови. Такий народ швидко уподібнюється тому народові, чию мову взяв для спілкування, тобто асимілюється, розчиняється в іншій нації.

Але, втративши все своє, надбане віками (й тисячоліттями), асимільований народ ніколи не зрівняється з сусідом, чию мову прийняв, бо він втратив національний ґрунт і гідність, він є менш вартісний, вторинний.

Ось чому слід не тільки на словах визнавати право української мови на широке вживання у суспільному житті, а й кожному з нас повсюдно спілкуватися нею, аби українська мова жила повнокровним життям.

Людство винайшло кілька засобів обміну інформацією: звукові і світлові сигнали, азбука Морзе, дорожні знаки, символи, шрифти, коди, жести.

Але всі вони мають обмежену сферу застосування і стосовно мови є вторинними, похідними, такими, що виникли вже на базі мови. Мова є універсальним і унікальним, матеріально найдешевшим засобом спілкування.

2. Номінативна функція, або функція називання.

Усе пізнане людиною (предмети, особи, якості, властивості, явища, процеси, закономірності та поняття про них) дістає назву і так під цією мовною назвою існує в житті і в свідомості мовців.

Назва вирізняє предмет із безлічі інших. Мовну назву дістають не тільки реально існуючі предмети, а й ірреальні, уявні, вигадані, фантастичні. Завдяки цій функції кожну мову можна розглядати як окрему своєрідну картину світу, що відображає національне світобачення і світовідчуття.

Мовці намагаються в усіх сферах спілкування (науці, техніці, виробництві, мистецтві, політиці, економіці тощо) творити назви своєю мовою.

Якщо ж своїх назв не творять, то змушені їх запозичувати з інших мов і перекладати, калькувати або просто в незміненому вигляді засвоювати чужі назви.

Немає у світі мов, які б не запозичували назви з інших мов. Але якщо запозичень занадто багато і процес цей інтенсивний, виникає загроза втратити самобутність своєї мови. Тому варто максимально користуватися існуючими назвами або творити нові з матеріалу власної мови, а до запозичень вдаватися лише в разі крайньої потреби.

3. Мислетворча функція.

Мова є не тільки формою вираження і передавання думки (як це ми спостерігаємо при комунікативній функції), а й засобом формування, тобто творення самої думки.

Людина мислить у мовних формах. Процес цей складний, іде від конкретно-чуттєвого рівня до понятійного. Поняття закріплюються у словах і в процесі мисленнєвих операцій порівнюються, зіставляються, протиставляються, поєднуються чи розподіляються. Отже, мислити -- це означає оперувати поняттями у мовній формі, у мовному вираженні.

4. Пізнавальна функція мови.

Вона полягає в тому, що світ людина пізнає не стільки власним досвідом, скільки через мову, бо в ній нагромаджено досвід попередніх поколінь, сума знань про світ. Наприклад, засобами мови (текст, вислови, фрази, лексика, граматика) можна одержати ґрунтовні, об'єктивні знання про космос, океан чи якусь країну, так ніколи там і не побувавши.

Мова багата інформацією, вона постійно надає нашому мозку (корі півкуль) матеріал для мисленнєвих операцій, живить і рухає розвиток інтелекту.

5. Експресивна, або виражальна, функція мови.

Неповторний світ інтелекту, почуттів та емоцій, волі людини є невидимим для інших. І тільки мова надає найбільше можливостей розкрити їх для інших людей, вплинути на них силою своїх переконань чи почуттів.

6. Волюнтативна функція є близькою до експресивної.

Вона полягає в тому, що мова є засобом вираження волі співрозмовників (вітання, прощання, прохання, вибачення, спонукання, запрошення).

7. Естетична функція.

Мова фіксує в собі естетичні смаки та уподобання своїх носіїв (це відповідна лексика і фразеологія, естетичного змісту тексти).

Милозвучність, гармонія змісту, форми і звучання, дотримання норм літературної мови у процесі спілкування стають для мовців джерелом естетичної насолоди, сприяють розвиткові високого естетичного смаку.

У своїй художній довершеній формі літературна мова сприймається естетично вихованими мовцями як естетичне явище (наприклад, високохудожні твори Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, О. Олеся та ін.).

Мова є першоелементом культури, вона лежить в основі розвитку всіх інших видів мистецтв.

І ті естетичні цінності, які ними породжуються, зумовлені значною мірою естетичними можливостями мови (театр, кіно, радіо, телебачення тощо).

8. Культурологічна функція мови.

Мова є носієм культури народу-мовотворця. Кожна людина, оволодіваючи рідною мовою, засвоює культуру свого народу, бо сприймає разом з мовою пісні, казки, дотепи, жарти, легенди, думи, перекази, історію, промисли, звичаї, традиції матеріальної культури і духовного життя нації.

Пропагуючи мову, ми поширюємо свою культуру, вводимо її у світову. Перекладаючи українською мовою художні твори і наукові праці з інших мов, збагачуємо нашу культуру набутками інших культур, розвиваємо свою мову.

Мовна культура людини є показником її загальної культури, рівня освіченості.

9. Ідентифікаційна функція мови полягає в тому, що мова виступає засобом ідентифікації мовців, тобто засобом вияву належності їх до однієї спільноти, певного ототожнення: я такий, як і вони, бо маю спільну з ними мову.

Ідентифікація виявляється у часовому вимірі: багато поколінь у минулому є нашими предками, бо говорили нашою мовою. Ідентифікація виявляється у часовому вимірі: українці Росії, Канади, Америки, Австралії та інших країн виявляють свою належність до українства українською мовою.

Ідентифікуючу функцію можна назвати ще об'єднуючою. Належність до певного народу, його культури зумовлюється етнічно, тобто походженням.

Але це не завжди так. Є багато людей не українського походження, які стали українцями за духом, бо сприйняли з українською мовою українську культуру, весь світ українства, і наша земля була і є їм рідною (Марко Вовчок, Агатангел Кримський, Юрій Клен, Софія Русова та багато інших).

10. Міфологічна функція мови збереглася з доісторичних часів, коли люди вірили у слово як у реальне дійство, здатне зупинити небажаний хід дій, побороти злі сили, підкорити природу своїй волі.

Ця міфологічна сила слова знайшла широке відображення в українському фольклорі: заклинаннях, шептаннях, чаруваннях, виливаннях, ворожіннях, казках, переказах, легендах тощо.

В них надзвичайною силою наділяються окремі слова, вирази за певних умов їх виголошення. У словесному світі зміщуються межі реального та уявного.

Нині у зв'язку з поширенням теорій біологічного поля людини, позитивної і негативної енергії, екстрасенсорики набуває нових імпульсів міфологічна функція мови.

Одиниці мови (звуки, морфеми, слова, словоформи, словосполучення, речення, висловлення, текст) по-різному беруть участь у виконанні функцій мови. Так, комунікативну функцію мови виконує речення, його називають комунікативною одиницею мови.

Проте й інші одиниці мови беруть участь у комунікативній функції, але не як окремі комунікативні одиниці, а як одиниці нижчих порядків, як будівельний матеріал мовної структури й системи. Номінативна функція лягає на слова, лексичні словосполучення, фразеологізми.

В експресивній, волюнтативній функціях задіяна лексика з емоційним, вольовим значенням. У виконанні інших названих функцій беруть участь усі одиниці мовних підсистем із різною мірою продуктивності.

Література

1. Бабич Н.Д. Історія української літературної мови: - Львів, 1993

2. Ділова українська мова. Методичний посібник для студентів 1-го курсу медичного інституту. - Чернівці, 2006. - С. 4-11

3. Глущик С.В., Дияк О.В. Сучасні ділові папери. - К., 2002. - С. 13-19

4. Орфографічний словник української мови / Уклад. С.І. Головащук, М.М. Пещак, Р.М. Русанівський, О.О. Татаренко. - К.: Довіра, 2004. - 964 с.

5. Ющук І.П. Практикум з правопису української мови. - 3-тє вид. - К.: Освіта, 1997. - 254 с.