Інтерактивна програма з ігровими вкрапленнями, або про важливість спілкування з аудиторією

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інтерактивна програма з ігровими вкрапленнями, або про важливість спілкування з аудиторією

Тетяна Сидорчук

Сучасний стан українського телебачення нагадує хворого на синдром Туретта: і сміятись, здається, ні з чого, а все ж серйозно ставитись важко. Ну і відношення до нього таке ж поблажливе: що поробиш. Справа не тільки в тому, що розмаїттям форматів та контенту вітчизняне ТБ зовсім не балує, але і не в тематиці люб'язно трансльованих передач - політика, шароварщина, добре впізнаване російське мило. Як же реанімувати хворого?

В час, коли Інтернет анексує найвіддаленіші куточки України, коли юзер може сам обирати, що йому до вподоби, мало того, навіть впливати на улюблені програми - візьмемо до прикладу відеоблогінг - користувач пульту наражається на невисокого рівня продукт рівня 1990-х, що фоном звучить під домашню роботу. Як інсайдер можу сказати, що виробники зірок з неба не хапають, а саме на таку аудиторію і орієнтуються: примітивні сценарії, нехитра постановка, знайомі обличчя. Інша справа, що публіка, якій подаються ці полуфабрикати, дуже часто нарікає на якість, проте каналу не перемикає - альтернативи ж нема. Відповідно, рейтинги залишаються на звичному рівні. Виходить, "піпл хаває".

Таке враження, що вітчизняне телебачення, як чоловік з кризою середнього віку, прагне повернутись в юність, туди, де ще були експерименти, спроби і відкриття. А дарма. Як Кіса Вороб'янінов не зміг повернути молодість фарбою "Воронове крило", не повернеш аудиторію сорока хвилинами на тиждень. Стрімери, наприклад, завжди орієнтуються на аудиторію. Коментарі, лайки, репости - все це є своєрідним флюгером, що показує напрямок роботи над блогом та собою. Так, інтерес для блогерів представляють як реп-батли та вірусні відео, так і новинки кінематографу. За словами арт-оглядача Лєни Чічєніної, квитки на BadComedian в Києві, він же кіноблогер Євген Баженов, були розкуплені ледь не за місяць до проведення стенд-апу, а черговий випуск програми Стаса Давидова збирає аудиторію часом навіть більшу, ніж вітчизняні програми у прайм-тайм. Такі люди є "опініон-мейкерами", вони орієнтуються на підписників і на них же впливають - ось та інтерактивність, без якої не можна обійтись у ХХІ столітті.

Нечесно було б сказати, що українські блогери на одному рівні з російськими. Проте вони є. Наприклад, Тетяна Микитенко з її блогом про "агресивний несмак українського бомонду" Рагу. Лі. Під час прямого ефіру авторка читає коментарі підписників та активно спілкується з глядачами. Окрім таврування некращих прикладів масової культури, блогерка торкається таких непростих тем як сексизм, антисемітизм та права ЛГБТ-спільноти, користуючись при цьому зрозумілими словами, а не химерною для простих смертних термінологією. Саме Тетяна Микитенко познайомила публіку зі "Скажите пожалуйста" (Світланою Махнічевою), де автор та ведуча ставить "сильним світу цього" незручні прямі питання, і має блискавичну реакцію, яка часом може загнати опонента-можновладця в глухий кут. Окремої уваги заслуговує запорізький кіноблогер Geek Journal, спрямований на огляд лише вітчизняного кіно.

За всю історію існування незалежного українського телебачення можна знайти лише одну спробу поєднати такі окремі субстанції наших реалій, як ТБ та Інтернет. Журналіст та громадсько-політичний діяч Роман Вітонів, більш відомий широкому та не дуже загалу під псевдонімом Майкл Щур, зумів поєднати досвід, набутий роками "служіння журналістиці" та світову практику інтерактивного спілкування з глядачем.

Починаючи з 2013 р., на сервісі YouTube збирає все більше поціновувачів канал "Телебачення Торонто", регулярно поповнюючись новими контентом - сатиричним дайджестом новин. За рік канал об'єднався з Громадським телебаченням. Назви змінювались, формат залишився. Сьогодні нова програма Майкла Щура збирає понад 150 тисяч переглядів, також транслюється у прайм-тайм на Першому. Крім того, в кінці 2017 р. на тому ж Першому стартував незвичний для українців формат Late Night Show - "ЧереЩур". Шкода, що такий вдалий приклад симбіозу - швидше виключення для наших теренів.

Це лише один з прикладів орієнтування на глядача, найпростіша ілюстрація інтерактивності. Інший варіант, у нас невідомий, - коли сюжетні перипетії, драматургія та загальний напрямок залежать від запрошеного гостя, куди його матінка-фантазія заведе. Звучить, ніби реаліті-шоу? Але це не так. На практиці виглядає як розважальна програма (переважно комедійного характеру) з ігровими вкраплення - ми. Розглянемо на прикладах.

Стенд-ап комік Дерек Вотерс разом з колегою Джеремі Конером 2007 року взялись за благе діло розповідати про історію США на своєму YouTube каналі. Власне, розповідали не вони, а запрошені гості. Проте було тут одне "але". Для того, щоб потрапити в програму, потрібно було... випити з ведучим. А потім уже братись за діло. Незважаючи на крамольність самої ідеї, коміків помітили Comedy Central та підписали довгостроковий контракт в 2013 р. Так, програма триває вже 4 сезони, а формат купили, не повірите, в консервативній Британії.

Автори програми методом реконструкції відтворюють події, про які йдеться від нетверезого оратора. При тому історичні персони говорять устами запрошеного гостя (який продовжує "входити в роль") - так, фрази героїв попадають акурат в його ліпсінг. Теми розмов серйозні: Уотергейтський скандал, Громадянська війна у США, прийняття Біллю про права. А участь зіркових гостей - Уілл Фарел, Дені Макбрайд, Лін-Мануель Міранда та багатьох інших - лише підкреслює легкість та незаангажованість сприйняття. Можна уявити ефект, коли президент Ніксон говорить голосом нетверезого Райана Гослінга.

Буде відвертим фарисейством казати, що проект невдалий і нічого комічного в цьому немає. І звісно, такий формат на наших теренах не буде доступний ще років, напевно, 150. І справа не в алкоголі, не в пропаганді нездорового способу життя, як скажуть мої опоненти. Просто у нас, коли заходить розмова на такі теми, звикли тримати одне одного за лацкани піджака, а не з легкістю посміюватись.

Ще один, не такий контраверсійний приклад інтерактивної програми з ігровими вкрапленнями - програма Хармон Квест. Автори, Ден Хармон та Спенсер Кріттендент (творці "Ріка та Морті"), називають її жанр як анімаційне імпровізаційне шоу. З початку передачі глядача "зустрічає" Ден Хармон та розповідає, що, власне, відбувається. За основу взята рольова гра (на кшталт популярної в США "Підземелля та дракони") в стилі фентезі, де чотири відчайдухи (в тому числі і запрошений гість) будуть боротись зі злом, щоб досягнути своєї цілі та пройти до наступного рівня. Звісно, за словами самого Хармона, є "бог, який генерує сюжет", тобто приблизний сценарій, та дії персонажів настільки непередбачувані, що лише гральний кубик знає, чи успішно завершиться той чи інший випад в бік антигероя.

Усі перипетії - гумор, ходи, бої та словесні перепалки - переносяться на мультик (анімовані герої, знову ж таки, розмовляють устами учасників), який є своєрідною "ігровою родзинкою". Тобто ігровий момент відбувається вже постфактум, як і в "П'яній історії" - після того, як гість та гравці відтворили оповідь усно. Виходить, продукт залежить не від сценарію, а від натхнення та запалу учасників. Дійство відбувається на очах в запрошеної аудиторії, яка також бере участь. глядач жанр рейтинг

Інтерактивність дозволяє спостерігати за вподобаннями потенційного глядача, тим самим постійно розвиваючи себе та подібні жанри; проявляючи пряму взаємодію, творці подібного формату ніколи не залишаться без відданих шанувальників та рейтингу. Крім того, відбуваючись в такій формі, продукт генерує нові тенденції, завжди залишаючись "на гребні" вподобань аудиторії. Інтерактивність - це той свіжий ковток повітря, що зможе якщо не оновити, то хоч розбудити українське телебачення з летаргійного сну що, погодьмося, уже надто затягнувся.

Размещено на Allbest.ru