Телебачення і радіомовлення в інформаційно-гуманітарному просторі України

Третя особливість українських сучасних медіа полягає у втраті довіри людей. Авдиторія вірить політикам-популістам, вірить фейковим експертам, вірить «жовтим» блогерам, але відмовляється вірити правдивим журналістам. Наприклад, 49 % мешканців України довіряють вітчизняним ЗМІ, але 43 % (!) - не довіряють. (Загальнонаціональне дослідження проведене соціологічною службою Центру Разумкова з 7 по 14 лютого 2019 року в усіх регіонах України за винятком Криму та окупованих територій Донецької та Луганської областей. Опитано 2016 респондентів віком від 18 років. Теоретична похибка вибірки не перевищує 2,3 %).

Здається, саме високий рівень недовіри - одна з важливих причин того, що українці не готові користуватися платним контентом - вони просто не вірять його виробникам. І якщо безоплатно люди готові дивитися та читати сюжети та матеріали, щоб потім їх критикувати та обурюватися «ви все брешете», то платити за таку можливість вони не готові. Це і є головною причиною того, що в нас існує четверта особливість українських ЗМІ - залежність засобів масової інформації від дотацій.

Це можуть бути фінансові вливання від власника ЗМІ, іноді це гранти міжнародних інституцій. Але в будь-якому разі бізнес-модель функціонування медіа в Україні «не прижилася», і повноцінного медіаринку в нас так і немає.

П'ята особливість ЗМІ, в тому числі телебачення і радіо, - яскраво виражений прагматизм. Це лише на перший погляд здається, що ця риса дещо дисонує з попередньою. Насправді четверта особливість стосується медіа як системи та інституцій, тоді як ця, № 5 - журналістів, як «гвинтиків».

Журналісти України у більшості своїй - це люди прагматичні та реалістичні, вони не люблять розмови про цінності та місію (якщо за це, звісно, не видають гранти) та не сприймають свою діяльність як служіння суспільству - лише як звичайну роботу.

Цю особливість дуже люблять критикувати учасники медійних форумів. Мовляв, журналістика - це особлива професія, журналісти мають виконувати свою надзвичайну місію, нести людям «розумне, добре, вічне». Теоретично, можливо, в цих претензіях і є сенс. Але на практиці дуже мало хто обирає злидні та маргінес замість статків та шансів стати зіркою. Інше питання, чому корисна та необхідна для суспільства діяльність не користується попитом і не підтримується гривнею, але це вже проблеми не стільки журналістики, як країни загалом.

Шоста особливість української журналістики випливає з висловлювань політиків про непотрібність, зайвість журналістів, на думку політичного класу. Найбільш яскраво це продемонстрували обидва кандидати в президенти, які вийшли до другого туру виборчих перегонів 2019.

Петро Порошенко під час свого президентства сформував цілий пул «придворних» блогерів і спілкувався найчастіше саме з ними, а не з журналістами провідних та найвпли- вовіших ЗМІ, а також рідко він проводив прес-конференції. Але й новий глава держави, Володимир Зеленський, теж замість спілкування з українськими медіа під час виборчої кампанії вважав за краще контактувати напряму з виборцями в соціальних мережах.

Можна було б констатувати, що шоста особливість української журналістики - це всього лише результат наявності третьої, тобто втрати довіри. Але насправді це ще й наслідки зростання популярності соціальних мереж, які самі собою знижують значення медіа як посередників, як постачальників новин та сенсів пересічним громадянам. І це стовідсотково світова тенденція, лідером, трендсетером якої є Сполучені Штати з президентом Дональдом Трампом, із президентським «Твітером» та з його постійною критикою традиційних ЗМІ.

Сьома особливість електронних ЗМІ на 28 році відновленої незалежності України та шостому році російсько-української війни - це відсутність у багатьох журналістів національно-громадянської позиції, патріотизму як основи діяльності медіа в Україні. Нагадаємо, як характеризував Степан Ленкавський патріотизм, націоналізм і шовінізм:

«а) Патріотизм - це підсвідоме почуття любови до всього, що рідне й нам близьке. Патріотизм може мати вужчі рамці (локальний) і ширші (народний). Локальний патріотизм - це прив'язаність і любов до нашого найближчого оточення, до родини, хати, родинної місцевості тощо. Народний патріотизм - це почуття любови до свого народу й охота йому допомагати.

б) Націоналізм - це активна любов до Батьківщини. Це вияв не тільки охоти допомогти Батьківщині, але й чин. Практичне реалізування хотінь нації вийти на вищий щабель її розвитку. Націоналізм - вищий щабель патріотизму.

в) Шовінізм - це сліпа, пристрасна любов до свого рідного й ненависть до всього чужого. Це крайня межа невідомо-чуттєвої патріотичної настанови» Ленкавський, С. (2002), Український націоналізм. Твори, ... с. 50..

Слово «шовінізм» (франц. chauvinism chauvin) - войовничий - походить від прізвища солдата наполеонівської армії Н. Шовена, який став відомий своїм людиноненависницьким ставленням до арабського населення під час єгипетського походу в 1798-1801 роках. Відтоді терміном «шовінізм» позначають ідеологію і політику, що проповідує національну винятковість певної нації, зверхність над іншою нацією, її упокорення, асиміляційні процеси, що стає причиною ненависті та національної ворожнечі. Крайнім проявом шовінізму є фашизм, нацизм, рашизм. Фашизм, нацизм, рашизм - ідеологія і політика войовничого, загарбницького шовінізму, расизму та новоявленого московського рашизму.

Націоналізм є філософією буття Нації, її життя, розбудови, а шовінізм, фашизм, нацизм і нинішній московський рашизм, який увібрав у себе шовінізм, фашизм, нацизм, більшовизм - це філософія поневолення і гноблення інших націй. В основі націоналізму лежить національна ідея незалежності, державотворення на гуманістичних засадах, а в основі шовінізму, фашизму, нацизму, рашизму - великодержавницький імперський інтерес, аморальна захланність. Націоналізм починається з любові до свого, а шовінізм, фашизм, нацизм, рашизм - з ненависті до чужого.

Мовознавець І. П. Ющук наголосив, що «не варто боятися слова «націоналізм». А. Луначарський, діяч комуністичної партії, ще на початку XX століття хвалив Т Шевченка за його націоналістичні погляди. Справді, Тарас Шевченко був великим націоналістом - він переживав і страждав за Україну. Але націоналіст не означає шовініст» Малиновська, Н., Смолій, А. (2017), «Мовознавець Іван Ющук: «У Німеччині багато турків, але німці не переходять на турецьку», ... с. 36..

Мета націоналізму - свобода своєї нації, її розквіт, щасливе життя громадян, а мета шовінізму, фашизму, нацизму, рашизму - поневолення інших націй, експлуатація і знекровлення. Націоналізм трактує інтернаціоналізм як міжнаціональні взаємини на засадах рівності націй, правдивої історії, а шовінізм, фашизм, нацизм, рашизм перетворюють інтернаціоналізм у засіб денаціоналізації народів і підпорядкування їх бездуховній імперській, великодержавницькій ідеї. Для націоналіста національні ознаки інших: мова, культура, традиції, звичаї - усі історичні святині є об'єктом поваги і пошанування, а для шовініста, фашиста, нациста, рашиста - це те, що потрібно негайно знищити, викорінити і замінити своїм. Саме такою є мета російської агресії, гібридної війни Російської Федерації проти України, яка також охопила країни Європейського Союзу, збурює шовіністичні, антиукраїнські настрої у декого з наших сусідів. Націоналізм породжує подвижників і героїв, а шовінізм, фашизм, нацизм, рашизм - убивць, грабіжників, загарбників, яничарів, холуїв.

На жаль, досі в оцінці журналістами багатьох принципово важливих для усвідомлення історичних подій домінують підходи, що несумісні з процесами націє- та державотворення. Однією з причин такої ситуації є поширення в журналістському середовищі України провінційно-плебейского постмодернізму. Відомий філософ і публіцист Сергій Грабовський наголошує, що постмодерн по-плебейски дуже вдало ліг на пострадянську матрицю - з відповідними наслідками у вигляді нездатності оцінювати події в категоріях добра і зла, неспроможності вибудувати ієрархію цінностей. У багатьох журналістів немає правдивих, системних історичних знань, відсутнє вміння чітко розставити історичні акценти з урахуванням сучасних суспільно-політичних, глобалізаційних процесів. Звідси - засилля скандальних, деструктивних, аморальних матеріалів у засобах масової інформації. «А те, що по-справжньому важливо, що може сформувати у глядача українські сенси, українські погляди, українське уявлення про війну - все це витискається, маркується, як нецікаве, або шельмується, як «мова ворожнечі» Волошина, Л. (2019), «Синдром «малоросійства» .... Натомість на проросійських каналах «112 Україна», «Наш», «NewsOne», «ZIK», «Інтер» нонстоп вихваляли зустріч Віктора Медведчука, Юрія Бойка, Вадима Рабіновича і Тараса Козака з прем'єр-міністром Російської Федерації Дмитром Медве- дєвим. Словесно-зображальний тріскіт українських і російських медіа про «мир, труд, газ» злився в унісон, просуваючи наратив «Дві країни - один народ» у рамках програми «Дві країни - одна професія», залишивши за дужками глибинну сутність професії, яка полягає в тому, що журналісти не можуть бути поза політикою під час російської агресії. Кожен повинен розуміти, що інформація - це зброя.

Правдива інформація як духовно-інтелектуальна вартість, морально-психологічний ресурс повинна вільно пульсувати по вертикалі - від покоління до покоління, - і по горизонталі, на рівні одного покоління. «Свобода руху інформації в суспільстві, якість та швидкість творення нових її різновидів українською мовою є інтегральним показником і водночас доленосним чинником розвитку української нації» Вовканич, С. (1999), Інформація, інтелект, нація ... с. 63.. Свідоме й активне прискорення руху інформації знань, досвіду професор С. Й. Вовканич називає духовно-інформаційною мобільністю нації.

Важливість застосування концепції інформаційної мобільності нації виходить за межі творення українського національного інформаційного простору і поля культури, науки, освіти, мови. Вона стосується всіх народів, які звільнилися чи звільняються з-під інформаційного імперіалізму. Ця концепція ставить на порядок денний проблему світового маштабу, збереження єдності розмаїття мов, культур усіх народів, донесення історичної правди про упослідження багатьох культур і мов, адекватну оцінку тоталітарних режимів, які зловмисно переривали і нині зловісно гальмують спадкоємність і новаторство націй і таким чином зменшували і тепер послаблюють інтелектуальний потенціал людства. Адже кожний народ може внести в інформаційну скарбницю людства вагомий доробок, якщо забезпечити умови створення його власного інформаційного потенціалу.

У стрімкому потоці світових інформаційних процесів до національного слід ставитись як до феномену і вічного джерела творчості, плідність якого є найвищою за умови природної комфортності інформаційного середовища - мови, культури, духовності, звичаїв, традицій. Феномен невмирущості нації міститься в інформаційному феномені збереження, незнищенності рідного слова у найширшому його значенні для суспільного розвитку. Саме з таких позицій варто оцінювати інформаційну агресію на українські національні засади.

Зовнішні та внутрішні антиукраїнські сили добре розуміють живодайну снагу національного інформаційного середовища для розквіту незалежної держави. Не будучи господарем власного інформаційного простору, реально не зробивши українську мову державною, перебуваючи в чужій інформаційній блокаді, Україні важко реалізувати свою державотворчу національну ідею, з'єднати поняття етнічного та політичного українця в українсько-центристському дусі, йти шляхом національного розвитку, аку- мулюючи і використовуючи вітчизняний та світовий досвід.

Тому важливо оптимізувати використання телебачення і радіо в українському державотворенні. Адже контентний аналіз телевізійних, а також радійних новин малює небезпечну картину в психологічному сенсі: наростає тенденція «катастрофізму щодо висвітлення українського буття». Така ситуація також пов'язана з тим, що телевізійний чи радійний матеріал із катастрофами, вбивствами, насильством тощо вимагає менше журналістських зусиль і журналістського хисту, ніж висвітлення доброго, спокійного, мудрого.

Низка телевізійних каналів перетворилася на управління політичного тару численних політичних діячів, на фабрику репутацій, часто-густо фальшивих, засоби популізму. Політичний консультант Ірина Сєрова зазначає, що «популізм - це вже ідеологія, яка несе людям те, що вони хочуть почути. Якщо хочуть почути «зрада», їм скажуть «зрада», якщо хочуть почути «перемога», їм скажуть «перемога». І вища освіта тут не відіграє великої ролі» Капсамун, І., Тимченко, М., Сєрова, І. (2019), «Інформаційно можна вбити... репутацію будь- якої людини, політика, компанії, взагалі можна вбити націю і країну» .... Загалом деякі телевізійні канали відіграють «досить реакційну роль в Україні, виступаючи класичним «зомбоящиком» на користь тих, кому вони належать» Лосєв, І. (2018), «Небезпечні ігри олігархічного ТБ» .... Народний депутат Балицький від імені виборців у Мелітополі Запорізької області проголосив: «Для моїх виборців Росія не агресор, а годувальниця». Державну владу України Балицький назвав «божевільною» за увагу до питань української мови, церкви та національної ідентичності (мова про час президентства П. О. Порошенка - В. Л.).

Виступаючи по телебаченню, «Балицький хвалився тим, що постійно і безперешкодно їздить до окупованого Криму. На відміну від цього діяча, я, будучи кримчанином у дев'ятому поколінні, не можу поїхати до рідного Криму, оскільки ймовірність арешту для мене дуже висока», - написав філософ, публіцист Ігор Лосєв. - «Хоча в рідному місті Севастополі могили моїх близьких: прабабусі, бабусі і дідуся, батька і матері, тітки, брата, інших дорогих мені людей. Знаю, що і екс-прем'єр уряду Криму Сергій Куніцин, і ексвіцепрем'єр Криму Андрій Сенченко і багато інших кримчан додому приїхати не можуть. Проте Балицькому там нічого не загрожує. Його репутація в очах окупантів є бездоганною? І їздить він туди як «свій до своїх по своє?». Чому такі ось Балицькі засідають у вищому законодавчому органі України? Це відповідь на запитання, чому Україні досі не вдається вилізти з політичного і соціально-економічного болота» Лосєв, І. (2018), «Небезпечні ігри олігархічного ТБ» ....

Нині історично-гуманітарний, інформаційно-духовний простір є надзвичайно важливим полем битви національно свідомих українців за свою автентичність, самобутність, національно-громадянську ідентичність. Адже гібридна війна Російської Федерації є головною загрозою національній безпеці України. «Феномен гібридної війни має два асиметричні модулі існування - матеріальний (фізичний) і дискурсивний. У військовому (матеріальному) вимірі російсько-український конфлікт є локалізованим, охоплюючи частину території України, натомість дискурс цієї гібридної війни набув глобального масштабу» Світова гібридна війна: український фронт (2017) ... с. 468. В основі російської гібридної війни - руйнування підвалин, що зміцнюють мілітарну, економічну, морально-духовну силу Української Держави, яку Кремль хоче підпорядкувати собі.

Для Російської Федерації важливо дестабілізувати світову політику, і не обов'язково військовими діями: референдумами, сепаратизмом, підконтрольними політиками, підкупами, шантажем ... «У нестабільному суспільстві, особливо в такому, як наше - молодому, послабленому постійними пертурбаціями, - це робити легше. їм потрібен хаос навкруги і найперше - в Україні, щоби проштовхувати свій порядок денний. Медведчук це робить, коли дуже часто на каналі «112 Україна», «ZIK» каже, що Донбасу потрібна широка автономія. Це і є продовження гібридної війни задля проштовхування своїх геополітичних інтересів» Капсамун, І., Тимченко, М., Сєрова, І. (2019), «Інформаційно можна вбити... репутацію будь- якої людини, політика, компанії, взагалі можна вбити націю і країну» ....

Отже, в сучасних умовах інформаційно-психологічної і військової агресії Російської Федерації проти України активізувалася потреба прискіпливіше придивлятися, глибше аналізувати сутність стандартів журналістської професії. Адже в інформаційну епоху ми поки що не навчилися як слід захищатися інформаційно. Тим часом ідеологи «русского мира» насамперед через телебачення і радіо заповзято нав'язують постмо- дерні постулати в Росії, Україні та Європі, тобто, сприймайте нашу, московську, правду, адже усі правди рівнозначні, рівноправні, прийнятні; українська національна ідея суверенного державотворення - це релікт старої доби, нав'язаний ворожими силами проти централізованої російської держави. Мовляв, українська держава - це штучне утворення, це - помилка історії, тому її треба виправляти: повернути Україну в лоно російської імперії. Для цього, за світоглядною парадигмою постмодернізму, яку московські, путінські рашисти переплели зі сталінською - комуністичною і гітлерівською - нацистською антинародною ідеологією і політикою людиновбивства, «все годиться, все прийнятно». У контексті журналістської діяльності така філософія постмодернізму призводить до пропаганди найпаскудніших ідей і вчинків, до апології державної зради і замилування насильством, до заперечення національних прав українців і загравання з «русским миром» Грабовський, С. (2014), «Постмодерна доба, війна і журналістика» ., - наголошує публіцист Сергій Грабовський.

Російські пропагандисти-маніпулятори відверто брешуть. Характеризуючи полі- тико-ідеологічний стан в царській Росії, французький дослідник Мішле обурювався: «Росіянин - це брехня. Брехня - в громаді, фальшивій громаді. Брехня - в поміщику, священику і цареві [...] брехлива з брехливих, найвища брехня, яка увінчує всі брехні» Michelet, J. (1968), Les Lйgendes dйmocratiques du Nord, Paris. p. 203.. Ален Безансон підкреслив, що «мистецтво брехні таке ж старе, як і сама Росія. І Кюстін, і Мішле відзначили це мистецтво як її основну рису... Але наше XX століття пізнало нову і складнішу версію «згаданої брехні - комуністичну брехню» Безансон, Ален (2017), Свята Русь, ... епіграф.. Нинішня московська маніпулятивна пропаганда ґрунтується на потьомкінській і комуністичній брехні, яку намагаються «вибудувати так, щоб не залишити жодної щілини», «не можна було допустити, щоб будь-хто бачив несфальшовану дійсність» Там само. с. 94..

Цій апологетичній меті російські та промосковські журналісти в Україні підпорядковують стандарти журналістської професії. Нагадаємо, що стандарти - це набір правил поведінки журналіста, описані у вигляді професійних/етичних кодексів або канонів журналістики, певна схема дій журналіста в різних життєвих ситуаціях; інструмент професійної саморегуляції під час пошуку істини, подання правдивої, вичерпної інформації про факти, події, явища та їх наслідки для читачів, глядачів, слухачів. До журналістських стандартів належать: оперативність, правдивість, точність, достовірність, баланс думок і поглядів, об'єктивність, повнота у викладі інформації, відокремлення фактів від коментарів та оцінок, неупередженість, чесність/справедливість, яскравість мовностилістичних засобів тощо.

Безперечно, журналісти покликані бути максимально точними, вичерпними, подавати правдиву інформацію. Однак журналіст не повинен бути нейтральним, індиферентним ретранслятором. «Модна нинішня формула західної журналістики про «баланс думок і поглядів» у висвітленні тих чи інших подій - це справжня світоглядна порнографія, яку французький філософ Філіпп де Лара афористично сформулював так: «П'ять хвилин для Гітлера, п'ять хвилин для єврея». Ось вам, мовляв, дві правди, обидві рівноцінні, а решта нас не стосується... » Грабовський, С. (2015), «Не «баланс», а об'єктивність» ..., - зазначив публіцист Сергій Грабов- ський. Годі й казати, що такий підхід не має нічого спільного зі справді найкращими журналістськими традиціями, мета яких - не «баланс», а правдивість, об'єктивність. Баланс між білим і чорним - це сірість.

Журналістські стандарти - це не безликість, безкрилість, не нав'язування думки, що журналіст якась планетарна істота, безнаціональне створіння, що у нього немає Батьківщини, що він без роду-племені. Ні! Головні вимоги журналістських стандартів - професійна компетентність, подавати оперативну, ретельно перевірену (кілька джерел), правдиву інформацію, не брехати, не маніпулювати фактами, подіями, явищами, не змішувати поняття добра і зла. Бо в основі неправдивих новин є «логіка змія».

Дискутувати можуть на телебаченні і радіо лише ті, хто займає стратегічну мету розбудови духовної української України і під час дискусії уточнюється тактика досягнення позитивної державотворчої мети. Як можна надавати ефір тим, хто підриває український національний фундамент?! Ми покликані рішуче відкинути фальшиве гасло «Дві країни - одна професія», яке підтримує голова Національної спілки журналістів України Сергій Томіленко. Така позиція сприяє позбавленню української журналістики національно-громадянської сутності, зіштовхує її у багно космополітизму, меншовартості, інертності, дисперсної комунікації. І політики, і громадські діячі, і журналісти мають оцінювати факти, події, явища з позицій інтересів української людини, української родини, українського суспільства, української соборної держави. Адже журналіст, який бреше, маніпулює фактами - недалеко від тієї особи, що вбиває. Бо він готує психолого-ідеологічне, політичне підґрунтя для агресії та вбивства.

Журналісти, науковці не мають морального права піддаватися маніпулятивним технологіям щодо терміна «мова ворожнечі», яку сповідують Дуня Міятович, Станко, Куликов, Томіленко та їхні однодумці. Хіба не зрозуміло, що промосковські бойовики, сепаратисти, кремлівські найманці -- це не ополченці, не борці проти московських загарбників, а люті вороги незалежної, духовно соборної України.

Українські ЗМІ покликані називати українських героїв - героями, подвиг захисників України - подвигом, сепаратистську зраду - зрадою, російську брехню - брехнею, московський злочин - злочином, російську агресію - агресією, російських прислужників, за висловом Тараса Шевченка, - московською блекотою і гряззю. Досить часто у телевізійних програмах та й по радіо також «журналісти обговорюють поведінку хитрих і недостойних людей. І не обговорюють з позиції вищих, де хоча б у підтексті приховано розуміння вищих вартостей і ваги національних інтересів країни. І оскільки немає елементарної висоти, то все зводиться до обговорення поведінки недостойних людей. І звідси - плаский рівень, бо все або на рівні переказів, або ж пліток, - наголошував Євген Сверстюк. - Мені здається, що наші журналісти втратили смак до роботи на глибині. І то провина постмодерного часу, який живить людей телевізійними малюнками, відеорядом, який дає якусь куцу інформацію з відповідним запашком. Практично в них немає глибоких питань, вічних питань, і така проблематика - не модна, навіть зовсім вижита з нашого суспільства Марусенко, П. (2010), «Мені здається, що наші журналісти втратили смак до роботи на глибині» ....

Академік Володимир Горбулін наголошує, що «нам потрібні якісні образи майбутнього, нам потрібно сміливіше говорити про те, чого ми хочемо і як діятимемо в усіх критично важливих для України питаннях» Горбулін, В. (2018), «Вулканічний синдром» .... Безперечно, сприйняття всього, що відбувається у світі та в Україні, має ґрунтуватися на глибокому аналізі, чесній і об'єктивній оцінці реальності з позиції україноцентризму. Сутність україноцентризму якраз полягає в утвердженні людяності, культури краси, добра, радості, глибокого порозуміння і взаємоповаги між національними групами різних народів і українською титульною нацією. «Особи, які належать до національних меншин, зобов'язані інтегруватися у найширше суспільство через належне володіння державною мовою», - зазначено в Гаазьких рекомендаціях щодо прав національних меншин на освіту. «Європейська Хартія меншинних або міноритарних мов» якраз в контексті україноцентризму обумовлює права і обов'язки національних меншин, які, зберігаючи і розвиваючи свою ідентичність, зобов'язані через глибоке знання мови, історії титульної нації створювати умови для потенційної реалізації своїх інтелектуальних і фізичних можливостей в українському суспільстві та сумлінно працювати задля зміцнення соборної, незалежної, соціально справедливої Української Держави. Ця проблема має бути однією з визначальних тем на телебаченні та радіо.

Важливо також розуміти, що патріотом України робить не кров, а усвідомлення, що людина - частка своєї Батьківщини і від її моральності, духовності, честі залежить гідність, честь України. Той, хто губить на життєвій дорозі українські національні і загальнолюдські морально-духовні почуття, цінності рано чи пізно служить злу, космополітичним викрутасам, допомагає хитрому дияволу забалакувати сумління і під гаслами правди входити в душу, у якій улеслива усмішка перетворюється у злоякісну пухлину нігілізму, зловорожості до українськості, до української землі. Така ситуація в українському суспільстві, особливо в умовах російської гібридної війни проти України, надто небезпечна, бо постмодернізм, посттоталітаризм, постколоніалізм, постгуманізм породили постправду і постетику. Богослов, доктор Мирослав Татарин з університету святого Єроніма (Канада) наголосив, що світ постправди відкрив поле, на якому маніпулюють міфами. Там населення вірить у неіснуючі загрози й недоведені факти, себто вірить у неправду, представлену таким авторитетом як «Правда». Сила маніпулятивної пропаганди, дезінформації, популізму, постправди така підступна і вагома, що її важко виправляти Татарин, М. (2017), «Спокуса класицизму: привабливість постправди» ... с. 6..

За версією Оксфордського словника під терміном постправда треба розуміти обставини, за яких об'єктивні чинники, виважений аналіз мають менший вплив на формування індивідуальної і громадської думки, ніж вплив на емоції та особисті почуття. При цьому правду, істину відсувають на другий план, на задвірки. Постправда відкриває простір, в якому електронні ЗМІ маніпулюють міфами, недоброзичливими фантазіями. На такому емоційно-психологічному полі населення вірить у постправду, тобто неправду. Наприклад, запущений міф ще за Катерини II, що великороси, малороси і білоруси один народ. Цей міф повторює Путін: він, мовляв, воює не зі своїм народом, а з хунтою, нацистами, фашистами, які захопили владу і засіли в Києві.

Залежно від інтерпретації реального факту, події, явища, яка неминуча під час творення новин, журналіст «може опинитися на позиції «своєї правди», «іншої правди», «чужої правди» і навіть «ворожої правди», - наголошував професор І. Л. Михайлин.

- «Журналіст може відображати дійсність на засадах точності й достовірності, а може, навпаки, підігнати дійсність під свою ідеологічну концепцію, яка йому здається, в силу тих чи інших причин, правильною; може, нарешті, просто замовчати соціально вагому, потрібну суспільству інформацію» Михайлин, І. Л. (2008), Журналістика як всесвіт: вибрані медіа дослідження... с. 80-82..

Постправду, тобто майстерно сконструйовану неправду потужно використовують російські політики та ЗМІ, а також низка телеканалів в Україні, що дуже заплутує, і люди не те, що не знаходять правду, а навпаки - різко відхиляються від правди, оскільки беруть до уваги цілковиту брехню, яка, на жаль, пронизує українське суспільство, а також Європу й Америку Маринович, М. (2017), «Криза постмодерної релятивності та етичний вимір» .. с. 11.. На нашу думку, зараз у Вашій пам'яті, шановний читачу, зринають назви телевізійних і радіоканалів, газетні публікації, виступи депутатів, політиків, журналістів, громадських діячів, слова яких роздуваються антиукраїнською горою, яку, безперечно, потрібно розгорнути, а на її місці засіяти зерно Доброчесності, щоби утверджувалися традиції українського духовного мислення, які сповідував і проповідував Григорій Сковорода.

Григорій Сковорода вважав, що люди діляться на 2 категорії: людина вибрана і людина юрби. Він бачив людину вибрану незалежно від того, до якого суспільного прошарку вона належить. Людиною вибраною міг бути селянин, ремісник, шляхтич, міг бути і вельможа, і гетьман, і будь-хто, тільки при певних умовах і при певній душевній організації. Людиною юрби є тільки така людина, яка духовно непросвічена, яка фактично живе тільки задля споживання матеріальних благ, і яка фактично, як то кажуть, якось працює для того, щоб їсти, а їсть для того, щоб якось працювати. Вищих духовних завдань така людина перед собою не ставить. Таким чином, людиною юрби може бути і гетьман, і вельможа, і шляхтич, і ремісник, і міщанин, і селянин - так само, як і людина вибрана. Тобто Сковорода цілком відкидав класовий розподіл людей. Він розділяв людей на тих, які ведуть достойне життя, і тих, які ганяються за примарами світу, і в цій гонитві гублять свою людську подобу, уподібнюючись людині, яка є на межі тварини.

Отже, думки Григорія Сковороди є надзвичайно важливим методичним підґрунтям для телерадіожурналістів стосовно аналізу й оцінки складових структури українського суспільства, в якому є люди високих моральних, духовних якостей і люди юрби. Щоби люди юрби, до яких належать корупціонери, брехуни та інші блудники, які є на всіх щаблях державної драбини, соціуму, ставали морально-духовними (вибраними за Сковородою), потрібно щоби діяльність законодавчої, виконавчої і судової влад була прозорою, а їхні працівники жили доброчесно і доброчинно. На жаль, багато з них не ставлять перед собою духовних завдань. У їхній діяльності головним завданням - задовольняти «желудкові» інстинкти. Для олігархів-чужинців Україна є територією для аморального збагачення. їхні електронні засоби масової інформації системно дестабілізують ситуацію в країні, прислужуючись російським авантюристам і загарбникам. Вони здійснюють внутрішню антиукраїнську агресію.

Працівники радіо і телебачення покликані сприяти формуванню доброчесних людей, які би на українській землі, і не тільки, сіяли добрі сімена національної гідності. Для цього потрібні глибокі знання історії України у європейському і світовому контекстах, висока культура національної пам'яті. Однак багато журналістів і політиків, як не прикро, чітко не розуміє сутності постправди, справжнього масштабу російської імперської загрози не тільки Україні, а й Європі. Ще страшнішим є те, що недруги безпардонно нав'язують тезу, що в Україні «немає свободи слова». Відомий художник і «світський лев» Сергій Поярков зазначив, що він особливих скарг на утиски свободи не чув від справді національно свідомих, глибоких і яскравих журналістів, натомість сірі і бездарні на скигленні щодо «свободи слова» процвітають. «Є свобода слова в Україні - і це очевидний факт, однак ані гідної суспільної уваги у багатьох працівників мас-медіа не було і немає, - наголосив філософ Ігор Лосєв. - Є ще і специфічна група журналістів, які працюють на Кремль за його щедрі «пряники» (сумнозвісний Кирило Вишинський отримував по 53 тисячі євро не на рік, а на місяць!)». Такі журналісти хочуть легалізувати і зробити абсолютно безпечною свою антиукраїнську діяльність, яку вони і називають «свободою слова». «Подібна публіка спостерігається і у сфері політологів та експертів» (І. Лосєв). Якщо свобода слова антиукраїнського спрямування, то кому потрібна така свобода слова?

Соціально небезпечним у журналістиці Іван Франко вважав тип гіпокрита - лукавої, брехливої людини. Нині таких журналістів називають «корисними ідіотами». Нав'язана дискусія про якесь протистояння між стандартами журналістської професії і патріотизмом - це від диявола з отруйною голкою. В Україні війна! Не громадянська, а російсько-українська. Справжній український журналіст поєднує громадянську, укра- їнськоцентричну позицію і професійні стандарти.

Заслуговує на увагу думка медіаексперта Андрія Кулакова, який наголошує: «Наші журналісти повинні розуміти, що крім кількісних стандартів (дали одну точку зору, то зобов'язані дати й другу), мають бути ще якісні стандарти, зокрема щодо вибору авторитетного представника певної думки. У нас про це часто забувають. Далеко не кожна думка має бути проголошена в суспільному просторі, тим паче, якщо вона спонукає до повалення конституційного ладу в країні. Не обов'язково надавати ефір кожному бандитові чи засланцю іншої держави, які виконують тут спецоперацію. Або давати, але супроводжувати їхні вислови глибокими поясненнями та передісторією» Кулаков, А. (2014), «Надання ефіру злочинцям - безвідповідально і злочинно» ....

Тобто, свобода слова не повинна бути інструментом маніпуляції суспільною свідомістю, тим більше з країни агресора - Росії. У кожного журналіста має бути морально- етична межа: коли він перестає бути журналістом і починає бути громадянином. От тоді він повинен зупинити ефір і сказати гостю: свобода слова - це не свобода патякання, це не вседозволеність. Свобода слова -- це громадянська позиція, це - правда, це - професіоналізм, які журналіст реалізує на засадах україноцентризму.

Україна зіткнулася з найпотужнішою у світі російською маніпулятивною пропагандистською машиною, яка також успадкувала всю інфраструктуру, технології, ноу-хау ще холодної війни СРСР та Заходу. Відкриті джерела розповідають, що проти України працює десять потужних медіагруп Російської Федерації, тисячі найнятих фізичних осіб, для яких журналістика не творчий процес, а - вигідний бізнес. Вони взяли на озброєння методи геббельсівської пропаганди. Постулати її добре описав помічник Геббельса Вільфрід фон Овен у «декалозі пропаганди». Геббельс свого часу казав, що «за наявності в руках мас-медія -- він може легко перетворити будь-яку націю на стадо свиней». Видно, його рецепти добре спрацювали, бо інакше, як пояснити такий високий рівень зомбування більшості населення Росії та частини українських громадян у Криму, на Сході та Півдні держави. До того ж Росія звикла жити брехнею. Починаючи з Московського царства, Російської імперії та СРСР державна маніпулятивна пропаганда була незмінно побудована на тезі про виняткову роль Росії у світі (єдиної спадкоємниці Першого й Другого Риму, або колиски комунізму) й особливу моральну чистоту її народу на тлі занепаду й аморальності Заходу. «Будь-який гіркий п'яниця в Росії півтора століття знав, що в моральному плані він вищий за будь-якого європейця або американця» (А. Плахонін). І те, що в 90-х роках криве дзеркало російсько-комуністичної пропаганди замінили дзеркалом звичайним, народ не пробачив ні Горбачову, ні Єльцину. Тому з такою легкістю, буквально з вдячністю піднялися з духом росіяни та промосковські, проесесе- рівські сповідники і п'ятиколонники в Україні, коли В. Путін повернув усе на круги свої.

Нинішня суспільно-політична, ідеологічна ситуація засвідчує, що сучасна Росія як «гідна» наступниця царату і комуністичної імперії зла продовжує у найрізноманітніші способи (мілітарно також) чинити тиск на будь-який український самостійний, соборний поступ, спрямований на утвердження власної ідентичності й національної свободи, зберігаючи поведінку колоніста, імперіаліста, але аж ніяк не гуманіста. Особлива прикмета російського імперіалізму - спадкоємця стародавнього московського месіанізму - «це вмілість зняти поневоленому народові голову так, щоб він цілував катові руку і дякував за визволення. Ця вмілість - один із проявів цинізму, притаманного російському імперіалізмові, цинізму, що межує із садизмом. Є в російському імперіалізмі елементарно дика і заразом вишукано рафінована, люта ненависть супроти кожного, хто прагне бути вільною людиною і не хоче йти в неволю до «визволителів» Добрянський-Демкович, М. (1989), Україна і Росія : історичні нариси на тему російського імперіялізму... с. 24-25..

Нинішня гібридна війна Російської Федерації проти України вимагає від працівників телебачення і радіо - усіх журналістів - по-новому дивитися на майбутню модель державотворення України, а саме розглядати її в структурі захисту національного простору, генерування духовно-інтелектуальних знань українців як імунітету, що допомагає усвідомити ідею розвитку своєї національної ідентичності в світовому багатокультур- ному просторі. У цьому контексті важливу думку висловив академік С. Й. Вовканич: «В Україні мають функціонувати націоцентричні закони, які захистять корінну націю, надавши ексклюзивне право збудувати національну Державу, що усуне злочинну практику асиміляції народу, який дав назву державі в центрі Європи» Вовканич, С. (2019), «Ідея, що змінить Україну» ....

Зрозуміло, що створення націоцентричних законів вимагає тривалого часу, а от дуже потрібні поправки до законів про телебачення і радіомовлення можна внести досить швидко. У Законі «Про Суспільне телебачення і радіомовлення України» доцільно замінити формулювання 5-го пункту статті 3 Закону про вільне вираження поглядів, думок і переконань. Адже дуже часто вільне вираження поглядів, думок і переконань є антиукраїнським, антидержавним. Тому цей пункт треба сформулювати так: «Вільне вираження поглядів, думок і переконань має здійснюватися тільки на засадах україно- центризму». Адже дискутувати можуть на телебаченні і радіо лише ті, хто чітко займає стратегічну мету розбудови української України і під час дискусії уточнюється тактика досягнення позитивної державотворчої мети. Як уже зазначалося, модна формула західної журналістики для мирних умов про «баланс думок і поглядів» під час війни не має права на існування в Україні. Як можна надавати ефір тим, хто підриває національний фундамент розбудови української України? Про це потрібно також внести поправку, наголосити у Законі України «Про телебачення і радіомовлення» стосовно комерційних телерадіоканалів, багато програм яких носять антиукраїнський характер.

Пункт 2 статті 18 Закону доцільно викласти у такій редакції: «НСТУ має висвітлювати діяльність органів виконавчої влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових осіб з метою контролю суспільством за виконанням ними своїх обов'язків».

Потрібно внести також зміни до статей 3 і 4 Закону України «Про Суспільне телебачення і радіомовлення України», де чітко визначити у принципах, завданнях і програмній політиці, що передачі Суспільного телебачення і радіомовлення стовідсотково мають звучати тільки українською мовою. Такого змісту поправку треба внести у Закон «Про телебачення і радіомовлення», яка має стосуватися комерційних теле- і радіоканалів.

Верховна Рада України покликана відреагувати на московську антиукраїнську агресію та світову гібридну війну, яку розв'язала Росія, законодавчо. Тобто, доповнити Закони «Про телебачення і радіомовлення» і «Про Суспільне телебачення і радіомовлення України» розділом «Функціонування електронних ЗМІ в умовах війни Росії проти України».

Іван Франко завжди виступав за єдність слова і діла. Щоб слово сталося ділом, - говорив він, - треба духу свободи і любові до правди та до народу. Ця морально-духовна, національно-громадянська вимога стосується не лише телерадіожурналістів, а й очільників держави, політиків, депутатів усіх рівнів, громадських діячів, кожного громадянина України.

У демократичних країнах світу електронні засоби масової інформації пройняті духом держави, тобто вони є державотворчими, патріотичними, об'єднуючими суспільство на мовно-національних засадах. І лише в цих рамках телебачення і радіо плюралістичні, вільнодумні, незалежні. Кожна держава на законодавчому рівні дбає, щоб енергія журналістського слова не спрямовувалася на руйнацію національного державного фундаменту. Кожний матеріал журналістів в Україні має бути спрямований не на розмежування, роз'єднання українського суспільства на Схід, Захід, Південь, Північ, на помаранчевих і синьо-білих, зелених і синьо-жовтих, а на згуртування, глибоку інтеграцію різних областей в єдиний державний організм на засадах україноцентриз- му. Вважаємо, що сутність україноцентризму визначається категоріями національної гідності, патріотизму, поваги громадян до Української Держави, цілеспрямованою працею задля всебічного розвитку всіх життєвих сфер і добробуту людини, її духовних і культурних цінностей, необхідністю розглядати всі політичні події у світі та в Україні крізь призму її національних інтересів, потребою відстоювати добре ім'я та рівноправність України у світовому співтоваристві.

Принципи діяльності електронних засобів масової інформації нерозривно пов'язані з нормами службової чи прфесійної етики журналіста, його світоглядною позицією, національно-духовними переконаннями, державотворчим мисленням, фаховою обдарованістю, інтелектом, здібністю завжди бути готовим до праці. «Творчий процес повинен ґрунтуватися на органічному поєднанні свободи слова, плюралізму думок, гласності і журналістської етики, принциповими засадами якого є: повага до істини і гідності особи; відмова від використання нелегальних або нечесних методів під час збирання інформації; активна участь у процесах українського державотворення; захист і розвиток національного інформаційного простору; критичне ставлення до розтиражування фактів, що принижують гідність людини за расовими, релігійними чи національними мотивши» Лизанчук, В. В. (2006), Основирадіожурналістики: підручник ... с. 84..

На жаль, над багатьма телерадіожурналістами, передусім молодими, висить спокуса більше розважати, ніж об'єктивно повідомляти, коментувати, аналізувати. Полегшений, так би мовити, розхристаний стиль у журналістській творчості (не закликаємо готувати залізобетонні матеріали, а змістовно багаті, інформаційно насичені!), вільне, спрощене поводження зі словом призводить нерідко до примітизування складних суспільно-політичних проблем.

Папа Франциск у своєму Посланні з приводу 52-го Всесвітнього дня суспільних комунікацій закликав творити «журналістику миру», журналістику без лицемірства, таку, що не приймає неправду, галасливі заклики та гучні декларації, журналістику, «виконану людьми для людей», журналістику як «служіння», як місію Добротворення, а не прислужування «чєго изволитє».

Найоптимальніший спосіб розвивати власну здатність мислити самостійно, укра- їнськоцентрично - це всебічне поглиблення знань, щоби професійно розрізняти правду, істину і постправду, що є найкращою «протиотрутою» від будь-яких російських маніпуляцій фактами, історичною правдою та підступів інших ворогів України. Не тільки журналісти, а й політики, службовці всіх рівнів, депутати, науковці мають знати правдиву історію Росії та України, щоби не потрапляти у капкан «русского міра».

Висновки. Відомо, що інформація - товар. Але яка якість, який зміст цього товару, якою енергією він насичений? Доброчинною чи підступно зловорожою?! Це - надзвичайно важливо в умовах гібридної війни Росії проти України. Що продає журналіст - зловорожість, паніку, істерику, розпач, безвихідь чи розповсюджує історичну і сучасну правду, конструктивно критикує, прогнозує, рекомендує оптимальний спосіб вирішення проблеми, навіює позитивні емоції, впевненість, оптимізм, переконання, що українці здатні захистити і розбудувати свою Державу. Правда є найрадикальнішою протиотрутою проти «вірусу обману».

Тому в основі журналістського спілкування з глядачами, слухачами має бути моральна чесність, правдивість, а перед собою - всечесність, які черпаються тільки з колодязя національного, українськоцентричного духу. Це допоможе проводити чітку лінію між московською імперською політикою зла і українською національною боротьбою за незалежність та мовно-культурну соборність. Адже «моральний нейтралітет» та «етична амбівалентність» є серйозною загрозою української журналістики (Мирослава Барчук).

Для тих, хто отруєний фальшивою імперською комуністичною ідеологією, від якої не відмовилися в Росії, потрібно по телебаченню і радіо наголошувати, що укра- їноцентризм ґрунтується на концепції націоналізму, який є філософією буття Нації, її життя, розбудови, а шовінізм, фашизм, нацизм і московський рашизм, який увібрав у себе шовінізм, фашизм, нацизм і комуністичну ідеологію - це філософія поневолення, гноблення інших націй. В основі українського націоналізму - гуманістична національна ідея державотворення, а в основі шовінізму, фашизму, нацизму, рашизму - великодержавницький імперський інтерес. Націоналізм починається з любові до свого, а шовінізм, фашизм, нацизм, рашизм - з ненависті до чужого. Мета націоналізму - свобода своєї нації, а мета шовінізму, фашизму, нацизму, рашизму - поневолення інших націй. Український націоналізм трактує інтернаціоналізм як міжнаціональні взаємини на засадах рівності націй, а шовінізм, фашизм, нацизм, рашизм перетворюють інтернаціоналізм у засіб денаціоналізації народів і підпорядкування їх імперській, великодержавницькій ідеї асиміляції. Для українського націоналіста національні ознаки інших народів: мова, культура, традиції, звичаї - усі святині - є об'єктом поваги і пошанування, а для шовініста, фашиста, нациста, рашиста - це те, що потрібно негайно знищити, викорі- нити і замінити своїм. Саме такою є мета гібридної війни Російської Федерації проти України. Націоналізм породжує подвижників і героїв, а шовінізм, фашизм, нацизм, рашизм - убивць, грабіжників, загарбників, яничарів, холуїв.

Проаналізувавши наведені положення, професор Володимир Монастирський дійшов глибокого, правдивого висновку, що націоналізм не має нічого спільного з шовінізмом, фашизмом, нацизмом і рашизмом, оскільки він є генетично визначеним явищем природи, а це означає, що він є творінням не стільки людського розуму, скільки Всевишнього, тоді як шовінізм, фашизм, нацизм, рашизм є штучними, хворобливими, маніакальними отруйними плодами Монастирський, В. (2016), «Обов'язок еліти перед нацією»... с. 133, 135..

Спираючись на міжнародну солідарність у розвінчуванні нинішньої гібридної війни, телебачення і радіомовлення України має активно сприяти розвитку власного, національно-смислового, інформаційно-психологічного ресурсу протистояння і захисту, оскільки лише він повністю відповідатиме інтересам реалізації Української Національної Ідеї, яка має створити загальний духовний простір і стати умовою розв'язання ідеологічних, релігійних, мовних протиріч, політично об'єднати всі класи, верстви та етноси, що мешкають на теренах України.

Природне покликання телерадіожурналістів - бути речниками регіональних, всеукраїнських і загальнолюдських цінностей, які в органічній єдності творять гуманістичний національний контент. Журналісти не мають морального права прислуговувати якимось політичним чи фінансовим групам, ігноруючи суспільні цінності та проблеми утвердження соборної, незалежної, правової, демократичної української України. Питання інформаційно-гуманітарної політики мають знайти своє чітке і стале відображення в українській державній політиці національної безпеки. Усі ресурси держави, телебачення і радіомовлення, громадянського суспільства та бізнес-сектору мають бути поєднані людино-націоцентричними вартостями, прагненнями і результативними діями.

Список літератури

1. Безансон, Ален (2017), Свята Русь, пер. із франц. Тараса Марусика, ТОВ «Видавництво «Кліо», Київ, 112 с.

2. Вовканич, С. (2019), «Ідея, що змінить Україну. Лише корінний народ має ексклюзивне право будувати національну державу», Україна молода, 16-17 серпня.

3. Вовканич, С. (1999), Інформація, інтелект, нація, Львів, 416 с.

4. Волошина, Л. (2019), «Синдром «малоросійства»,День, 12-13 липня.

5. Горбулін, В. (2018), «Вулканічний синдром», Дзеркало тижня, 15 червня.

6. Грабовський, С. (2015), «Не «баланс», а об'єктивність», День, 4 вересня.

7. Грабовський, С. (2014), «Постмодерна доба, війна і журналістика»,День, 17-18 жовтня.

8. Добрянський-Демкович, М. (1989), Україна і Росія : історичні нариси на тему російського імперіялізму, Укр. Катол. ун-т ім. Св. Климента Папи, Рим, 172 с.

9. Здоровега, В. Й. (2004), Теорія і методика журналістської творчості: Підручник, 2-ге вид., перероб. і допов., ПАІС, Львів, 268 с.

10. Іщенко, Н. (2019), «Говорить і показує телевізор», День, 19-20 липня.

11. Іщенко, Н. (2019), «Жага простих відповідей», День, 12-13 квітня.

12. Іщенко, Н. (2019), «Сім особливостей сучукрмедіа, або Несвяткові роздуми під час професійного свята», День, 7-8 червня.

13. Іщенко, Н. (2019), «Собачий хвіст» у «матриці», День, 5-6 квітня.

14. Капсамун, І., Тимченко, М., Сєрова, І. (2019), «Інформаційно можна вбити... репутацію будь-якої людини, політика, компанії, взагалі можна вбити націю і країну», День, 16 квітня.

15. Карпенко, В. О. (2006), Інформаційна політика та безпека. Підручник, Нора-Друк, Київ, 320 с.

16. Кулаков, А. (2014), «Надання ефіру злочинцям - безвідповідально і злочинно», День, 18-19 квітня.

17. Ленкавський, С. (2002), Український націоналізм. Твори, Т. 1, Лілея, Івано-Франківськ, 600 с.

18. Лизанчук, В. В. (2006), Основи радіожурналістики: підручник, Знання, Київ, 628 с. + компакт- диск.

19. Лосєв, І. (2018), «Небезпечні ігри олігархічного ТБ або Згадуючи Веймарську республіку», День, 16-17 листопада.

20. Лосєв, І. (2019), «У телевізійному вирі», День, 29-30 березня.

21. Лук'яненко, Л. (1991), Сповідь у камері смертників, Київ, 124 с.

22. Малиновська, Н., Смолій, А. (2017), «Мовознавець Іван Ющук: «У Німеччині багато турків, але німці не переходять на турецьку», Універсум, №11-12.

23. Маринович, М. (2017), «Криза постмодерної релятивності та етичний вимір», Патріярхат, Ч. 6, листопад-грудень, с. 11-13.

24. Марусенко, П. (2010), «Мені здається, що наші журналісти втратили смак до роботи на глибині», День, 26-27 лютого.

25. Михайлин, І. Л. (2008), Журналістика як всесвіт: вибрані медіа дослідження, Прапор, Харків, 512 с.

26. Монастирський, В. (2016), «Обов'язок еліти перед нацією», Дзвін, № 5, с. 129-135.

27. Саппак, В. (1988), Телевидение и мы: Четыре беседы, 3-е изд., Искусство, Москва, 167 с.

28. Світова гібридна війна: український фронт : монографія, за Горбуліна, В. П. (Ред.), (2017), ШСД, Київ, 496 с.

29. Татарин, М. (2017), «Спокуса класицизму: привабливість постправди», Патріярхат, Ч. 6, листопад-грудень, с. 3-7.

30. «Хіба ревуть воли, як ясла повні», (2002), Текст відповідей Блаженного Любомира (Гузара), Дзеркало тижня, 25 вересня.

31. Яковенко, І. (2014), «Мутація ...», День, 18-19 липня.

32. Michelet, J. (1968), Les Lйgendes dйmocratiques du Nord, Paris.

References

1. Bezanson, Alen (2017), Sviata Rus, TOV «Vydavnytstvo «Klio», Kyiv, 112 s.

2. Vovkanych, S. (2019), «Ideia, shcho zminyt Ukrainu. Lyshe korinnyi narod maie ekskliuzyvne pravo buduvaty natsionalnu derzhavu», Ukraina moloda, 16-17 serpnia.

3. Vovkanych, S. (1999), Informatsiia, intelekt, natsiia, Lviv, 416 s.