Війна як медійна подія

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Війна як медійна подія

Проблема війни як проблема реального

Для більшості співвітчизників війна сьогодні відбувається не на полях битв, а у просторі комп'ютера і телевізора. Маніпулювання інформаційним полем, віртуалізація бойових дій стають невід'ємною складовою сучасних воєнних технологій. Масмедіа щодня демонструють мапи, на яких зображено лінію фронту, що показує переміщення військ. Військовий експерт, коментуючи події, перетворює глядача на віртуального полководця, який планує тактичні та стратегічні плани воєнних операцій.

Людина, яка пережила окупацію Бучі і яку вели на розстріл, свої переживання описує так, ніби вона відвідала кіно, тобто подія полону, можливої загибелі переживається як нереальна, так, наче це художня вигадка. Тут ми стикаємося з реальністю образу та нереальністю того, що він репрезентує. Це змушує нас згадати роботу Ж. Бодрійяра «Війни в затоці не було» (1991), в якій він досліджував своєрідність сучасних воєн як «мелодраматизовану версію того, що колись було драмою війни».

Біженці, зруйновані міста, вбиті, поранені, артилерійські обстріли - всіх цих свідчень достатньо, щоб стверджувати про реальність війни. Однак реальність є поняттям, яке включене до певної категоріальної схеми і пов'язане з цілою низкою інших понять.

Так, для віруючого реальність Бога підтверджується не його безпосереднім існуванням і наявністю у певному просторі, а цілим комплексом установок, вірувань і понять, пов'язаних із його переживанням, тобто з тим, що ми називаємо ідеологією.

Сучасна війна, на відміну від попередніх воєн, які мали певні політичні цілі - завоювання або домінування - позбавлена ідеологічного обгрунтування, вона не має іншої мети, крім доказу свого існування. Зникнення мети війни перетворює її на якусь виморочну істоту, яка актуалізує себе лише за допомогою картинки на телеекрані.

З іншого боку, зникає можливість якось впливати на результат війни, і все те, що відбувається, ми переживаємо у щоденних оглядах театру бойових дій, спостерігаючи за зміною лінії фронту.

Як зазначав Ж. Бодрійяр, «війна, перетворена на інформацію, перестає бути реальною війною і стає віртуальною» [Бодрійяр, 2016: с. 37].

Віртуалізація війни підтверджується зразками комунікації, в якій відправник і одержувач перебувають по різні боки екрану і ніколи між собою не перетинаються. Замість повідомлень вони обмінюються один з одним ракетними ударами, причому особистий взаємозв'язок тут повністю відсутній.

Образ війни

Масмедіа пропонують нам образ війни, який принципово відрізняється від звичного її образу, сформованого радянською документалістикою, літературою та художніми фільмами про війну. Її центральною фігурою є образ землі, понівеченої війною. Насамперед війна ведеться за певну територію (землю) та успіх чи неуспіх воєнної операції залежать від того, у кого більше захопленої чи звільненої території.

На відміну від засіяних і вкритих колоссям полів, земля у вигляді окопу, бліндажу або укриття виступає не у своїй функції головного джерела - годувальниці, а як універсальний засіб захисту, здатний убезпечити, захистити від загрози поразки ворожим стрілецьким та артилерійським вогнем. Окоп зображується як основне місце, де точаться воєнні дії. З окопу спостерігають за діями противника, у ньому відбувається повсякденне життя солдата, окопи захоплюють, бомбардують, з них піднімаються в атаку, їх штурмують.

Сучасні масмедіа пропонують новий образ війни. Він конструюється з артилерійських і ракетних обстрілів, швидких вогневих контактів, артилерійських дуелей, роботи протиповітряної оборони.

Війна - це ворожий об'єкт, який можна побачити на екрані безпілотника. Цей образ демонструє прозорість війни, появу нової оптики війни, війни, що спостерігається не з окопа, а в режимі реального часу, споглядання ворога не в прицілі кулемета чи автомата, а з висоти пташиного польоту. Іноді сцени бойових дій важко відрізнити від демоверсій комп'ютерних ігор.

Безконтактному образу війни відповідає її дистанційний характер, коли можливості ракетного обстрілу загрожують усій території противника. Тим самим зникає фундаментальна відмінність, притаманна всім попереднім війнам, - між фронтом і тилом. Зникає поняття безпечного простору, коли будь-яка точка земної кулі стає досяжною для ракетного удару.

Масмедіа та логіка шантажу

Завдяки медійним засобам війна розгортається в режимі шантажу та існує як глобальна загроза. Шантаж підживлюється масмедіа й уможливлюється лише за наявності засобів комунікації між сторонами. Незважаючи на збройне протистояння, сторони конфлікту, перебуваючи в різних ідеологічних потоках, занурені в одне інформаційне середовище.

Шантаж як залякування однієї сторони конфлікту іншою відповідає загальній масмедійній структурі. Як правило, будь- яка подія, про яку повідомляється в масмедіа, містить у собі загрозу: глобальне потепління, озонова діра, падіння курсу долара, загроза глобальної епідемії.

Часто-густо загроза міститься в самій структурі новин, що транслюються масмедіа. У разі воєнного часу вона розростається до апокаліптичних розмірів.

Неможливість завоювати Україну, відсутність у сторін конфлікту повноцінної воєнної стратегії призводять до тріумфу шантажу як стратегії. Шантаж ядерною катастрофою (застосування ядерної зброї, вибух на атомній електростанції) стає основною стратегією війни. Шантаж як основний термін цієї війни змушує нас згадати поняття dissuasion, яке Бодрійяр поклав в основу своєї філософії.

У перекладі з французької dissuasion означає «переконання», «відмовляння», «розчарування і водночас залякування», «відлякування», а також «стримування, утримання, запобігання». Масмедіа занурюють нас не в логіку війни чи в логіку миру, а в логіку dissuasion, яка виникла в епоху холодної війни, а тепер стала способом опису міжнародної політики.

Простір масмедіа і простір війни

Ракета може досягти будь-якого місця на мапі, безпечного місця немає за визначенням. Сучасна війна змінює саме поняття простору, яке ще донедавна можна було поділити на простір безпечний і небезпечний.

Глобальний процес проникнення охоплює й масмедіа. Відбувається збіг (ототожнення) медійного простору та простору війни. Так само як ракета здатна вразити будь-яку точку на мапі воєнних дій, так і для медіа не існує меж для трансляції відео та радіорепортажів з місця подій. Транспарентність просвічує всі воєнні дії та унеможливлює приховування воєнних злочинів. Анонімність воєнного злочину з її гаслом «війна все спише» перестає уособлювати її характер. Майже одразу після скоєння злочину стають відомі імена його учасників. Так, імена, прізвища та військові звання льотчиків, які брали участь у обстрілі міст, стають відомими, і списки особового складу тієї чи іншої ескадрильї публікуються у соціальних мережах.

Оскільки одна й та сама подія транслюється багаторазово соціальними мережами, вона створює «гіперпростір багаторазового заломлення», а простір війни відповідно стає неевклідовим.

війна масмедійний

Легітимація війни за допомогою слова

Війна починається з її оголошення, такого собі символічного акту, який передує переходу до реальних дій. Він означає розрив у звичайній комунікації та перехід до комунікації іншого рівня. Він створює протокол, за яким відзначається початок воєнних дій і цим самим створюється можливість їх закінчення.

Класичною формою легітимації війни є відоме нам з історії оголошення війни князем Святославом, який, за словами літописця Нестора, «посылаше к странамъ глаголя: хочу на вы ити» (посилав в інші землі, кажучи: хочу на вас йти). У сучасній війні, яку веде РФ проти України, цей символічний акт відсутній, створюючи тим самим особливі рамки комунікації.

Як зазначає О. Бадью, «слово «війна» надто заслужене, воно заброньоване для з'ясування відносин між державами. Навіть упродовж нескінченної та надзвичайно запеклої колоніальної війни проти алжирських патріотів, на яку було піднято сотні тисяч солдатів, які змінювали один одного, французькі уряди, від Міттерана до де Голля, говорили про «підтримання порядку» та «умиротворення». Ще й сьогодні, використовуючи проти чеченських націоналістів ті самі засоби, що й французи в Алжирі сорок років тому (систематичні тортури, табори, знищені села, згвалтовані жінки тощо), Путін намагається не згадувати про війну» [Бадью, 2003: с. 36].

Оскільки ця війна ніколи й не починалася, то вона й не має кінця. У наші дні медійне рішуче бере гору над реальним. Для боротьби з острахом реального створено гігантський апарат симуляції. Завдяки масмедіа ми вже не уявляємо реальної події. Клаузевіц заявляв, що «війна є продовженням політики іншими засобами», для Бодрійяра ж війна - це відсутність політики, яку продовжують іншими засобами.

Тому інформація «у режимі реального часу» є ілюзією реального, передаючи на телеекран зображення, яке приховує свій сконструйований характер.

Зникнення інакшості

Дискурс війни намагається обґрунтувати себе через протиставлення інакшості, але наштовхується на її вислизаючий характер. Не можна вести війну із собою. Ворогом має бути Інший. Його інакшість має бути засвідчена та легітимована. Сучасна риторика війни грузне у визначенні інакшості. Для російських масмедіа Інший - це фашист, націоналіст, бандерівець. Проте це звинувачення у фашизмі використовується обома сторонами конфлікту. Для кожної зі сторін, що бореться, інший (противник) виступає як фашист, мілітарист тощо. Така ідеологічна нерозрізненість вимагає від масмедіа пошуку іншої ідентичності, яка б легітимувала воєнні дії. Тому відмінність опускається до рівня національної відмінності, українці воюють з росіянами, однак і ця відмінність не може знайти собі субстанційну підставу, оскільки розмивається різними обставинами. Наприклад, наявність в українській армії російськомовних вояків, велика кількість загиблих російськомовних громадян в окупованих українських містах.

Дискурс війни неспроможний обгрунтувати самого себе, відмінність, на яку він може опертися, зникає. Противник в особі путінського режиму не в змозі уявити Іншого і, отже, вести війну з ним персонально. Те, з чим вони воюють, це - інакшість Іншого, яка фіксується у наборі номінацій «бандерівець», «фашист», «націоналіст». Те, чого прагне противник - редукція цієї інакшості, навернення у свою віру, і якщо редукція виявиться неможливою, то знищення.

Масмедіа про початок війни РФ проти України

Масмедіа відтворюють реакцію на початок війни як чисте породження шокового ефекту. Сама подія виявилася повністю нераціоналізованою, вирваною з контексту, з дискурсивних умов, з будь-якого зчеплення з попередніми сценами чи конкретними причинами. Вона виявила політичну порожнечу, марність будь-яких «чому?», що його супроводжують. Масмедіа констатують неможливість звести подію-катастрофу до умов історичної оповіді та життєвого досвіду.

Спроба визначити політичне значення події стикається з такими її характеристиками, як «незбагнення», «безпрецендентність», «катастрофічність», «епохальність».

Відповідно створюється кілька наративів війни. Перший стверджує, що війну розв'язала психічно хвора особа світового масштабу. Гіпотеза про психотичного монстра дає змогу приглушити збентеження, викликане цим нападом. Але політичного психозу немає.

Друга гіпотеза бачить у війні своєрідний «безкорисливий вчинок». Адже будь-яке воєнне зіткнення передбачає певну мету: не просто приєднання території, а певні бонуси. Тут можна побачити чистий «перфоманс», чисте експериментування зі здатністю викликати страх і трепет серед публіки, чистий миттєвий ефект, поза всяким (політичним) уявленням про отриманий прибуток, виграну битву, без змін у співвідношенні сил.

Третя гіпотеза відмовляється виявляти риси політичної дії (суб'єкт, оголошені цілі, колективна здатність), намагаючись розшифрувати подію в іншому вимірі.

Війна в іншому вимірі. Порушення дискурсу

Подія перебуває у конфлікті з мовою, якою її намагаються осмислити, і їй доволі важко зв'язати слово і дію. Таке ускладнення з мовою відбиває реальну ситуацію, у якій перебуває велика група людей РФ, які їй симпатизують і підтримують війну, завдяки чому вони отримують невербальний спосіб висловлювання своїх поглядів. Тому подію складно інтерпретувати, оскільки від самого початку вона не лежить у формі дискурсу, а є її порушенням.

Невипадково найбільше війну підтримують люди віком п'ятдесят років і старше. Саме вони є свідками розпаду Радянського Союзу, який сприймається ними як Батьківщина, як зрозуміле місце спільного існування. Місце уявної єдності перетворюється на відкрите протистояння і розкол різних національних груп, які прагнуть обрати самостійну політичну позицію.

Позиція людей, які ностальгують за Радянським Союзом, позбавлена можливості бути визнаною, вона відсутня у просторі взаємної легітимації та множинності точок зору. Ми тут стикаємося з особливим невимовним досвідом людей у різних його втіленнях, який зазнає поразки в тому, щоб його почули, у тому, щоб визначити своє місце в полі людського різноманіття, зробити себе видимим, а свою позицію чи точку зору - прийнятною. Адже в багатьох республіках політичне гасло щодо відновлення Радянського Союзу стало кримінально караним.

У різних частинах колишнього Союзу, що розпався, виявилися люди, характерними рисами яких є невміння виразно викласти свою думку, нездатність змусити бути почутими, спроможних радше кричати, лаятись, обсипати прокльонами, аніж складно і логічно розмірковувати й аргументовано доводити. Це невміння членороздільно викласти думку повторюється у промовах політичного керівництва РФ. Так, на виставці, присвяченій 350-річчю Петра I у Петербурзі, Путін бачить себе продовжувачем імперської політики Петра I, завдяки якій цар не захоплював, а «повертав» сусідні землі.

Оскільки подія перебуває у конфлікті з мовою, вона може несуперечливо висловити себе в політичному дискурсі. Тому ми спостерігаємо перманентні зміни цілей воєнної «операції», про які заявляє політичне керівництво РФ. Цілі воєнної «операції»: «у наші плани не входить окупація українських територій»; «денацифікувати, взяти Київ, зупинити НАТО»; «звільнити Україну, зачистити її від нацистів»; «захистити людей, які впродовж восьми років зазнавали знущання та геноциду з боку київського режиму»; «притягти нинішніх діячів, маріонетковий режим до відповідальності за скоєні злочини проти мирних громадян РФ»; «проведення спеціальної військової операції з демілітаризації та денацифікації України для того, щоб, звільнившись від цього гніту, українці самі вільно могли визначати своє майбутнє»; «захистити Російську Федерацію від військової загрози, що створюється країнами Заходу, які прагнуть використати український народ у боротьбі проти нашої країни»; «покласти край будь-якій війні, яка могла б відбуватися на українській території або походити з української території»; «СВО покликана покласти край безоглядному розширенню та безоглядному курсу на домінування США та під ними решти західних країн на міжнародній арені».

Наведені висловлювання Путіна та інших політиків про війну в Україні - це голос осіб, які не мають свого голосу, не мають свого місця у просторі взаємної легітимації позицій та точок зору. Завжди є невимовний досвід людей, який зазнає невдачі у тому, щоб бути почутим, щоб знайти своє місце у прийнятній позиції Іншого.

Мова війни, якою говорить Путін, це мова тих, хто не має свого голосу, і цю мову підхоплюють пропагандистські масме- діа. Вони нав'язують його масам, а ті його приймають інтуїтивно. У силу своєї підпорядкованості їм нав'язують певну мову та певні поняття. Труднощі з мовою перешкоджають складанню несуперечливої картини світу, і ця перешкода посилює особливу жорстокість цієї групи людей, яка від словесного збентеження переходить до різких жестів або до війни.

Подія 24 лютого: розрив символічного устрою

Війна 24 лютого торкнулася існуючого режиму відносин між символічним і реальним. Наявні способи символізації виявилися неспроможними сприйняти подію і виявили дефект у відносинах реального і символічного. Війна продемонструвала подію несимволізованої реальності та поставила перед масмедіа завдання забезпечити його символічне сприйняття.

Вирішальним пунктом визначення місця розриву стає рецепція події, здатність забезпечити його символічне сприйняття. Початок війни, коли ракетних ударів було завдано по всій території України, а на окупованих територіях творилися звірства та насильство, зумовив символічний розрив, заскочив зненацька здатність до символізації.

Російсько-українська війна продемонструвала збій у здатності європейської спільноти користуватися своїми традиційними символічними орієнтирами, включати подію в рамки, в яких вона представляє своє ставлення до себе, до інших та до Іншого. Відбувається спроба переосмислити конфлікт в етичних і релігійних термінах: битва добра зі злом, цивілізації та варварства.

Нездатність до символізації змушує суспільство компенсувати цей недолік закликами до консолідації перед подією, що загрожує існуванню суспільства. Спроба осмислити подію в етичних термінах призводить до нівелювання відмінностей політичного з властивими йому відмінностями між соціальними групами та класами.

Місце символізації політичної події зайняв консенсус, який будується на нейтралізації політичного дискурсу, на прирівнюванні політичної організації до співтовариства фізичної та моральної організації населення. Співтовариство природно об'єднане етичними цінностями, і відбувається певний регрес переведення політичного співтовариства (розбіжність інтересів) до етичного.

Є два основні способи символізувати співтовариство: один представляє його як суму частин (ми всі маємо об'єднатися, щоб вистояти перед подією), а інший визначає суспільство як групи людей, що конфліктують. Брак символізації події призводить до необхідності символізувати співтовариство лише як акумулювання інтересів її складових груп та індивідів.

В образі України сформувалося уособлення абсолютної жертви, жертви нескінченного зла, яка вимагає постійного відшкодування. Так склалося абсолютне, позаюридичне право жертви нескінченного Зла з його вимогою оголосити РФ країною - спонсором тероризму.

З боку противника сформувався світ зла, у якому несправедливості немає кінця і може йтися лише про смертельну війну. Оскільки з Путіним неможливо домовлятися, складається сценарій нескінченної війни цивілізації проти тероризму, Добра проти Зла.

На зміну юридично-політичній символізації поступово приходить етико-поліцейська символізація життя так званих демократичних спільнот та їх відносин з іншим світом, що ототожнюються виключно з нероздільним пануванням етнічних і фундаментальних сил.

Тож слід зазначити: ставлення до війни як симулякру ґрунтується на тому, що немає реальної мети війни, відсутня ідеологія війни. Ця ідеологія намагається сформуватися, але не встигає й одразу руйнується сама в собі, оскільки забезпечується суперечливими наративами.

Масмедіа намагаються всіх налякати та тримати у стані збудження, тому нескінченно повторюються загрози хімічної атаки, світової війни, ядерного удару. Відтак залишаються актуальними слова Ж. Бодрійяра про стратегію нашої поведінки стосовно масмедіа: «Не піддаватися правдоподібності будь-якої інформації, будь-якого образу, хоч би якими вони були. Бути віртуальнішим за самі події, не намагатися відновити істину, у нас немає для цього жодних засобів, але не давати себе обдурити, а для цього - занурити у віртуальність, звідки вони й походять, війну та всю інформацію. Обернути систему апотропії проти себе. Бути метеочутливим до дурості та брехні як до поганої погоди» [Бодрійяр, 2016: с. 68].

Джерела

Бадью, А.(2003). Философские соображения по поводу нескольких недавних событий. В.: Мир в войне: победители/побежденные. Москва: Фонд «Прагматика культуры».

Бодрийяр, Ж. (2016). Дух терроризма. Войны в заливе не было. Москва: РИПОЛ классик.

Размещено на Allbest.ru