Мова, її природа і функції

Мова, її природа і функції

Мова як суспільне явище. Історія мовознавства засвідчує, що вчених різних країн здавна цікавило питання: що таке мова? Відповіді на нього були різні.

Висловлювався, зокрема, погляд, за яким мова визнавалася біологічним явищем. Вона ставилася в один ряд з такими властивостями людини, як здатністю їсти, пити, ходити. Це означало, що мова успадковується: вона, мовляв, закладена в біологічній сутності людини, як і здатність успадковувати вроджені біологічні ознаки: колір шкіри, волосся, очей та ін. Життя людей не підтверджує цього. Дитина не успадковує мову як фізіологічну даність. На відміну від уміння їсти, рухатися, яке дитина набуває без впливу оточуючого колективу, мовленням дитина оволодіває лише в спілкуванні з іншими, тобто в суспільному житті. Достовірні наукові факти засвідчують, що якщо немовлята з раннього віку живуть поза суспільством і створеного ним оточення, то вони залишаються на рівні тваринного розвитку. Вони успадковують форму голови, обличчя, колір шкіри, волосся своїх батьків, уміють їсти, рухатись . Але єдиного, чого вони не успадковують, так це мову, бо вона не передається у спадок, а засвоюється дитиною під впливом людського оточення. Якою мовою говорить оточення, такою мовою говоритиме і дитина. Відомо, що діти емігрантів засвоюють мову того народу, серед якого вони живуть з раннього віку, а мову батьків можуть не знати, якщо батьки не навчили своєї мови.

Висувалися й інші погляди на природу мови. Зокрема, вона трактувалася як психічне явище. На основі такого погляду в історії мовознавства сформувався психологічний напрям. За переконанням його представників, мовна діяльність людей визначається індивідуальною психікою особи. Сутність мови, на їхню думку, є проявом психічних процесів, що відбуваються в свідомості індивідуума, оскільки мова є вираженням духу божого або людського. У такому трактуванні прийнятним є лише те, що мова виражає роботу "людського духу" , тобто оформляє свідомість. Проте мова не є самою свідомістю, тому що "дух" і мова, свідомість і мова - явища не тотожні: свідомість - ідеальне, мова -матеріальне явище, існуюче в звуковому вираженні. Свідомість виражається в мові, але не утворює її. Якби мова була виявом психічних процесів індивідуума, то вона виникала б кожної особи незалежно від впливу мови оточення. Це привело б до утворення індивідуальних мов, що не підтверджується мовленнєвою практикою. Не уявляється суспільство, члени якого не мають єдиної загальнозрозумілої мови. Порозуміння людей можливе лише завдяки тому, що вони користуються спільною мовою незалежно від індивідуальної психіки членів суспільства, незалежно від уподобань, фаху чи освіти мовця.

Розглянуте доводить, що ні біологічне, ні психічне трактування природи мови не розкривають її сутності як явища, адже вона не передається за спадковістю і не є виявом індивідуальної психіки людини. Мова - явище колективне , яке передається від покоління до покоління як засіб порозуміння. Вона й існує для задоволення потреб суспільства. З суспільною діяльністю пов'язаний розвиток мови, розвиток суспільного мислення.

Носієм мови є суспільство: історично складена спільність людей або у вигляді племені, або у вигляді народності, або у вигляді нації. Без мови неможливе існування суспільства в цілому і людини зокрема. Як засіб спілкування, мова забезпечує обмін думками, створюючи тим самим можливість спільно працювати, навчатись і вчити, передавати набутий досвід майбутнім поколінням. У цьому виявляється природа мови як суспільного явища, як засобу спілкування людей.

Дві форми існування конкретних мов: усна і писемна. Будучи засобами спілкування, мови існують у двох формах: усній і писемній.

Усні мови є первинною формою їх існування. З часу виникнення і протягом тривалого часу вони були єдиною формою, яка забезпечувала спілкування людей аж до виникнення писемності. Після появи письма деякі мови почали функціонувати в двох формах - усній і писемній. У найдавніші епохи це спостерігалося в китайській, давньогрецькій, латинській мовах. У наш час - це всі національні мови, які існують у двох формах в усіх книжних стилях: офіційно-діловому, науковому, публіцистичному, художньому. Однак для безписемних мов усна форма була і залишається єдиною, що застосовується в зносинах людей. Це. наприклад, мови племен Африки і Південної Америки.

Лише в усній формі існують територіальні і соціальні діалекти тих мов. які мають писемність. Спостерігається це в кожній національній мові, наприклад, українській, англійській, німецькій, російській, французькій. Кожна з національних мов існує, як зауважувалося , у вигляді літературної мови , що існує в двох формах, і у вигляді діалектів , які функціонують лише в усному вияві.

Писемна мова являє собою особливий різновид мовного спілкування, завдяки якому долаються простір і час. Вона з'явилася на високому щаблі розвитку людства. Для її фіксації використовувалися глиняні дощечки. папірус, березовий луб, полотно, нині - в основному папір. .

Дихотомія мови: мова і мовлення. Прагматика - розділ мовознавства і семіотики. Термін „мова" вживається в двох значеннях: 1) мова взагалі як система звукових знаків, завдяки яким здійснюється комунікація і 2) конкретна мова, використовувана певним етносом у певний час і на певному просторі. Звідси стає зрозумілим, що конкретні мови - це численні реалізації мови взагалі.

Кожна ж конкретна мова складається з сукупності різних мовних одиниць, об'єднаних у систему, яка існує і розвивається в живому говорінні кожного і всіх разом членів певного суспільства. Це значить, що в кожній конкретній мові протиставляється система мови і її втілення в практику живого спілкування. Протиставлення системи і її реалізації передається термінами „мова" і „мовлення" . Зіставимо їх.

Мова як видове поняття - це система існуючих у даній мові як родовому понятті типових звукових, словесних і граматичних одиниць, а також властиві їм правила їх поєднання і використання. Мовлення ж - це конкретне говоріння, здійснюване усно чи письмово, що протікає в часі і поширюється в просторі. Уточнимо це: під мовленням розуміють як процес говоріння, тобто мовленнєву діяльність, так і його результат, тобто мовленнєві висловлювання, фіксовані пам'яттю або письмом. Іншими словами говорячи, мову слід розглядати як код з розгалуженою будовою мовних знаків, а мовлення - як процес, як дію, як реалізацію кода, завдяки чому конкретна мова й виконує своє комунікативне призначення, тобто призначення спілкування.

Мова як видове поняття у відношенні до мовлення - явище загальне. Вона має в своїй системі одиниці, що їх витворили члени певного суспільства в процесі історичного розвитку, а тому становить, образно висловлюючись, інвентар загальноприйнятих матеріальних мовних елементів - звуків, слів, граматичних моделей, використовуваних усіма мовцями в спілкуванні. Мовлення ж. формуючись на основі певної мови, є частковим, індивідуальним, бо виникає в окремих осіб як результат застосування мовного "інвентаря" для передачі думок. Це зіставлення можна витлумачити інакше. Мова - явище статичне, мовлення - динамічне, в якому матеріалізується мислення.

На відміну від мови як явища, об'єктивного у відношенні до мовців, мовлення, будучи індивідуальним, - суб'єктивне, що зумовлюється віком людини, її освітою, професією, середовищем, в якому вона живе. Цю особливість мовлення влучно схарактеризував видатний німецький мовознавець Вільгельм фон Гумбольдг словами: Кожен індивід використовує мову для вираження саме своєї неповторної самобутності". Індивідуальність мовлення - важлива ознака мовлення.

Визнання дихотомії мови , тобто ділення цілого на дві частини , - не перешкоджає розумінню мови як єдиного феномена людської мови і кожної окремої мови, взятої в певному її стані. Особливість єдиного феномена полягає в тому, що всі лінгвістичні одиниці є одиницями і мови, і мовлення.

У протиставленні мови і мовлення глибше пізнається сутність засоб\ спілкування, коли розрізняються мовні засоби і їх реалізація в дійсності. У мові, наприклад, існують абстрактні звукові одиниці - фонеми , які служать для розрізнення значень слів і їх форм, а в мовленні ці абстрактні одиниці матеріалізуються у звуки . Наприклад, фонема <е> в слові <села> в ненаголошеній позиції може реалізуватися в звукових варіантах. Звідси розрізнення фонеми як мовної, а звуків - як мовленнєвих одиниць.

Розглянемо інший приклад. У мові є мовні номінації - слова, які позначають об'єкти, ознаки, дії оточуючого світу. Мовець використовує їх у власному мовленні, надаючи їм відповідних значень, яких ці слова в мові не мають. Так, російське слово шляпа в мові відоме як позначення капелюха. У розмовному мовленні можливе вживання цього слова в розумінні 'невдаха' і навіть 'телепень'.

Розрізнення мови і мовлення спостерігається і на рівні синтаксису. Речення з його синтаксичною будовою, заснованою на відповідних синтаксичних правилах , є одиницею мови. Його ж реалізація становить елемент мовлення, в якому його кваліфікують як висловлення. У висловленні порядок слів може бути порушений відповідно до завдань передачі думки або ситуації мовлення. Будова його може відповідати моделі мови , але відповідно до задуму або характеру діалогу мовець може сказати: До школи іду я чи іду я до школи.

Визнання мовлення елементом дихотомії мови як родового поняття сприяло посиленню уваги до аналіз того, як у мовленні функціонують мовні одиниці. Це зумовило виділення в мовознавстві, а також і в семіотиці - функцію спілкування, або комунікативну функцію. Суспільний характер мови, сама її сутність зумовлюється цією функцією і виявляється в ній.

Однак виділенням цієї функції роль мови не обмежується. У процесі спілкування люди передають одне одному думки, висловлюють бажання, формулюють прагнення. Усе це стається завдяки тому, що думки, волевиявлення, інформації втілюються в матеріальну оболонку. Звуки, слова, словосполучення, фразеологізми і речення є тими мовними одиницями, які матеріалізують людську свідомість, тобто є засобом оформлення думок, бажань, прагнень. У цьому виявляється друга важлива функція мови - мислеоформлююча.

Ці дві функції мови не просто взаємопов'язані, а існують в єдності: мовці спілкуються, втілюючи свої думки в матеріальну мовну оболонку для передачі їх одне одному. Саме в такій взаємодії функцій сприймається мова як суспільне явище. Названі функції є, образно кажучи, двома сторонами однієї медалі, які становлять сутність мови, її суспільну природу Будучи основними, базовими, вони забезпечують виконання мовою інших, часткових функцій. Назвемо кілька з них.

Так, важливу роль у розвитку цивілізації відіграє пізнавальна функція мови. І це не випадково, адже завдяки мові пізнається світ: у мові відбитий пізнаний людиною світ, різні сторони життя і змін суспільства. Тому, наприклад, освоюючи мову, дитина знайомиться і пізнає дійсність, а в подальшому використовує її як інструмент пізнання. У цьому виявляється пізнавальна функція - функція збереження і передачі знань, культури, історії, національної самосвідомості.

Пов'язаною з основними функціями є функція емотивна , тобто функція вираження почуттів, емоцій.

самовираження, яка найбільш повно реалізується в художній літературі, особливо в поезії.

Розглянуті часткові функції мови доповнюють, поглиблюють характеристику комунікативної і мислеоформлюючої ролі мови як суспільного явища. Крім основних і часткових функцій мови, своєрідні функції виконують різні мовні одиниці: звуки, слова, речення, в яких реалізується мова як засіб спілкування .

Поняття паралінгвістики. У виконанні мовою перелічених конститутивних і допоміжних функцій важливу роль відіграють невербальні засоби, мовленнєве повідомлення і які разом з вербальними засобами передають змістову інформацію. Вони наявні в усному і писемному мовленні. Тою чи іншою мірою вони представлені в кожному мовленнєвому висловленні. Серед них:

фонаційні засоби - гучність..тембр, темп мовлення, специфічне експресивно-емоційне забарвлення, типи заповнювання пауз леюп) - сукупність мовленнєвих особливостей окремого носія даної мови);

кінетичні засоби - жести, міміка, поза;

графічні засоби - почерк, використання символів на зразок.

Сукупність таких невербальних засобів, що беруть участь у мовленнєвій комунікації, становить предмет окремого розділу мовознавства, який іменується паралінгвістикою . Пара лінгвістичні засоби не входять до системи мови, не становлять мовленнєвих одиниць, однак без їх участі в усному чи писемному мовленні не уявляється жодне повідомлення. Це означає, що спілкування забезпечується єдністю вербальних і невербальних засобів.

Мова - універсальний засіб спілкування людей. Інші засоби комунікації. Крім словесної мови, для спілкування люди користуються різними штучними символами і знаками, розрахованими на слухове чи зорове сприймання.

Для слухового сприймання існують так звані: а) "мова" барабанів, застосовувана деякими племенами Африки, Південної і Центральної Америки: б) ''мова" свисту поширена серед мешканців Канарських островів.

Зоровими немовними знаками є: а) математичні і хімічні символи: б) дорожні знаки, в) морські сигнали.

Використання немовних знаків виправдано в певних ситуаціях: наприклад, у передачі на далеку відстань сигналів тривоги чи збору або в постійному нагадуванні про дотримання правил дорожнього руху . Однак за поширеністю і за можливістю передачі різної інформації немовні знаки значно поступаються словесній мові. Мова відрізняється від перелічених способів передачі повідомлень тим, що вона відтворює не тільки зміст інформації, але й позитивне чи негативне ставлення мовця до висловленого у вигляді емоцій. У тому; що вона поєднує в собі здатність оформляти логіку викладу думок і передавати всю гаму людських почуттів, закладена універсальність мови. Ні свист, ні барабан, ні сигнали, ні дорожні знаки, ні символи не володіють такою здатністю, тому що вони виконують допоміжну роль у відношенні до універсального засобу - мови. До того ж зміст використовуваних у них сигналів або знаків встановлюється за допомогою мови. Кожен з сигналів чи знаків стає зрозумілим завдяки "перекладу" на словесну мову. Це означає, що вони є вторинними щодо мови, бо існують на її основі і завдяки їй. І все ж їхнє практичне значення незаперечне, тому вони широко використовуються в різних сферах людської діяльності як факти комунікації.

У розумінні мови як універсального засобу спілкування винятку не становить і "ручна мова" глухонімих. Рухи рук, пальців, мускулатури обличчя - це не що інше, як переклад одиниць природної мови. Вони є засобами комунікації, побудованими на звуковій словесній мові.

18. Мова і мислення. Те. що мові притаманна мислеоформлююча функція, свідчить про зв'язок мови з мисленням. О.О.Потебня сформулював це так: "Мова є необхідна умова мислі". Мислення - це властивість відображати об'єктивну дійсність уявленнями, судженнями, поняттями. Досягається це невербальними способами і вербальними засобами. Це означає, що мова бере участь у матеріалізації, інакше кажучи, в оформленні, у вираженні мислення звуками, словами, реченнями і супровідними паралінгвістичними засобами.

Така пов'язаність мови і мислення, коли мисль втілюється в звукову мову, а одиниці мови служать для відтворення думки, зумовила погляд, за яким мова і мислення ототожнювалися. Тим часом не можна не бачити різниці між ними. Для цього достатньо згадати специфічні ознаки мови і мислення, дефініція якого подана на початку цього параграфа. Відновимо в пам'яті відоме: мова є засобом спілкування, мислення ж є відбиттям зовнішнього світу в мозку людини уявленнями, судженнями, поняттями. Далі. Мова є явищем матеріальним, оскільки вона виявляється у звуках . Мислення ж - ідеальне: воно є властивістю особливо організованої матерії - мозку. Отже, протиставність матеріальності мови й ідеальності мислення не дозволяє їх ототожнювати.

Крім того, слід ураховувати, що закони будови мови і мислення різні. Відомо, що процеси мислення однакові для всіх людей, що розмовляють різними мовами. Ці процеси реалізуються у формах понять, суджень і умовиводів. Вираження ж мислення втілюється в звуки, слова, словосполучення, речення, своєрідні в кожній мові. І за цією ознакою також не можна ставити знак рівності між мовою і мисленням.

Однак, констатуючи їх нетотожність, не слід упадати в іншу крайність - уявляти їх у відриві, тобто припускати самостійне існування мислення без мови, тобто мислення в чистому вигляді. Усвідомлення специфіки мови і мислення не суперечить думці про їх єдність і взаємозумовленість. Ні мова, ні думка самостійно не існують. Як зауважувалось, мова виражає, оформляє наші думки, забезпечуючи тим самим можливість інформувати один одного в процесі спілкування. Це означає, що мислення можливе лише в звуковій формі, яка є матеріальним засобом існування мислення. Ми мислимо словами, реченнями, хоч у процесі мислення можемо відтворювати в пам'яті предмети, явища, дії тощо. Так звані образне і технічне мислення також спираються на словесне мислення, яке взаємодіє з невербальним мисленням.

Урахування такої взаємодії мови і мислення вказує на те, що. будучи відмінними, мова і мислення перебувають в єдності, в нерозривному діалектичному зв'язку. Тому вивчення мови, її виникнення, історії розвитку має здійснюватись з урахуванням взаємопов'язаності, взаємозумовленості мови і мислення. Аналізуючи мовні явища, їх історію, треба враховувати, що численні їхні зміни пов'язані з розвитком мислення, як і розвиток мислення у багатьох моментах залежить від мови.

19. Мова як знакова система. Для передачі певної інформації або для позначення чогось використовуються різні знаки - світлові, предметні, графічні. Вивченням будови і функціонування різних знакових систем займається наука семіотика . Об'єктом її вивчення є різні системи знаків, з допомогою яких здійснюється спілкування в людському середовищі і в природі .

Одним з важливих предметів аналізу цієї науки є людська мова як семіотична система, тобто як система знаків. Зрозуміло, що, розглядаючи мову як знакову систему, ми не повинні забувати, що вона відрізняється від інших знакових систем, що сприяє розвитку суспільного виробництва, науки і техніки.

Загальнонародність мови визначається тим, що вона має єдину для мовців певного етносу граматичну будову, набір найбільш необхідних у життєвій практиці слів і висловів, єдину в основі своїй звукову систему. Припускаються лише деякі варіанти вимови, своєрідні словесні одиниці, окремі граматичні варіанти. Але вони незначні і не порушують загальнонародного характеру національної мови.

Те, що мова певної суспільної єдності загальнонародна, переконує в таму, що народ є її творцем. Вона створена для задоволення його потреб, інакше мовці не розуміли б одне одного.

Загальнонародною конкретна національна мова чи мова народності виступає на всій території її поширення, незважаючи на те, що в різних регіонах її використання спостерігаються окремі відмінності у вимові, словниковому складі, граматичній будові. Наприклад, не на всьолгу масиві поширення російської мови ненаголошений звук вимовляється, як у літературній мові, наближено до : в областях на північ від Москви так зване "акання" не відзначається: вимовляють , а не хаза - 'будинок' - з угорської, де haza - 'його дім Yйого будинок'. Такі слова для того, щоб зробити спілкування зрозумілим лише вузькому колу осіб і незбагненним для оточення. Арго характерне для мовлення кримінального світу.

Термін "арго', уживається і з ширшим значенням, а саме: як один з різновидів соціальних діалектів, тобто в тому ж значенні, що й термін "жаргон*'. Термін "жаргон" і "арго" досить часто застосовують для позначення спотвореного, неправильного мовлення. В останній час поряд з ними вживається термін "сленг* .

На відміну від територіальних соціальні діалекти не мають власної фонетичної і граматичної системи. Вони формуються на базі природних мов. їх граматик. Своєрідним у них є лише набір незначної кількості слів, запозичених з інших мов. або фразеологізмів, утворених з елементів своєї мови, чи переосмислених словесних одиниць. Отже, і в цьому випадку слід говорити про те, що соціальні діалекти не порушують основ загальнонародної мови.

Діалектизми і жаргонізми застосовуються в мові художньої літератури як засіб стилістичної характеристики мовлення персонажів. Для літературної мови вони неприйнятні. Невиправдано вжиті діалектизми засмічують літературне мовлення, а жаргонізми обрублюють його. Саме це спричинює негативне ставлення до них. їх уживання небажане з погляду культури мовлення, яке базується на загальнонародній мові і вимагає дотримання норм літературної мови.

21. Стилістична диференціація мов. Як загальнонародне явище, кожна національна мова задовольняє потреби спілкування людей в усіх сферах їх діяльності, в кожній з яких накопичуються мовні одиниці, притаманні саме цій сфері. Так. різні засоби мови використовуються в написанні, наприклад, офіційного документа чи художнього твору, публіцистичної статті чи наукового трактату. Це й зрозуміло, бо різні вимоги ставляться в кожному з цих випадків. В оформленні ділового паперу потрібна сувора доказовість, яка не припускає образності, розмовності. Зате художній твір передбачає образне відтворення життєвих ситуацій, що зумовлює введення в тканину художнього викладу розмовних елементів, образних висловів. Різними настановами керуються автори наукових трактатів і публіцистичних статей .

Для виконання цих настанов добираються відповідні слова, вирази, граматичні форми, словосполучення і синтаксичні конструкції. У кожній з таких вузьких сфер застосування мови виробились специфічні засоби, які відповідають завданням в оформленні ділових документів, наукових праць, іі публіцистичних статей чи художніх творів. Сукупність таких елементів - словесних, фразеологічних, морфологічних, синтаксичних, а в усній формі й звукових - стає ознакою виділення в загальнонародній мові функціонального різновиду - мови. Такі функціональні різновиди називаються стилями, точніше функціональними стилями.

Термін ''стиль" походить від грецького слова stylos. Воно означало паличку для письма, якою на глиняні дощечки наносилися різні знаки. Це слово закріпилося і в лінгвістиці, але не на позначення палички. Воно розуміється як властивість мовних одиниць передавати різні ідеї й думки в несхожих умовах мовленнєвої практики. На його основі утворено термін "стилістика'', що означає науку, яка вивчає принципи виокремлення і

22. Розуміння норми в мові. Літературна мова: виникнення, функції і значення. У кожній мові є значний арсенал мовних засобів, які використовуються в спілкуванні Крім загальномовних елементів, які становлять кістяк мови, у ній наявні одиниці обмежено територіального поширення - діалектизми, й елементи, належні соціальним групам чи людям певних спеціальностей - жаргонізми і професіоналізму. Поряд з цим трапляються й індивідуальні новотвори. Але всі вони, будучи одиницями спеціального і вузького функціонування, лишаються поза сферою власне загальнозрозумілого спілкування в офіційно-діловому, науковому чи політичному або культурно-освітньому вжитку. Вони не можуть задовольнити потреб усього суспільства в усіх ділянках його багатогранного життя. Щоб досягти взаєморозуміння усіх членів суспільства, необхідно виробити єдині вимоги, тобто норми, у вживанні звуків і їх сполучень, слів і речень.

Під нормою розуміються об'єктивно вироблені, загальновизнані і загальноприйняті засоби мови і правил словозміни, словотворення і поєднання слів у реченні, що кваліфікуються як зразок для мовлення всіх, хто користується цією мовою. Втіленням норми є літературна мова - унормована у вимові, словниковому складі, граматиці, яка визнається зразковою, правильною, загальнообов'язковою. Вона протиставляється територіальним і соціальним діалектам і визнається основною наддіалектною формою існування мови в її усному і писемному виявах. Головні її ознаки: наддіалектний характер, унормованість на різних мовних рівнях , поліфункціональність. тобто використання в різних сферах життя суспільства, стильова диференціація.

У різних народів літературна мова формувалася у своєрідних умовах і на різних основах. Наприклад. джерел літературних мов Західної Європи були жанри художньої літератури. Лише з часом літературні мови в цих країнах почали використовуватися в інших сферах - науці, освіті, державному управлінні. Те, що в ряді країн літературні мови формувалися на базі художньої літератури, послужило причиною ототожнення понять "літературна мова " і "мова художньої літератури". Іноді так і трактували: літературна мова - це мова художньої літератури. Для початкового періоду становлення окремих літературних мов таке визначення правомірне. Сучасний стан функціонування літературних мов не дозволяє ці поняття ототожнювати, оскільки поняття "літературна мова" охоплює не лише мову художньої літератури, але й мову наукових, публіцистичних видань, ділових документів. Розглядувані поняття не можна ототожнювати ще й тому, що вони відмінні за охопленням мовного матеріалу. Мова художньої літератури - поняття, ширше за літературну мову: у тканину художньої літератури вводяться елементи територіальних і соціальних діалектів, що є неприпустимим для будь-якого іншого книжного стилю літературної мови.

Різні історичні шляхи розвитку народів диктували своєрідні умови вироблення літературних мов. Проте звичайно літературна мова формувалася на живій народно-розмовній основі. При цьому, як правило, літературні мови зазнають змін. Тому доводиться констатувати давні і нові літературні мови зазнавали певного періоду. Так. відомо, що нова українська літературна мова, започаткована в XIX ст., сформувалася на основі середньо наддніпрянських діалектів з додаванням мовних одиниць інших діалектів української мови. Проте вона ґрунтувалася і на елементах староукраїнської мови. У подальшому вироблення норм літературної мови орієнтувалося не лише на мовно-художню практику, а й на ознаки, вироблені в публіцистичній, науковій й офіційно-діловій сферах, які стали нормативними в українській літературній мові.

Літературна мова - категорія історична: у різні періоди вона може виконувати неоднорідні функції. Так, нова українська літературна мова у ХіХ ст. функціонувала головно в художній літературі, оскільки була виключена зі сфер державного управління, науки, ділових зносин, адже роль державної мови в царській Росії виконувала російська мова. Відомі й інші приклади обмеженого використання літературної мови. Зокрема, німецька мова, як і ряд інших мов Західної Європи Середньовіччя, була витіснена з управлінської і наукової сфери у зв'язку з поширенням латинської як мови церкви, науки, освіти, юриспруденції. Нині українська літературна мова й літературні мови Західної Європи функціонують в усіх сферах людської діяльності.

Кожна літературна мова являє собою культурне надбання нації, яке суспільство прагне передати новим поколінням. На літературну норму орієнтуються в навчанні дітей, мовлення яких може залежати від того, в якому мовному оточенні вони зростали. У прищепленні дітям літературного нормативного мовлення поле діяльності вчителя-словесника безмежне.

Література

Карпенко Ю.О. Вступ до мовознавства. - К. - Одеса. 1991.-С. 15-

52.

Кочерган М.П. Вступ до мовознавства. - К., 2000. - С. 18-38.

3. Білсцький А.О. Про мову і мовознавство. - К., 1997. - С. 137-139; 166-170; 173-205.

4. Ющук Ш. Вступ до мовознавства. - К., 2000. - С. 9-14.