Явища взаємопереходу в граматичній системі української мови на прикладі творів В. Стуса

26

Зміст

Вступ

1. Конверсійні процеси в граматичній системі творчого доробку В. Стуса

1.1 Субстантивація

1.2 Ад'єктивація

1.3 Адвербіалізація

1.4 Препозитивація

1.5 Інтер'єктивація

1.6 Кон'юнкціоналізація

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

В українській мові наявні явища взаємопереходу. Відповідно, ці слова змінюють своє лексичне значення, граматичні властивості.

Такі зміни виявляються у процесі, який підкреслює гнучкість системи частин мови, - у переході слів з однієї частини мови до іншої, що розглядають (за І. Коваликом, М. Плющ, О. Горпиничем, З.Сікорською) у межах морфолого-синтаксичного способу словотворення.

На сучасному етапі проблемою взаємопереходу займаються такі вчені: О. Безполоско, К. Городенська, В. Русанівський, І. Вихованець.

Актуальність цієї теми полягає в тому, що в нашій мові слова постійно взаємопереходять з однієї частини мови в іншу змінюючи своє лексичне, семантичне, морфологічне, синтаксичне значення і є не до кінця вивченими.

Щодо практичного значення, то роботи можуть бути використані у сучасній школі, на уроках, які присвячені переходу слів однієї частини мови в іншу, також у вищих навчальних закладах, зокрема на філологічних факультетах.

Предметом вивчення курсової роботи є такі частиномовні переходи як субстантивація, ад'єктивація, адвербіалізація, препозитивація, інтер'єктивація, кон'юнкціоналізація, вербалізація.

Об'єктом вивчення є твори В. Стуса.

Мета курсової роботи простежити та проаналізувати явища взаємопереходу в системі української мови (в творах В. Стуса).

Для здіснення мети поставлено такі завдання:

1) розкрити зміст термінів «субстантивація», «ад'єктивація», «адвербіалізація», «препозитивація», «інтер'єктивація», «кон'юнкціоналізація», «вербалізація»;

2) розглянути теоретичні аспекти явищ взаємопереходу в системі української мови;

3) визначити похідні лексеми, спосіб творення і їх значення в контексті;

4) проаналізувати частиномовну транспозицією на різних рівнях: синтактичному, морфологічному, семантичному.

1. Конверсійні процеси в граматичній системі творчого доробку В. Стуса

Частини мови не є замкнутими розрядами слів. У живому мовленню постійно наявні явища переходу слів з однієї частини мови в іншу. При такому переході слово змінює властиве йому лексичне значення, морфологічні властивості синтаксичні характеристики - все, що характеризувало слово, коли воно належало до однієї частини мови, зникає, слово набуває нового лексичного значення граматичних властивостей, що приводить до появи нового слова.

Усі частини мови належать до єдиної лексико-граматичної системи, між одиницями якої існують певні взаємовідношення і тісні взаємозв'язки.

Ці закономірні взаємозв'язки виявляються передусім у взаємопереходах і перетвореннях однієї частини мови в іншу.

Ці взаємопереходи відбуваються у зв'язку з різними змінами синтаксичного, рідше стилістичного функціонування частини мови в мовленні. Нове функціонування даного слова в реченні приводить до того, що це слово втрачає свої первинні семантичні і граматичні особливості і одночасно набуває властивостей іншої частини мови.

Перехідні явища характеризують перетворення в системі, розвиток мови, її життя. Сама система, як певна цілість, не тільки не руйнується наявністю перехідних категорій, а, навпаки, ще більше зміцнюється й урівноважується. Без них система застигла б, стала нерухомою, а через те й змертвілою. Перехідні лексико-граматичні явища скріплюють систему частин мови в процесі її розвитку… Отже, перехідні лексико-граматичні категорії-це носії нового… Без перехідних явищ немає нового, немає руху, немає розвитку мови».

У сучасній українській літературній мові, як і в інших сучасних слов'янських мовах, перехідних явищ досить багато. Вони охоплюють сферу майже всіх повнозначних і службових частин мови.

Найбільше перехідних явищ спостерігається в сфері повнозначних частин мови. Сюди належить субстантивація прикметників і дієприкметників (вартовий, молода, учительська, майбутнє, минуле, трудящі, незримий, лежачий, перший, відживаюче, вмираюче, відстале, вчений), адвербіалізація - перехід іменників, прикметників, числівників, дієслів у прислівники (вниз, догори, весело, тричі, лежачи), ад'єктивація - перехід дієприкметників у прикметники (учений, печений, тухлий і подібні), прономіналізація - перехід числівників у займенники (наприклад, один - у значенні «якийсь» - хлопець), кон'юнкціоналізація - вживання займенників у ролі сполучників (який, що). Інколи займенникові форми можуть виступати у функції часток: собі, мені, тобі. У лінгвістичній літературі поширена не цілком обгрунтована думка, що в процесі переходу однієї частини мови в іншу форма слова лишається незмінною.

Проте треба визнати, що насправді в процесі взаємопереходу однієї частини мови в іншу відбуваються глибокі внутрішні зміни як змісту, так і форми слова. Саме тому одним із важливих завдань морфології є з'ясування живих способів переходу з одного лексико-граматичного класу слів у інший. Адже ж з цими переходами органічно пов'язані зміни і в межах словозміни, і в сфері словотворення.

Так, наприклад, в основі субстантивації прикметників лежить процес опредмечення ознаки. При цьому в процесі субстантивації прикметник набуває лексико-семантичних і граматичних ознак іменника: самостійних категорій роду, числа й відмінка. Субстантивація не лише охоплює лексико-семантичну сторону прикметника, але й поширюється на граматичні значення, а тим самим і на граматичну форму. У зв'язку з цим явище переходу слів із сфери однієї частини мови в іншу треба кваліфікувати і як зміну змісту слова, і як зміну його парадигматичної чи словотворчої форми.

У процесах взаємопереходу однієї частини мови в іншу спостерігаються різні ступені перехідності.

1.1 Субстантивація

Субстантивація - семантично-синтаксичний перехід прикметника й дієприкметника (зрідка й інші частин мови, наприклад, дорога в нікуди) в іменник, при чому даний прикметник уживається вже лише у функції іменника (повна субстантивація - кошовий, хорунжий ланкова, подушне - первісно це атрибути до іменників, які тут давно забулися), або поруч можливе ще й прикметникове вживання (гайовий, минуле, невідома). При контекстовій субстантивації атрибутовий характер даного прикметника ще повнотою відчутний (Крайній лави побіг першим).

Субстантивація широко вживається зокрема в науковій термінології. Субстантивацію досліджували Д. Гринчишин, Й. Дзендзелівський, М. Леонова й інші.

Субстантивація є одним з видів між категоріальної транспозиції, коли слова одної частини мови вживаються у ролі іншої: приймальня, керуючий.

Субстантивація - вид транспозиції, який полягає в переході слів (словоформ) з інших частин мови до класу іменників. Субстантивуються переважно слова іменних частин мови та дієприкметники.

Згідно з новою концепцією про п'ятикомпонентну систему частин мови іменника, дієслова, прикметника, числівника та прислівника) розрізняють чотири види субстантивації:

§ Віддієслівна субстантивація;

§ Відприкметникова субстантивація;

§ Від числівникова субстантивація;

§ Відприслівникова субстантивація.

Синтаксичний ступінь віддієслівної субстантивації буває тоді, коли дієслівна особова форма виступає в позиція підмета або другорядного члена речення. Віддієслівна синтаксична субстантивація в граматичній структурі сучасної української літературної мови є нехарактерним явищем, вона має оказіональний, мовленнєвий характер.

Найчастішою в українській мові є віддієслівна морфологізована субстантивація. Вихідні дієслова й утворені в результатів віддієслівної морфологізованої субстантивації іменники мають тотожну лексичну сема тичку, але відрізняються частиномовними граматичними категоріями і формально-синтаксичними та семантично синтаксичними функціями.

Перехід дієслів в іменники зрідка набуває семантичного вияву. Типовим репрезентантом віддієслівної субстантивації, її різних ступенів може бути дієслово сидіти.

Існує три ступені субстантивації прикметника:

§ синтаксичний,

§ морфологічний,

§ семантичний.

Умовою для синтаксичного переходу прикметника в іменник є наявність словосполучення, де залежним від опорного іменника компонентом виступає прикметник. Під впливом контексту у словосполученні відбувається опущення, тобто редукція, опорного іменника, внаслідок цього прикметник, потрапивши в позицію останнього, перебирає на себе його функції.

Пристосування прикметника виконувати роль іменника - називати уже не ознаку предмета, а сам предмет - супроводжується одночасною трансформацією граматичних категорій роді, відмінка і числа. Подібно до іменника трансформовані прикметники вступають у валетний зв'язок з дієсловами - присудками і чисельно характеризують предмети, категорія роду із словозмінної стає класифікуючою; прикметник присвоює собі граничне значення роду опущеного іменника, втрачаючи здатність змінюватися за родом, при цьому субстантивовані лексеми зберігають морфологічну форму прикметника, наприклад: «Ось вона [Оксана] вийшла босоніж, і приїжджі одразу ж обступили її».

Субстантивовані прикметники виконують ті ж самі синтаксичні функції, що й іменник:

§ вони є підметами, доданками, іменними частинами складних присудів,

§ мають при собі залежні слова.

Морфологічна субстантивація супроводжується появою в прикметникові шляхом афіксації або конверсії усіх структурно-морфологічних ознак іменника, що засвідчує повних перехід у категорію субстантива, при цьому похідне слово «набуває граматичної предметності та іменникових категорій роду, числа і відмінка.

Семантична субстантивація, є рідкісним явищем у граматичному аспекті, ґрунтується на асоціативних зв'язках між ознакою, яку передає прикметник, і предметом, для якого ця ознака є основною, визначальною, наприклад: білизна снігу (від снігу білий) і постільна білизна (її колір білий).

Не продуктивною в сучасній українській літературній мові є відчислівникова субстантивація. Відповідно розрізняють три різновиди:

§ синтаксичний,

§ морфологічний,

§ семантичний.

Синтаксичний різновид від числівникової субстантивації виявляється в переміщенні числівника в синтаксичні позиції іменника, без зміни формально-морфологічних числівникових ознак.

Іменники типу п'ятірка, вісімка, десяток, сотня утворюються внаслідок морфологічної відчислівникової субстантивації.

Семантично відчислівникова субстантивація виявляється тоді, коли відчилівниковий іменник набуває нове значення, яке тільки опосередковано стосується числівникової семантики кількості. Найменше продуктивною є відприслівникова субстантивація. Прислівник найменша пов'язаний з явищами субстантивації.

Явище субстантивації характерне для прикметників та займенників, співвідносних з прикметниками: Таке-сяке зляпав, а все ж буде краще на йому, ніж долі; пор.: Розтикаю дітям сякі-такі завданки, підходжу до вікна, де такі-сякі - прикметник.

Серед субстантивованих прикметників виділяємо групу слів на позначення осіб за віком (молода, старий, великий, старші): Всіх людей, що були на похоронах, тягнуть на допит - і малого, й великого. Прикметник утрачає здатність виражати загальну ознаку, яка може бути віднесена до багатьох різних предметів, і, як іменник, стає назвою предмета.

Субстантивовані прикметники, на відміну від звичайних прикметників, не змінюються за родами, кожен з них, як і іменник має значення лише одного з трьох родів (таке-сяке - с. р.; малий, великий - ч. р.).

Субстантивації зазнають вказівні займенники такий, той, цей та означальний займенник інший. Якщо співвідносний з прикметником займенник мислиться як такий, що вказує не на ознаку, а на предмет, то можна говорити про субстантивацію цього займенника: Той тільки щось собі замурчав. Вказівний займенник той співвідноситься з прикметником, має відповідну парадигму відмінювання. Але в цьому контексті він указує на особу чоловічої статі, а не на її ознаку.

Рідше, ніж прикметники та займенники, субстантивуються числівники, приклад: - Тут п'ятеро або шестеро, - казали вони, - та й то не даси їм ніяк ради, а там же тієї дітвори, як хмари: рук на їх не вистачить. Вони означають не математичну кількість, а осіб, тобто йдеться про субстантивацію, звичайно, контекстуальну. Не можна сказати, що змінюються морфологічні та синтаксичні властивості цих слів, йдеться лише про зрушення в семантиці.

1.2 Ад'єктивація

Ад'єктивація - різновид транспозиції, котрий полягає у переході слів з інших частин мови в прикметник.

Як і субстантивація, ад'єктивація утворюється від 2 іменників, дієслів, числівників, прислівників. Характерну рису ад'єктивації становить її продуктивний вияв у морфологічному ступені.

Прикметник найтісніше нав'язаний з іменником, і тому відіменникову ад'єктивацію в усіх її ступенях і модифікаціях репрезентовано найширше.

Синтаксичний ступінь відіменникові ад'єктивації, здійснюється переміщенням відповідній форми іменника у прийменникову позицію.

Синтаксичний ступінь відіменникової ад'єктивації - підґрунтя для морфологізованої ад'єктивації. Утворені прикметники від іменників членуються на дві частини:

1) лексичну частину, репрезентовану вихідним іменником;

2) граматичну частину, представлену прикметниковим суфіксом.

Окремі морфологізовані відіменникові прикметники набувають власне прикметникових семантичних рис. Лексичне прикметникове значення. що ґрунтується на вихідному іменникові, може спиратися і набувати якості, порівняємо: золотий перстень (виготовлений із золота) і золоте дитинство (прекрасне, щасливе). У наведених прикладах виявляється семантичний ступінь переходу у прикметник.

Інші частини мови мають спільний і відмінний від іменника характер переходу в прикметник.

Дієслово та іменник мають номери морфологічні категорії, через те морфологічні дієслова у прикметник супроводжується не трансформацією вихідних граматичних категорій (як у вихідного іменника), а їхнього нівеляцією.

На противагу відіменниковій віддієслівна синтаксична ад'єктивація має вузьку сферу поширення. У синтаксичній позиції прикметника функціонують лише форми інфінітива.

Віддієслівна ад'єктивація виявляє своєрідність у її морфологічному ступені. У межах морфологічного ступеня переходу виділяють два різновиди віддієслівних прикметників:

§ більш відділений від дієслова;

§ більш зближений із прикметниками.

Перший різновид охоплює віддієслівні прикметники з суфіксами - альн-і-ильн-, а другий - пасивні й похідні від форм минулого часу дієслова активні дієприкметники.

Семантичний ступінь переходу дієслова у прикметник вирізняється своєю неоднорідністю, відображаючи неоднаковий вияв семантичного віддалення від вихідного дієслова. Модифіковані в семантичному плані віддієслівні прикметники мають у своїй мофемній будові найчастіше такі суфікси: - лив-, - к-, - л-, - н-, - ен-, - уч-, - ач-, - ущ -.

Від числівникова ад'єктивація ґрунтується на морфологічному ступенях переходу в прикметник.

Синтаксичний ступінь ад'єктивації виявляється в переміщенні прислівників із типової для них детермінантної або придієслівної позиції речення в позицію приіменникові.

Головну роль у морфологічній ад'єктивації відіграють дві центральні вихідні частини мови - іменник і дієслово.

У досліджуваному матеріалі засвідчено численні приклади ад'єктивації пасивних дієприкметників: Стою зачарований, здивований, не збагну, що це за люди тут.

Вони можуть уживатися в тексті поряд з іншими дієприкметниками: Поламаний стіл, двоє старих стільців, ліжко, абияк, нашвидку з тухлих дощок змайстроване… По боках манячать ряди нефарбованих парт, побитих та помережаних школярськими ножами; з прикметниками: Вікно в сад стоїть одчинене, і рине в його повітря, чисте й холодне, дише, як вино.

Ад'єктивуються також порядкові числівники. Так, було виявлено перехід у прикметники слів перший та другий у різних граматичних формах. Однією з ознак розмежування «перехідних» одиниць є підбір синонімів до них, переважно квазісинонімів: За першу ознаку цього вважалося знання «фартової» мови, тюремних та злодійських звичок - головну, визначальну, ключову; Про те ж, що сьогодні він, перший ученик, сидів у карцері, в його вийшло з голови - кращий, гарний; Скоро на фоні шкільного життя з'явилася значна постать Галі, зразу залишив своїх перших коханок і став моститися до неї - попередніх; З перших же днів школа увійшла в свою колію - початкових; Другого дня в школі був акт; - наступного; Всю цидулку знав уже він напам'ять, а все дивився на неї, а все дивився на неї, і поганенькі кривульки-літери здавалися йому такими любими-любими; повертав цидулку на всі боки, розглядав плями якісь на ній, цифри на другому боці - зворотному.

Спостережено випадок ад'єктивації займенника: В школу увійшов уже він, як своя людина: з учителькою він поводився по-домашньому - близька, рідна). Свій - присвійний займенник, що співвідноситься з прикметником, тому набуття ним прикметникового значення не змінило ні морфологічних, ні синтаксичних характеристик цього слова.

1.3 Адвербіалізація

Адвербіалізація - вид транспозиції, що полягає в переході у прислівник або вживанні у прислівниковій функції інших: лежачи на софі - відпочивати лежачи. У прислівник переходять іменники, прикметники, числівники та дієслова.

Відіменникова адвербіалізація

Специфіка переходу в прислівник кожної частини мови виявляється в ступенях її адвербіалізації.

Синтаксичний ступінь відіменникової адвербіалізації реалізують синтетичний і аналітичний способи. Суть синтетичного способу полягає у використанні форм орудного, родового та знахідного відмінків у прислівниковій позиції для вираження його семантико-синтаксичних відношень.

Значно частіше відіменникова синтаксична адвербіалізація відбувається аналітичним способом, тобто за допомогою прийменників як аналітичних синтаксичних морфем. Які переводять іменникове слово в прислівникову позицію.

Відіменниковий тип адвербіалізації має свою специфіку. Аналітична синтаксична адвербіалізація має три етапи:

1) прийменниково-відмінковий;

2) прийменниковий;

3) морфологічний.

Відіменникову адвербіалізацію в сучасній українській мові представляють переважно прийменниково-іменникові форми прийменниково-відмінкового та прийменникового ступенів адвербіалізації.

Відприкметникова адвербіалізація

Відприкметниковий тип адвербіальної деривації є найпродуктивнішим. Він ґрунтується на здатності прикметника переміститися з позиції присубстантивного залежного другорядного члена в позицію означального прислівника - придієслівного некерованого другорядного члена, не змінюючи свого лексичного значення, наприклад:

Унаслідок морфологічної відприкметникової адвербіалізації утворилася велика група означальних прислівників, домінанту якої становить прислівники із суфіксом - о: біло, весело, волого, рідко, синьо…

Менш поширені в українській мові означальні прислівники із суфіксом - е: байдуже, палюче, добре, гаряче.

Окрему групу відприкметникових, морфологізованих прислівників становлять ті, що утворилися зі сполук прийменників і різних форм субстантивованих прикметників.

Відчислівникова адвербіалізація

Відчислівниковий тип адвербіальної деривації є непродуктивним. Він об'єднує велику кількість прислівників. Їхнє ядро становлять ті, що постали з форм знахідного відмінка збірних прислівників і прийменників в (у), на (вдвоє, надвоє…)

До від числівникових належать прислівники двічі, тричі, утворені від відповідних числівників за допомогою суфікса - чі.

Віддієслівна адвербіонізація

Віддієслівний тип адвербіальної деривації також є продуктивним. Його уможливлює здатність дієслова змінити свою власне синтаксичну позицію присудка на прислівникову позицію детермінантного другорядного члена.

Дія загальної тенденції до морфологічного вираження синтаксичних функцій зумовлює заміну адвербіалізованого дієслова, що вживається в позиції детермінанта, прислівником.

Ця зміна стає можливою внаслідок морфологічної адвербіалізації дієслова - вживання спеціальних словотворчих суфіксів дієприслівника - учи, - ачи, - ми, замість закінчень багатофоримого дієслова.

Віддієслівні прислівники - це здебільшого деривати морфологічного ступеня адвербіалізації (дієприслівники) і значно рідше - семантичного ступеня.

Найширше в досліджуваному матеріалі представлено адвербіалізацію. У творах В. Стуса зафіксовано багато випадків переходу в прислівники іменникових форм та іменників з прийменниками. Найбільше таких прикладів спостерігаємо при переході в прислівники форм орудного відмінка. Предметна семантика іменника нейтралізується, і він пристосовується для вираження значень способу (жмутом, слідом), порівняння (сновидою, каменем), сукупності (гуртом) й часу (святами, ранком). Наприклад: В школі навчання ще не починалось: я сів за свої книжки і сидів за ними часом допізна; Випаде сніг - зіб'є бучу: їхати на санях; гуртом, їдемо в сусіднє село, до старого вчителя в гості; Зразу, несподівано, снопами бризнув з її очей сміх; вона хитнула головою; Цілу ніч не спалося - тинявся сновидою коло школи.

Синтаксична відіменникова адвербіалізація, здійснювана аналітичним способом, пов'язана з прийменниковим вживанням відмінків. Прийменник, сполучаючись з відмінковою формою, або модифікує її значення, або повністю нейтралізує. Наприклад: Гордо свінула очима і без жодного вже жарту сміливо зайшлася піснею, виявляючи на диво сильний, чарівного тембру голос - напрочуд, дивовижно, надзвичайно; Здіймає він з голови того кашкета обережно, як архієрей митру, і раз у раз здуває порох - регулярно, систематично, щоразу; Ех, огидло все це мені до краю - цілком, украй, безмірно.

Наступний етап - злиття прийменника й іменникової форми. З прийменниково-відмінкової форми утворюється якісно нове обставинне слово. Наприклад: Подивилась, одсунула набік; Зараз ідіть усі додому, а прийдете знову аж у ту неділю прямо в театр.

Виявлено випадок адвербіалізаціїї іменника страх у реченні Я страх як люблю слухати про «політичеських» - дуже, сильно, надзвичайно. Іменник утрачає граматичні ознаки - значення роду (чоловічого), числа (однини) і відмінка (називного) натомість стає незмінним і виражає значення означального прислівника міри і ступеня.

Зазнавати адвербіалізації можуть не тільки окремі слова, а й цілі вирази: Які кумедні: заберуться не знати куди, та й видирайся до їх…. Сполучення прислівника куди з інфінітивом та заперечною часткою не утворило новий обставинний прислівник зі значенням невизначеного місця (кудись).

1.4 Препозитивація

Українська мова в основі своїй синтетична, один із виявів аналітизму - зростання кількості службових слів, утворених шляхом переходу інших частин мови в прийменники (препозитивація): переходом інших частин мови в прийменники: велике коло - сидіти коло хати, чудовий край - край села.

Так, зокрема, у прийменники прислівники переходять тоді, коли вони виступають засобом вираження граматичних відношень між іменником і дієсловом. Неможливість лексичної сполучуваності з дієсловами свідчить про повний перехід прислівників у прийменники.

Приєднуючись до залежного від дієслова іменника, деякі колишні іменникові та віддієслівні прислівники у сучасній українській мові функціонують лише як прийменники (крім, окрім, поверх, замість, опріч, всупереч, впродовж, упродовж, серед, поміж). Разом із тим спостерігаємо і низку лексем, що продовжують функціонувати і як прислівники, і як прийменники.

1. Хлопці й дівчата збились осторонь в окремий гурток і щось розмовляють собі - прислівник; 2. Спиняю машину осторонь шляху - прийменник. Подвійне функціональне використання (прислівник - прийменник) мають і такі лексеми: навкруги, зсередини, попереду, напередодні, вслід, на зустріч, навколо, наперекір та ін.

Хоча в структурі зазначених і деяких інших вторинних прийменників прислівникового походження можна виділити первинні прийменники (в (у), з, за, на, о, по та ін.), з погляду структурних особливостей сучасної української мови вони належать до простих, оскільки застигла словоформа є лексикалізованою сполукою, компоненти якої пишуться разом. Аналогічною є структура і відіменникового прийменника внаслідок.

Проблема правопису не виникає при передачі на письмі тих вторинних прийменників, які утворилися в результаті переходу колишніх відмінкових застиглих іменних форм або безпосередньо (коштом, край, круг, кінець, коло, перед, протягом, шляхом та ін.), або через прислівники (кругом, мимо, після, серед тощо).

Компоненти вторинних складних прийменників, утворених із різних категорій повнозначних слів та простих первинних прийменників, пишуться окремо {згідно з, з огляду на, залежно (незалежно) від, незважаючи на, з причини, незалежно від, з метою, поряд з, у зв'язку з і т. п.).

Відсубстантивні і віддієслівні прийменники можуть набувати адвербіальних функцій, зберігаючи словотворний і семантичний зв'язок з вихідними лексемами.

Певні труднощі виникають у процесі функціональної диференціації та правопису одиниць, що входять до складу вторинних сполучників і часток, походження яких пов'язують із займенниками і прислівниками.

Вторинні сполучники найчастіше становлять тісне поєднання повнозначних слів із частками або прийменниками і є завершеними лексикалізованими одиницями, що повністю втратили зв'язок із самостійними словами - зате, проте, причому, втім, тобто, себто, щоб, якби, якщо та ін.

Чітке розрізнення семантики і виконуваних у реченні функцій зазначених одиниць сприяє правильній передачі їх і на письмі: лексикалізовані сполуки пишуться разом, прийменниково-відмінкові форми та займенники і прислівники у поєднанні з частками - окремо.

1.5 Інтер'єктивація

Інтер'єктивація (лат. interjectio - вигук) - стилістичний засіб (перехід повнозначних слів у вигуки), який надає тексту емоційно-експресивного забарвлення: ой матінко!, о леле!, боже ж ти мій!, от тобі й маєш!

Вигуки як лексико-граматичний клас одиниць, що мають своєрідне значення, відбивають дійсність нерозчленовано, не відокремлюючи емоційне від раціонального, є характерним елементом певної сфери мовлення, тісно пов'язаним з паралінгвістичними, невербальними засобами. Така природа вигуків зумовлює їхнє особливе місце в системі частин мови. Вони виконують важливі функції у мовленні, в них виразно виявляється прагматичне значення, оскільки вони безпосередньо відображають прагматичний тип інформації.

Ідеї нерозривного взаємозв'язку процесів, що відбуваються в людській пам'яті, і процесів, що детермінують утворення вигуків і їхнє розуміння, визначають загальну орієнтацію сучасної лінгвістики на всебічне вивчення комунікативно-прагматичних аспектів мовних явищ, серед яких вигуки посідають окреме місце.

Проте статус вигуків як частини мови, їхній склад, ознаки та функціонування у мовленні ще остаточно не визначені. Між тим саме системний підхід до дослідження вигуків дозволяє повніше описати їхні семантичні та функціональні властивості, встановити зв'язки між елементами мовної системи та об'єктивною дійсністю, виявити умови їх мовної реалізації.

Це також дає змогу виявити участь вигуків у процесі мовлення, проаналізувати, як ці своєрідні одиниці мови використовуються мовцем та адресатом, як вони взаємодіють у процесі комунікації, в різних ситуаціях спілкування.

Процес переходу до класу вигуків тривалий, і не всі одиниці, які в дискурсі виконують роль вигукових висловлень, вже перейшли в цей лексико-граматичний клас.

1.6 Кон'юнкціоналізація

Кон'юнкціоналізація - (англ. Conjunctionalization) вживання займенників у ролі сполучників (який, що): Що сталося? - Я не певен, що це вірне рішення.

Сполучники, які тісно взаємодіють із омонімічними частками: ніби, нібито, наче, начеб, начебто, неначе, неначебто, мов, мовби, мовбито, немов, немовби, немовбито, буцім, буцімто. Семантична спорідненість та функціональне зближення дає підстави дослідникам об'єднувати їх у межах одного синкретичного класу - «часток-сполучників» (аналогічно виділяються «частки-прислівники», «частки-вигуки», «частки-модальні слова»).

Ілюстративний матеріал дає можливість простежити специфіку функціонального використання даних одиниць: сполучники поєднують компоненти словосполучень, порівняльні звороти і підрядні речення, а частки виражають різні відтінки модальних значень: гіпотетичне порівняння, сумнів, непевність тощо: 1. Тихо-тихо, ліс немов дрімає. 2. Тихо надворі, холодно і вогко, немов у нас над Темзою. У першому реченні частка виражає модальне значення гіпотетичного порівняння; її вилучення із речення не впливає на зв'язок між словами, висловлювання набуває яскраво вираженого метафоричного характеру (Тихо-тихо, ліс дрімає), при цьому змінюється його модальність.

У другому реченні - порівняльний сполучник, із вилученням якого відбувається повний розрив смислового зв'язку між компонентами речення, що веде до порушення змісту висловлювання (Тихо надворі, холодно і вогко у нас над Тереблею).

Варто зазначити також, що навіть у межах класу сполучників аналізована група лексем функціонує у трьох різновидах: як з'ясувально-об'єктні, означальні та порівняльні. Будучи закріпленими за відповідними типами підрядних речень, вони можуть також виконувати важливу додаткову функцію, пов'язану з вираженням модальних значень достовірності, вірогідності, припущення, сумніву тощо, що функціонально зближує їх із модальними частками. Зазначена група сполучників і часток привертає увагу ще й тим, що в письмових роботах часто порушується їхній правопис, зокрема передається роздільне написання компонентів, співвідносних із частками. Розуміння цих одиниць як цілісних сполук у структурі сполучників і часток, їх функціональне розрізнення дасть змогу уникнути помилкових написань.

Невмотивованим, на наш погляд, є розрізнення на письмі незмінних форм прислівника тим часом і омонімічного сполучника, що виступає у поєднанні з компонентом як - тимчасом як.

Етимологічно прозорі компоненти у структурі складених сполучників, утворених на ґрунті поєднання інших частин мови: через те що, незважаючи на те що, в міру того як, у зв 'язку з тим що, як тільки, дарма що та ін. Дана група сполучників з'являється вже у період формування нової української літературної мови і продовжує поповнюватися новими одиницями.

Клас часток в усі періоди розвитку мови поповнювався також за рахунок інших частин мови, шляхом партикуляції застиглих форм деяких повнозначних слів (у тому числі й прислівників).

Перехід у частки супроводжувався повною або частковою десемантизацією, а часто й усіченням колишніх словоформ. Наприклад, усіченими формами колишнього давнього дієслова бути та мовити є відповідно словотворча та формотворча частка би (б), переповідна та порівняльно-гіпотетична частка мов, яка функціонує і як сполучник.

Частки, утворені на ґрунті застиглих форм займенників та за рахунок переходу в них дієслів і неусічених дієслівних форм, мають прозору етимологію та зберігають з ними формальний зв'язок: мені, тобі, воно, собі, все, що, що то за, щось, який; вже, як, мало не, далеко не, трохи не, ледве не; буває, було, давай(те) тощо.

Специфіку функціонального використання цієї групи часток, на відміну від омонімічних повнозначних словоформ, можна простежити у наведених прикладах: Я й собі пройшла в садок; То де вже спокою нам ждать?; Вийшов з хати карбівничий, щоб ліс оглядіти, та де тобі\ Таке лихо, що не видно й світа!; Та що ж воно там за народ!

Виділені частки лише за матеріальною формою вираження нагадують займенники або прислівники, проте яскраво ілюструють розрив семантичного і граматичного зв'язку з ними. їхня роль зводиться до вираження різних модальних значень, передачі й посилення емоційності висловлювань тощо.

Перехідні й синкретичні явища в системі часток, як правило, не впливають на їх правопис.

Однак, зважаючи на поліфункціональність окремих одиниць у межах цього класу, особливу увагу при передачі часток на письмі слід звертати на їх функціональне розрізнення: смислові та формотворчі частки, поєднуючись із одиницями різних лексико-граматичних класів (у тому числі й з іншими частками), завжди пишуться окремо (крім деяких утворень із частками не та ні), а словотворчі - разом.: 1. Той клятий водяник! Бодай би всох!; 2. Та щоб бодай тобі кістка в горло!.

У наведених ілюстраціях спонукальна частка бодай виступає у поєднанні з підсилювальними (смисловими) би і та.

Посилювального спонукального характеру висловлюванню надає і сполучникового походження частка щоб, утворена поєднанням колишнього займенника що та підсилювальної частки б, яка виконує функцію словотворчої. Функцію спонукальної частки із значенням побажання лексема щоб може виконувати і самостійно: Щоб ти був багатий як земля!

Часто вона виступає і як функціонально зближувана із формо творчою часткою хай (нехай): Щоб на світанку був ти тут; Нехай на світанку буде тут.

На відміну від частки, омонімічний сполучник виконує функцію засобу поєднання компонентів складнопідрядного речення мети (рідше - з'ясувально-об'єктного): То це ми стільки вибули війни, щоб знов сюди вернулися вони? Сполучник-частку щоб слід відрізняти від омонімічного словосполучення (займенник що + підсилювальна частка б): Що б це сталося з моїми добрими та щирими земляками? Міркую, міркую і гадки не дам.

Вживання частки є факультативним (вона може бути вилученою із висловлювання), у той час як у ролі словотворчої вона є обов'язковою. Аналогічне розрізнення, мотивоване смисловим принципом орфографії, спостерігається і в інших співвідносних лексемах, наприклад якби і як би (сполучник-частка і прислівник із часткою), розрізненню яких сприяє і диференційований наголос: Якби мені черевики, то пішла б я на музики (сполучник-частка); Вже дехто й занудився при дозвіллю: Якби хоч стрельнуть, хоч пшоном, хоч сіллю (оптативна частка); Якби видніше, поблукати скрізь би (умовний сполучник) - Як би йому натякнути, що я й заміж за його [нього] ладна вийти?; І як би там він міг співати, Коли вітчизна вся німа! (прислівник як у поєднанні з часткою би).

1.7 Вербалізація

Перехід слів інших частин мови в дієслово називається вербалізацією. Вчені розрізняють три ступені такого переходу: синтаксичний, морфологічний та семантичний. Присудкову позицію речення функціонально можуть заступати іменники, прикметники, числівники та прислівники. Основною умовою вживання іменників у цій позиції є поєднання їх з формами морфеми - зв'язки бути та напівзв'язки ставати (стати), які надають таким синтаксичним дієсловам граматичних значень часу, способу, особи і рідше - виду.

Переважна більшість вербалізованих іменників залишається на етапі синтаксичного уподібнення до дієслів, тобто синтаксичними дієсловами. І лише ті вербалізовані іменники, які означають людей за професією, видом занять, уподобаннями, соціальним становищем тощо, зазнають морфологічного завершення їхнього переходу в дієслово за допомогою суфіксів - ува - та - и- Унаслідок морфологічного переходу іменник - дієслово в сучасній українській мові постала велика група відіменникових дієслів зі словотвірним значенням, бути кимсь за професію, видом занять, соціальним становищем тощо»: директорувати, кухарити, спонсорувати…

На дієслова можуть перетворюватися й іменники, що супроводжують дієслова дії як валентно залежні компоненти. Це переважно іменники зі значенням знаряддя та засобу дії.

Подібно утворюються поодинокі дієслова і від займенникових іменників. Відмінники є тільки те, о що валентно залежний від дієслова із значеннями дії займенниковий іменник є виразником функції об'єкта дії, а словотворчим засобом його морфологічної вербалізації виступає суфікс - ка.

Перехід прикметника в дієслово має з іменником як спільні так і відмінні ознаки. Прикметники активно поєднуються з формами морфеми - зв'язки бути та морфеми-напівзв'язки ставати.

Сематичний ступінь переходу прикметників у дієслова представляють і відприкметникові слова, що утворилися від дієслівно-прикметникових сполук та зразок роботи білим, робити сухим. Кореневу морфему таких дієслів сформувати вербалізовані прикметники, а виразником узагальненого значення дієслова робити стани дієслівні словотворчі суфікси - и_, ізува-/ - изува-, які водночас морфологічно закріпили статистичну вербалізацію прикметників, нор.: робити білим > білити, робити сухим > сушити. Отже, семантичний ступінь переходу прикметників у дієслова має широкий і глибокий вияв, ніж у вербалізації іменників.

Вербалізація прислівників у нашій мові характеризується наявністю тільки синтаксичного ступеня переходу, що відбувається аналітичним способом. Прислівники виступають у позиції співвідносного з присудком головного члена односкладних безособових речень і обмежено - у позиції присудка двоскладних речень.

Дієслово найбільше поповнюється за рахунок прикметників, менше іменників і найменше - прислівників. Вербалізація всіх вихідних частин мови типово представлена синтаксичним ступенем їх переходу.

Висновок

Зазначається, що проблема перехідності в галузі частин мови - одна з найактуальніших у сучасній лінгвістиці. Вона виникла ще в XIX ст., але підвищена увага до неї з боку лінгвістів спостерігається лише в ХХ ст. Досліджуючи процес перехідності, вчені використовують різні терміни на його позначення: перехід (Н.І. Греч, А.Х. Востоков, Г.П. Павський, В.В. Виноградов та ін.), перехідність (А.С. Бєдняков, В.В. Бабайцева, Н.А. Каламова, М.Ф. Лукін, Є.М. Сидоренко та ін.), діахронна трансформація (В.М. Мігірін, Є.М. Сидоренко та ін.), транспозиція (Е.С. Кубрякова, В.М. Нікітевич, О.М. Кім та ін.), конверсія (О.І. Смирницький, В. Соболєва та ін.).

Останніми роками з'явилися спеціальні роботи, присвячені теорії перехідності (див. роб. В.В. Бабайцевої, Є.П. Калечіц, О.М. Кім, В.М. Мігіріна, В.М. Нікітевича, Є.М. Сидоренко, Т.С. Тихомирової та ін. учених). Такий інтерес до цієї проблеми викликаний, по-перше, необхідністю дати теоретичне обгрунтування питанням, пов'язаним із взаємодією частин мови; по-друге, - практичними потребами, починаючи з визначення належності до частин мови омонімічних лексем і закінчуючи спробою визначити межі слова взагалі.

Отже, у творах В. Стуса знайшли відображення такі явища переходу в системі повнозначних частин мови: субстантивація, ад'єктивація, адвербіалізація, остання з яких представлена найширше.

Найпомітніше перехідні явища спостерігаються в системі повнозначних частин мови, і традиційно визначаються як субстантивація, ад'єктивація, адвербіалізація тощо.

Список використаної літератури

1. Андерш Й.Ф. Особливості адвербіалізації іменників // Мовознавство. - №1. - С. 3-7.

2. Безполяско О.К., Городенська К.Г., Русанівський В.М. Граматика української мови. Морфологія. - К.: Либідь, 1993. - С. 318-328.

3. В.В. Виноградов, Словообразование в его отношении к грамматике лексикологии, «Вопросы теории и истории языка», C. 117.

4. Ващенко В.С. Явища переходу в системі частин мови // Українська мова в школі. - 1953. - №6. - С. 14-15.

5. Вихованець І., Городенська К. Теоретична морфологія української мови: Академ. граматика укр. мови / За ред. І. Вихованця. - К.: Пульсари, 2004. - С. 400.

6. Вихованець І.Р., Городенська К.Г., Грищенко А.П. Граматика української мови. - К.: Радянська школа, 1982. - С. 208

7. Гнатюк Г.М. Ад'єктивація дієприкметників у сучасній українській літературній мові // Мовознавство. - 1983. - №1. - С. 19-29.

8. Енциклопедія українознавства (у 10 томах) / Головний редактор Володимир Кубійович. - Париж, Нью-Йорк: «Молоде Життя», 1954-1989. (укр.)

9. Жовтобрюх М.А., Кулик Б.М. Курс СУЛМ. - К.: Вища школа, 1972. - С. 393-396.

10. Карпенко Ю.О. Ще раз про критерії виділення частин мови // Мовознавство. - 2001. - №3. - С. 76-80.

11. Колодяжний А.С. Прийменник. - Харків, 1960.

12. Кучеренко І.К. граматична характеристика дієприкметника і його місце в системі частин мови // Мовознавство. - 1967. - №4.

13. Кушлик О.П. Комплексне визначення частиномовного статусу «перехідних» одиниць // Мовознавство. - 1997. - №4-5. - С. 45 -49.

14. Мукан Г.М. Перехідні явища в системі частин мови // Українська мова та література в школі. - 1976. - №11. - С. 15-22.

15. Селіванова О. Сучасна лінгвістика: термінологічна енциклопедія. - Полтава: Довкілля, 2006. - С. 716

16. Сич В.Ф. Перехід у займенники слів інших частин мови // Мовознавство. - 1984. - №10. - С. 33-35.

17. Сучасна українська літературна мова. Морфологія/ За заг. ред. І.К. Білодіда. - К., 1969.

18. Сучасна українська літературна мова/ За ред. А.П. Грищенка. - К., 1997. - С. 446-454.

19. Сучасна українська літературна мова/ За ред. М.Я. Плющ. - К., 1994.

20. Сучасна українська мова/ За ред. О.Д. Пономарева. - К., 1997.

21. Чапля І.К. Прислівник в українській мові. - КДУ, 1969.

22. Сучасна українська літературна мова / За ред. А.П. Грищенка. - К.: Виша школа, 1993. - С 350.

23. Український правопис. 4-те видання, виправлене й доповнене. - К.: Наук, думка, 1993. - С. 236