Складові комунікативного акту. Вплив гендерних чинників на перебіг спілкування.

Комунікація в людини протікає в основному в рамках двох основних каналів: вербального й візуального.

Саме в цій області почуттів у людини виявилися найбільш досконалі породжуючі та аналізуючі апарати. Собака, приміром, може розрізняти сорок тисяч варіантів запахів, що недоступно людині.

Механізми аналізу й породження повинні доповнюватися відповідними механізмами запам'ятовування. А в області запаху або смаку людина вже не має такої чіткої системної пам'яті. Як у попередньому прикладі, що підтверджує правило, можна зіслатися на твір Марселя Пруста, герой якого міг відновити давній минулий контекст тільки по підказці із цієї області.

Вербальна комунікація будується на лексично виділених одиницях, що відповідають реаліям миру. Це призводить до великої кількості одиниць словника, з котрих складається нескінченне число повідомлень. Візуальна комунікація не має подібний набір встановлених одиниць.

Відсутність елементарних одиниць робить більше універсальним процес сприйняття візуальної комунікації, оскільки не вимагає попереднього знання списку одиниць для розуміння повідомлення.

Комунікативні процеси відповідно до моделі Г. Бейтсона йдуть на двох рівнях: комунікативному й метакомунікативному.

Комунікативний рівень розуміється стандартно, а метакомунікативний задає модус переданого повідомлення. М. Бейтсон прийшов до своєї теорії, спостерігаючи за іграми мавп. Його цікавило питання, як мавпи розуміють у певному випадку, що покусування - це не сварка, а гра.

Відповідь полягала в тому, що мавпа передає метакомунікативне повідомлення, що дає потрібну інтерпретацію переданому змісту.

Шизофренік, як він вважає, не володіє метакомунікативним інструментарієм, тому не може адекватно інтерпретувати одержувані повідомлення. Наприклад, він не може розуміти жартів і тим самим випадає із процесу звичайної комунікації.

Метакомунікативні процеси повинні співвідноситися з тими або іншими жанрами, з тими або іншими типами дискурсів. Людина, що володіє мовою, повинна одночасно володіти набором прийнятих у даній структурі типів дискурсів, оскільки в кожному з них існує свій варіант комунікативної поведінки.

Мова не йде тільки про розходження між весіллям і похоронами, є також метакомунікативні правила, що вимагають в одному випадку породжувати інформацію, в іншому - тільки одержувати її. Певні мовні ритуали серйозним образом визначають нашу поведінку в цьому змісті.

Комунікація може бути ієрархічною (із пріоритетністю прямого зв'язку) і демократичною (із пріоритетністю зворотного зв'язку). Для ієрархічної схеми важливий наказ, для демократичної - переконання. Для ієрархічної схеми найбільш важлива чистота каналу зв'язку, оскільки в ній повідомлення, якщо досягне одержувача, завжди буде виконано. Інша справа з демократичною схемою, - тепер одержувач має право вибору: виконувати повідомлення, що надійшло чи ні.

Це пов'язане із ще однією відмінністю: у рамках ієрархічної комунікації перед нами зчіпка "начальник - підлеглий", у підлеглого немає іншого вибору крім слухняності. У демократичній схемі ми маємо справу з вільною людиною.

Країни СНД, маючи гарний досвід ієрархічних комунікацій, не мають достатнього досвіду роботи з вільною людиною.

Владі завжди легше почати війну в Чечні, ніж сісти за стіл переговорів. Влада говорить у режимі монологу, а не діалогу.

Виступаючи в ролі автора, влада породжує один Текст, тоді як у випадку демократичної комунікації йде породження безлічі текстів, що неможливо в ієрархічній схемі. Будь-який інший текст там відразу ж оголошується єретичним.

Всі перераховані вище розходження ми можемо представити у вигляді наступної таблиці:

2. Який вплив мають гендерні чинники на перебіг спілкування?

Сформулюйте найважливіші відмінності комунікативної поведінки чоловіків і жінок.

Останнє десятиліття у мовознавчій науці означене переходом від лінгвістики “іманентної”, структурної, до лінгвістики антропологічної, яка розглядає явища мови у тісному зв'язку з людиною, її мисленням та духовно-практичною діяльністю. Антропоцентричний підхід (принцип) - ця словосполука фігурує у сучасному українському дискурсі: у назвах конференцій, навчальних посібників, дисертаційному апараті тощо. Але чи приділяється належна увага вивченню різноманітних дискурсивних практик “тут і тепер” у їх людському вимірі, чи відповідає сучасна українська лінгвістика на питання хто, кому, як, коли, у якій формі і з яким ефектом говорить про світ? Ні.

Слід визнати, слова, сказані Ю. Карауловим, понад 16 років тому не втрачають своєї актуальності:

“Сучасна лінгвістична парадигма (історична, соціальна, системно-структурна, психологічна) залишається все ж таки нелюдяною, позбавленою присутності живої людської духовності; вона [парадигма] позначена неспівмірністю між науковими цінностями, що сповідуються, цілями, технічними прийомами, а часто і самими продуктами дослідницької діяльності - і масштабами індивідуально-особистісного, суб'єктивного людського начала. Вигнання людського з її меж - природна плата лінгвістики за її прагнення бути максимально об'єктивною”. Таке вигнання - природна передумова антидуховності наукового дослідження, що приховує небезпеку кризи науки та й зрештою робить лінгвістику далекою від тих динамічних соціокультурних процесів, а отже й нецікавою для системи гуманітарних знань і для соціуму в цілому, коли рядовий учасник соціуму поняття найменшого не має, як його мова репрезентує його ж глибинну людську сутність, себто яким він є у мові.

Антропоцентрична лінгвістична парадигма існує у ракурсі міждисциплінарної взаємодії з психологією, теорією комунікації, етнологією, культурологією, соціологією, когнітологією, семіотикою. І в цьому виявляється синергетична оптика бачення того, що відбулося і нині відбувається з мовою та інтерпретованим людиною світом. І головне в цьому баченні - людина як найвища цінність і свобода як модус її існування.

Живе людське начало - це мовна особистість у своєму конкретному людському вимірі: етнокультурна приналежність, вік, стать, професія, освіта та ін., це мовне варіювання на тлі лінгвістичних інваріантів. Іншими словами, така мовна особистість постає об'єктом вивчення соціолінгвістики, яка, за словами Клода Ажежа, вивчає “тотожне” не просто “в собі”, а в образі тисячі облич “іншого”.

Соціолінгвістичними перемінними прийнято вважати гендерні відмінності у мові. Феміністська лінгвістика як результат Нового жіночого руху в США і Германії в кінці 60-х на початку 70-х років інституалізувала гендерні дослідження у мовознавстві цих країн, на сьогодні можна говорити також про гендерний бум на терені Східної Європи, відокремлений від феміністичної парадигми. Зокрема, з 80-х років минулого століття спостерігається зростання інтересу до гендеру у російській лінгвістиці, утворена при Московському лінгвістичному університеті Лабораторія гендерних досліджень активно провадить дослідження у цій царині, консолідує науковців Росії, СНГ, європейських країн, організовуючи, починаючи з 1999р., Міжнародні конференції “Гендер: мова, культура, комунікація”. Стійкий інтерес до лінгвістично зорієнтованої гендерної проблематики спостерігається в Україні, щоправда на кафедрах російської на іноземних мов. Маю на увазі праці праці М. Холода, Олени Горошко, автора психолінгвістичних праць з проблем гендерно маркованої мовної свідомості російськомовного населення України. У Луганському державному педагогічному університеті, на кафедрі російського мовознавства, очолюваної Ларою Миколаївною Синельниковою, активно проводяться дослідження такого ґатунку; проблем гендерної зумовленості функціонування мови торкаються у своїх дослідженнях, у т. ч. монографічних, Наталя Бардіна (“Языковая гармонизация сознания”), Надія Баландіна (“Функції і значення чеських прагматичних кліше в комунікативному контексті”), Тетяна Ковалевська (“Комунікативні аспекти нейролінгвістичного програмування”), Галина Яворська (“Перспективна лінгвістика: мова, культура, влада”); чимало цікавого у річищі проблеми “гендер і лінгвістика” містить соціологічний аналіз мовної ситуації Києва, здійснений Галиною Залізняк і Ларисою Масенко; судячи з матеріалів конференцій, які проводяться в Україні, можна говорити про різноаспектні інтереси у цій царині вчених Одеси, Донецька, Сімферополя; різноаспектні підходи до вказаної проблематики намічені в працях Марії Дмитрієвої, Ярини Пузиренко, вашої покірної слуги. Не можна не сказати про досягнення українського феміністського літературознавства (монографії Тамари Гундорової, Віри Агєєвої, збірники “Гендер і культура”, “Жінка як текст” та ін), філософський спектр бачення “чоловічого” і “жіночого” висвітлюють праці київського філософа Назіпа Хамітова.

Бібліографія праць з проблеми гендеру у лінгвістиці нараховує не один десяток праць, тому й може скластися враження вторинності проблеми, яка обговорюється на сьогоднішньому зібранні. Але чи можемо ми сказати, виходячи з постулату про глибоке вкорінення гендерної проблематики в специфіку кожної лінгвокультурної спільноти, що українська мова і українська мовна особистість вивчені у ракурсі статево-рольових характеристик? Ні. Саме поняття гендер у свідомості більшості професійних лінгвістів доволі розмите, бо асоціюється з фемінізмом з супровідним негативно оцінним шлейфом, жінками - звісно, із супровідним іронічним шлейфом і сексом. Тому дозволю собі кілька хрестоматійних зауваг.

Гендер - це соціальна стать на відміну від біологічної, і продукується вона у процесі соціальної, культурної і мовної практики. За словами Алли Вікторівни Кириліної, “гендерний фактор, який враховує природну стать людини і її соціальні “наслідки”, є однією з істотних характеристик особистості і протягом усього життя впливає на її усвідомлення своєї ідентичності, а також на ідентифікацію суб'єкта-мовця іншими членами соціуму”.

Власне лінгвістичний інструментарій гендерний студій постає у двох іпостасях, які умовно, розуміючи хисткість меж, можна кваліфікувати таким чином:

1) мова - це інструмент пізнання гендеру як самостійної міждисциплінарної парадигми, як своєрідної інтриги пізнання, за влучним висловом Ірини Халєєвої, з відповідним відгалуженням - лінгвістична гендерологія;

2) гендерно орієнтовані мовознавчі дослідження - це продукування додаткових знань про мову та комунікацію - гендерна лінгвістика.

Той фактор, що гендерні, в т. ч. лінгвістичні, дослідження проводяться жінками зумовлюється не тільки й не стільки прагненням “своєю мовою про себе свідчити”: жіноча мова виокремлюється тому, що існує чоловіча і навпаки; попри те, що різностатеві особи живуть в різних світах і різних мовах, вони на загал приречені бути разом і в своєму земному існуванні, і в парадигмі та практиці лінгвістичного пізнання. Фемінна репрезентативність дослідників проблеми “гендер і лінгвістика” - це вочевидь частковий вияв своєрідної соціопсихологічної потреби жіночої кооперації (аж ніяк не спрямованої проти чоловіків), прагнення окреслити специфічність гендерно окреслених мовних світів і пізнання таки маскулінного світу, у якому вони живуть. З іншого боку, хто як не жінки - лінгвісти здатні адекватно описати сценарії мовної поведінки своєї спільноти зсередини, відповідно - чоловіки здійснити такого ґатунку адекватний аналіз, як це, приміром, робить Й. Стернін у розвідці про чоловіче спілкування на групі пацієнтів чоловічої палати хірургічного відділення клінічної лікарні (“Жанры речи”, Саратов, 1999).

Найважливіші аспекти гендерної лінгвістики:

1. Аналіз лексикону української мови, його номінативної системи. Звернення до лексикографічних джерел, соціально і культурно значимих словників як основи історичної пам'яті нації, значиме при вивченні гендеру і відповідне традиціям лінгвістичних досліджень. Істотним є підхід до маскулінності і фемінності - розподіл соціальних ролей чоловіків і жінок - як до одного з фундаментальних і універсальних факторів, які впливають на специфіку картини світу в українській культурі, фіксують гендерні асиметрії, а також визначають успіх або невдачу міжкультурної комунікації. Академічний словник української мови, хронологічно попередні видання - джерело вивчення номінацій чоловіків жінок за професійною ознакою, статево - рольовими характеристиками, категоріальною роллю соціального статусу категорії роду. Повні лексикографічні зібрання фразеологічних одиниць, паремій, прислів'їв, приказок, крилатих слів і висловів української мови повинні бути охоплені гендерною оптикою бачення із врахуванням хронологічних параметрів зафіксованого лексико-фразеологічного масиву. У фокус цієї оптики, звісно, потрапляє дефініція, словникова стаття з вказівками типу про чоловіка, жінку, жінкам забороняється нормами етикету, які можуть скореговані і доповнені відповідно до широкого тла гендерного аналізу мови. Українські гендерні стереотипи лінгвокультурної репрезентації чоловіка і жінки мусять бути віднайдені у текстах українського фольклору, значний інтерес становить гендерна концептосфера українського анекдоту тощо.

Для вивчення гендерно значимих когнітивних основ міжкультурної комунікації важливо з'ясувати символічну складову гендеру в історіософському дискурсі про Україну: міф про “жіночність” України (Українська культура - це упредметнена у життєвих сенсах одинока жінка-мати, яка втратила все, крім Віри, Надії, Любові).

Неабияку роль відіграють соціопсихологічні рецепції фемінного характеру української ментальності (українська екзекутивність, яка корелює з репродуктивно-відновлювальним, імітативним, а не творчим началом, виявляє себе через виконавську, обслуговувальну активність і залежна від зовнішнього стимулювання і нарешті формує сакралізований образ жінки -матері, гіпертрофію якого в свідомості українського чоловіка фіксує поетичний пасаж любов до материнства переросла всі видимі межі / і стала ознакою стилю). Яким чином вказана психокультурна домінанта детермінує міжкультурну комунікацію Україна-Росія з її все-таки іншою “жіночністю” та комунікацію українського етносу з близьким і дальнім зарубіжжям, зумовлену у т. ч. міграційними процесами?

2. Гендерні ознаки мовної картини світу - це сутнісні вияви пізнання світу крізь призму чоловічої і жіночої оптики бачення, які інтегрують універсальні і національно специфічні ознаки, виявляють особливості номінативної і комунікативної діяльності обох статей, а також визначені статтю особливості мовної діяльності і мовної поведінки.

Власне соціолінгвістичний аспект спрямований на дослідження дискурсивної діяльності обох статей в її усному та писемному виявах. Попри хрестоматійне положення по те, що в різних суспільствах люди говорять по-різному, і що ці відмінності, глибокі і системні, відображають різні культурні цінності, комунікативна лінгвістика в Україні розвивається дуже мляво. Не досліджені мова українського міста і села, різножанрові комунікативні стратегії, відсутня хрестоматія усної української мови. Чи дає сучасна лінгвістика відповідь на питання про стереотипи мовної поведінки українців? Відсутність тривкої наукової традиції такого плану в україністиці значно утруднює власне гендерні дослідження, які мусять спиратися на дослідження комунікативних стратегій, але акцентувати гендерний вимір проблематики, яка відкриває нову наукову парадигму порівняно з парадигмою дослідження мовної діяльності як такої. Проте, сподіваємось, що активізація таких досліджень у ракурсі гендерної проблематики дозволить надолужити значне відставання української комунікативної лінгвістики від європейської і світової. Що зупиняє дослідника? Російськомовність українських міст, суржикомовність багатьох представників українського соціуму? Але ж функціонує українська мова в офіційній і неофіційній, публічній і приватній комунікації, звучить вона і в телерадіоефірі, у спонтанній комунікативній стихії міста і села, у політичному, професійному і сімейному спілкуванні, але конкретика живого (не друкованого) українського слова, на жаль, відлякує багатьох україністів. Тому на перший план я б поставила нагальну необхідність аналізу гендерно маркованих характерологічних особливостей усної мови. Адже особливості мови, її виражальні засоби в цілому і виражальні засоби для концепту статі і пов'язаних з ним семантичних сфер надзвичайно важливі. На україномовному матеріалі мусять бути верифіковані твердження про релевантність/ нерелевантність статі у царині фонетичних, лексичних, граматичних особливостей усного дискурсу, відмінних асоціативних полів, співвіднесених з різними фрагментами картини світу у жіночій і чоловічій мові та ін.

Чекає на своє гендерне осмислення типологія мовленнєвих актів та жанрів (у розумінні А. Вежбицької), як-от прохання, наказ, погроза, привітання, вдячність, співчуття, комплімент, вибачення, жарт, анекдот, флірт, тост та ін. Наприклад, встановлено, що жінкам - носіям німецької мови більше, ніж чоловікам, властиві жарти, спрямовані на себе. У російському мовному середовищі така тенденція була помічена у чоловіків. А яка специфіка мовної поведінки українського чоловіка і жінки за етно- та лінгвоменальними показниками інтравертності українського психотипу як такого? Адже помічено: в нестандартій ситуації українець боїться виглядати смішним, і ця боязкість розвинула у ньому схильність до самоіронії, дивовижну здатність не сміятися, а посміюватися з самого себе. До речі, інтравертно-фемінним за своєю природою є український образ світу як сімейно - родинного затишку, малої соціальної групи, поза якою українська людина на загал не схильна виявляти своє его, що, на нашу думку, суттєво впливає на комунікативний клімат українського соціуму.

Цікавий спектр гендеру видається для вивчення сучасної політичної комунікації, позначеної на загал у сучасному суспільстві переходом від радянської маскулінної (свої - вороги) форми влади до фемінної, себто витонченого маніпулювання, коли людина “контролюється” не “ззовні”, але “зсередини”, є запрограмованою внутрішньо не вільною, перебуваючи у власному ілюзорному полі “наче свободи”. У царині дослідження української сімейної комунікації слід пам'ятати соціолінгвістичне положення, що самк жінка, берегиня сім'ї, в аспекті суто мовного виховання насамперед впливає на сина, а не дочку, а отже в психічну структуру інтегрується не тільки мовний код (російська, українська. суржик), а й акумульований у цій мові образ світу, який екстраполюється не тільки на індивідуальне буття чоловічого індивіда, а й на соціальні інститути, моделі поведінки, які знову ж таки мусять розглядатися у ракурсі фемінного характеру української ментальності.

Важливим соціолінгвістичним фактором репрезентації мовної особистості є її професійна приналежність, в тому гендерний аспект мовної діяльності представників різних професій мусить привертати увагу дослідників.

Об'єктом лінгвістичного опису та моделювання мусить стати гендерно маркований відеоряд та його вербальна репрезентація у телевізійній, а також друкованій рекламі. Суттєво підкреслити, що вичленування типу гендерно маркованої дискурсивної діяльності як об'єкта аналізу не обмежується приписами і залежить хіба що від широти лінгвістичного бачення проблеми дослідником. Тексти шлюбних оголошень, вітальних листівок, могильних надписів та ін. - усе це мусить потрапляти у поле зору дослідника.

3. Психолінгвістичне дослідження писемних текстів, породжуваних чоловіками і жінками, мусить дати статистичний аналіз уживаного лексикону за його семантичними та граматичними характеристиками, характер синтаксичних конструкцій, типологія мовних помилок та ін.

Неабиякий інтерес становить гендерна атрибуція прозових і поетичних текстів, адже за імпліцитними концепціями жіночих і чоловічих текстів стоять стійкі культурні стереотипи, які фіксують відмінності гендерних моделей саморепрезентації, якщо йдеться про поетичний текст, та художньої об'єктивізації реальності - у прозі.

Особливо слід на наголосити на актуальності систематизації й опису гендерних особливостей асоціативної поведінки на матеріалі української мови, що відкриє відповідний вимір мовної свідомості українця, закарбований у ній образ світу. Теоретичні та практичні настанови у численних публікаціях Олени Ігорівни Горошко мусять дати імпульс для студій такого штибу насамперед у плані вивчення асоціацій на стимули чоловік, жінка, український чоловік, українська жінка.

4. Окремо слід зупинитися не значимості вивчення гендерно чутливої невербальної семіотики у її семіотичному вияві (праці Г. Крейдліна) та вербально-семіотичному. Мова голосу, жесту, очей, запаху та ін. повинна стати об'єктом фіксації та ретельного аналізу. Неабияку цінність мав би словник таких кодів на матеріалі безпосереднього спостереження та із залученням текстів художньої літератури, з-поміж яких неважко віднайти й національно специфічні ознаки. <... > і саме народні пісні лепсько їй удавалися, була в неї, бозна-звідкіль, ота природна, жіноцьки-грудна - колодязним провалом углиб - етнічна інтонація, яку фіґ підробиш <... > (Забужко, Польові. .)

У спектрі культурних та комунікативних проекцій жіночого / чоловічого мовчання, ми переконані, неважко віднайти національно озвучені ознаки.

Не зупиняючись докладно на методологічних принципах лінгвістично орієнтованих гендерних студій, які докладно описані в літературі, хочу акцентувати деякі моменти. Окреслені аспекти вимагають неабиякої теоретичної підготовки дослідника, копіткої праці із залученням технічних засобів, методу анкетування, експерименту, неабиякої спостережливості та наукової інтуїції. Але іншого шляху на ринок інтелектуальних ідей із своїм товаром у царині гендерної лінгвістики немає. Практичне дослідження української гендерної картини світу мусить вписатися у світовий контекст науково-пізнавальної парадигми саме в аспекті своєї специфічності, інакшості, закоріненої в культурні традиції, ментальні та соціопсихологічні стереотипи тощо.

Окремо хотілося б наголосити на ролі українського художнього дискурсу у пізнанні мови взагалі і розглядуваній на сьогоднішньому зібранні проблеми зокрема. Українська нація літературоцентрична за своєю суттю. Не в тому розумінні, що художній текст справляє помітний вплив на дискурсивну діяльність пересічного носія мови, а сенсі доволі точної, нетиражованої, якщо говорити про справжнього майстра слова, а не епігона, фіксації етно- та лінгвоментальних підвалин дискурсивної діяльності

Особливо хотілося б наголосити на пізнавальній значимості такого метамовного коментування, яке розкриває глибинні лінгвальні механізми гендерної комунікативної лінгвістики Пасаж з повісті В. Шевчука “Декоративна жінка” я став об'єктом, здебільшого мовчазним, не тільки материнських, але і її словесних виливів і скарг; жінки, здається, потребують для себе такої смітнички, здається, фіксує гендерний вимір лінгвософського розуміння співрозмовника як точки прикладання чиєїсь вербальної сили, своєрідної “продуховини”, печери, яка поглинає слова. Гостре відчуття жінкою браку спілкування як іманентної ознаки її психічної структури блискуче демонструє самохарактеристика Ірини Жиленко із специфічно жіночими благальними інтонаціями: І клопотам моїм кінця не видко. / Пери, сапай, неси земний свій хрест. / Хоч би озвалась з-за струмка сусідка. / Хоч би навчився говорити пес.

Накреслені проблеми й аспекти, ясна річ, не вичерпують усієї перспективи гендерних досліджень. Але й наведений перелік переконливо свідчить, що упоратися з цими завданнями не під силу одному колективу. Потрібна консолідація та скоординована робота усіх науковців, які працюють у цій царині. Власне, на таку консолідацію та координацію наукових пошуків і спрямований семінар, який, сподіваємось, переросте у конференцію з видрукуваними матеріалами.

Я далека від того, щоб зорієнтувати дослідження виключно на україномовну гендерну репрезентацію соціуму, хоча вона є звичайно пріоритетною. Україна - поліетнічна держава, а тому ми будемо відати такі наукові студії, у яких буде наявний диференційований підхід до вивчення мовних стратегій україномовних та російськомовних українців, етнічних росіян, інших субетносів, які проживають в Україні, у т. ч. в аспекті їхньої гендерно освяченої міжкультурної комунікації. Особливий інтерес становить розгляд категорії гендеру крізь призму соціальних параметрів “ідентичність”, “клас”, “нація”, “глобалізм”.

Використана література