Орфоепічні мовні норми

Міністерство освіти та науки України

Харківський національний педагогічний університет

ім. Г.С. Сковороди

Кафедра українознавства

РЕФЕРАТ

З ділової української мови

Орфоепічні мовні норми

Виконав

студент 23 групи

природничого факультету

Макєєв Сергій Юрійович

Перевірив

доц., к.ф.н. Ткач О. В.

Харків, 2005

Зміст

Вступ. Українська мова в житті суспільства

1. Походження мови

2. Поняття літературної мови та мовної норми

3. Звуки мовлення

а) творення звуків

б) голосні і приголосні звуки

в) тверді і м'які приголосні

г) класифікація приголосних звуків

4. Співвідношення звуків і букв

а) звукове значення букв

б) вимова звуків, що позначається буквами ґ і г

в) наголос

г) голосні наголошені й ненаголошені, їх вимова і позначення на письмі

д) вимова приголосних звуків та позначення їх на письмі

е) уподібнення приголосних звуків

Висновок

Література

Вступ. Українська мова в житті суспільства

Українська мова - національна мова українського народу. У сучасному світі налічується майже шість тисяч мов, Наша, українська, як і будь-яка інша, посідає своє унікальне місце. У мові нація залишає всю свою історію, свій всебічний багатовіковий досвід, здобутки культури, світоглядні ідеї, свою самобутність. Мова кожного народу є витвором багатьох поколінь.

Мова є засобом комунікації, інструментом порозуміння між людьми, спілкуванням між народами. Адже у процесі суспільної діяльності люди мають постійну потребу вступати в різні стосунки з іншими людьми, погоджувати з ними свої дії, ділитися власним досвідом і запозичати собі досвід інших, давати поради й розпорядження або одержувати їх Без мови не може існувати будь-яке виробництво, не може розвиватися наука, техніка, культура, мистецтво, преса, радіо і телебачення. Мова є також знаряддям формування і вираження думки, основою духовності народу, мідного і надійною опорою самоусвідомлення особистості, імпульсом до творчого самовираження людини не тільки в національній культурі, а й у світовій цивілізації.

Коріння української мови сягає у сиву давнину. Аж українська мова протягом багатьох віків не мала певного визначеного статусу. На найвищому державному рівні видавалися укази, закони, постанови- положення, що сприяли забороні і викоріненню української мови. Мова однієї з найдавніших націй почала втрачати природну якість, її носіями в основному були мешканці села Мовою міського побуту в найширшому розумінні, а також спілкування в усіх сферах була російська мова Також керівники українського походження та більшість міських мешканців, які мігрувала з села, говорили, як відзначив у своєму виступі Б.Олійник"...російською мовою, але з таким зачепилівським акцентом, що корінному москвичу, аби він і втямив, треба ще раз перекладати на справжню російську." "Закон про мови" 1989 р. та Конституція України (1996 р., ст. 10) -документи, що надали українській мові державного статусу.

У другій половині 80- 90рр. XX ст. зміна суспільного ладу, масової свідомості, формування нових держав і проголошення незалежності України, зумовили якісні зрушення в сучасній українській літературній мові.
Статус державної мови, безперечно, стимулював розширення її функцій, сприяв розвитку української нації, її традицій і культури. Тому ми повинні пам'ятати, що виховувати в собі повагу до мови, якою спілкуємося, - це, перш за все, виявляти повагу до народу, його історії, культури. Адже мова -своєрідний генетичний код нації, а не лише засіб спілкування.

1. Походження мови

Людство завжди цікавилось питанням походження мови. Чому саме людина володіє мовою? На ранніх етапах розвитку суспільства люди вважали творцем мови Бога. Пізніше античними вченими формується думка, що мова творилася поступово самими людьми, а не якоюсь надприродною силою.

Ще в той період впродовж кількох сторіч точилася дискусія з питання зв'яжу між мисленням і мовою, між словом і тими речами, які воно називає, тобто як слова набули своїх значень, хто їм дав ці значення. Тому зародилися такі теорії походження мови: договірна, звуконаслідувальна і вигукова. Геракліт Ефеський та його однодумці вважали, що слова, різні назви, а значить і мова виникли в результаті певної домовленості між людьми називати ті чи інші речі; процеси, ознаки так, а не інакше. Демокріт, Арістотель відстоювали думку, що людина повторювала, осмислювала ті звуки, які вона чула навколо себе, і поступово перетворювала у відповідні назви предметів, подій, процесів. Так виникли слова, так утворилася мова. Епікур був автором вигукової теорії, що була близькою до звуконаслідувальної. Він пов'язував виникнення мови з вигуками, криками самої людини від болю, страху радості і т.д. Пізніше ці вигуки усвідомлювалися як слова.

Але жодна з цих теорій не спромоглася науково обгрунтувати походження мови, довести, чому саме в людей з тих чи інших природних елементів складалася мова, а у тварин, які мають ті ж природні можливості, утворення мови не відбулося.

Однак самий факт існування теорій на той час був явищем прогресивним. Тому представники церкви придушували будь-яку прогресивну думку. У 18-19ст. письменники, мовознавці, філософи в різних формах почали відроджувати старогрецькі теорії щодо походження мови, прагнули науково пояснити, як і за яких умов утворилась людська мова. Але проблема походження мови не була й тоді вирішена.

Основним недоліком всіх теорій було те, що вони не враховували суспільного характеру мови, зв'яжу мови з мисленням, а також того, що мова і мислення виникли і розвинулися в процесі колективної праці людей.
Наукове висвітлення питання походження мови знаходимо в працях Ф. Енгельса, Ч. Дарвіна, І. Павлова. Ф.Енгельс писав, що праця створила людину. Мова ж як засіб спілкування виникла в процесі праці.
Відомий вчений Ч.Дарвін переконливо довів, що людина походить від людиноподібних мавп. Академік І. Павлов назвав мову (слово) другою сигнальною системою, яка виникла разом з появою абстрактного мислення людини, як форма його вираження, як засіб передачі результатів людського мислення з покоління в покоління.

Формування мови, як і формування людини, суспільства із стада людиноподібних мавп, було довго тривалим і непомітним для людського ока поступовим процесом.

2. Поняття літературної мови та мовної норми

Українська національна мова існує у двох формах: а) у вищій формі загальнонародної мови - сучасній укранській літературній мові, б) у нижчій формі загальнонародної мови - її територіальних діалектах.

Мова, що має унормований словник, загальновживані граматичні форми, усталену вимову й правопис називається літературною.
Сучасна українська літературна мова - оброблена унормована форма української національної мови від часів І. П. Котляревського, Т. Г. Шевченка і до наших днів. Сформувалася вона на основі середньонаддніпрянських говорів, але до її складу ввійшли й інші наріччя. Сучасна українська літературна мова обслуговує складні потреби суспільства, усі сфери його діяльності, нею користуються ддержавні й громадські установи під час ділового спілкування, освіта, наука, засоби масової інформації і т.д.

Виконуючи такі важливі суспільні функціїї, національна літературна мова відзначається нормами, що є обов'язковими для всіх її членів. Українська літературна мова йде разом з поступом суспільства., вона розвивається й збагачується. Усталення, шліфування завжди супроводжують її, Свідченням цьому є роки видання "Українського правопису" -1946., 1960,1990,1993.

Мовна норма - сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріпляються у процесі суспільної комунікації. Існують такі типи норм :

* орфоепічні ( вимова звуків і звукосполучень);

* графічні (передача звуків на письмі);

* орфографічні ( написання слів);

* лексичні (слововживання);

* морфологічні (правильне вживання морфем).

* синтаксичніі (усталені зразки побудови словосполучень, речень);

* стилі стичні ( відбір мовних елементів відповідно до умов спілкування);

* пунктуаційні ( вживання розділових знаків).

Мовні норми історично й сощально зумовлені, стабільні, систематизовані. Але з поступом суспільства виникають потреби щодо зміни літературної норми мовної одиниці.

І тому в межах норми співіснують мовні варіанти старого і нового в мові. Так у словниках українського літературного словосполучення розрізняють варіантіи акцентні (розплід і розплід; плугатар і плугатар; договір і договір; завжди і завжди); фонематичні (врожай і урожай); морфологічні (стіл, а в Р.в. стола і столу).

З мовними нормами можна ознайомитись у правописі, довідниках, словниках, підручниках і посібниках з української мови.

3. Звуки мовлення

Говорячи, спілкуючись між собою, ми користуємося певними звуками. Ці звуки називаються звуками мовлення. Звуки мовлення відрізняються від інших звуків природи насамперед тим, що звуки мовлення творить людина і служать вони для розпізнання окремих слів і їх форм. Так, слова бак, бик, бук розрізняються звуками [а], [и], [у] (бак - закрита металева посудина для рідини; бик - свійська тварина; бук - листяне дерево), а звук [а] розрізняє форми називного і родового відмінків однини: рука - руки, вода - води.

Звуки - це найменші неподільні одиниці мовлення, з яких складаються слова.

а) творення звуків

Звуки мовлення творить людина. Для цього в її організмі є мовний апарат, до якого входять легені, ротова порожнина, язик, піднебіння, зуби, губи, носова порожнина, гортань і голосові зв'язки.

Джерелом мовних звуків є голос і шуми.

Голос виникає тоді, коли під тиском видихуваного повітря голосові зв'язки, які знаходяться в гортані, періодично коливаються, наближаючись одна до одної й напружуючись. Із гортані видихуване повітря надходить у ротову порожнину. На його шляху органами мовлення (язиком, зубами, губами) можуть створюватися перепони. Під час подолання їх виникають шуми.

б) голосні і приголосні звуки

Усього в українській мові 38 звуків.

Не всі звуки мовлення творяться однаково. Так, одні утворюються лише за допомогою голосу. Їх називають голосними звуками. У нашій мові 6 голосних звуків. Голосні звуки: [а], [о], [у], [е], [и], [і].

Інші 32 звуки утворюються за допомогою голосу і шуму або лише шуму. Вони називаються приголосними. Приголосні звуки: [б], [п], [д], [д`], [т], [т`], [ґ], [к], [ф], [ж], [з], [з`], [ш], [с], [с`], [г], [х], [дж], [дз], [дз`], [ц], [ц`], [ч], [в], [м], [й], [н], [н`], [л], [л`], [р], [р`].

в) тверді і м'які приголосні

Приголосні звуки української мови бувають тверді і м'які. Їх вимова розрізняється положенням язика в ротовій порожнині.

Тверді приголосні вимовляються без додаткового наближення спинки язика до твердого піднебіння, а м'які утворюються в результаті такого наближення. До твердих належать [б], [п], [д], [т], [ґ], [к], [ф], [ж], [ш], [з], [с], [г], [х], [дж], [ч], [дз], [ц], [в], [м], [н], [л], [р]; до м'яких - [д`], [т`], [з`], [с`], [дз`], [ц`], [л`], [н`], [р`], [й].

Найбільшим ступенем м'якості характеризується звук [й]. Він завжди м'який. Усі зубні приголосні можуть бути твердими і м'якими: дід [д`ід], тінь [т`ін.`], тин [тин]. М'який звук р буває тільки перед голосними: рід [р`ід], трьох [тр`ох].

Приголосні за ознакою “твердість/м'якість” утворюють пари:

Тверді	[д]	[т]	[з]	[с]	[дз]	[ц]	[л]	[н]	[р]
М'які	[д`]	[т`]	[з`]	[с`]	[дз`]	[ц`]	[л`]	[н`]	[р`]

Не утворюють пар м'який й та тверді [б], [п], [в], [м], [ф], [ж], [ч], [ш], [дж], [г], [к], [х], [ґ]. Ці тверді лише трохи пом'якшуються перед голосними - завжди перед [і] і зрідка перед іншими: піч [п'іч], кіт [к'іт], гравюра [грав'ура], затишшя [затиш':а]. Знак ['] після приголосних у фонетичному записі передає напівпом'якшення.

г) класифікація приголосних звуків

Приголосні звуки утворюються за допомогою голосу і шуму або тільки шуму. Приголосні, утворювані голосом і шумом, називаються дзвінкими, а утворювані лише шумом - глухими. Це дещо спрощений поділ. Розглянемо більш детальну класифікацію приголосних звуків української мови.

За кількістю звучності (голосу) приголосні поділяються на сонорні і шумні.

Якщо голос переважає над шумом, то творяться приголосні звуки, які називаються сонорними (від латинського слова sonorus - “дзвінкий”). Сонорні звуки: [в], [м], [н], [н`], [л], [л`], [р], [р`], [й].

Якщо при творенні приголосних звуків шум переважає над голосом, то вимовляються приголосні звуки, які називаються шумними. Шумні звуки: [б], [п], [д], [д`], [т], [т`], [ґ], [к], [ф], [ж], [з], [з`], [ш], [с], [с`], [г], [х], [дж], [дз], [дз`], [ч], [ц], [ц`].

У свою чергу шумні звуки за кількістю шуму і голосу поділяються на дзвінкі і глухі. Дзвінкі звуки мають у своєму складі шум і голос, а глухі складаються тільки з шуму.

За схожістю вимови дзвінкі і глуху звуки (за винятком звука [ф]) утворюють пари:

Дзвінкі

[б]

[д]

[д`]

[ґ]

[ж]

[з]

[з`]

[г]

[дж]

[дз]

[дз`]

[ф]

Глухі

[п]

[т]

[т`]

[к]

[ш]

[с]

[с`]

[х]

[ч]

[ц]

[ц`]

[-]

Звуки в парах різняться тим, що у дзвінких до шуму додається ще й голос.

Під час вимови приголосних звуків на шляху видихуваного повітря можуть створюватися перепони різними органами мовлення (губами, зубами, переднім піднебінням, задньою частиною ротової порожнини тощо). Від місця перепони залежать різні особливості приголосних.

За місцем перепони, тобто за місцем творення, приголосні поділяються на:

а) губні: [б], [п], [в], [м], [ф];

б) зубні: [д], [д`], [т], [т`], [з], [з`], [с], [с`], [ц], [ц`], [дз], [дз`], [л], [л`], [н], [н`];

в) піднебінні: [р], [р`], [дж], [ж], [ш], [ч], [й];

г) задньоротові: [г], [к], [х], [ґ].

Зубні звуки [з], [з`], [с], [с`], [ц], [ц`], [дз], [дз`] ще називають свистячими, а піднебінні [ж], [ч], [ш], [дж] - шиплячими.

4. Співвідношення звуків і букв

а) звукове значення букв

Кожна буква українського алфавіту здебільшого передає один звук. Однак повної відповідності між звуками і буквами немає. Для передачі на письмі шести голосних звуків в українському алфавіті існує десять букв, шість із яких (а, о, у, е, и, і) завжди позначають на письмі один звук. Букви я, ю, є передають по два звуки, якщо стоять на початку слова або після букви на позначення голосного, а також при роздільній вимові твердого або м'якого приголосного і наступного м'якого [й]: я - [йа], ю - [йу], є - [йе] (яр [йар], миють [мийут`], єнот [йенот], в'юн [вйун], ательє [ате<sup>и</sup>л`йе]).

Якщо ж я, ю, є стоять після букви, що позначає приголосний звук, то вони передають по одному голосному і одночасно вказують на м'якість попереднього приголосного: пісня [п'іс`н`а], полють [пол`ут`], синє [син`е].

Буква ї завжди передає на письмі два звуки [йі]: їжак [йіжак], заїхати [зайіхати], з'їсти [зйісти].

Для передачі приголосних звуків на письмі в українському алфавіті є 23 букви. 12 із них (б, в, г, ґ, й, к, м, п, ф, х, ч, ш) завжди передають по одному звукові. 8 букв (д, т, з, с, ц, л, н, р) позначають на письмі і тверді, і м'які приголосні звуки: сидить [си^едит`], осінь [ос`ін`], надія [над`ійа], тягти [т`агти].

Буква щ завжди передає два звуки [шч]: щавель [шчавел`], вище [вишче].

Сполучення букв дж, дз у складі кореня позначає на письмі складні звуки, які вимовляються злито: [дж], [дз], [дз`] (джерело [дже<sup>и</sup>ре<sup>и</sup>ло], дзиґа [дзиґа], дзюдо [дз`удо]).

Буквосполучення дж і дз передають на письмі окремі звуки [д], [з] і [д], [ж] у випадку, коли префікс закінчується на [д] (від-, під-, над-), а корінь починається на [ж] або [з]: віджати [в`іджати], підземелля [п'ідзе<sup>и</sup>мел`:а].

Буква ь (м'який знак) звука не позначає, а служить для передачі м'якості приголосних на письмі: день, слизько.

б) вимова звуків, що позначається буквами ґ і г

У переважній більшості слів української мови вживається літера г, що позначає дзвінкий гортанний звук [г]: говорити, погода, гоління, гуркіт. Літера ґ уживається в словах значно рідше. Вона передає на письмі задньоротовий зімкнений (проривний) приголосний звук [ґ], властивий обмеженій кількості власне українських і давно запозичених слів на зразок: аґрус, ґава, ґазда, ґанок, ґандж, ґатунок, ґвалт, ґедзь, ґелґотати, ґерґотати, ґеґнути, ґерлиґа, ґлей, ґніт (у лампі), ґоґель-моґель, ґрасувати, ґрати, ґратчастий, ґречний, ґринджоли, ґрунт, ґудзик, джиґун, дзиґа, дзиґлик, прізвища ґалаґан, ґудзь.

Звуки [г] і [ґ] легко розрізняються на слух: [г] - звук щілинний, під час його вимови мовні органи не змикаються, він вимовляється глухіше. А звук [ґ] - зімкнений, дзвінкіший.

в) наголос

Якщо слово складається з кількох складів, то один із них вимовляється з більшою силою.

Посилення голосу на одному зі складів слова називається наголосом.

Склад, на який падає наголос, називається наголошеним. Усі інші склади у слові - ненаголошені.

Наголос в українській мові вільний, бо він не закріплений за якимось постійним місцем у словах. В одних словах він падає на перший склад, в інших - на другий, третій та ін.: сомнце, полімт, подоромжник.

Крім того, наголос в українській мові може переходити з одного складу на інший, наприклад: землям - земмлі, дямдько - дядькамм.

За допомогою наголосу часто розрізняють лексичне значення та граматичні форми слів: доромга - дорогам, мукам - мумка, бамтьків - батькімв, розсимпатися - розсипамтися, семстри - сестрим.

Деякі слова мають подвійний наголос, наприклад: веснямний - веснянимй, поммилка - помимлка, пемрвісний - первімсний.

У багатоскладових словах, крім основного наголосу, виділяється ще й побічний. Наприклад: моромзостійкимй, багамтоповерхомвий. Побічний наголос розташовується ближче до початку слова.

Правильне наголошування слів - обов'язкова ознака культури мовлення.

г) голосні наголошені й ненаголошені, їх вимова і позначення на письмі

У наголошених складах усі голосні вимовляються чітко і на письмі передаються відповідними літерами. Наприклад: кн[и]жка - книжка, л[е]бідь лебідь, м[о]ре - море, л[і]то - літо.

В українській мові також чітко вимовляються голосні і в ненаголошених складах: [полотно], [л`ітак], [душа].

Виняток становлять ненаголошені [е], [и], що у вимові взаємонаближаються (дж[е^и]р[е^и]ло, пл[и^е]ве, т[и^е]хенький), а також звук [о], який у вимові наближається до [у] перед наголошеним складом з [у] або [і]: к[о^у]жух, р[о^у]зумний, с[о^у]бі.

Звук [и] в наголошеному і ненаголошеному складах не наближається до [і]: кипіти, кисіль, будильник, письменник.

д) вимова приголосних звуків та позначення їх на письмі

1. Шиплячі приголосні звуки [ж], [ч], [ш], [дж] вимовляються твердо: ни[жч]е, [ш]елест, ні[ч]. Вони частково пом'якшуються перед [і] та при продовженні: [ж']інка, [ш']ість, ні[ч':]у.

2. Губні приголосні [б], [п], [в], [м], [ф] та задньоротові [г], [к], [х], [ґ] також не бувають м'якими і можуть напівпом'якшуватися тільки перед [і] та рідко перед іншими голосними в іншомовних словах: [в']ітер, [г']іркий, т[х']ір, [б']юро, [п']ю[п']ітр, [б']язь.

3. Дзвінкі приголосні звуки в українській мові ніколи не оглушуються в кінці слова і складу перед глухими: [подорож], [дуб], [ложка], [лід], [рибка]. Виняток становить звук [г] у словах легко, вогко, нігті, кігті, дьогтю та похідних, де він вимовляється як [х]: ле[х]ко, во[х]ко, ні[х]ті та ін., хоча на письмі зберігається буква г.

4. Дзвінкі приголосні [дж], [дз], [дз`] вимовляються злито: проводжаю, дзвоник, дзьоб.

5. Сонорний звук [в] ніколи не уподібнюється до [ф], а, навпаки, може звучати як короткий [ў]: любо[ў], ла[ў]ка.

6. Звук [ф] треба відрізняти від звукосполучення [хв]: фон, ферма, але хворий, хвоя.

7. Глухі приголосні перед дзвінкими вимовляються як парні їм дзвінкі: просьба [проз`ба], лічба [л`іджба], вокзал [воґзал], боротьба [бород`ба].

е) уподібнення приголосних звуків

У мовленнєвому потоці деякі групи приголосних якісно змінюються в результаті звукового уподібнення. Зміни відбуваються в таких словосполученнях:

а) [с] + [ш] > [ш:] принісши - прині[ш:]и

[з] + [ш] > [жш] залізши - залі[жш]и

[з] + [ж] > [ж:] безжурний - бе[ж:]урний

[з] + [дж] > [ждж] з джмелем - [ждж]мелем

б) [ш] + [с] > [с`:] вчишся - вчи[с`:]а

[ш] + [ц] > [с`ц`] на дошці - на до[с`ц`]і

[ж] + [ц] > [з`ц`] у ложці - у ло[з`ц`]і

[ч] + [ц] > [ц`:] у річці - у рі[ц`:]і

в) [т] + [с] > [ц] братство - бра[ц]тво

[т`] + [с`] > [ц`:] сміється - сміє[ц`:]а

[т] + [ч] > [ч:] Вітчизна - ві[ч:]изна

[т] + [ш] > [чш] коротшати - коро[чш]ати

Висновок

Українська мова - слов'янська мова. Вона є національною мовою українського народу. Українська національна мова існує: а) у вищій формі загальнонародної мови - сучасній українській літературній мові; б) у нижчих формах загальнонародної мови - її територіальних одиницях.
Літературна мова - це оброблена, унормована форма загальнонародної мови, як в писемному так і в усному різновидах обслуговує культурне життя народу, всі сфери його суспільної діяльності. За функціональним призначенням це мова державного законодавства, засіб спілкування людей у виробничо-матеріальній і культурній сферах, мова освіти, науки, мистецтва, засобів масової інформації.

Літературна мова реалізується в усній і писемній формах.

Писемна форма літературної мови функціонує в галузі державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності. Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства. Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного наріччя, ввібравши в себе окремі діалектні риси інших наріч. Зачинателем нової української літератуної мови був І.П. Котляревський - автор перших високохудожніх творів українською мовою („Енеїда”, „Наталка Полтавка”, „Москаль-чарівник”). Він першим використав народорозмовні багатства полтавських говорів і фольклору.

Основоположником сучасної української літературної мови по праву вважають Тараса Григоровича Шевченка. Саме він уперше „своєю творчістю підніс її на високий рівень суспільно-мовної і словесно-художньої культури, заклав основи для розвитку в ній наукового, публіцистичного та інших стилів літературної мови...” Традиції Т. Шевченка у розвитку української літератрної мови провадили далі у своїй творчості І.Франко, Леся Українка, Панас Мирний, М.Коцюбинський та інші писменники.

В основу української літературної мови деякі письменники й до Т.Шевченка намагалися покласти живу народну мову, але це мало переважно діалектний характер:

- мова І.Котляревського спиралася на полтавську говірку;

- мова Г.Квітки-Основ”яненка - на харківську тощо.

Тарас Шевченко першим „піднісся до розуміння систетичності і соборності” літературної мови. Проте ще довго точилася дискусія щодо галицького впливу на українську літературну мову. Через певний час дискусія привела до зусадження крайностей і ствердження середньої лінії. Однак сучасна літературна мова широко використовує галицькі елементи: в абстрактній лексиці (засада, властивість, зарозумілість, необізнаний, вплив, відчувати); в поняттях побуту (парасоля, кава, серветка, цукерки, тістечко); в адміністративно-канцелярській сфері (звіт, уряд); подвійний наголос (засідання, роки, тисячі, часу); вживання прийменників (о першій годині, за наказом, за десять хвилин одинадцята, по обіді)

Українська літературна мова постійно розвивається і збагачується. Цей процес супроводжується усталенням, шліфуванням обов”язкових для всіх літературних норм.

Українська літературна мова як вища форма загальнонародної національної мови, відшліфована майстрами слова характеризується наявністю сталих норм. Унормованість - основна ознака літературної мови.

Норма літературної мови - це сукупність загальноприйнятих реалізацій мовної системи, закріплених в процесі суспільної комунікації.

Розрізняють орфоепічні, графічні, лексичні, граматичні, стилістичні, орфографічні та пунктуаційні норми, опанування якими сприяє підвищенню культурної мови.

Ці правили оберігають літературну мову від проникнення в неї суржику, сленгу, діалективізму і всього того, що може розхитати, спотворити її структуру.

Література

1. Дудка О. О., Шевелєва Л. А.Українська мова: Довідник / За ред. А. О. Свашенко. - Х.: Світ дитинства, 2003, с. 29 - 38.